joomla
КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ КОНЦЕПЦІЇ ЗАКОНОТВОРЧОСТІ
Юридичний вісник

УДК 340.134:008



І. Руденко,

Аспірантка кафедри загальноправових дисциплін та міжнародного права Одеського національного університету імені І. І. Мечникова


Успішна діяльність по створенню нормативно-правових актів, зокрема й законів, залежить, перш за все, від правової культури законодавця, його володіння юридичною наукою і при­йомами законодавчої техніки. Правова культура законодавця тисячами ниток пов’язана із загальною культурою. її могутній добродійний вплив на пра­вову свідомість, мислення, світогляд тих, хто творить закони, на їх правові настанови, безпосередньо визначають характер законодавства, що відповідає історичному та національному духу на­роду, його сподіванням, потребам і ін­тересам. Разом з тим правова культура законодавця впливає на загальну куль­туру, захищає і утворює умови її віль­ного розвитку шляхом виробки прогре­сивних законів, встановлення режиму правової стабільності та режиму пра­вопорядку. Культура законотворчості важлива тим, що у ній концентруються різноманітні знання дійсності, її історії та перспективи розвитку; спеціальні знання про право, закон і законодавчу техніку, вміле їх використання в прак­тичній діяльності по створенню законів і їх реалізації. Оволодіння цими знан­нями і їх використання в процесі за­конотворчості дозволяють створювати технічно досконалі законодавчі акти, що повністю відповідають назрілим і болючим потребам громадянського про­гресу. Саме ця обставина забезпечує культурі законотворчості режим акту­альної проблеми сьогодення в процесі творення законів.

Дослідженням цієї теми займались такі вчені, як Ю. М. Занік, С. Сливка, О. В. Шишко та ін., проте на сьогод­нішній день вона залишається недостат­


Ньо розкритою та підлягає подальшій розробці.

Розкриваючи тему, автор ставить за мету з’ясування ролі правової культури законодавця у законотворчому процесі та висвітлення значущості даної ка­тегорії на сучасному етапі вітчизняної законотворчості, осмислення якої, на нашу думку, сприятиме поліпшенню якості майбутніх законів як кінцевого результату законотворчої діяльності.

Усі намагаються звести все під закон і визначити мірою закону. Слова «за­конно» чи «незаконно» стали способом узгодження чи конфлікту. Але насправ­ді часто виникає відчуття, що щось за­конне «по совісті» є важче, а можливо, і неможливо погодити, визнати справед­ливим. Навіть якщо враховані всі обста­вини і все прийнято у відповідності до правил.

Відчуття переходить у переконання, коли, розглядаючи основу, на якій іс­нує закон, ми знаходимо на місці опо­ри — смислову порожнечу, недоско­налість, невизначеність, туманність понять і уявлень. Скажемо прямо: для професіоналів ця невизначеність не здається помітною, бо вони звикли до неї: їх утримує традиція законотвор­чості. Вони опираються на раніше при­йняті зразки законів, в яких та чи інша невизначеність постійно повторюється, стає звичною і якби узаконеною. Але таким чином вони відходять від того, що повинно лежати в основі істинної зако­нотворчості, вони забувають, що закони створюються для людини і суспільства і тим самим формалізують, направляють їх поведінку та вчинки. А тому творець закону повинен чітко і ясно уявляти собі, що таке людина. Без повноцінного пізнання закони можуть стати (і стають на практиці) законами не для людей в суспільстві, а рішення, що приймаються на основі цих законів, будучи нібито за­конними, нерідко стають просто нелюд­ськими.

Це пояснюється, по-перше, тим, що «є сфера, яка не піддається праву, куди безсильний проникнути державний за­кон, де будь-яка законна врівноваженість була би найбільшою несправедливістю».

А. Ф. Коні має на увазі тут «сферу того, що складає розумову і моральну приро­ду людини», її самобутність, традиційну культуру її народу [6, 120]. По-друге, це обумовлено тим, що влада нерідко відстоює рішення, які відповідають не громадській справедливості, а інтересам і вигодам цієї влади; по-третє, тим, що в період державної реформації, який ми пережили, відбувся спад здорової мо­ралі, самого феномена честі-совісті.

Зв’язок права з моральністю пояс­нюється, на думку Ю. М. Заніка, тим, що право бере свій початок з приро­ди — першооснови життя людського організму. Лише стосунки, засновані на законах природи, виявляють справжній сенс життя людини і дають змогу до­сягти істини. Право, у свою чергу, за своєю специфікою повинно наближати­ся до природного і свої інструментарії спрямовувати на глибоку духовність та гуманність [3, 37].

У підсвідомості істинний закон не­минуче спирається на внутрішній закон совісті. А останній, у свою чергу, вини­кає у відповідності з природою людини і традиційними поглядами, які укорі - нились у підсвідомості народу. Можна сказати, що дуже важливою обстави­ною при розгляді людини у суспільстві є тільки повнота і об’єктивність уяви про людину і якою може бути основа закону. Вбогий, недосконалий світогляд законотворців обов’язково стане при­чиною недосконалих, несправедливих законів, які вони створюють. Сказане вище заставляє нас більше придивитись до об’єкта нашої законотворчості і за­думатись над основними якостями лю­дини, над якостями, які властиві тільки їй, які означають межу, за якою вони і починаються.

У традиційному понятті термін «культура» — це, по-перше, стійкий стан підсвідомості, внутрішня організа­ція поведінки людини, буття, творчість і результати творчості, які затверджують духовно-людське в людині (і для люди­ни). По-друге, культура володіє ієрар­хією: в ній існують визначені, притаман­ні їй, різні рівні оцінки навколишнього і внутрішнього світу людини: святе, добре (хороше), буденне, незмінне, вульгарне. По-третє, істинній культурі притаманна обов’язкова, органічна якість: вона має плодотворні духовні традиції; їй прита­манне бережне, з повагою до них став­лення. Разом з тим будь-яка культура є національною.

Культура незмінно потребує безумов­ного здійснення названих якостей. Тому і культура законотворчості полягає в тому, щоб будувати закони у відповід­ності з притаманними об’єкту законів

— людині — обов’язковими органічни­ми якостями і добиватися того, щоб дії законів ці органічні якості не принижу­вали, а давали їм можливість природнім шляхом укріплюватись і розвиватись.

Важливий висновок з вищенаведе - ного в тому, що істинна «законотвор­чість» — не абстракція, не видумка «демократичних умов», а кінцевий ре­зультат правильної оцінки органічних якостей нормальної людини. У цьому плані особлива увага вчених звертаєть­ся на культуру особистості. Висока культура особистості — одна з найваж­ливіших інтегративних характеристик цивілізованості як цілісного вираження історичного прогресу суспільства. Вона включає як зовнішні, так і внутрішні характеристики особистості, які відоб­ражають спосіб, якість та результатив­ність її діяльності у різноманітних сфе­рах життя, в тому числі у сфері творчої реалізації власного життя [4, 121]. Для культури особистості першочергового значення набувають ті соціальні умови, в яких вона знаходиться, внаслідок чого відбувається вибір пріоритетів діяль­ності.

Можна стверджувати, що правове (юридичне) мислення є опосередковую­чим та узагальнюючим відображенням правової дійсності та правових явищ, їх осмисленням та інтерпретацією. Як складова правової культури, правове мислення здатне поєднувати у собі ра­ціональну, творчу та інтуїтивно-чуттєву константи людини [3, 84].

Важливим елементом правової куль­тури є законодавство, як результат законотворчої роботи. Закріпляючи в законах правила поведінки і встановлю­ючи відповідальність за їх порушення, держава використовує законодавство в якості важливого середовища форму­вання особистості. В її правовій куль­турі прийнято виділяти такі елементи, як знання права, ставлення до права і готовність до правомірної поведінки [6, 120].

До ознак високої законодавчої куль­тури суспільства традиційно відносять:

1) соціальну основу законодавства, що означає відповідність змісту норма­тивних актів потребам розвитку суспіль­ства, відображення в законах досягнень правової науки, юридичної практики, традицій національного духовного мен­талітету;

2) техніко-юридичну досконалість законодавства, яка свідчить про відпра­цювання юридичних механізмів реаліза­ції законів; чіткість і ясність юридичної мови, однозначність термінів, визна­чень, понять, які використовуються в нормативних актах;

3) відповідність змісту і букві за­конів, неможливість їх довільного трак­тування, відсутність в законодавстві значних прогалин, дублювань, колізій з актами інших рівнів; ефективність за­конодавства — відповідність його при­значення соціальним результатам, що досягаються.

Правокультурний статус законодавс­тва багато в чому визначається його дієвістю. Закони, які не знаходять за­стосування і підтримки у підсвідомості людей, в їх поведінці, якими би вони «хорошими», «прогресивними» не були, не можуть розглядатися як соціальна цінність.

Не можливо не погодитися з тими вченими, які ототожнюють «винайден­ня» закону з появою, наприклад, ко­леса. Закон як інструмент організації суспільних відносин є неперевершеним і всеохоплюючим серед засобів соціаль­ного регулювання та контролю. Конс­труювання законів — важливе заво­ювання цивілізації. Рано чи пізно, але в ідеалі зріла культура неминуче поро­джує досконале законодавство. Воно, в свою чергу, як дитя культури, в ідеалі виявляє турботу про свою матір, ста­білізуючи і примножуючи культурні завоювання. І тут належить особливо підкреслити: закони можуть, якщо вони є досконалими, формувати в тому чис­лі і право, як одне з проявів культури. Одночасно і стабілізуються інші, обу­мовлені правом, юридичні цінності. Як приклад ціннісних завоювань культури в засобах (способах) і формах право­вої діяльності можна вказати на закон­ність і правосуддя. Без них важко було би очікувати належного правопорядку. Законом створюються кінцеві цінності процедурно-процесуального порядку. Про рівень культури наглядно свідчать такі, наприклад, процеси, як парламент­ські процедури по прийняттю законів, порядок вирішення спорів між владами, правосуддям тощо.

Законотворчість є основою для по­будови «здорового» правового суспіль­ства. Відповідно до теорії систем: сім параметрів — цілісність, розвиток, тра­диційність, самоорганізація, гомеостаз та збуреність є достатніми, щоб систе­ма суспільства стала самодостатньою та стабільною. Перенесення цих семи параметрів у законотворчість та життя реанімує та одухотворить державу. Ці принципи забезпечать виживання де­ржави за екстремальних умов і стануть джерелом внутрішньої сили в еволюцій­них перетвореннях людини. А держава стане одухотвореною, і її духом стане культура [2, 8].

Сьогодні демократичне правління має успіх у тих країнах, де закони де­ржави відповідають етичним принципам і написані не для сьогоденної вигоди, не для досягнення особистого зиску мож­новладців і навіть не для сьогоднішніх вимог народу, а тільки і тоді, коли за­кони відповідають інтересам майбут­нього суспільства держави та вимогам соціальної еволюції. У той же час в етичній державі працюють не так зако­ни, як принципи моралі, які збігаються із суспільною мораллю і підтримуються суспільною думкою. На противагу рим­ському праву древнє руське суспільство базувалося не на забороняючих зако­нах, а на сумлінні громадян. Згадаймо, як писав візантійський історик Прокопій

Кесарійський про слов’ян: «У слов’ян не було держави, всі закони у них були в голові». Адже візантійці, базуючи свої державницькі принципи на юдейській Торі з її написаними для юдеїв 613 зако­нами, вважали, що без закону не існує і держави.

Коли закони держави опираються на мораль, на етику і культуру законо - творців, суспільство процвітає, а народ благоденствує. Створюючи ж закони, які не можуть прижитися у суспільстві, які суперечать один одному і громадській системі взагалі, законодавці послаблю­ють свій авторитет, знижують рівень суспільної довіри. І, як наслідок, — оз­лобленість і відчуження народу, міжна­ціональні конфлікти, зростання злочин­ності, розірвання господарських зв’язків [1, 11].

Дійсно, у законотворчому процесі дуже важливим є дотримання принци­пу моралі, оскільки якщо той чи інший закон не враховує морального фактора, він не може відповідати визначенню закону саме як правового. Отже для створення правових законів необхідно належним чином враховувати в них мо­ральні норми. Розробка і дія саме право­вих законів відповідатиме забезпеченню в державі дії принципу верховенства права.

На сьогоднішній день аналізуючи рі­вень законотворчості в Україні в кон­тексті обґрунтованості тих чи інших за­конів на фоні дійсних правових реалій та соціальних потреб населення мож­ливо констатувати, що для національ­ного законодавця поки що характерний низький рівень правової та законодавчої культури. Для виправлення цієї ситуа­ції важливе значення має орієнтуван­ня юридичних вузів на вдосконалення системи правової освіти, яка «потребує, більш чіткої орієнтації на природне пра­во, певний симбіоз із усталеними при­родними категоріями. Оскільки людина духовно розвинена, яка може через при­родне право усвідомити об’єктивність існування законів природи і, як наслі­док, свою вагому роль у процесах сві­тобудови та оптимального розвитку, є головним пріоритетом якісного форму­вання української нації. Це забезпечува­тиме правильність прийняття майбутнім правником професійних рішень, що в ці­лому підніматиме рівень права на вищий щабель і забезпечуватиме верховенство закону в Україні» [5, 229].

Підсумовуючи все вищевикладене можна дійти висновку, що неодмінною умовою для формування правової де­ржави, її громадянського суспільства, здійснення суспільно-правової рефор­ми, утвердження верховенства права є постійна скоординована діяльність щодо підвищення рівня правової культури за­конодавця, врахування ним у процесі створення законів морального факто­ра. Закріплюючи в законах правила по­ведінки і встановлюючи відповідальність за їх порушення, держава використовує законодавство в якості важливого сере­довища формування не тільки особис­тості, а й впливає на правову культуру суспільства взагалі.

Ключові слова: законотворчість, правова культура, культура законотвор­чості, культура, мораль.

Статтю присвячено з’ясуванню ролі правової культури законодавця у законотворчому процесі з метою висвітлення значущості даної кате­горії на сучасному етапі вітчизняної законотворчості.

Статья посвящена выяснению роли правовой культуры законода­теля в законотворческом процессе с целью освещения важности данной категории на современном этапе отечественного законотворчества.

The article is devoted to clarification of a role of legal culture of the legisla­tor in legislative process for the purpose of illumination of importance of this category at the present stage of domes­tic lawmaking.

Література

1. Законотворчість. — К., 2005.

2. Законотворчість: основні аспекти законодавчого процесу. — К. : Заповіт, 2006. — 81 с.

3. Занік Ю. М. Інтелектуальна куль­тура юриста: філософсько-правовий ас­пект : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.12 / Ю. М. Занік. — К, 2006. — 178 с.

4. Лозовой В. А. Культура жизнетвор- чества и самовоспитания / В. А. Лозовой,

А. В. Буряк, Н. И. Соболева // Дух і Кос­мос: наука і культура на шляху до нетра­диційного світосприйняття / Я. М. Білик (уклад. і ред.). — X. : Харк. наук.-освіт. асоц. «Цілісність», Харк. держ. ун-т, 1995.

— С. 120-124.

5. Шишко В. О. Правотворчість: куль­турологічно-духовний аспект / / Вісник Львівського інституту внутрішніх справ при НАВС України. — 2002. — № 3. —

С. 225-234.

6. Сливка С. Юридична деонтологія : підручник / С. Сливка. — Вид. 2-ге, пере - робл. і допов. — К. : Атіка, 2003. — 320 с.