joomla
ДЕЯКІ ПИТАННЯ АПЕЛЯЦІЙНОГО ПРОВАДЖЕННЯ В ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ
Юридичний вісник


УДК 347.956

Р. Мінченко,

Доктор юридичних наук, завідувач кафедри цивільного процесу Національного університету «Одеська юридична академія»

Прийняття 7 липня 2010 року За­кону України «Про судоустрій і статус судів в Україні» (далі — Закон) суттєво вплинуло на регулювання апеляційного провадження в цивільному судочинстві України. Проте суть апеляційного про­вадження залишилась незмінною.

Згідно зі ст. 14 Закону учасники су­дового процесу та інші особи в випадках і порядку, встановлених процесуальним законом, мають право на апеляційне і касаційне оскарження судового рішен­ня, а також на перегляд справи Верхов­ним Судом України.

Право на апеляційне оскарження є однією з гарантій права на судовий за­хист, що полягає в наданні можливості особам, які незадоволені рішенням суду, оскаржити його в суд вищої інстанції. Відповідно до положень ст. 26 Закону, в системі судів загальної юрисдикції діють апеляційні суди як суди апеляційної інс­танції з розгляду цивільних і криміналь­них, господарських, адміністративних справ, справ про адміністративні пра­вопорушення. Апеляційною інстанцією з розгляду цивільних справ є апеляцій­ні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд

Автономної Республіки Крим, у межах територіальної юрисдикції яких знахо­диться місцевий суд, що ухвалив рішен­ня, що оскаржується.

Відповідно до ст. 27 Закону апеля­ційний суд розглядає справи відповід­ної судової юрисдикції в апеляційному порядку відповідно до Закону, у ви­падках, передбачених процесуальним законом, розглядає справи відповідної судової юрисдикції як суд першої інс­танції, аналізує, вивчає та узагальнює судову практику, надає місцевим судам методичну допомогу щодо застосування законодавства і здійснює інші повнова­ження, визначені законом.

Право апеляційного оскарження від­повідно до ст. 292 Цивільного процесу­ального кодексу України (далі — ЦПК) належить сторонам та іншим особам, які брали участь у справі, а також особам, які не брали участі у справі, у випадку, коли суд вирішив питання про їх права та обов’язки. Всі ці особи мають право оскаржити в апеляційному порядку рі­шення суду повністю або частково.

Зазначені особи в обов’язковому по­рядку повинні обґрунтувати своє право на апеляційне оскарження посиланням на те, які саме права та обов’язки ви­рішив суд. Нерідко такі особи дізнають­ся про вирішення їх прав та обов’язків через значний відрізок часу, коли вже закінчились строки апеляційного оскар­ження, так як суд першої інстанції, як правило, не надсилає їм рішень. Саме тому судова практика повинна чітко визначитись щодо питання поновлен­ня строків для таких осіб. Зазначене питання необхідно було більш точніше врегулювати в Цивільно-процесуально­му кодексі. Стаття 292 ЦПК визначає і обсяг оскарження: рішення може бути оскаржено повністю або частково. Ду­мається, що випадки часткового оскар­ження також мають бути чітко визна­чені в законі.

Необхідно зазначити, що завдяки п. 1 розд. XII Прикінцевих положень Закону суттєвих змін зазнали строки апеляцій­ного оскарження постанов суду першої інстанції. Відповідно до ст. 294 ЦПК апе­ляційна скарга на рішення суду подаєть­ся протягом десяти днів з дня його про­голошення, а оскарження ухвали суду можливе протягом 5 днів з дня її прого­лошення. У випадку, якщо особи брали участь в розгляді справи, але не були присутніми при проголошенні рішен­ня, або якщо ухвалу було проголошено без участі особи, апеляційну скаргу на рішення і ухвалу суду першої інстанції особа може подати протягом 10 або 5 днів відповідно з дня отримання копії цієї постанови. Думається, зазначене прави­ло позитивно вплине на реалізацію одно­го з основних функціональних принципів цивільно-процесуального права — при­нципу неупередженого справедливого розгляду справи в розумні строки.

Безумовним досягненням законо­давця слід вважати включення до ЦПК ст. 303-1, завдяки чому законодавцем вперше були встановлені строки роз­гляду апеляційної скарги на рішення і ухвали суду першої інстанції протягом двох місяців або 15 днів відповідно, з моменту проголошення постанови суду першої інстанції. У виняткових випад­ках строк розгляду апеляційної скарги може бути подовжено на строк не більш як 15 днів.

Науковці виказують різні точки зору щодо появи зазначеної статті в ЦПК. Деякі фахівці вважають, що передба­чені строки розгляду апеляційної скар­ги є невиправдано короткими, що не дасть можливість апеляційній інстанції об’єктивно, повно й усестороннє роз­глянути апеляційну скаргу. Інші, точку зору яких поділяє автор, вважають, що введення максимальних строків для апе­ляційного оскарження дисциплінує всіх учасників апеляційного провадження і скоротить кількість безпідставних апе­ляційних скарг і апеляційних скарг з на­думаних підстав, метою яких є повтор­ний розгляд цивільних справ по суті.

В теорії цивільного процесуального права виділяють два види апеляції: повну і неповну (обмежену). Характерною ри­сою неповної апеляції є перегляд рішень судів першої інстанції на підставі фак­тичних даних, що були надані особам, які беруть участь у справі, до зазначених судів. За загальними правилами неповної апеляції під час розгляду справи в апеля­ційному суді не допускається посилання на нові факти, обставини, докази, що не були предметом розгляду суду першої інстанції та не були вказані в апеляцій­ній скарзі і поясненнях до неї. Якщо у сторін виникає необхідність у посилан­ні на нові факти і докази, що необхідні для повторного дослідження справи, суд апеляційної інстанції до недавнього часу мав право в такому випадку скасувати рішення суду першої інстанції, а справу передати на новий розгляд. Наявність такого повноваження унеможливлювала перетворення апеляційних судів у суди першої інстанції, дисциплінувала сторо­ни і інших учасників судового розгляду, змушуючи їх надавати всі докази, що ма­ють значення для справи, до суду першої інстанції і служила гарантією послідов­ного розгляду справи в двох судових ін­станціях [1].

Нові факти та докази можуть прий­матись при неповній апеляції апеляцій­ним судом за умови, коли суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у їх прийнятті, або коли неможливості їх подання раніше зумовлена поважними причинами.

Під час вирішення питання допуску до розгляду апеляційним судом нових доказів при неповній апеляції постає питання, на кого ж покладатиметься обов’язок доводити, що сторона навмис­но або навпаки ненавмисно не подала їх до суду першої інстанції. Для вирішен­ня цього питання можуть існувати два підходи. Перший полягає в тому, щоб покласти доведення ненавмисного непо­дання на особу, яка подала апеляційну скаргу, а другий — це доведення фак­ту навмисного неподання протилежною стороною необхідних доказів, оскільки саме вона зацікавлена в тому, щоб апе­ляційною інстанцією додаткові докази не були прийняті до уваги [2].

При повній апеляції особам, що бе­руть участь у справі, дозволяється пред’являти в апеляційних судах поряд з фактами та доказами, що вже були предметом розгляду суду першої інстан­ції, нові факти і докази. Апеляційні суди, що діють за принципом повної апеляції, не мають права повертати справу на но­вий розгляд до суду першої інстанції, а зобов’язані самі винести відповідне рі­шення.

Система повної апеляції відкриває можливості для зловживань з боку при­ймаючих участь у справі осіб. Це може зводитись до умисного відкладання на­дання нових доказів з метою їх подан­ня тільки до суду апеляційної інстанції та наполяганні на відкладені розгляду справи, тим самим перешкоджаючи нор­мальному плину судового процесу. При повній апеляції по суті здійснюється не тільки перевірка правильності постанов суду першої інстанції на підставі пись­мових актів судочинства, але й вирі­шується справа заново.

Думається, що якщо в цивільно-про­цесуальному законодавстві будуть чіт­ко закріплені випадки повної апеляції, підстави апеляції мають бути сформу­льовані таким чином, щоб забезпечити максимальну можливість втручання апе­ляційного суду в дослідження і доведен­ня фактичних обставин справи з метою всебічної перевірки справи незалежно від волі та бажання апелянтів. Інша справа, коли в основу апеляції покла­дені підстави змагального процесу, де приватні інтереси та права апелянтів зумовлюють предмет та межі можливої перевірки, початок апеляційного про­вадження та можливі варіанти закін­чення апеляційного перегляду судової постанови, коли процес підкорений ак­тивності та ролі сторін, а не публічній ролі суду [3].

В діючому законодавстві України відсутні норми, що б передбачали чітко закріплену модель апеляції в цивільно­му судочинстві. Проте ст. 303 ЦПК Ук­раїни визначаються межі розгляду спра­ви апеляційним судом. Під останніми в науці цивільного процесуального права розуміються моделі перегляду рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, а також допустимі межі втру­чання суду апеляційної інстанції в юри­дичний та фактичний аспекти справи та рішення, що оскаржується.

Прийняття до розгляду та оцінка нових доказів при перегляді справи в апеляційній інстанції приводить до вис­новку про наявність у вітчизняному цивільному судочинстві повної апеля­ції. Але, враховуючи те, що учасники апеляційного провадження мають право надавати до суду апеляційної інстанції нові докази, виникає проблема обме­жень повноваження суду апеляцій­ної інстанції. Ситуація, при якій чітко не закріплені у законодавстві випадки можливості надання та прийняття но­вих доказів апеляційним судом, може бути виправдана лише за умови, коли суд апеляційної інстанції буде позбавле­ний права направити справу на новий розгляд, а зобов’язаний сам усунути су­дову помилку, розглянувши справу по суті. Саме такі зміни були нещодавно внесені до ст. 307 ЦПК, відповідно до п. 1 розд. XII «Прикінцевих положень» Закону від 7 липня 2010 року, в якій закріплені повноваження апеляційно­го суду за наслідками розгляду апеля­ційної скарги на рішення суду першої інстанції. Згідно з положеннями вказа­ної статті апеляційний суд позбавлений повноваження скасувати рішення суду першої інстанції і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції і тому у випадку виявлення допущенної судової помилки зобов’язаний самостій­но її виправити.

Цивільне процесуальне законодавс­тво передбачає можливість апеляцій­ного суду в окремих випадках вийти за межі оскарження рішення, якщо під час розгляду справи буде встановлене не­правильне застосування норм матеріаль­ного права або порушення норми про­цесуального права, що є обов’язковою підставою для скасування рішення. Проте законодавство не визначає кон­кретних випадків застосування даної норми, як і не встановлює обов’язкових та факультативних підстав для скасу­вання рішення. Тому думається, що з причини відсутності конкретного право­вого механізму реалізації ч. 3, 4 ст. 303 ЦПК, її застосування є проблематич­ним. Водночас закріплене в ч. 3 ст. 303 ЦПК правило в свою чергу суперечить передбаченим ч. 1 ст. 303 ЦПК вимогам щодо необхідності перевірки судового рішення в межах доводів апеляційної скарги. Окрім зазначеного застосуван­ня ч. 3 ст. 303 ЦПК може призвести до погіршення процесуально-правового становища осіб, які не оскаржували су­дове рішення або оскаржували його в певній частині. Можливість перевірки судового рішення поза межами апеля­ційної скарги пов’язана з правом суду першої інстанції погіршити становище особи, яка подає скаргу.

Узагальнюючи сказане, можна ска­зати, що з часу запровадження у ЦПК механізму апеляційного перегляду цивільних справ в апеляційній інстанції завжди було і залишається актуальним питання щодо межі перегляду справи апеляційним судом, що направлене на зміцнення та розвиток принципів диспо - зитивності та змагальності у цивільному процесі.

Ключові слова: апеляційне провад­ження, право апеляційного оскарження, апеляційна скарга, апеляція, апеляційна інстанція.

У статті висвітлюються окремі проблемні питання апеляційного про­вадження в цивільному судочинстві України і вплив Закону України «Про судоустрій і статус судів в Україні» на правове регулювання цивільного процесу України.

В статье освещаются отдельные проблемные вопросы апелляционного производства в гражданском судо­производстве Украины и влияние За­кона Украины «О судоустройстве и статусе судей в Украине» на право­вое регулирование гражданского про­цесса Украины.

In this article there are shown sepa­rate problem questions of Appeals pro­ceedings in civil proceedings of Ukraine and the influence of Law of Ukraine “About judiciary and status of judges in Ukraine” on legal regulation of civil process.

Література

1. Шевчук П. І. До питання створення та дії апеляційних судів у судовій системі України / / Адвокат. — 1998. — № 2. — С. 5-10.

2. Ємельянова І. Апеляційний і касацій­ний перегляд судових рішень в цивільному судочинстві: теоретичні та практичні ас­пекти // Право України. — 2004. — № 2.

— C. 18-19.

3. Александров А. С. Субъекты апел­ляционного обжалования приговора: пре­делы процессуальных прав и полномочий /

А. С. Александров, Н. Н. Ковтун //Жур­нал российского права. — 2000. — № 5.

— С. 109-110.