joomla
ЗАСТОСУВАННЯ СМЕРТНОЇ КАРИ ТА ПРОБЛЕМА ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В ІНСТИТУТІ ЕКСТРАДИЦІЇ
Юридичний вісник


УДК: 341.44:341.231.14

С. Нестеренко,

Аспірантка кафедри міжнародного права та міжнародних відносин Одеської національної юридичної академії

Одним із важливих та ефективних інструментів у боротьбі зі злочинністю на міждержавному рівні виступає екс­традиція. Водночас однією з цілей екс­традиції є захист прав особи, видача якої запитується. У літературі вказуєть­ся, що в розвитку інституту екстради­ції проявляються суперечливі тенден­ції, що випливають, з одного боку, із необхідності боротьби з міжнародною злочинністю, а з іншого — безумовно­го обов’язку дотримання прав видаваної особи [1]. Гуманні міркування як підста­ва відмови у видачі відіграють важливу роль у захисті прав людини в екстрадиційному процесі. У зв’язку з цим ак­туальним є дослідження такої підстави невидачі, як смертна кара.

Питання екстрадиції, зокрема дотри­мання прав особи, залученої до екстрадиційної процедури, розглядали у своїх наукових дослідженнях вітчизняні та закордонні вчені, серед яких можна на­звати О. П. Бичківського, С. М. Вихриста, Н. А. Зелінську, О. І. Бойцо­ва, І. І. Лукашука, Н. А. Сафарова, М. Ш. Бассіуні, К. Вінджерт, Г. Джилберта та ін.

Необхідно відмітити, що незважаючи на значну кількість наукових праць, що свідчать про інтерес до інституту вида­чі, проблема забезпечення прав і свобод людини в механізмі екстрадиції не отри­мала достатньої уваги.

Метою даної статті є дослідження та аналіз на основі доктринальних джерел договірної та судової практики питання захисту прав та свобод осіб, яким загро­жує застосування смертної кари внаслі­док видачі.

Стаття 2 Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р. (далі — Конвенція) встановлює, що «право кожної людини на життя охоро­няється законом. Ніхто не може бути навмисне позбавлений життя інакше як на виконання смертного вироку, вине­сеного судом за вчинення злочину, у відношенні якого законом передбаче­не таке покарання». Протокол № 6 до Конвенції, який стосується скасування смертної кари від 28 квітня 1983 р. у ст. 1 передбачив, що смертна кара ска­совується. Нікого не може бути засуд­жено до такого покарання або страчено. У ст. 2 Протоколу вказувалося, що де­ржава може передбачити у своєму за­конодавстві смертну кару лише за дії, вчинені під час війни або невідворот­ної загрози війни. Протокол № 13 до Конвенції, прийнятий 5 травня 2002 р., забороняє застосовувати смертну кару до людей за будь-яких обставин, у тому числі на війні або в умовах близької за­грози воєнних дій. Жодних застережень документ не дозволяє. Проте суперечки про необхідність скасування або збере­ження смертної кари не припиняються.

Клаузула про можливість відмови у видачі особи у зв’язку із загрозою за­стосування у запитуючій державі смер­тної кари має в екстрадиційній прак­тиці більш ніж столітню історію. Вона зустрічається у Південноамериканській конвенції 1889 р., у договорах про екс­традицію між Португалією та Велико­британією 1892 р., між США та Порту­галією 1908 р. й т. п. [2]. Застосування смертної кари відносно осіб, які вчиня­ють тяжкі злочини проти публічних і приватних інтересів, належить до числа факторів, які в сучасних умовах не мо­жуть розглядатися безвідносно до такої проблеми, як захист прав людини. Хоча сама постановка питання про гарантії прав осіб, яким загрожує смертна кара, є досить складною й суперечливою, про­те різні правові сфери, у тому числі сфе­ра екстрадиції, не можуть не брати до уваги можливість винесення смертних вироків відносно видаваної особи [3]. Рух у напрямку відміни смертної кари поставив на порядок денний питання про негуманність даного виду покаран­ня як такого (безвідносно до способів виконання), а також про необхідність дотримання гарантій захисту прав осіб, засуджених до смертної кари. У цьому контексті в екстрадиційній практиці по­чав оформлюватися принцип невидачі внаслідок загрози смертної кари [4].

Положення ст. 11 Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 р. визначає, що у видачі особи, яка вчинила злочин, може бути відмов­лено, якщо правопорушення, за яке ви­магається видача, карається смертною карою за законодавством запитуючої держави і якщо законодавство запиту­ваної держави не передбачає смертної кари за таке правопорушення і запиту­юча сторона не надає гарантії того, що смертний вирок не буде звернений до виконання.

Правило про невидачу осіб за злочи­ни, за які передбачається смертна кара, міститься і у національних законодав­чих актах. Так, наприклад, відповідно до ст. 33 Конституції Португалії, не допус­кається видача за злочин, за який закон держави, що вимагає видачі, передбачає смертну кару [5]. У ст. 44 Закону Ка­нади «Про екстрадицію» вказано, що у видачі може бути відмовлено у випадку, якщо за законодавством запитуючої дер­жави за злочин, вчинений особою, пе­редбачена смертна кара [6]. Аналогічне положення міститься у ст. 3.2.1 Закону Азербайджанської Республіки «Про ви­дачу осіб, які вчинили злочини (екстра­дицію)» 2001 р. [7].

У ряді екстрадиційних договорів, а також у національних актах держав прийняття позитивного рішення про ви­дачу пов’язане з отриманням гарантій незастосування смертної кари або не приведення її до виконання у випадку призначення. Видача правопорушників з урахуванням можливості винесення смертного вироку лише тоді може бути припустима, якщо запитувана держа­ва має достатні підстави вважати, що смертна кара не буде призначена або вирок не буде звернутий до виконан­ня [8]. Так, наприклад, ст. 9 Договору між Сполученими Штатами Америки та Італією «Про екстрадицію» 1983 р. встановлює, що «видача за злочини, за які передбачене покарання у вигляді смертної кари, може бути здійснена тільки після надання достатніх гаран­тій про незастосування даного виду по­карання» [9]. У відповідності зі ст. 37 Федерального закону Швейцарії «Про міжнародну взаємну правову допомогу у кримінальних справах» у видачі відмо­вляється, якщо запитуюча держава не надає гарантій того, що переслідувана особа не буде засуджена до смертної кари або у випадку винесення подібно­го вироку він не буде приводитися до виконання [10]. Алогічне положення міститься у ст. 16 Договору між Украї­ною та Республікою Індія «Про видачу правопорушників» 2002 р. [11]. У справі Mamatkulov and Abdurasulov v. Turkey Євросуд звернув увагу на той факт, що заявники були видані лише після того, як влада Узбекистану надала Туреччині гарантії, що вони не будуть піддаватися катуванню або засуджуватися до смерт­ної кари [12].

Таким чином, як міжнародні дого­вори, так і національні закони перед­бачають можливість видачі особи, якій загрожує смертна кара, лише після одер­жання достатніх гарантій про незасто - сування даного покарання. Такі гарантії надавалися в практиці міжнародних від­носин латиноамериканських держав із приводу видачі осіб, обвинувачуваних у державній зраді, насильницькому захоп­ленні влади, заколоті, оскільки ряд цих держав скасував смертну кару, а інші її зберігають [13].

Підхід, викладений у ст. 11 Європей­ської конвенції про видачу правопоруш­ників, по суті, є традиційною формулою при вирішенні питання щодо видачі осо­би за вчинення злочину, який карається смертною карою. На відміну від загаль­ної клаузули, відповідно до якої у видачі може бути відмовлено, якщо запитуюча держава не надасть достатніх, на думку запитуваної держави, гарантій, що смер­тний вирок не буде винесений, а у ви­падку його винесення — не буде зверне­ний до виконання, окремі екстрадиційні договори ще більше обмежують мож­ливість видачі осіб до держав, законо­давство яких передбачає смертну кару, та закріплюють необхідність отримання гарантій невинесення смертного виро­ку. Так, наприклад, у відповідності до Договору про екстрадицію між Іспанією та Австрією 1987 р., видача може від­бутися тільки після гарантій, що смер­тний вирок не буде винесений ні при яких обставинах. У ст. 7 Договору про екстрадицію між Бразилією та Іспанією вказується, що екстрадиція може бути поставлена під умову отримання попе­редніх гарантій того, що видавана особа не буде осуджена до смертного вироку, довічного ув’язнення або тілесного по­карання або не стане об’єктом катувань та нелюдського поводження чи покаран­ня [14].

Інтерес становить рішення Конститу­ційного Суду Португальської Республіки у справі відносно заявника, заарешто­ваного в Макао. Від органів Китайської Народної Республіки надійшов запит про видачу громадянина Китаю за на­вмисне вбивство своєї нареченої. Ви­сокий суд Макао задовольнив запит про видачу, взявши до уваги запевнян­ня не засуджувати підозрюваного до смертної кари або довічного тюремного ув’язнення та не видавати його третім державам. У своєму остаточному рішен­ні Конституційний Суд Португальської Республіки визнав розглядувану норму закону неконституційною у тій мірі, у якій вона допускає видачу за злочин, за який у запитуючій державі за законом передбачається смертна кара, незалеж­но від наданих гарантій про її заміну іншим покаранням [15]. Тому за зако­нодавством Португалії смертна кара не може бути назначена ні при яких обста­винах та ні за які види злочинів.

З 1986 по 1989 р. розглядалася спра­ва Пенса Соурінга (Soering case), грома­дянина ФРН, який під час проживання в США вбив батьків своєї подруги і ра­зом з нею переховувався у Великобри­танії. Справа дійшла до Європейського суду з прав людини та розглядалася у зв’язку з порушенням ст. 3 Європейсь­кої конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 р., оскільки за­явник обґрунтовував свою скаргу тим, що його видача в США та засудження до смертної кари за вчинені злочини, супроводжувані тривалим періодом (ча­сом 6-8 років) очікування приведення покарання у виконання, являють со­бою нелюдське поводження (т. зв. «фе­номен смертного ряду» — «death row phenomenom»). Проблеми з екстради­цією Сорінґа виникли у зв’язку з мож­ливістю призначення йому покарання у вигляді смертної кари, яка в Англії була скасована. Прокурор штату Вірджинія повідомив, що у випадку визнання Сорінґа винним у вчиненні вбивства він буде домагатися для Сорінґа винесення смертного вироку. Суддя де Мейєр у своїй окремій думці вказав, що екстра­диція заявника до Сполучених Штатів Америки не лише поставила б його під загрозу нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або по­карання, вона, насамперед, порушила б його право на життя. Суддя також відзначив, що, коли мова йде про право людини на життя, жодна держава, до якої звернулися із запитом про видачу, не має права допустити, щоб запитую­ча держава вчинила такі дії, які запиту­вана держава сама не вправі вчинити [16]. Незабаром після того, як Суд виніс рішення, Великобританія заручилася зобов’язанням державного прокурора штату Вірджинія про те, що він не буде вимагати смертного вироку. У резуль­таті Сорінґ був виданий США.

Використання розглядуваної нами підстави відмови у видачі сполучено з певними труднощами. Так, виникає дискусія щодо питання про достатність гарантій незастосування смертної кари. Як відзначає А. Б. Мезяєв, практика свідчить, що держави наділені повною свободою в тлумаченні терміна «до­статні» [17]. Суди деяких держав (на­приклад, Португалії) виходять із того, що ніякі гарантії не можуть уважатися такими [18].

Однак подібний підхід є скоріше виключенням, ніж правилом. У цілому держави довіряють отриманим гарантіям незастосування смертної кари, хоча в ряді випадків держави порушують дані ними раніше гарантії.

На теоретичному рівні виділяють пев­ні критерії прийнятності гарантій неза - стосування смертної кари. Так, гарантії повинні виходити від офіційного органу, в компетенції якого перебуває рішення відповідного питання, вони не повинні містити застережень, які ставили б їх виконання в залежність від яких-небудь умов, і повинні оцінюватися з ураху­ванням загальної ситуації в запитуючій державі, наявності на території цієї де­ржави міжнародних правозахисних ор­ганізації, існування між запитуваною і запитуючою державами двосторонніх міжнародних договорів про правову взаємодопомогу, зовнішньополітичної репутації держави.

Наприклад, широко відомою є справа М. Фідана. М. Фідан, громадянин Ту­реччини, був заарештований у Франції і на прохання турецьких властей повинен був бути виданий по обвинуваченню у вбивствах. У відповідності до законодав­ства Туреччини за вчинення цих зло­чинів передбачено покарання у вигляді смертної кари. Державна Рада Франції, розглядаючи його апеляцію, послалася на Закон від 9 жовтня 1981 р., згідно з яким смертна кара у Франції була від­мінена, а також на Додатковий прото­кол VI до Європейської конвенції з прав людини. Державна Рада Франції ухва­лила, що застосування смертної кари до особи, яка була би видана Францією, суперечило б французькому публічно­му праву. Уряд Франції не отримав за - вірювань від турецьких офіційних осіб про те, що смертна кара відносно Фіда - на не буде застосована. В цих умовах апеляція М. Фідана була задоволена і розпорядження про його видачу анульо­вано [19].

Виникають питання також про те, які саме органи вправі надавати запиту­ваній державі гарантії того, що смертний вирок не буде винесений (виконаний). Це можуть бути судові органи, відпові­дальні за винесення вироків, органи, що здійснюють міжнародне співробітниц­тво у кримінально-процесуальній сфері (прокуратура, міністерство юстиції), або політичні органи (глава держави, міністерство закордонних справ). У де­яких договорах вказується, наприклад, що суб’єктами надання гарантій висту­пають «офіційні особи виконавчої вла­ди»: договір США з Болівією 1995 р., США з Люксембургом 1996 р. На думку деяких авторів, повноваження щодо від­повідних гарантій можуть бути надані кожному із цих органів, важливо лише, щоб вони були офіційно закріплені [20]. У цілому дана проблема є виключно на­ціональною [21]. Проте більшість дого­ворів не визначає конкретно суб’єктів, уповноважених вирішувати питання надання гарантій про незастосування смертної кари.

Таким чином, у процесі здійснення екстрадиції не можна не брати до уваги можливість винесення смертного виро­ку відносно видаваної особи. Прийняття рішення про видачу даної особи повинне Грунтуватися на уважному досліджен­ні всіх обставин справи, пов’язаних з виключенням можливих порушень прав

І свобод індивіда, і передусім, права на життя, які гарантуються міжнародно - правовими актами у сфері захисту прав людини та основних свобод. Проблема дотримання прав і свобод людини в інс­титуті екстрадиції потребує подальшого вивчення і дослідження. Держави, на­даючи правову допомогу у криміналь­них справах, повинні виконувати свої зобов’язання щодо захисту прав та інте­ресів осіб, залучених до екстрадиційної процедури.


Ключові слова: екстрадиція, смерт­ний вирок, право на життя, відмова від видачі.

Однією з цілей екстрадиції є за­хист прав видаваної особи, тому в ін­ституті екстрадиції особливе місце займають норми, направлені на за­безпечення правозахисного фактора. Різноманітні аспекти екстрадиції, які досліджувалися у працях учених, свідчать про інтерес до проблемати­ки інституту видачі, але не вичерпу­ють всю її складність. Стаття при­свячена розгляду питання захисту прав та свобод осіб, яким загрожує застосування смертної кари внаслі­док видачі. Держави, надаючи право­ву допомогу у кримінальних справах, повинні виконувати свої зобов’язання щодо захисту права на життя особи, видача якої вимагається.

One of the purposes of extradition is to protect the rights of the requested person, that is why at the extradition institute special place is occupied by the rules aimed at protecting human rights factor. Various aspects of extradition, which were investigated in the works of scientists, show interest in the problems of the extradition institute, but not exhaustive of all its complexity. This article deals with the problem of the protection of the rights and freedoms of individuals, the death penalty to whom will be applied as a result of the extradition. States, providing legal assistance in criminal cases, should to perform their obligations to protect the right to life of the person whose extradition is required.

Література

1. Зелинская H. А. Международные пре­ступления и международная преступность: Монография / H. А. Зелинская — О. : Юрид. л-ра, 2006. — С. 178 ; Сафаров H. А. Экстрадиция в международном уголов­ном праве: проблемы теории и практики. Extradition in International Criminal Law: Problems of Theory and Practice / H. А. Са­фаров. — M. : Волтерс Клувер, 2005. —

С. 117 ; De Than C., Shorts E. International rnminal law and human rights / С. de Than,

Е. Shorts. — London : Sweet and Maxwell, 2001. — P. 194-19S ; Лукашук И. И. Меж­дународное уголовное право / И. И. Лу­кашук, A. В. Hаумов. — М. : Спарк, 1999.

— С. 213 ; Gilber, G. Aspects of Extradition Law / G. Gilbert. — London : Kluwer, 1991.

— P. 245 ; Dugard J, Wyngaert C. van den. Reconciling Extradition with Human Rights // American Journal of International Law.

— 199S. — Vol. 92, N 2 -199S. — P. 212.

2. Мезяев A. Б. Международные догово­ры об экстрадиции и проблема смертной казни / A. Б. Мезяев // Государство и право. — 2003. — M 3. — С. T9.

3. Сафаров H. A. Экстрадиция, смерт­ная казнь и права человека / H. A. Сафа­ров / / Вестник Межпарламентской Aс - самблеи. — 2002. — M 2(33). — С. 215.

4. Бойцов A. И. Выдача преступников / A. И. Бойцов. — С. Пб. : Юрид. центр пресс,

2004. — С. T25.

5. Конституція Португальської Респуб­ліки 19T6 р. [Електронний ресурс]. — Ре­жим доступу: http:/ / Www. rada. gov. ua/ LIBRARY/catalog/law/portugal_constitut. html

6. Закон Канади «Про екстрадицію»

1999 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http:/ / Www. oas. org/JURIDICO/ MLA/en/can/en_can-ext-loi-1999.html

T. Закон Aзеpбайджанської Республіки «Про видачу осіб, які вчинили злочини (екс­традицію)» 2001 р. [Електронний ресурс].

— Режим доступу: http: / / Www. legal. az/ index2.php? option=com_docman&task=doc_ view&gid=34&Itemid=36.

S. Wentzel M. Extradition Involving the Possibility of the Death Penalty / М. Wentzel // Revue International de Droit Penal. — 1991. — Vol. 62, N 1-2. — Р. 335.

9. Договір між Сполученими Штатами Aмеpики та Італією «Про екстрадицію» 19S3 р. [Електронний ресурс]. — Режим до­ступу: Http://untreaty. un. org/unts/60001_ 120000/26/25/00051223.pdf.

10. Федеральний закон Швейцарії «Про міжнародну взаємну правову допомогу у кримінальних справах» 19S1 р. [Електрон­ний ресурс]. — Режим доступу: http:// Www. rhf. admin. ch/etc/medialib/data/rhf/ recht. Par.0016.File. tmp/sr351-1-e_0T0101. pdf

11. Договір між Україною та Республі­кою Індія «Про видачу правопорушників» 2002 р. [Електронний ресурс]. — Режим

12. доступу: http:/ /zakonl. rada. gov. ua/cgi - bin/laws/main. cgi? nreg=356_011

13. Сафаров H. А. Экстрадиция в меж­дународном уголовном праве: проблемы те­ории и практики. Extradition in International Criminal Law: Problems of Theory and Practice / H. A. Сафаров. — M. : Волтерс Клувер, 2005. — С. 134.

14. Костенко H. И. Проблемы междуна­родно-правового регулирования института выдачи (экстрадиции) / H. И. Костенко // Государство и право. — 2002. — № 8.

— С. 75.

15. Мезяев А. Б. Вказ. пр. — С. 79.

16. Шурухнова Д. H. Выдача, передача и выдворение лиц в отношениях государств (права, законные интересы личности и их гарантии) : дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01 / Шурухнова Диана Hиколаевна.

— М, 2001. — С. 107.

17. ECHR. Soering v UK. Judgment of 7 July 1989. Series A. № 161. [Електронний ресурс].

— Режим доступу: http: / / Www. ecre. org/ files/ECHR%20S0ERING%20v%20UK. doc.

18. Мезяев А. Б. Вказ. пр. — С. 80.

19. Ижнина Л. П. Основания отказа в выдаче лиц в целях осуществления уго­ловного преследования / Л. П. Ижнина,

А. С. Гришин // Вестник Hижегородско - го университета им. H. И. Лобачевского.

— 2008. — № 2. — С. 221.

20. Мезяев А. Б. Вказ. пр. — С. 80.

21. Ижнина Л. П. Вказ. пр. — С. 221.

22. Бойцов А. И. Вказ. пр. — С. 735.