joomla
ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНУ НЕВИКОНАННЯ ЧИ НЕНАЛЕЖНОГО ВИКОНАННЯ ОБОВ’ЯЗКІВ ЩОДО ОХОРОНИ ЖИТТЯ ТА ЗДОРОВ’Я ДІТЕЙ
Юридичний вісник

УДК 343.62

А. Браиловська,

Аспірантка кафедри кримінального права Національного університету «Одеська юридична академія»

В Кримінальному кодексі Украї­ни (далі — КК) у 2001 році з’явилась ст. 137, в якій передбачено відповідаль­ність за невиконання чи неналежне ви­конання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей.

Основне значення об’єкта злочину ви­значається його роллю в структурі скла­ду злочину, а також наявністю у визна­ченні злочину матеріальної ознаки: не може бути злочинним те діяння, яке не спричиняє і не становить загрози спри­чинення шкоди об’єктам кримінально-правової охорони. Отже, немає злочинів без об’єкта посягання. Встановлення і аналіз змісту об’єкта дозволяє дати від­повідь на запитання, які стосуються сут­ності охоронюваного блага, уточненню меж дії кримінально-правової норми. Від­правним поняттям об’єкта злочину є на­ступне: об’єкт злочину — це те, на що завжди посягає злочин. Більш детально­го розгляду потребує саме об’єкт розгля­дуваного злочину. Також слід зазначити, що після Жовтневої революції у радян­ському кримінальному праві затверди­лась концепція, згідно з якою об’єктом злочину є суспільні відносини, які охо­роняються кримінальним законом. Цієї точки зору дотримувались Н. Дурманов, В. Кудрявцев, О. Піонтковський та інші. Дана позиція є актуальною і зараз та фі­гурує у багатьох виданнях та публікаці­ях таких сучасних юристів, як С. Дени­сов, І. Лановенко, В. Тацій, С. Яценко [1]. Ми також вважаємо правильним ви­значати об’єкт злочину як суспільні від­носини, що охороняються кримінальним законом, порушення яких спричиняє соціально-небезпечну шкоду.

Крім того, слід відмітити, що у біль­шості юридичних джерел, присвячених проблемі об’єкта злочину, застосовуєть­ся «вертикальна» класифікація об’єктів, яка включає такі рівні: загальний об’єкт, родовий, видовий та безпосередній [2]. Така класифікація дозволяє визначити об’єкти кримінально-правової охорони на різних рівнях їх узагальнення.

Отже, з метою визначення загаль­ного об’єкта злочину, передбачено­го ст. 137 КК України, слід відмітити, що вказаний злочин здатний спричини­ти шкоду суспільству у вигляді різного ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, загибелі одного або декількох дітей, що ставить, в свою чергу, під загрозу збе­реження і розвиток генофонду України. Саме з цієї причини відповідальність за вчинення діяння — невиконання чи не­належне виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей, яке спричинило відповідну шкоду, перед­бачається кримінальним законом. Та­ким чином, загальним об’єктом злочи­ну, передбаченого ст. 137 КК України, як і інших злочинів, є вся сукупність охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин, що виникають з приводу матеріальних і нематеріальних благ. Але суспільні відносини — це не постійна система (раз і назавжди дана), а рухлива (змінювана), що залежить від розвитку потреб суспільства та завдань, які стоять перед кримінальним законом. Підтвердженням цього є те, що законо­давцем у 2001 р. вперше було криміналі - зовано неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя і здоров’я дітей.

Проте не всі науковці поділяють положення традиційної класифікації об’єктів. Так, наприклад, М. І. Федо­ров вважає, що загальний об’єкт зло­чину взагалі не існує, що це лише поняття, а не реальна дійсність. У зв’язку із чим, на думку М. І. Федорова, за­гальний об’єкт не має практичного зна­чення ані для наукі, ані для практики [3]. Проте ми не поділяємо такої точ­ки зору, оскільки все окреме є так чи інакше частиною загального. Відмова від загального об’єкта злочину приве­де до недооцінки суспільної небезпеки злочину та може нанести шкоду науці кримінального права та практиці засто­сування кримінального законодавства. В той же час існує думка, що вся сукуп­ність охоронюваних кримінальним зако­ном суспільних відносин не може бути об’єктом як елемент конкретного складу злочину. По суті це об’єкт кримінально-правової охорони, а не об’єкт злочину як елемента складу злочину. У зв’язку

Із чим, погоджуючись із вказаним, для нашого дослідження важливо встано­вити родовий об’єкт розглядуваного ді­яння, тобто «певне коло однорідних за своєю соціальною і економічною сутніс­тю суспільних відносин, які через це по­винні охоронятися єдиним комплексом взаємозалежних кримінально-правових норм» [4]. Значення родового об’єкта полягає в тому, що його встановлення сприяє в ряді випадків більш точному з’ясуванню змісту ознак складу кон­кретного злочину (зокрема, передбаче­ного ст. 137 КК), а в кінцевому підсум­ку, правильній кваліфікації злочинного діяння. Тобто конкретизація особливос­тей суспільних відносин, що утворюють об’єкт кримінально-правової охорони, здійснюється шляхом виділення родово­го та безпосереднього об’єкта.

Щодо питання визначення родового об’єкта злочинів даного розділу Особли­вої частини КК України у теорії кримі­нального права висловлено декілька то­чок зору. Так, родовий об’єкт злочинів найчастіше зазначається в назві глави Особливої частини КК — вважають де­які науковці. Інші вчені вважали, що ро­довим об’єктом злочинів вказаного роз­ділу є життя і здоров’я [5]. Окрім того, вказували, що родовим об’єктом є осо­ба [6]. Також висловлювалися за сукуп­ність суспільних відносин, у які вступає особа з приводу забезпечення недотор­канності своїх природних, невід’ємних благ — життя і здоров’я. При цьому під особою передбачалась людина як носій певних біологічних властивостей і соці­альних ознак [7].

Враховуючи наявну кількість ду­мок з приводу родового об’єкта, з ме­тою формування обґрунтованої власної позиції щодо його визначення у ст.137 КК України, слід проаналізувати всі со­ціальні і природні процеси та явища, що входять у даному випадку до змісту об’єкта, а саме — поняття особи та лю­дини, неповнолітнього та дитини, зміст, початок та кінець життя.

Так, у науці кримінального права іс­нує дискусія щодо питання про тотож­ність понять «людина» і «особа» та щодо доцільності використання того чи іншо­го у назві Розділу II КК України. Існує точка зору про необхідність відмови від використання терміну «особа» при ви­значенні родового об’єкта злочинів і за­міні його на термін «людина» [8]. Досить чітко цю позицію обґрунтовує Ю. А. Де мідов, який зазначає наступне: «уче­ні неодноразово звертали увагу на те, що ототожнення людини і особи не сприяє з’ясуванню питання про об’єкт кримінально-правової охорони через те, що кримінальне право однаково охоро­няє життя і найактивніших осіб — учас­ників і носіїв суспільних відносин, і но­вонароджених, які містять в собі лише потенційну можливість набути рис осо­бистості в процесі їх майбутньої соціалі­зації, і людей, які стали жертвою повного ураження їх особистості хворобою» [9]. Однак, є і протилежні точки зору щодо зазначеного питання, якої дотримується, наприклад, Заславська М. Г. [10].

З метою ж встановлення істини, слід проаналізувати тлумачення понять «лю­дина» і «особа». Так, під особою розумі­ють цілісність соціальних властивостей людини, продукт суспільного розвитку і включення індивіда в систему соці­альних відносин за допомогою актив­ної діяльності і спілкувань [11]. Люди­на ж — це вид живих організмів, що на сучасному етапі існування перебуває на найвищому щаблі розвитку і зайня­ла його в результаті довгого і складного процесу історико-еволюційного про­гресу [12]. Отже, із вказаних визначень зрозуміло, що поняття людина є більш ширшим, ніж поняття особа. А отже — якщо під кримінально-правову охорону ставити лише особу, то поза її межами опинються, наприклад, новонароджені діти, що є неприпустимим.

Враховуючи вказане, на нашу думку, некоректним є використання законодав­цем поняття «особа», оскільки воно є вужчим за поняття «людина».

Крім того, в рамках даного розділу наукової роботи необхідно визначитись і щодо питання — з якого часу життя і здоров’я особи визнаються об’єктом кримінально-правової охорони взагалі та визначитись із особливостями щодо моменту початку кримінально-правової охорони життя дитини від діяння, перед­баченого ст. 137 КК України. Так, се­ред варіантів визначення початку життя існують різні концепції, які визначають його наступним чином: як момент наро­дження (концепція «pro choice», згідно з якою під народженням розуміється мо­мент початку самостійного дихання ди­тини, а зародок до моменту народження не вважається людиною, внаслідок чого мати може самостійно вирішувати його подальшу долю), як момент зачаття (так звана концепція «pro life», згідно з якою життя людини починається з моменту зачаття, де зародок є істотою з права­ми, наприклад, на життя), різні періоди внутрішньоутробного розвитку, початок життя мозку [13]. Проте кожен із цих варіантів має сильні і слабкі сторони.

Крім того, М. Д. Шаргородський ви­знавав, що моментом початку життя не­мовляти потрібно вважати або початок дихання (що одночасно приймається і як доказ того, що дитина народилася живою), або момент відділення пупови­ни, але разом із тим зауважує наступ­не — «якщо умисне позбавлення дитини життя трапилося під час пологів, іноді це можливо кваліфікувати як вбивство, якщо частина тіла дитини знаходилася вже поза утробою матері (наприклад, у разі удару по голівці, що вже з’явилася назовні)» [14]. Отже, цілком погоджує­мося із тим, що до моменту початку фі­зіологічних пологів кримінальне право охороняє життя дитини опосередкова­но через встановлення охорони життя і здоров’я матері, і це є цілком логічним та послідовним, оскільки до народження неможливо об’єктивно вести мову про здатність дитини жити поза утробою матері, а ми маємо охороняти реально існуючих людей. Однак слід врахову­вати, що вставновлюючи кримінально-правову охорону життя з моменту по­чатку дихання, відсічення пуповини, з моменту новонародженності, ми зали­шаємо поза увагою період від початку фізіологічних пологів до моменту повно­го відділенні від тіла матері, не врахову­ючи той факт, що у даний період є мож­ливість вчинити, наприклад, вбивство дитини та залишитись не покараним.

Таким чином, ми пропонуємо вважати під моментом початку життя момент по­яви можливості безпосередньо впливати на тіло дитини, яка народжується. Проте окремо слід вести мову про момент почат­ку життя та момент початку кримінально-правової охорони життя в залежності від виду посягання. Так, момент початку кримінально-правової охорони від, напри­клад, таких посягань, як навмисне вбив­ство, умисне тяжке тілесне ушкодження, умисне середньої тяжкості тілесне ушко­дження, умисне легке тілесне ушкоджен­ня, вбивство матір’ю новонародженої дитини буде співпадати із моментом по­чатку життя, а саме — з моменту появи можливості безпосередньо впливати на тіло дитини, яка народжується.

Проте, враховуючи механізм вчинен­ня злочину, передбаченого ст. 137 КК, момент початку кримінально-правової охорони життя та здоров’я дітей від неналежного виконання обов’язків не співпадатиме із моментом появи мож­ливості безпосередньо впливати на тіло дитини, яка народжується. Так, на­приклад, до повного відділення дити­ни від тіла матері не можна говорити про можливість появи зобов’язань пе­ред дитиною, оскільки в неї ще немає окремих потреб, які паралельно ство­рюють обов’язок охороняти її життя та здоров’я. Основою формування (виник­нення) розглядуваних суспільних відно­син є органічно пов’язані потреби не­повнолітнього, у тому числі потреби у збереженні життя і здоров’я.

Таким чином, ми вважаємо, що мо­ментом початку кримінально-правової охорони життя та здоров’я дітей від не­належного виконання обов’язків слід вважати момент народження живої ди­тини, тобто повне відділення плоду від тіла матері.

Питання ж щодо моменту припинен­ня кримінально-правової охорони життя є менш дискусійним, оскільки має за­конодавче закріплення у ст. 15 Закону України «Про трансплантацію органів і інших анатомічних матеріалів людини» від 16 липня 1999 року. Так, визначено, що кінцевою межею людського життя є її біологічна смерть, тобто людина вважа­ється померлою з моменту, коли встанов­лена смерть її мозку (відмирання клітин центральної нервової системи). Отже, кінцевий момент кримінально-правової охорони життя людини співпадає з кін­цевим моментом життя людини.

Окрім розглядуваних питань, з ме­тою встановлення родового об’єкта злочину, у тому числі передбаченого ст. 137 КК України, необхідно провес­ти аналіз розглядуваних суспільних від­носин. Так, суспільні відносини скла­даються із трьох елементів: суб’єктів (сторін суспільних відносин), предмета (це та річ, благо або цінність, з приводу яких існують відносини), а також соці­ального зв’язку між учасниками (зміст відносин). Також слід додати, що сус­пільні відносини необхідно розглядати як цілісну систему, оскільки будь-який її елемент, вилучений із системи, сам по собі не може достатньо чітко відобража­ти сутність цього відношення.

Отже, насамперед, визначимось із предметом суспільних відносин і пред­метом злочину, передбаченого ст. 137 КК України.

Так, предмет злочину та предмет суспільних відносин — як елементи об’єкта злочину — не є тотожними по­няттями. Предметом суспільних відно­син називають все те, з приводу чого чи у зв’язку із чим існують ці відношення. У зв’язку із цим предметом суспільних відносин можуть бути різного роду речі (наприклад, різноманітні товари), а та­кож сама людина. Однак, якщо людина у злочині виконує функцію предмета, то вона не може одночасно виконувати у цих відносинах і функцію його суб’єкта. Щодо злочину, передбаченого ст. 137 КК, дитина (неповнолітній) є суб’єктом суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом. Крім того, ми вважаємо, що під предметом злочину слід розуміти будь-які матеріальні та не­матеріальні блага та інтереси, із влас­тивостями яких кримінальний закон повязує наявність у діях особи ознак конкретного складу злочину. Враховую­чи викладене, злочини поділяються на ті, які мають предмет, та безпредметні. До «предметних» злочинів слід відноси­ти діяння, які мають своїм об’єктом ма­теріальні відносини, цінності, інтереси. До безпредметних — всі інші.

Щодо дискусії про відсутніть безпред­метних злочинів, то ми вважаємо, що вони наявні, оскільки не кожний предмет охоронюваного суспільного відношення може виконувати функцію предмета зло­чину. У випадку, коли предметом сус­пільних відносин є ідеальні об’єкти, що не мають матеріального вираження, то відсутні причини фіктивно наділяти їх ознаками предмета злочину. Вони не під­даються вимірюванню та не можуть ви­конувати роль матеріального орієнтиру у законотворчості та правозастосуванні.

Також слід відмітити, що у тих ви­падках, коли безпосередньо в самому кримінальному законі немає вказівки на предмет злочину, то він не є ознакою конкретного складу злочину [15].

Враховуючи вказане, злочин, перед­бачений ст. 137 КК України є безпред­метним, оскільки життя та здоров’я ди­тини не має матеріального еквіваленту.

Проте, окрім предмета злочи­ну В. Я. Тацій виділяє предмет суспіль­них відносин — все те, з приводу чого або через що існують самі суспільні від­носини. Крім того, зазначає, що предмет суспільних відносин є лише елементом цього системного утворення, він наяв­ний у будь-яких суспільних відносинах і може виконувати у його структурі лише одне значення — бути його предметом [16]. Таким чином, предметом охоронюваних суспільних відносин розглядувано­го діяння є життя, здоров’я, нормальний духовний, психосексуальний, етичний, фізичний і психічний розвиток дитини.

До складу будь-яких суспільних від­носин входять також його суб’єкти, оскільки не існує безсуб’єктних від­носин. Так, якщо немає учасників від­носин, то, відповідно, не існує і самих відносин, які завжди представляють собою певний соціальний зв’язок між суб’єктами. Законодавець з ціллю за­кріплення у кримінально-правовій нормі суб’єктного складу суспільних відносин або перераховує безпосередньо у само­му законі всіх учасників цих відносин, або ж описує ознаки учасників охороняємих законом суспільних відносин чи закріплює їх ознаки при описанні інших елементів складу злочину (останнє є характерним для злочину, передбачено­го ст. 137 КК, де ознаки суб’єктів за­кріплені в описанні діяння як елемент об’єктивної сторони складу злочину).

Суб’єктом же суспільних відносин, що перебувають під охороною ст. 137 КК, відповідно до ст. 27 Конституції України, є держава, її органи управління, органи місцевого самоврядування і інші спеціально уповноважені на те органи відповідно до їх компетенції (у даному випадку службові особи, що зобов’язані виконувати функції щодо охорони жит­тя та здоров’я дітей), а також особи, які виконують професійні функції щодо охорони життя та здоров’я дітей. Та­ким чином, до числа суб’єктів вказаних суспільних відносин належать: праців­ники навчально-виховних, професійно - технічних, соціальних, позашкільних, оздоровчо-профілактичних закладів, закладів виконання покарань, служб медико-санітарного, протиепідеміологічного забезпечення, служб з надання психологічної та інших видів допомоги, співробітники охоронних, спортивних, туристичних організацій, органів вну­трішніх справ, служб у справах дітей, окремі фізичні особи, що здійснюють на­гляд і контроль за неповнолітніми (на­приклад, няні). Також, суб’єктами цих відносин є неповнолітні, через потреби яких формуються відносини з охорони і забезпечення їхнього життя і здоров’я.

Крім того, обов’язковим структур­ним елементом будь-яких суспільних відносин є соціальний зв’язок, який роз­глядається як зміст самих відносин. Со­ціальний зв’язок є відображенням вну­трішньої структури самих суспільних відносин, в яких проявляються його суть та основні ознаки. Проте не слід ототожнювати соціальний зв’язок із суспільними відносинами.

Так, соціальний зв’язок — це взаємо­дія під час здійснення визначеної люд­ської діяльності. При чому ця діяльність носить самий різний характер. Для діян­ня, передбачено ст. 137 КК, соціальний зв’язок — це взаємозв’язок суб’єктів з приводу людської діяльності щодо охо­рони життя та здоров’я дітей.

У розглядуваному злочині, передба­ченому ст. 137 КК України, учасники охоронюваних відносин, яким завдано шкоду, завжди виступають як потерпілі, жертви від злочинного посягання. Крім того, за наявністю потерпілого виділя­ються злочини, обов’язковою ознакою складу яких є потерпілий або його не­має. При цьому першу із цих категорій злочинів за характеристикою потерпіло­го поділяють на злочини із загальним по­терпілим і злочини із спеціальним потер­пілим. Так, для злочину, передбаченого ст. 137 КК України, потерпілий як еле­мент його складу є обов’язковим, оскіль­ки саме із його ознаками пов’язується наявність чи відсутність вказаного про­типравного діяння. В даному аспекті по­терпілий — це дитина (непонолітній).

У злочині ж, передбаченому ст. 135 КК, потерпілим є особа, яка перебуває в небезпечному для життя стані і позбав­лена можливості вжити заходів до само­збереження через малолітство, старість, хворобу або внаслідок іншого безпорад­ного стану. Таким чином, потерпілим від злочину, передбаченого ст. 137 КК, є ди­тина віком до 18 років, а потерпілим від діяння, передбаченого ст. 135 КК, може бути дитина віком до 14 років, при цьо­му вона обов’язково має перебувати у небезпечному для життя стані і позбав­лена можливості вжити заходів до са­мозбереження. Крім того, якщо вста­новлювати вид потерпілого у вказаних злочинах, поділяючи злочини на діяння

13загальним потерпілим та діяння із спе­ціальним потерпілим, то і в ст. 135 КК, і в ст. 137 КК потрепілі є спеціальними. Проте у злочині, передбаченому ст. 135 КК, можна вести мову про спеціально-конкретного потерпілого.

Також, характеризуючи таку ознаку діяння, як малолітство у злочині, перед­баченому ст. 135 КК, вважаємо за необ­хідне під малолітніми розуміти дітей не до

14 років, а до 18 років, охоплюючи даним поняттям всіх неповнолітніх, оскільки, встановлюючи кримінально-правову охо­рону саме життя та здоров’я дітей, вва­жаємо недоцільним розмежовувати їх на малолітніх та неповнолітніх. Отже, такий елемент складу злочину, як потерпілий, є розмежувальною ознакою злочинів, пе­редбачених ст. ст. 135, 137 КК України.

Крім того, вважаємо за необхідне роз­глянути у даному розділі питання вста­новлення визначення і співвідношен­ня понять «дитина» та «неповнолітній», оскільки «розвиток науки є неможливим без точного та єдиного уявлення про тер­міни і поняття, якими вона оперує» [17].

Відповідно до ст. 1 Конвенції про права дитини під нею розуміють осо­бу, яка не досягла 18-річного віку, якщо за національним законодавством вона не досягла повноліття раніше. Поняття «дитина» в національному законодавстві аналогічно вказаному використовується у широкому сенсі. За ст. 1 Закону Укра­їни «Про охорону дитинства» дитиною є особа, яка не досягла 18 років (повно­ліття). Отже, кожна людина, від момен­ту початку життя і до 18 років має ста­тус дитини. У назві ст. 137 КК України законодавець також використовує тер­мін «діти», що відповідає змісту охоронюваних прав. Проте в тексті диспозиції вищевказаної статті використано термін «неповнолітній». Доцільність його ви­користання розглянемо шляхом аналі­зу даного поняття. Так, відповідно до діючого Цивільного кодексу 2004 року під неповнолітньою особою розуміють фізичну особу віком від 14 до 18 років (ст. 32 ЦК України), а особу, що не до­сягла 14 років, називають малолітньою (ст. 31 ЦК України). Отже, використан­ня терміну «неповнолітній» у диспозиції ст. 137 КК може призвести до звужен­ня числа осіб, які підпадають під охо­рону цієї статті, оскільки формально положення вказаної статті КК повинно стосуватися лише групи дітей від 14 до 18 років, що не відповідає міжнародним нормам з прав дитини — охороняти всіх дітей від моменту початку їх життя і до настання повноліття, тобто 18 років.

Таким чином, не враховуючи той факт, що поняття дитини у переважній більшості ситуацій асоціюється з непо­внолітньою людиною, воно є ширшим за своїм змістом. А отже, пропонуємо у дис­позиції розглядуваної статті термін «не­повнолітні» замінити на поняття «діти».

Отже, враховуючи все розгляну­те, визначимось із поняттям родового об’єкта. Так, родовим об’єктом злочину, передбаченого ст. 137 КК, як і інших злочинів, передбачених Розділом II Осо­бливої частини КК, є сукупність одно­рідних суспільних відносини щодо охо­рони людини (особи).

Враховуючи класифікацію об’єктів, яку ми використовуємо, слід відзначи­ти, що загальний об’єкт злочину відпо­відає філософській категорії загального, родовий об’єкт — особливого, видо­вий — окремого. Безпосередній об’єкт уявляє собою лише певний конкретний випадок, буття окремого виду суспіль­них відносин, конкретну форму їх існу­вання. Отже, видовим об’єктом злочину є той об’єкт, на який посягають злочи­ни окремого виду. Таким чином, видо­вим об’єктом розглядуваного злочину є сукупність тотожних суспільних відно­син щодо охорони та забезпечення жит­тя і здоров’я людини (особи).

Безпосередній же об’єкт — це сус­пільні відносини, яким завдано шкоди, тобто об’єкт, який змінено окремим кон­кретним злочином чи який поставлено в умови реальної небезпеки. На рівні ви­дового, родового та загальних об’єктів соціальна шкода завдається шляхом пошкодження безпосереднього об’єкта [18]. Таким чином, видовий, родовий та загальний об’єкти страждають лише в тій частині, у якій спричиняється шкода безпосередньому об’єкту.

Окрім того, можна дійти висновку, що коло діянь, які посягають на суспільні відносини щодо охорони і забезпечення життя і здоров’я людини, є досить широ­ким, оскільки охоплює 30 статей Кримі­нального кодексу України, а саме ст. ст. 115-145 включно. Таким чином, виходя­чи із різноманітності суспільних відносин щодо охорони життя і здоров’я людини, безпосередній об’єкт злочину, передбаче­ного ст. 137 КК, слід визначати шляхом аналізу змісту відносин, поставлених під захист саме цією кримінально-правовою нормою. Враховуючи те, що безпосеред­ній об’єкт злочину за наявності особли­вих, відмінних ознак, повинен лежати в площині родового і видового об’єктів та зазнавати при посяганні однорідної, тотожної шкоди [19], допустимим є ви­сновок, що суспільні відносини, які по­ставлено під захист нормою статті 137 КК, також формується із приводу охоро­ни життя і здоров’я людини, але мають при цьому свої особливості. По-перше, під охорону поставлено життя і здоров’я саме неповнолітнього, що, в свою чергу, дозволяє говорити про вікову, фізіологіч­ну та психологічну специфіку.

Крім того, в науці кримінального права застосовується і інший вид кла­сифікації об’єктів злочинів — класифі­кація «по горизонталі» [20]. Суть цього виду полягає у виділенні основного та додаткового об’єктів. У свою чергу до­даткові об’єкти можуть бути двох видів: додаткові обов’язкові та додаткові фа­культативні безпосередні об’єкти [21]. Необхідність такого роду класифікації викликана тим, що будь-який злочин за­вдає шкоду не лише в сфері одного окре­мого об’єкта, але одночасно у сфері де­кількох суміжних суспільних відносин.

Крім того, в Указі Президента Украї­ни «Про додаткові заходи щодо забезпе­чення виконання Національної програми «Діти України» підкреслено, що «в дитя­чі роки відбувається духовне, моральне, фізичне становлення особистості, засво­єння національних та загальнолюдських культурних цінностей... і навіть тимчасо­ві нестатки й помилки дорослих здатні заподіяти шкоду і деформувати її розви­ток...» [22]. У зв’язку із вказаним, вважа­ємо за можливе визнавати безпосереднім об’єктом нормальний розвиток дитини.

Таким чином, основним безпосеред­нім об’єктом злочину, передбаченого ст. 137 КК, є сукупність суспільних відно­син щодо забезпечення охорони життя, здоров’я, нормального духовного, пси­хосексуального, етичного, фізичного і психічного розвитку конкретної дитини (неповнолітнього).

Розмежовуючи розглядуване діян­ня із злочином, передбаченим ст. 135 КК, слід зазначити, що безпосереднім об’єктом останього є суспільні відносини щодо забезпечення охорони життя осіб, які знаходяться у безпорадному стані та неспроможні вжити заходів до самозбе­реження. Таким чином, об’єкт охорони від діяння, передбаченого ст. 135 КК «Залишення в небезпеці» є більш вузь­ким відносно об’єкта охорони від діян­ня, передбаченого ст. 137 КК.

Таким чином, конкретне суспільно-небезпечне діяння посягає не лише на окремі суспільні відносин, тобто безпо­середній об’єкт, а й на визначену групу суспільних відносин, однорідних за своїм змістом (родовий об’єкт), а у кінцевому рахунку — на всю сукупність суспіль­них відносин, що охороняється кримі­нальним законом (загальний об’єкт).

Ключові слова: неповнолітні, діти, охорона життя та здоров’я, об’єкт зло­чину.

У даній статті досліджуються осо­бливості об’єкта злочину невиконання чи неналежного виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я ді­тей. Крім того, практика свідчить, що існуюча державна система охоро­ни прав дітей не справляється зі свої­ми обов’язками, що, в свою чергу, під­тверджує важливість обраної теми.

В статье исследуются особеннос­ти объекта преступления неисполне­ния или ненадлежащего исполнения обязанностей по охране жизни и здо­ровья детей. Кроме того, практика свидетельствует о том, что суще­ствующая государственная система охраны прав детей не справляется со своими обязанностями, что, в свою очередь, мотивирует актуальность избранной темы.

In the article the author examines the features of a object of the crime of unper­formance or not right performance of re­sponsibilities on life and health protection of children. Besides, the practice proves that the existing system of protection of children’s rights doesn’t fulfill its respon­sibilities, that, in its turn, motivates the importance of the chosen theme.

Література

1. Курс уголовного права. Общая часть. Том 1: Учение о преступлении / под ред. Н. Ф. Кузнецовой, И. М. Тяжковой. — М., 2002. — С. 205-206.

2. Мирошниченко Н. А. Состав престу­пления. Текст лекций / Н. А. Мирошничен­ко. — О. : Феникс, 2006. — С. 19-21.

3. Коржанский Н. И. Объект и предмет уголовно-правовой охраны / Н. И. Коржан - ский. — М. : Академия МВД СССР, 1980. — С. 71.

4. Кримінальне право України: Загаль­на частина: підручник для студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти / М. І. Бажанов, Ю. В. Баулін, В. І. Борисов [та ін.] ; за ред. професорів М. І. Бажанова, В. В. Сташиса,

В. Я. Тація. — Київ — Харків: Юрінком Ін - тер — Право, 2001. — 416 с. — С. 98.

5. Борисов В. И. Преступления против жизни и здоровья: вопросы квалификации /

В. И. Борисов, В. Н. Куц. — Х. : НПКФ «Кон - сум», 1995. — С. 3-4.

6. Шаргородский М. Д. Преступления против жизни и здоровья / М. Д. Шарго­родский. — М., Юр. изд-во Минюст СССР, 1947. — С. 57.

7. Навроцький В. О. Кримінальне право України. Особлива частина : курс лекцій / В. О. Навроцький. — К. : Знання, КОО, 2000. — С. 143.

8. Ярмыш Н. Н. К вопросу о родовом объекте преступлений против жизни, здо­ровья, свободы и достоинства личности /

Н. Н. Ярмыш // Актуальные вопросы пра­вотворческой и правоприменительной дея­тельности: Тематический сборник научных трудов: Научное издание. — К. : УМК ВО, 1992. — С. 83-87.

9. Демидов Ю. А. Социальная ценность и оценка в уголовном праве / Ю. А. Деми­дов. — М., 1975. — С. 52.

10. Заславська М. Г. Кримінальна від­повідальність за неналежне виконання обов'язків щодо охорони життя та здоров'я дітей: соціальна обумовленість і склад зло­чину : дис. ... канд. юрид. наук / М. Г. За­славська. — Х, 2005. — С. 58.

11. Вікіпедія. Вільна енциклопедія. — [Електронній ресурс]. — Режим доступу: Http://uk. wikipedia. org/wiki/ %D0 %9E %D1 %81 %D0 %BE %D0 %B1 %D0 %B0

12. Вікіпедія. Вільна енциклопедія. — [Електронній ресурс]. — Режим доступу: Http://uk. wikipedia. org/wiki/ %D0 %9B %D1 %8E %D0 %B4 %D0 %B8 %D0 %B D %D0 %B0

13. Красиков А. Н. Уголовно-правовая охрана прав и свобод человека в России / А. Н. Красиков. — Саратов, 1996. — С. 9-10.

14. Шаргородский М. Д. Ответствен­ность за преступления против личности / М. Д. Шаргородский. — Л., 1953. — С. 15.

15. Трайнин А. Н. Общее учение о со­ставе преступления / А. Н. Трайнин. — М, 1957. — С. 48.

16. Таций В. Я. Объект и предмет пре­ступления по советскому уголовному праву / В. Я. Таций. — Харьков, 1982. — С. 29-58.

17. Ривман Д. В. Виктимология / Д. В. Ривман, В. С. Устинов. — СПб., 2000. — С. 37.

18. Коржанский Н. И. Объект и предмет уголовно-правовой охраны / Н. И. Коржан - ский. — М. : Академия МВД СССР, 1980. — С. 73.

19. Карагезян Г. Г. Объективные при­знаки преступлений, совершаемых медицин­ским работником вследствии ненадлежа­щего исполнения своих профессиональних обязанностей / Г. Г. Карагезян // Юриди­ческие науки. — 2008. — № 6. — С. 48-55.

20. Коржанский Н. И. Объект и предмет уголовно-правовой охраны / Н. И. Коржан - ский. — М.: Академия МВД СССР, 1980. —

С. 79.

21. Таций В. Я. Объект и предмет пре­ступления по советскому уголовному праву / В. Я. Таций. — Х. : Вища школа, 1976. —

С. 100.

22. Про додаткові заходи щодо забез­печення виконання Національної програми «Діти України» на період до 2005 року»: Указ Президента України» від 24 січня 2001 р. № 42/2001 / / Офіц. вісн. Украї­ни — 2001. — № 4. — Ст. 116.