joomla
КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ ТА СПОРТУ В УКРАЇНІ ТА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ
Юридичний вісник


УДК 342.746:796(477+4/8)

О. Алікова,

Асистент кафедри конституційного права Одеської національної юридичної академії

В умовах проведення реформ перед Українською державою стало нагальним вирішення завдань з приведення у від­повідність усіх громадських інститутів, що надають кожному громадянину ре­альну можливість реалізовувати свої права на заняття фізичною культурою і спортом та активно впливати на діяль­ність органів управління цієї сфери [1]. Визнання державою права громадян на заняття спортом припускає включення цього положення в конституцію, однак Конституція України такого положення не містить [2].

Короткий історичний екскурс в пра­вові аспекти спорту говорить про те, що в конституціях окремих країн, прийня­тих ще в XIX столітті, питання спорту мали місце. Так, обов’язок держави зай­матися фізичним розвитком підростаю­чого покоління і зміцненням здоров’я населення знайшов своє віддзеркалення в одній з найстаріших конституцій країн Європи — Конституції Швейцарії, прий­нятій в 1874 р. Стаття 27 вказаної Кон­ституції містить три пункти, в яких Кон­федерація зобов’язується підтримувати заняття фізичними вправами і спортом, особливо в школі [3, 78].

Фізкультурно-оздоровча і спортивна діяльність в зарубіжних країнах — це органічне поєднання і з’єднання зусиль держави, її урядових, різних громад­ських і приватних організацій, уста­нов, інститутів. Кожній країні властива своя національна система фізкультур­но-спортивного руху. її організацій­на структура багато в чому залежить від ступеня і цілей участі в ній самої держави.

Багато зарубіжних дослідників дотри­муються думки, згідно з якою спорт на Заході аж до кінця 40-х рр. розвивався за відсутності будь-яких форм втручан­ня урядів в його сферу. І лише на почат­ку 70-х рр. багато урядів західних країн усвідомили всю важливість феномена спорту і почали приділяти йому пиль­ну увагу. Не дискутуватимемо з цією не зовсім безперечною точкою зору. З неї виходить, що в цей час держава стала ставитися до спорту як до потреби, пра­ва і цінності, які повинні бути гаранто­вані всім громадянам.

Конституції, прийняті в другій поло­вині XX століття, як правило, включа­ють питання, що стосуються фізичного виховання і спорту. Відзначимо, що Рада Європи прагне стежити за тим, щоб в нових законодавствах, а тим більше в конституціях, були враховані принципи Європейської спортивної хартії. Таке положення існує в Греції, Іспанії, Пор­тугалії, в прийнятих конституціях країн колишнього СРСР і низки східноєвро­пейських країн.

Наприклад, в Конституції Греції від

11 червня 1975 р. в статті 16 розділу IX мовиться, що спорт знаходиться у ве­денні держави. Вона надає допомогу і контролює діяльність всіх спортивних асоціацій відповідно до закону [3, 176].

В Італійській Республіці признаєть­ся принцип автономності спортивного законодавства. У Конституції країни, затвердженій в 1947 р., немає згадок про спорт. Італійське спортивне зако­нодавство базується на моделі вільної приватної ініціативи. Структуру італій­ського спорту становлять, в основному, спортивні клуби, що спираються на доб­ровільну роботу і організаційну автоно­мію. Така структура можлива завдяки Конституції, що захищає право свободи асоціацій [3, 187].

Згідно з Конституцією Австрії (ст. 15) спорт є самостійною сферою діяльності земель, що дозволяє окремим землям розробляти і вводити в дію зако­ни по спорту, а також закони, що не ма­ють прямого відношення до спорту, але впливають на нього (наприклад, закон про школу) [3, 291].

У конституціях Іспанії, Ірландії, Італії, Голландії, хоч і немає прямої згадки про спорт, є статті, пов’язані з охороною здоров’я і вживанням превен­тивних заходів по його зміцненню.

На думку експертів, якнайповніше віддзеркалення спорт знайшов в конс­титуціях колишніх країн соціалістичної співдружності — низки східноєвропей­ських країн. Наприклад, Конституція Угорщини гарантує право всіх грома­дян на заняття спортом, а держава від­повідає за розвиток фізичної культури і спорту, місцеві органи влади забезпе­чують необхідні умови для організації фізкультурно-спортивної активності на­селення [4, 169].

Професор Ж. Б. Вера (Іспанія) від­значає, що включення поняття «спорт» в тексти конституцій різних держав має принципове значення, оскільки припускає створення надійної бази для розробки і здійснення програм розвит­ку фізичного виховання і спорту. Точ­ку зору Ж. Б. Вера підтримує і голова Генеральної спортивної асамблеї Іспанії Л. Гарридо [5, 73].

У той же час відзначимо, що якщо в Конституції країни відсутня, яка б то не було, згадка про спорт, то це не озна­чає, що ці країни ігнорують або не заці­кавлені в розвитку спорту. Деякі з них просто не бачать у цьому необхідності (Італія, Нідерланди, Німеччина і ін.), ос­кільки спорт у них став органічною час­тиною суспільного і культурного життя. Наприклад, Конституція Німеччини не містить яких-небудь статей, роз’яснень про права громадян на заняття спортом або розділення повноважень у галузі спорту між федеральним урядом і міс­цевими органами влади. В результаті відповідно до загальних законодавчих принципів у країні відповідальність за вирішення завдань у цій сфері, значною мірою, лягає на останні [6, 37].

На конституційному рівні в багатьох державах визнано, що держава може втручатися у сферу спорту незалежно від його структури або типу спортивної системи. Проте у ряді країн ця мож­ливість втручання обмежена, оскільки базується на визнанні автономності спорту.

Розглядаючи спортивну структуру в окремих державах, необхідно чітко роз­діляти країни, де за спорт відповідають неурядові організації, і країни, де ним займається централізований орган. На­явність тієї або іншої системи в значній мірі визначається історичними, соціаль­но-економічними, політичними і іншими чинниками. Там, де за спорт відповідає державний орган, як правило, є За­кон про спорт. Ухвалення законів про спорт має декілька причин: реформація конституціональних обов’язків (Греція, Португалія, Іспанія); посилення ролі і відповідальності держави при вирішен­ні спортивних питань (Франція); процес ревізії законодавства (у країнах Східної Європи) і т. д. [7, 184].

Важливо, щоб законодавство і спорт в країні не вступали в суперечність ні в одній з точок зіткнення. Тому необхід­не законодавче регулювання розвитку фізичної культури і спорту, а також взаємозв’язків між державою і спор­том, розділення компетенції між гілка­ми державної влади, між державними і суспільними спортивними органі­заціями, підтвердження безумовного пріоритету загальнодержавних законів над положеннями статутів і правил національних спортивних організацій різних рівнів. Таким регулюючим ак­том в багатьох країнах є закони про спорт [8, 49].

Слід підкреслити, що аж до 70-х рр. число країн, що прийняли закони про спорт, фізичну підготовку або спортив­ну діяльність, було досить обмежено. Серед них назвемо Закон 1937 р. про фізичну підготовку і рекреацію у Ве­ликобританії, Закон про спорт 1942 р. в Італії, Закон про фізичну підготовку (1943) і Закон про фізичну підготовку і любительський спорт в Канаді 1961 р. і в Японії 1961 р., Закон про спорт 1972 р. в Швейцарії, 1975 р. в Греції і у Франції і т. д. Починаючи з другої половини 70-х рр. число країн, що при­йняли або переглянули старі спортивні закони, різко збільшується. У 1978 р. Конгрес США приймає Закон про лю­бительський спорт, в 1980-ті рр. — Фін­ляндія (1980), Франція (1984, 1992), Італія (1984), Іспанія (1988, 1990), на початку 90-х рр. майже всі країни Схід­ної Європи [9].

Які ж аспекти спорту і його стосунків з державою знаходять віддзеркалення в спортивних законах? Незважаючи на специфіку прийнятих законів в окремих країнах, можна виділити такі загальні для всіх положення:

- відповідальність держави за розви­ток фізичного виховання і спорту;

- цілі і завдання фізичного вихован­ня і спорту;

- організаційна структура спортив­ного руху в країні;

- фінансування спорту;

- підготовка кадрів;

- будівництво і експлуатація спор­тивних споруд;

- роль місцевих органів влади і тери­торіальних комун, районів, регіонів;

- проведення науково-дослідної і ін­формаційної діяльності і ін.

Крім цих основних положень у спор­тивних законах низки країн відбиті і такі питання, як розвиток шкільного фізич­ного виховання, підготовка спортсменів високого класу, питання оподаткування і спортивного маркетингу.

Повнішу картину можна одержати на основі аналізу Закону 1978 р. «Про любительський спорт США» [10] і фран­цузького Закону про спорт 1984 р. [11].

Ухвалення 95-м Конгресом США в 1978 р. Закону про любительський спорт для керівників міжнародного і на­ціонального спортивного руху багатьох країн було, якоюсь мірою, навіть незро­зумілим: адже США всі ці роки вважа­лися зразком «невтручання» держави в спорт. Але це тільки на перший погляд. Для дослідників, які займалися вивчен­ням американського спорту, ухвалення даного Закону не було несподіваним. Починаючи з 1950 р. президенти, Кон­грес і Сенат США неодноразово займа­лися спортивними питаннями. У 1956 р. президент США Д. Ейзенхауер створив Президентську раду з фізичної підго­товки молоді, яка потім піддавалася ре­організації президентами Дж. Кеннеді і Р. Ніксоном. На початку 70-х рр. ад­міністрація США бере участь у вирішенні конфлікту між провідними спортивними організаціями країни — Національною асоціацією студентського спорту (далі

— НКАА) і Любительською спортивною спілкою (далі — ААЮ), в 1972 р. пре­зидент США Р. Ніксон підписує Закон про проголошення 6 жовтня Днем тре­нера, а Конгрес приймає поправку IX до Закону про цивільні права 1964 р., що надала американським жінкам у навчальних закладах рівні права з чо­ловіками на заняття спортом. У 1975 р. по вказівці президента США Дж. Фор­да створюється Президентська комісія по олімпійських видах спорту, основні висновки і рекомендації якої були потім враховані в прийнятому Законі.

Основна мета Закону — заохочен­ня громадян до участі в любительсь­кому спорті, розширення повноважень Олімпійського комітету США (далі

— ЮСОК) як координуючого органу в любительському спорті країни, захист права спортсменів-любителів, створен­ня механізму управління, відповідно до якого право очолювати і організовувати який-небудь вид спорту надається най­більш представницьким спортивним ор­ганізаціям і федераціям.

Конгрес наділив ЮСОК повнова­женнями координаційного органу всієї любительської спортивної діяльності в США, значно розширивши його повно­важення. Крім організаційних завдань, на ЮСОК покладається відповідаль­ність щодо поліпшення становища в любительському спорті країни, допо­моги іншим любительським спортив­ним об’єднанням у визначенні загаль­нонаціональних завдань, в розробці і здійсненні спортивних програм. У той же час прийнятий Закон забороняє ЮСОК нав’язувати цим організаціям свої рішення. Його головне завдання

— досягти розуміння основних цілей, що стоять перед любительським і олім­пійським спортом США і його органі­заціями.

Закон вперше встановив процеду­ру розгляду конфліктних ситуацій між спортивними організаціями, а також між спортсменами і спортивними ор­ганізаціями.

Прийнятий Закон розширив права спортсменів, по-перше, зобов’язавши всі спортивні організації мати в своїх органах не менше 20 % спортсменів, а по-друге, забезпечив спортсменам і тренерам право самостійно вирішувати питання участі в змаганнях. Закон виз­начив також завдання і повноваження національних спортивних федерацій в міжнародних федераціях. Встановлені критерії, по яких федерації повинні від­повідати вимогам міжнародних спортив­них федерацій.

Крім того, Закон поклав на ЮСОК завдання по наданню допомоги в будів­ництві нових і реконструкції тих, що діють, спортивних споруд, створенні на­ціональних спортивних центрів, заохо­ченні участі жінок і осіб з ослабленим здоров’ям, інвалідів у спорті, по прове­денню науково-дослідної і інформаційної діяльності.

Конгрес зобов’язав ЮСОК щорічно до 1 червня або раніше надавати до­повідь про свою діяльність за календар­ний рік. По суті, такий щорічний звіт дозволяє Конгресу і його комісіям кон­тролювати діяльність ЮСОК і якоюсь мірою направляти її.

Аналіз цього Закону показує, що пи­тання розвитку професійного спорту не знайшли в ньому віддзеркалення. Але це зовсім не означає, що Конгрес і Сенат США не приділяють йому уваги. Нав­паки, за період з 1951 по 1995 рр. вони розглянули більше 400 законопроектів, багато яких пов’язані з професійним спортом і його трансляціями по телеба­ченню [12, 54-55].

На відміну від американського зако­ну, французький «Закон про організацію і розвиток фізичної і спортивної діяль­ності» 1984 р. включає питання розвит­ку як любительського, так і професійно­го спорту.

У ст. 1 Закону сказано, що розвиток фізичної культури і спорту є обов’язком держави і спортивного руху, включаючи спортивні асоціації, федерації і інші со­ціальні інститути. Держава в співпраці із спортивним рухом забезпечує спорт­сменам високого класу необхідні умови для підвищення своєї майстерності і професіоналізму.

Перш за все Закон визначає структу­ру національного спортивного руху, при­діляючи увагу всім його ланкам. Мож­на сказати, що держава здійснює над спортивним рухом подвійний контроль

— правовий і економічний. Так, напри­клад, ст. 16 визначає права і обов’язки національних федерацій по видах спор­ту. Перша частина Закону включає ор­ганізацію фізкультурно-спортивної ак­тивності і складається з таких розділів: фізкультурно-спортивна освіта, спор­тивні асоціації, товариства і федерації, роль територіальних комун, фізкультур­но-спортивна активність у корпораціях, фірмах і компаніях, спорт вищих досяг­нень, діяльність Національної ради з фі­зичного виховання і спорту, Національ­ного комітету з наукових досліджень і технологій, медичний контроль і стра­хування, спортивні споруди, безпека на спортивних спорудах і спортивних захо­дах. Частина друга торкається організа­ції і проведення тренувального процесу і діяльності професійного спорту.

У Законі розглядаються також пи­тання оподаткування. Відповідальність за розвиток спорту покладається на де­ржаву, керівництво спортом здійснюєть­ся за участю громадських спортивних організацій.

Прийнятий влітку 1992 р. новий французький Закон про спорт містить ряд принципово нових положень. Він майже в два рази більше за обсягом, ніж попередній закон. У ньому юри­дично закріплені багато законодавчих і адміністративних актів, прийнятих від­носно спорту.

Можна сказати, що Закон 1992 р. обмежує ряд «свобод», але є чіткішим і повнішим у порівнянні з попереднім. У ньому враховується підвищення ролі спорту як економічного і соціального чинника. На думку фахівців, організація французького спорту стала жорсткішою, але разом з тим більш цілеспрямова­ною, уважнішою до проблем фінансо­вого контролю і прав людини, а також його безпеки.

Останнім часом багато країн стали приділяти більше уваги розвитку про­фесійного спорту, підводячи під це і певну законодавчу базу. Так, в Італії та­кий закон був прийнятий в 1981 р. Ана­логічні закони, що стосуються розвитку професійного спорту, були прийняті в Іспанії і Португалії.

15 жовтня 1990 р. в Іспанії прий­нятий Закон № 10 — Закон про спорт

[13].

Його основні положення включають:

1. Фізичне виховання в школі. Шкільне фізвиховання вважається обов’язковим на всіх рівнях навчання.

2. Модель спортивного клубу. Ме­тою є створення нових клубів, особливо для молоді.

3. Створення товариств з обмеже­ною відповідальністю на базі клубів і професійних команд з тим, щоб вони виступали в офіційних змаганнях як ко­мерційні команди.

4. Здійснення контролю за діяльніс­тю спортивних федерацій, хоча вони і вважаються приватними організаціями.

5. Здійснення контролю за професій­ними лігами, що мають юридичний ста­тус, автономність діяльності, право ор­ганізовувати змагання, а також право культивувати різні дисципліни в своїх клубах.

6. Захист провідних спортсменів (за­безпечення можливостей для якісно­го проведення тренувального процесу, створення можливостей для здобуття освіти і професійної підготовки).

7. Боротьбу з допінгом у спорті.

8. Профілактику, боротьбу з насиль­ством. Законом передбачається в певних випадках можливість скликати із цього приводу спеціальну Сенатську комісію.

9. Спортивні структури фінансують­ся державою. Вони повинні здійснювати діяльність багатопрофільного характеру і бути доступними.

10. Реорганізацію професійного фут­болу.

В іспанському законі досить чіт­ко розмежовані повноваження у сфері спорту між державними і місцевими органами влади (муніципалітетами). Компетенція різних органів державної адміністрації розподіляється на основі даного закону і відповідних законів про спорт, прийнятих в автономіях, а також Закону про основи місцевого управлін­ня 1985 р. Розмежування повноважень торкається таких «блоків» компетенції, як спортивна інфраструктура; моделі асоціацій, федерацій, клубів; підготовка спортивних фахівців; дотримання пра­вил у спорті; боротьба з допінгом; нау­кові дослідження і інформаційна діяль­ність; міжнародні зв’язки; насильство в спорті, надання медичної допомоги і страхування спортсменів; шкільний і студентський спорт; спорт вищих до­сягнень і професійний спорт. Причому дається не тільки розмежування компе­тенції органів влади за той або інший «блок», але і визначаються функції їх співпраці. Як приклад можна навести спортивну діяльність в університетах. Виконавча функція реалізуються самим навчальним закладом, тоді як регулюю­ча функція належить державі або авто­номії. А муніципалітет виконує функцію співпраці, надаючи університету спор­тивні споруди [14, 72].

У законі обумовлена і відповідаль­ність держави за розвиток спорту в ці­лому, і співпраця його органів з іншими організаціями. Таким чином, згідно з даним законом, ключову роль в іспансь­кому спорті відіграють держава і муні­ципалітети.

Значна активність у створенні ново­го спортивного законодавства спостері­гається в країнах Східної Європи (Бол­гарія, Угорщина, Польща, Словаччина, Чехія і Румунія). Підкреслимо, що прак­тично всі ці країни у минулому мали за­кони про спорт, прийняті в 50-80-ті рр.

Аналіз прийнятих законодавчих ак­тів у галузі спорту показує, що поза їх сферою залишаються поки питання со­ціальної захищеності спортсменів, хоча за останні 10 років питання матеріаль­ної зацікавленості спортсменів високого класу постійно знаходяться під контро­лем урядів багатьох країн.

Останнім часом все частіше підда­ються критиці доктринальні позиції, згідно з якими абсолютне право стало доповнюватися до загальних норм Євро­пейського співтовариства, тієї або іншої держави по відношенню до норм і пра­вил, що встановлюються спортивними організаціями.

З наведеного вище аналізу спор­тивних законодавств низки країн слід звернути увагу на той факт, що в децентралізованій державі з силь­ною роллю територій головним є виз­начення і розмежування конкретної компетенції, а також налагодження механізму координації між державни­ми і місцевими органами влади, між державними і громадськими спортив­ними організаціями.

Що стосується України, то слід та­кож зауважити, що правова база, на основі якої повинна реалізовуватися де­ржавна політика у галузі фізичної куль­тури і спорту, не адекватна соціально-економічним реформам, що проводяться в країні, не гарантує право кожного гро­мадянина України на заняття фізичною культурою і спортом. Основною при­чиною цього є відсутність надійних ме­ханізмів реалізації прийнятих законів.

Ключові слова: фізичне вихован­ня і спорт, право громадян на заняття спортом, конституційне регулювання, спортивне законодавство, спортивні ор­ганізації, спортивний рух.

Визнання державою права на за­няття спортом надає кожному гро­мадянину реальну можливість ре­алізовувати свої права на заняття фізичною культурою і спортом та активно впливати на діяльність ор­ганів управління цієї сфери. Проте у ряді країн ця можливість втру­чання обмежена, оскільки базується на визнанні автономності спорту. Фізкультурно-оздоровча і спортив­на діяльність в зарубіжних країнах

— це органічне поєднання і з’єднання зусиль держави, її урядових, різних громадських і приватних організацій, установ, інститутів.

State’s recognition of the right to sport provides every citizen a real opportunity to exercise their rights to engage in physical culture and sports, and actively influence the activities of government in this area.. However, in some countries, this possibility of intervention is limited, because it is based on the recognition of the autonomy of sport. Physical training and sports activities in foreign countries is an organic combination and connection state efforts, its government, different public and private organizations, agencies and institutions.

Література

1. Про фізичну культуру і спорт : Закон України від 24 груд. 1993 р. // Відомості


Верховної Ради України. — 1994. — № 14.

— Ст. 80.

2. Конституція України : прийнята на 5-й сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996 р. / / Відомості Верховної Ради Ук­раїни. — 1996. — № 30. — Ст. 141.

3. Конституции зарубежных госу­дарств : учеб. пособие / сост. В. В. Мак­лаков. — М. : Волтерс Клувер, 2003.

4. Конституции государств Цент­ральной и Восточной Европы / отв. ред.

Н. В. Варламова. — М., 1997.

5. Сарагоса Ф. М. Завтра всегда поздно : пер. с исп. / Ф. М. Сарагоса. — М., 1989.

6. Соколов А. С. Роль и участие мест­ных органов власти Германии и Франции в развитии физического воспитания и спор­та // Теория и практика физической куль­туры. — 1998. — № 2.

7. Конституционное (государственное) право зарубежных стран : учебник : в 4 т. / отв. ред. Б. А. Страшун. — М., 1997.

8. Ищенко С. А. Теория и правовые ас­пекты управления международным спор­тивным движением // Теория и практика физической культуры. — 1999. — № 4.

9. Василенко И. А. Административно­государственное управление в странах Запада: США, Великобритания, Франция, Германия / И. А. Василенко. — М., 1998.

10. Закон «О любительском спорте США». — М, 1978.

11. Закон об организации и обеспечении физкультурной и спортивной деятельнос­ти во Франции. — М., 1984.

12. Скидмор М. Дж. Американская сис­тема государственного управления : пер. с англ. / М. Дж. Скидмор, М. К. Трапп.

— М, 1993.

13. Закон о спорте в Испании. — М., 1990.

14. Роль и участие местных органов власти в зарубежных странах в развитии физической культуры и спорта. — М., 1997.