joomla
ДЕРЖАВНА ВЛАДА В СИСТЕМІ СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ
Юридичний вісник


А. Крусян

Доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри конституційного права Національного університету «Одеська юридична академія»

Сучасний український конституці­оналізм як публічно-правова система конституційної організації сучасного суспільства на основі права, демократії та утвердження прав і свобод людини передбачає відповідну організацію дер­жавної влади, яка повинна бути, пере­дусім, демократичною та обмеженою (самообмеженою) на користь громадян­ського суспільства, прав та інтересів людини і громадянина.

Сутність, джерела, організація і фор­ми здійснення державної влади мають основоположне значення для форму­вання системи вітчизняного конститу­ціоналізму, в якій державна влада є не тільки об’єктом обмеження (самообме­ження), але й здійснює інструменталь­ну роль у забезпеченні реалізації і за­хисту принципів конституціоналізму та досягнення його мети — утвердження конституційно-правової свободи люди­ни. Звідси у системі конституціоналізму державна влада набуває особливих сутнісних властивостей (реальність її само­обмеження та здатність виконувати вка­зану інструментальну роль).

Водночас, придбаючи в системі кон­ституціоналізму оновлених якісних ха­рактеристик, державна влада при цьо­му зберігає притаманні їй властивості, перш за все, виходячи з того, що го­ловним завданням функціонування дер­жавної влади є визначення напрямів і способів, шляхів і цілей розвитку сус­пільства і самої держави як політичної організації суспільних відносин, відпо­відно до об’єктивних потреб суспіль­ства, їх юридичне закріплення в нормах позитивного права, контроль їх дотри­мання, корекції [1, с. 182].

В юридичній літературі виділяють різні характеристики державної влади.

Наприклад, за В. Є. Чиркіним, державна влада — це «соціально-політичне» яви­ще. Вона має верховенство в суспільстві, тобто це «верховна публічна влада» [2, с. 11], «спеціалізований апарат для регу­лювання суспільних відносин, викорис­товує право і можливість легалізовано­го і легітимного примушення» [3, с. 44]. Французький дослідник Ж.-П. Жакке вважає, що державна влада характери­зується трьома ознаками: персоніфікованістю, суверенністю, обов’язком до­тримання права [4, с. 39]. Представники української правової науки державну владу розглядають як «найбільш загаль­ну за природою і по суті універсальну за сукупністю суб’єктів владу, що реалізу­ється у суспільстві» [5, с. 71]. Наведені властивості державної влади є обґрунто­ваними і відображають її природу.

Слушним та таким, що кореспондує мету сучасного українського конституці­оналізму, є визначення державної влади в Україні, яке надає Ю. О. Фрицький. На думку вченого, державна влада в Укра­їні, виходячи з її легітимності та підпо­рядкованості єдиному джерелу влади — народу, принципів верховенства права, розподілу влади, полягає в організації і функціонуванні всіх гілок влади, спря­мованих на реалізацію завдань, функцій і повноважень згідно з загальнодержав­ними програмами, для досягнення мети Української держави — забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя [6, с. 91].

Системний аналіз теоретичних напрацювань, досвід конституційно-правової практики дозволяють виділити основ­ні характеристики державної влади у системі сучасного українського консти­туціоналізму, а саме, державна влада: належить народу, який є її «єдиним джерелом» (ст. 5 Конституції України); роз­повсюджується на всю територію дер­жави, здійснюється від імені держави, реалізується за її прямою чи непрямою участю через систему органів держав­ної влади та місцевого самоврядування (здійснення делегованих повноважень); є суверенною при дотриманні принципу узгодження з суверенітетом народу та конституційно-правовою свободою лю­дини; діє на користь всього суспільства та в інтересах людини при дотриманні принципу пріоритету прав людини перед іншими соціальними цінностями та інте­ресами; як явище єдина, цілісна при орга­нізаційному її поділі на законодавчу, ви­конавчу та судову для досягнення єдиної мети — конституційно-правової свободи людини; є інституціоналізованою, вона реалізується спеціалізованим держав­ним апаратом, діяльність якого спрямо­вана, перш за все, на забезпечення прав і свобод людини; її відрізняє монопольне право на законотворчість, правосуддя, державний примус, що реалізується на основі демократичних принципів та ви­знання людини, її життя і здоров’я, чес­ті і гідності, недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінністю; обме­жена функціонуванням громадянського суспільства, наявність якого є, водно­час, передумовою сучасного конститу­ціоналізму та також обмежена іншими конституційними способами та механіз­мами. Таке обмеження державної влади ставить межі її поширення відповідно до сутності, мети та принципів сучас­ного українського конституціоналізму. Якщо громадянське суспільство — це соціальне обмеження державної влади, дія принципу верховенства права — це її правове обмеження, то організаційно-функціональним засобом обмеження дер­жавної влади є її поділ на законодавчу, виконавчу та судову владу при функці­онуванні механізму стримувань і проти­ваг, в результаті якого одна влада може обмежувати іншу. Крім того, обмеження державної влади Грунтується на прин­ципі встановлення меж її суверенного впливу, виходячи з концепту народного суверенітету та конституційно-правової свободи людини.

У зв’язку з цим для характеристики державної влади в системі конституціо­налізму особливе значення мають дві її властивості: перша властивість сутнісного характеру — суверенність влади; друга властивість організаційного ха­рактеру — її поділ на законодавчу, ви­конавчу та судову.

Визначальною засадою концепції об­меження (самообмеження) державної влади є принцип суверенітету. Більше того, на думку французького дослідника Ж. Мере, «принцип суверенітету є полі­тичним явищем, адже він формує життя людської спільноти, яке прямо залежить від збереження цілісності свого спільно­го буття і своєї свободи» [7, с. 7]. Прин­цип суверенітету належить до числа політико-правових засобів, за допомо­гою яких здійснюється збереження ор­ганізованої людської спільноти, її свобо­ди, а також свободи кожної людини, що має важливе значення для досягнення мети конституціоналізму.

Теорія суверенітету, маючи глибоке історичне коріння, зазнавала сутнісних змін із розвитком науково-правової і по­літичної думки, з демократизацією соці­уму та конституціоналізацією публічної влади.

Зокрема, у контексті конституціона­лізму, як один із напрямів розвитку цієї теорії, обгрунтованим є виділення кон­цепції обмеження державної влади (її суверенного впливу) народним сувере­нітетом через визнання його первиннос­ті та пріоритету.

Суверенітет народу, виражений в на­родовладді, реально виявляється і реалі­зується в суверенітеті державної влади, будучи його основою, базисом в демо­кратично організованому суспільстві, оскільки «субстанція держави — на­род. Іншої субстанції у держави немає і не буває» [8, с. 17]. При цьому народ­ний суверенітет є домінуючим. Так, на думку Конституційного Суду України, «положення «носієм суверенітету... є народ» (ст. 5 Конституції України. —

А. К.) закріплює принцип народного суверенітету, згідно з яким влада укра­їнського народу є первинною, єдиною і невідчужуваною, тобто органи держав­ної влади та органи місцевого самовря­дування здійснюють владу в Україні, що походить від народу» [9]. Юридично точно та науково обґрунтовано розкри­ває зміст поняття народного суверені­тету Л. Т. Кривенко. Вчена підкреслює, що «головне в ньому (в народному су­веренітеті. — А. К) — похідність вла­ди від народу, належність влади наро­дові та здійснення влади народом» [10, с. 94]. При цьому слушно зазначається: «Суверенітет народу означає, що народ здійснює управління всіма державними та суспільними справами безпосередньо та через систему як державних, так і не­державних органів» [10, с. 95]. Сучасні українські вчені-правознавці резюмують «невідчужуваність народного суверені­тету», який ніхто, у тому числі держава, не може узурпувати та «невід’ємне пра­во» народу на власну державу. У цьо­му контексті держава розглядається як «така організація влади, що покликана служити народу та суспільству» [11, с. 640].

Народний суверенітет тісно пов’я­заний з національним суверенітетом, що детермінує проблему їх співвідношення у демократичному суспільстві.

Поняття суверенітету нації виникає в XX ст. як право нації на самовизна­чення, аж до створення національної держави. Однак, якщо національний суверенітет розглядати тільки так, то може виникнути проблема суперечності народного і національного суверенітету, оскільки домінанта однієї нації, вираже­на у створенні держави, може призвес­ти до утиску інтересів інших націй і на­родностей, які становлять народ. Тому національний суверенітет в демократич­ній конституційній державі повинен діа­лектично поєднуватися з народним су­веренітетом і виражатися, передусім, у втіленні інтересів титульної (найбільш численної) нації та в праві інших на­цій (національних меншин, народностей тощо) на збереження своєї ідентичнос­ті, реалізації мовних прав (право вико­ристовувати свою національну мову в державній сфері, у спілкуванні з дер­жавними органами, установами, органі­заціями тощо), освітніх прав (заборона всіх форм расової дискримінації при реа­лізації права на освіту, навчання рідною мовою, її вивчення, право на створення освітніх установ тощо), культурних прав (збереження і розвиток культури, релі­гії, традицій і звичаїв, за умови, що вони не суперечать національному праву та міжнародним стандартам тощо). Форма­ми реалізації цих та інших прав можуть бути: національно-культурна автоно­мія, створення національно-державних (автономних) одиниць у складі держа­ви, участь на рівній недискримінаційній основі в представницьких та інших орга­нах державної влади та місцевого само­врядування тощо.

У контексті конституціоналізму важ­ливе значення має концепція обмежен­ня принципу народного суверенітету правами особи. Так, I. О. Кравець за­значає, що «деспотизм народовладдя має для прав особи нітрохи не менш згубний характер, ніж будь-який інший деспотизм», тому «суверенітет народу обмежений в демократичній конститу­ційній державі суверенітетом особи» [12, с. 196-197]. Виходячи з викладеної концепції конституційно-правової свобо­ди людини, необхідно уточнення цієї по­зиції тим, що народний суверенітет має бути збалансований принципом визнан­ня самоцінності людини, пріоритетом її прав і свобод перед іншими соціальни­ми цінностями та інтересами, тому що абсолютне панування більшості таїть в собі не меншу небезпеку свободі особи, ніж недемократичне єдиновладне прав­ління.

Аксіоматичним уявляється тверджен­ня А. Шайо про те, що «конституціона­лізм, на відміну від вираження доктри­ни народного суверенітету в законах, прийнятих більшістю голосів, вважає недоторканими окремі права і цінності. У цьому світогляді конституція замість проголошення народного суверенітету стає чинником обмеження сувереніте­ту, прагнучи запропонувати для цього відповідні інституціональні узгодження» [13, с. 12].

Таким чином, обмеження державної влади, зокрема, її суверенного впливу, у контексті конституціоналізму ґрунтуєть­ся на принципі первинності (домінанті) народного суверенітету щодо державно­го суверенітету. Народний суверенітет, у свою чергу, поєднується (є збалансо­ваним) з національним суверенітетом та з принципом визнання самоцінності лю­дини, пріоритетом її прав і свобод пе­ред іншими соціальними цінностями та інтересами.

Обмеження державної влади відпо­відно до мети та принципів сучасного українського конституціоналізму детер­міновано необхідністю обмеження (са­мообмеження) публічної влади за допо­могою її відповідної організації.

Організація державної влади в сис­темі сучасного українського конституці­оналізму має Грунтуватися, передусім, на принципі її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Основною метою принципу поділу державної влади в кон­цепції конституціоналізму є її обмежен­ня (самообмеження) на користь грома­дянського суспільства, прав та інтересів людини через запобігання й обмежен­ня можливості прагнення тих або інших сил до безмежної, свавільної влади. Не випадково у світовій конституційно-правовій практиці поділ влади сприйма­ється як одна з ознак правової держави. Цей принцип став догмою конституцій­ного права і покладений в основу кон­ституційної організації державної влади у багатьох країнах [14, с. 334]. Не є ви­нятком і Україна, організаційною осно­вою здійснення державної влади в якій є її поділ на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6 Конституції України).

Сучасна концепція принципу поді­лу влади, особливо в контексті консти­туціоналізму, має певні відмінності від класичного її викладу. Зокрема, акцент робиться не тільки на самостійність і не­залежність законодавчої, виконавчої та судової влади, але й на теоретично об­Грунтовану, практично апробовану і не­обхідну їх взаємодію на підставі системи стримувань та противаг. Так, досліджу­ючи проблеми теорії і практики парла­ментаризму, А. З. Георгіца справедливо виходить із того, що «гілки влади, яким би чином не були розділені, можуть і зобов’язані налагодити співробітництво з тим, щоб діяти злагоджено, а це перед­бачає, як відомо, наявність засобів вза­ємодії» [15, с. 36-37]. Метою створен­ня системи стримувань і противаг, як правильно зазначає Ю. О. Фрицький, є «реалізація принципу розподілу держав­ної влади, а головне завдання і призна­чення цієї системи — забезпечення по­літичної стабільності та безперервність функціонування державної влади, узго­дження дій усіх гілок цієї влади, недо­пущення кризи діяльності державного механізму» [6, с. 191-192].

У системі конституціоналізму прин­цип поділу влади передбачає створення такого організаційно-правового механіз­му, який обмежував би державну владу, передусім, для того, щоб всі органи дер­жавної влади здійснювали свої повно­важення виключно на підставі та відпо­відно до конституції і законодавства, не намагаючись узурпувати владні повно­важення один одного. Система стриму­вань та противаг передбачає наявність компетенційних можливостей взаємного впливу цих органів. На думку В. М. Ша- повала, «стримування і противаги — це конституційно визначені компетенційні взаємозв’язки між державними органа­ми (насамперед, між вищими органами держави) в контексті принципу розпо­ділу влади» [16, с. 114]. Система стри­мувань та противаг також спрямована на забезпечення взаємодії між органами законодавчої, виконавчої та судової вла­ди в процесі реалізації основної функ­ції державної влади в системі консти­туціоналізму — утвердження і захисту інтересів громадянського суспільства, законних прав та свобод людини і гро­мадянина.

Про необхідність системи стриму­вань та противаг йдеться в рішенні Кон­ституційного Суду України № 4-рп від 1 квітня 2008 р. (справа про Регламент Верховної Ради України). Зокрема, в мотивувальній частині цього рішення зазначається: «Поділ державної влади є структурною диференціацією трьох рів­нозначних основних функцій держави: законодавчої, виконавчої, судової. Він відображає функціональну визначеність кожного з державних органів, передба­чає не тільки розмежування їх повнова­жень, а й їх взаємодію, систему взаєм­них стримувань та противаг, які мають на меті забезпечення їх співробітниц­тва як єдиної державної влади» [17]. Ця правова позиція уявляється теоре­тично обґрунтованою та необхідною для сприйняття сучасною конституційною практикою в умовах формування вітчиз­няного конституціоналізму.

Основними елементами системи стримувань та противаг у контексті кон­ституціоналізму є: компетенційні мож­ливості державних органів здійснювати взаємний контроль, дотримуючись ідеї, що незалежність гілок влади не означає їх безмежності (щодо функцій, повно­важень, компетенції), навпаки, кожна з влад, захищаючи себе від можливого втручання, має контролювати та стри­мувати іншу владу, запобігаючи переви­щенню повноважень, зловживанню вла­дою; контроль за законодавчою владою, що здійснюється народом (наприклад, у процесі виборів та референдумів тощо); визначений конституцією та законодав­ством термін повноважень органів дер­жавної влади та посадових осіб; взає­мозалежність органів державної влади при їх формуванні та при призначенні посадових осіб; наявність конституцій­но визначених можливостей взаємного притягнення до конституційної відпо­відальності (право розпуску парламен­ту, вотум недовіри уряду з боку парла­менту, імпічмент главі держави тощо); наявність визначених у конституції та законодавстві організаційно-правових форм та процесуально-процедурних за­собів (механізмів), які було б спрямо­вано на врегулювання та подолання можливих конфліктів між органами дер­жавної влади; взаємодія органів зако­нодавчої, виконавчої та судової влади з метою забезпечення конституційно - правової свободи людини.

В українській конституціоналістиці в контексті пошуку засобів забезпечен­ня узгодженої дії органів законодавчої, виконавчої та судової влади з метою її ефективізації, аргументується слушна думка про те, що, «забезпечуючи рів­новагу влад у процесі їх функціонуван­ня і взаємодії, не можна забезпечити їх цілковиту рівновеликість; якась із влад має бути головною». Таке положення, за цією позицією, запобігатиме «шкідливій боротьбі за першість серед влад». У ролі першої серед перших «повинна виступа­ти влада законодавча в особі представ­ницького органу, або ж, що ще краще, самого народу» [18, с. 14]. Аналогічної позиції дотримується Л. Т. Кривенко, стверджуючи, що «в практичному плані надзвичайно важливо динамізувати всі напрями діяльності парламенту на осно­ві додержання демократичних принци­пів, забезпечити фактичний примат пар­ламенту в механізмі влади» [19, с. 71].

В. М. Шаповал дотримується іншої дум­ки, вважаючи, що «в будь-якому випадку необхідно виходити з особливої (проте не першорядної чи пріоритетної) ролі за­конодавчої влади щодо виконавчої влади. З іншого боку... можна визначити осо­бливу роль виконавчої влади стосовно влади законодавчої». Звідси робиться ви­сновок, що «розділені влади» виступають як однопорядкові» [20, с. 116].

Підтримуючи доктрину рівнознач­ності законодавчої, виконавчої та су­дової влад, слід, водночас, відзначити особливу роль законодавчої влади (ви­ходячи з демократично-правової сутнос­ті конституціоналізму). При цьому вра­ховувати, що така роль законодавчої влади є можливою лише за наявності дотримання нею принципів конституці­оналізму, що також буде сприяти узго­дженості та стабільності функціонуван­ня державної влади. За цієї умови вона може бути першою, але «першою серед рівних» (Б. М. Топорнін).

У контексті сучасного конституціо­налізму важливе значення має субсиді - арність гілок влади в процесі їх взаємо­дії, суть якої полягає у тому, що якщо в однієї гілки влади бракує повноважень (чи здібностей) для здійснення своїх функцій, інша гілка влади допомагає їй своїми засобами, якщо це дозволяє конституція і немає заперечень з боку першої гілки влади [див.: 21, с. 242; 22, с. 242]. Як наголошується в юридич­ній літературі: «Завдяки такому підходу (субсидіарності. — А. К.) досягається подвійний ефект — узгодженість і демо­кратичність» [23, с. 15].

Сучасною юридичною наукою також висувається теорія про недостатність традиційної тріади влади та її доповнен­ня іншими владами (контрольною, ін­формаційною тощо) [21, с. 243], що, уявляється, є темпорально зайвим і не­обГрунтованим у світлі теорії і практики сучасного конституціоналізму.

В умовах здійснення конституційної реформи в Україні проблема реалізації принципу поділу державної влади актуа­лізується. Це пов’язано з тим, що прин­цип поділу державної влади, який за­кріплений у ст. 6 Конституції України, виявився не досить досконалим і безу­мовним. Очевидно, що саме із цієї при­чини державна влада в Україні за попе­редні роки (у період за 2007-2010 рр.) переформовувалася та зазнала потря­сінь (мається на увазі кампанія 2007 р. із «дострокового розпуску Верховної Ради України V скликання», позачер­гові вибори та відповідне формування Верховної Ради України VI скликання, а також наслідки правового та політич­ного характеру, пов’язані з інициативою Президента (у жовтні 2008 року) щодо дострокового припинення повноважень Верховної Ради України VI скликання та прийняття відповідних Указів Прези­дента України [24, 25, 26]) і переживала відповідні «стреси», спричинені неузго­дженістю і відсутністю субсидіарності в діяльності органів законодавчої, вико­навчої влади і глави держави.

Думається, що така «роз’єднаність» державної влади була викликана, зде­більшого, причинами політичного ха­рактеру. Втім, для збереження балансу влади необхідно було б посилення від­повідальності (зокрема, конституційно­го характеру) народних депутатів Укра­їни за їхню діяльність в парламенті, а також нормативне закріплення (напри­клад, передбачивши це в Регламенті Верховної Ради України) механізмів і організаційних форм, спрямованих на здійснення узгодженої роботи Верхов­ної Ради України.

Крім того, обГрунтованою і такою, що заслуговує на схвалення, особливо в контексті формування інституціонально - нормативної системи сучасного консти­туціоналізму, є думка про те, що одним з чинників, які обумовлюють низьку ефек­тивність функціонування державної вла­ди, є відсутність конституційного закрі­плення принципу взаємодії її «гілок» та відповідна позиція включити таку норму до Конституції України [див.: 27, с. 10; 28, с. 71]. Принцип взаємодії «гілок» влади з метою недопущення політичних та конституційних конфліктів та забез­печення стабільності державної влади, що обумовлює конституційний правопо­рядок як один із засобів забезпечення конституційно-правової свободи люди­ни, іманентно притаманний організації публічної влади як інституційної скла­дової сучасного українського конститу­ціоналізму.

Таким чином, при формуванні сис­теми сучасного українського конститу­ціоналізму важливого значення набуває організація державної влади на основі конституційного принципу її функці­онального поділу на законодавчу, ви­конавчу та судову, що унеможливлює концентрацію державної влади та без­контрольність дії її органів. Цей прин­цип у контексті конституціоналізму спрямований, передусім, на обмеження (самообмеження) державної влади (на користь громадянського суспільства, прав та інтересів людини і громадяни­на) шляхом взаємного обмеження її ор­ганів один одним, що передбачає наяв­ність ефективної системи стримувань та противаг.

Ключові слова: державна влада, український конституціоналізм, сувере­нітет, поділ державної влади, система стримувань та противаг.

Сутність, джерела, організація і форми здійснення державної влади мають важливе значення для форму­вання системи вітчизняного консти­туціоналізму, в якій державна влада є не тільки об’єктом обмеження (са­мообмеження) на користь прав та інтересів громадянського суспільства та людини, але й здійснює інстру­ментальну роль у реалізації і захис­ті принципів конституціоналізму та досягненні його мети — утвердженні конституційно-правової свободи лю­дини. У системі конституціоналіз­му державна влада набуває особли­вих властивостей (характеристик), що забезпечують реальність її само­обмеження та здатність виконува­ти вказану інструментальну роль, серед яких важливе значення має ор­ганізація державної влади на основі конституційного принципу її функці­онального поділу на законодавчу, ви­конавчу та судову з ефективною сис­темою стримувань та противаг.

Сущность, источники, организа­ция и формы осуществления госу­дарственной власти имеют важное значение для формирования систе­мы отечественного конституциона­лизма, в которой государственная власть является не только объек­том ограничения (самоограничения) в пользу прав и интересов граждан­ского общества и человека, но и осу­ществляет инструментальную роль в реализации и защите принципов кон­ституционализма и в достижении его цели — утверждении конституционно­правовой свободы человека. В системе конституционализма государствен­ная власть приобретает особые свой­ства (характеристики), обеспечива­ющие реальность ее самоограничения и способность осуществлять указан­ную инструментальную роль, среди которых важное значение имеет ор­ганизация государственной власти на основе принципа ее функциональ­ного деления на законодательную, исполнительную и судебную власть с эффективной системой сдержек и противовесов.

The essence, power, organization and forms of government are essential for the formation of domestic constitution­alism, in which state power is not only an object of restrictions (self-restraint) in favor of the interests of civil society and an individual, but also performs an instrumental role in implementing the principles of constitutionalism and the protection of and in achieving its ob­jective — the insurance of constitution­al and legal freedoms. In the system of Constitutionalism the government ac­quires special properties (characteris­tics) to ensure its self-restriction of re­ality and the ability to act according to this instrumental role, including im­portant government organization on the basis of its functional division into leg­islative, executive and judicial power with an effective system of checks and balances.

Література

1. Селіванов В. М. Право і влада суверен­ної України: методологічні аспекти / Селі­ванов В. М. — К. : Ін Юре, 2002. — 724 с.

2. Чиркин В. Е. Конституционные про­блемы власти народа / В. Е. Чиркин / / Государство и право. — 2004. — № 9. —

С. 5-12.

3. Чиркин В. Е. Государственное управле­ние. Элементарный курс / Чиркин В. Е. — М. : Юристъ, 2001. — 320 с.

4. Жакке Ж.-П. Конституционное пра­во и политические институты / Жакке Ж.-П. ; [пер. с фр. В. В. Маклакова/. — М. : Юристъ, 2002. — 365 с.

5. Шаповал В. М. Поняття держави і суверенітету в конституційному праві / В. М. Шаповал // Вісник Конституційного Суду України. — 2003. — № 1. — С. 70-83.

6. Фрицький Ю. О. Державна влада в Україні: становлення, організація, функціо­нування : монографія / Фрицький Ю. О. — Д. : Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ; Ліра ЛТД, 2006. — 360 с.

7. Мере Ж. Принцип суверенітету: іс­торія та основи новітньої влади / Жерар Мере ; [пер. з франц. Л. Кононович/ — Л. : Кальварія, 2003. — 280 с.

8. Мамут Л. С. Народ в правовом го­сударстве / Мамут Л. С. — М. : НОРМА, 1999. — 150 с. — (Российское государство и право: теория и действительность).

9. Рішення Конституційного Суду Укра­їни від 5 жовтня 2005 року, № 6-рп/2005 у справі за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіцій­не тлумачення положень частини першої статті 103 Конституції України в контек­сті положень її статей 5, 156 та за консти­туційним зверненням громадян Галайчука Вадима Сергійовича, Подгорної Вікторії Валентинівни, Кислої Тетяни Володимирів­ни про офіційне тлумачення положень час­тин другої, третьої, четвертої статті 5 Конституції України (справа про здійснен­ня влади народом) / / Офіційний вісник України. — 2005. — № 41. — Ст. 2605.

10. Конституційно-правові форми без­посередньої демократії в Україні: проблеми теорії і практики. До 10-ї річниці незалеж­ності України / [Погорілко В. Ф., Став - нійчук М. !., Руда Н. 1. та ін.] — К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2001. — 356 с.

11. Влада в Україні: шляхи до ефектив­ності / [голова ред. ради О. Д. Святоць - кий]. — К. : Журн. «Право України» : 1н Юре, 2010. — 688 с.

12. Кравец И. А. Формирование россий­ского конституционализма (проблемы тео­рии и практики) / Кравец И. А. — М. — Новосибирск : ЮКЭА, 2002. — 358 с.

13. Шайо А. Самоограничение власти (краткий курс конституционализма) / Андраш Шайо ; [пер. з венг. А. П. Гусько - вой, Б. В. Сотина]. — М. : Юрист, 1999. — 292 с. — (Res cottidiana).

14. Маклаков В. В. Конституционное право зарубежных стран. Общая часть : учебник / Маклаков В. В. — М. : Волтерс Клувер, 2006. — 896 с. — (Серия «Библиоте­ка студента»).

15. Георгіца А. 3. Сучасний парламента­ризм: проблеми теорії та практики : авто - реф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра юрид. наук : спец. 12.00.02 «Конституційне право» / А. 3. Георгіца. — К., 1999. — 44 с.

16. Шаповал В. М. Сучасний конститу­ціоналізм / Шаповал В. М. — К. : Салком ; Юрінком Інтер, 2005. — 560 с.

17. Рішення Конституційного Суду Укра­їни від 1 квітня 2008 р. № 4-рп/2008 у спра­ві за конституційним поданням 50 народ­них депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин другої, третьої, четвер­тої статті 219 Регламенту Верховної Ради України (справа про Регламент Верховної Ради України) [Електронний ресурс]. — Ре­жим доступу: htpp://Www. ccu. gov. ua.

18. Колодій А. М. Конституція і роз­виток принципів права України (методо­логічні питання) : автореф. дис. на здо­буття наук. ступеня д-ра юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теорія та історія держа­ви і права; Історія політичних і правових вчень»; 12.00.02 «Конституційне права» /

A. М. Колодій. — К, 1999. — 39 с.

19. Кривенко Л. Законодавча влада в системі державної влади / Л. Кривенко // Вісник Академії правових наук України. —

2001. — № 1 (24). — С. 58-71.

20. Шаповал В. Н. Сравнительное кон­ституционное право / Шаповал В. Н. — К. : Княгиня Ольга, 2007. — 416 с.

21. Енгибарян Р. В. Конституционное развитие в современном мире. Основные тенденции / Енгибарян Р. В. — М. : НОР­МА, 2007. — 496 с.

22. Сравнительное конституционное право : учеб. пособ. / [Б. Н. Топорнин,

B. Е. Чиркин, Ю. А. Юдин и др.] ; отв. ред. В. Е. Чиркин. — М. : Междунар. отноше­ния, 2002. — 448 с.

23. Тихомиров Ю. А. Теория компетен­ции / Тихомиров Ю. А. — М. : Издание г-на Тихомирова М. Ю, 2004. — 355 с.

24. Про дострокове припинення по­вноважень Верховної Ради України : Указ Президента України від 2 квітня 2007 р. № 264/2007 // Офіційний вісник Прези­дента України. — 2007. — № 1. — Ст. 1.

25. Про дострокове припинення повно­важень Верховної Ради України VI скликан­ня та призначення позачергових виборів : Указ Президента України від 9 жовтня 2008 р. № 911/2008 // Офіційний вісник України. — 2008. — № 77. — Ст. 2584.

26. Про зупинення дії Указу Президента України від 9 жовтня 2008 р. № 911 : Указ Президента України від 20 жовтня 2008 р. № 952/2008 / / Офіційний вісник Украї­ни. — 2008. — № 80. — Ст. 2679.

27. Теплюк М. О. Конституційно-правові проблеми організації публічної влади в Україні : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.02 «Конституційне право» / М. О. Теплюк. — К, 2008. — 21 с.

28. Шемшученко Ю. Теоретичні пробле­ми організації державної влади в Україні / Ю. Шемшученко / / Проблеми сучасного українського конституціоналізму : зб. наук. праць. На пошану першого Голови Консти­туційного Суду України, проф. Леоніда Юзькова / заг. ред. : А. Стрижака, В. Тація / упоряд. : В. Бринцев, В. Кампо, П. Сте- цюк. — К. : ЛОГОС, 2008. — С. 67-72.