joomla
ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ РІШЕНЬ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ З ПИТАНЬ ЧЕСТІ І ГІДНОСТІ ЛЮДИНИ (ЩОДО ПРАВ ЗМІ)
Юридичний вісник


УДК 343.43



В. М. Підгородинський,

Кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінального права Одеської національної юридичної академії

Відповідно до рішення Суду у справі «Годгсон проти Сполученого Королів­ства», 1978 р. [1], а також інших назва­них нижче рішень Суду право на сво­боду вираження поглядів поширюється, зокрема, на свободу преси.

Відповідно до рішень Суду (зок­рема, рішення у справах «Українська Прес-група проти України» та «Йерсілд проти Данії», 1994 р.) участь преси в розповсюдженні будь-яких чужих вис­ловлювань, ідей, викладення пресою слів інших осіб, які становлять суспіль­ний інтерес, незалежно від їх змісту і форми викладення є законними, оскіль­ки є складовою права на свободу сло­ва [2; 3].

Відповідно до рішень Суду у спра­вах «Де Хаес та Хійселс проти Бельгії», 1997 р. [4], «Обзьовер» та «Гардіан» про­ти Сполученого Королівства», 1991 р.

[5] , «Торгерссон проти Ісландії», 1992 р.

[6] , обов’язком преси є розповсюдження інформації та ідей з усіх питань, які ста­новлять суспільний (громадський, пуб­лічний) інтерес. Відповідно до рішень Суду у справах «Обзьовер» та «Гардіан» проти Сполученого Королівства» [5], «Торгерссон проти Ісландії» [6] громад­ськість має право отримувати від преси зазначені інформацію та ідеї.

Відповідно до рішень Суду будь-які питання, які становлять громадський ін­терес, мають (за аналогією) таку саму свободу обговорення (такий самий ре­жим юридичного захисту, стандарти свободи обговорення), що й політичні питання. Суд наводить невичерпний перелік (орієнтовні приклади) таких питань: зловживання у правоохоронних органах (рішення у справі «Торгерссон проти Ісландії» [6]), упередженість судів (рішення у справі «Барфод проти Данії», 1989 р. [7]), правосуддя (рішення у справі «Ляшко проти України», 2006 р.

[8] ), недоступність ветеринарних пос­луг (рішення у справі «Бартольд проти Німеччини», 1985 р. [9]). При цьому Суд для аналізу питань, які становлять громадський інтерес, відсилає до стан­дартів, визначених Судом у рішеннях з приводу обговорення в засобах масової інформації і громадськістю політичних питань, політиків у зв’язку з їх політич­ною діяльністю.

Суд у рішеннях у справах «Лігненс проти Австрії», 1986 р. [10] і «Обрешлік проти Австрії» [11] вказує, що необхід­но розрізняти фактичні й оціночні суд­ження, оскільки факти можуть бути під­тверджені, а оціночні судження є суто суб’єктивними і не можуть бути дове­деними в силу самого свого характеру. Суд зазначає, що Конвенція надає пресі право використовувати в публікаціях з питань, які становлять суспільний інте­рес, оціночні судження. Суд вказує, що оціночні судження фізично не піддають­ся доказуванню на предмет правдивості, і тому положення національного зако­нодавства, які вимагають доказів «прав­дивості» оціночних суджень, суперечать Конвенції і не повинні застосовуватися [10]. В рішенні Суду у справі «Лігненс


Проти Австрії» [10] фігурують такі при­клади епітетів, визнаних Судом оціноч­ними судженнями, які ганьблять люди­ну, як «аморальний», «недостойний», «низькопробний опортунізм», «мафіозні методи». В зазначеному рішенні Суд вказав, що оціночні судження не під­даються доказуванню на предмет прав­дивості в силу самого свого характеру. Вимоги надання доказів «справжності» оціночних суджень є несумісними з їх суттю, такі вимоги є незаконними. В рішенні у справі «Йерузалем проти Австрії», 2001 р. [12] Суд зазначив, що доведення правдивості оціночного суд­ження є неможливим і порушує саму свободу думки, передбачену ст. 10 Кон­венції. У рішенні у справі «Українська Прес-група проти України» Суд визнав зазначені вище судження, які фігурують у вказаній справі, оціночними суджен­нями, а не судженнями фактів [2; 3].

Суд у своїх рішеннях у справах «Ук­раїнська Прес-група проти України» і «Йерсілд проти Данії» зазначив, що ст. 10 Конвенції захищає не лише суть ідей та інформації, але й їх форму. Зок­рема, преса має право розповсюджувати чиїсь висловлювання шляхом інтерв’ю (відредагованих чи невідредагованих), цитат, вибіркових викладень, передачі бесід, інших форм передачі чиїхось вис­ловлювань. Преса, журналісти на влас­ний розсуд мають право обирати техніку репортажу [2]. Так, у рішенні у справі «Йерсілд проти Данії» Суд визнав за­конним розповсюдження інтерв’ю по те­лебаченню, з якого глядачі почули такі висловлювання: «Расизм — це правиль­но!», «В Данії повинні жити тільки ми

— данці», «Людям потрібно дозволити мати рабів», «Візьміть зображення горі­ли... а потім подивіться на негра, та ж сама будова тіла і всього іншого... плас­кий лоб», «Чорномазі — це не люди, це

— тварини, так само, як і всі інші ро - бочі-емігранти, турки, югослави та як їх там ще...». Крім того, Суд зазначив, що покарання журналіста за пособництво в розповсюдженні заяв, зроблених іншою особою в ході інтерв’ю, могло би суттє­во завадити засобам масової інформації здійснювати свій внесок в обговорення проблем, які являють собою суспільний інтерес, якщо тільки мова не йде про особливо серйозні ситуації [3].

Суд визнав, що участь преси в роз­повсюдженні будь-яких чужих вислов­лювань, ідей не є правопорушенням. Визнання датськими судами розпов­сюдження зазначених висловлювань незаконним Суд визнав таким засобом досягнення правомірної мети із захисту репутації інших осіб, який не є необ­хідним в демократичному суспільстві. Суд зазначив, що у вказаному випадку є неприпустимим сам факт притягнен­ня до юридичної відповідальності, не­залежно від її характеристик. Іншими словами, притягнення до юридичної від­повідальності за такі діяння, як зазна­чив Суд, не є необхідним в демократич­ному суспільстві, а отже, саме по собі є правопорушенням. Суд зазначив, що таке притягнення до юридичної відпові­дальності могло би серйозно завадити пресі робити свій внесок в обговорен­ня проблем, які становлять суспільний інтерес. Викладення пресою слів інших осіб, які становлять суспільний інтерес, незалежно від їх змісту і форми викла­дення є законним.

У рішеннях Суду у справах «Зана проти Туреччини», 1997 р. [13], «Ук­раїнська Прес-група проти України» [2], «Обершлік проти Австрії», 1991 р. [11] Суд зазначив таке. Журналістська сво­бода допускає перебільшення або про - вокаційність. Право розповсюджувати інформацію та ідеї стосується не лише інформації та ідей, які сприймаються позитивно, але і таких, які ображають, обурюють, викликають занепокоєння, дратують, шокують чи збентежують де­ржаву або будь-яку частину населення. Таким є вимога плюралізму, терпимості і широти поглядів, без яких є немож­ливим демократичне суспільство. Зазна­чені висновки Суду мають узагальнюю­чий характер, розповсюджуються на будь-які випадки публікацій в пресі.

Викладене означає, що шкоду честі і гідності людини може бути завдано не тільки правопорушенням, але і за­конним вчинком. Шкода честі і гідності людини, завдана законним вчинком, є законною і не може тягнути за собою юридичну відповідальність.

Вартим уваги є рішення Суду у справі «Торгерссон проти Ісландії». Т. Торгерссон оприлюднив у газеті матеріал із звинуваченнями на адресу поліції, яка, на його думку, використовує жорстокі методи роботи, виступає в ролі «звірів у форменному одязі», несхвально від­зивався про розумові здібності поліцей­ських, порівнював їх з викидайлами і т. ін. Крім того, він звинуватив поліцію в некомпетентності і використав стосов­но поліції та методів її роботи такі епіте­ти, як «залякування», «фальсифікації», «забобони». Ісландський суд прийняв рішення, відповідно до якого Т. Торгерс­сон є правопорушником, і притягнув його до юридичної відповідальності.

Але Суд прийняв протилежне рішен­ня. Т. Торгерссон торкнувся питання жорстокості поліції в своїй країні, зазна­чив Суд, а на пресі лежить обов’язок розповсюджувати інформацію та ідеї, які мають громадське значення. Юридична відповідальність за розповсюдження та­кої інформації може завадити вільним обговоренням з питань, які становлять громадський інтерес. «Якщо було би інакше, преса не могла би виконувати свою роль «сторожового пса демократії»

— зазначив Суд (а в рішенні у справі «Обзьовер» та «Гардіан» проти Сполу­ченого Королівства» Суд зазначив, що в іншому випадку ЗМІ не зможуть ви­конувати функцію «сторожового пса» інтересів суспільства» [14]).

Статті Т. Торгерссона, що, як ствер­джував представник держави Іслан­дія, містять необ’єктивну інформацію і Т. Торгерссон не може довести прав­дивість своїх звинувачень на адресу поліції, Суд розцінив як такий, що не має значення. Суд вказав, що доказу­вання істинності в таких випадках (пуб­лічні обговорення із суспільно значимих питань) може бути просто неможливим. Якщо би до опублікування допускались тільки перевірені факти, засоби масо­вої інформації не могли би що-небудь опублікувати, зазначив Суд. Підхід, який вимагає в зазначених випадках вказівки на докази, Судом визнано не­законним, таким, що порушує Конвен­цію [15, 1В0— 1В1; 6]. Отже, відповідно до Конвенції опублікування пресою без доказів інформації, яка становить су­спільний інтерес, є законним.

Крім того, в рішенні у справі «Гудвін проти Сполученого Королівства», 1996 р., Суд зазначив, що захист журналістських джерел інформації є однією із умов сво­боди преси. Справа стосувалася того, що журналіст отримав і оприлюднив секрет­ні звіти компанії «Тетра» про її нестабіль­ний фінансовий стан і відмовився нази­вати джерело інформації [16].

Обов’язок доказування необхідності будь-яких втручань, обмежень у здійс­нення права на свободу висловлювань покладається на державу, а відсутність відповідних доказів, як вказав Суд, оз­начає відсутність пропорційності (домір­ності) державних заходів, спрямованих на обмеження свободи преси. Відповідна необхідність засобів означає, як зазна­чив суд у рішенні у справі «Лінгенс про­ти Австрії» [10], гостру суспільну пот­ребу. Як вказав Суд у рішенні у справі «Обзьовер» та «Гардіан» проти Сполу­ченого Королівства» [5], зазначені дока­зи наявності гострої суспільної потреби повинні бути переконливими. Отже, якщо держава (суд) не надасть доказів пропорційності (домірності) втручання, тобто доказів обґрунтованості визнан­ня певних діянь правопорушенням за законодавством України (з урахуван­ням вимог Конвенції), то таке визнання буде незаконним, а відповідне діяння (публікація в пресі) має розглядатися як законне. У справах «Лінгенс проти Австрії» [10], «Українська Прес-група проти України» [2], інших зазначених справах Суд не визнав доведеною де­ржавою якусь відповідну гостру суспіль­ну потребу, а зазначені висловлювання визнав законними.

Право на державне втручання в свободу розповсюдження оціночних суджень Суд визнає лише у випадку, коли оціночні судження не мають хоча б якогось фактичного підґрунтя причин (питання про доказування таких причин взагалі не стоїть) і не мають відношен­ня до розвитку суспільства (рішення у


Справі «Отто Премінгер Інститут проти Австрії», 1994 р. [17]). У справі «Отто Премінгер Інститут проти Австрії» Суд визнав безпричинним зображення у фільмі без жодного сенсу Ісуса розу­мово відсталим похітливим дідуганом, який обіймав диявола і називав його при цьому своїм другом. Діва Марія була показана такою, що слухає обурливу історію. Було показано еротичну атмос­феру у стосунках між Дівою Марією і дияволом, а також як Ісус і Діва Марія аплодують дияволу. В зазначеному рі­шенні Суд вказав на обов’язок уникати, наскільки це можливо, висловлювань, які є необґрунтовано образливими для інших і в такий спосіб порушують їх права, а тому не сприяють будь-якій формі суспільної дискусії [17]. Відповід­но до рішення Суду у справі «Де Хаес та Хійселс проти Бельгії» пропорційність втручання може залежати від того, чи наявна достатня фактична основа для оціночного судження, оскільки навіть таке судження без будь-якої фактичної основи може бути надмірним [4].

Обставини справи «Вінгроув проти Сполученого Королівства» є такими. Режисер Вінгроув був автором фільму «Бачення екстазу», де зображувались лесбійські фантазії відомої монахині XIV століття Святої Терези Авільської з певним духом Святої Терези та еро­тичні фантазії з тілом розіп’ятого Ісуса. У Сполученому Королівстві фільм було заборонено з мотивів уявлень про бо­гохульство в загальному праві, оскіль­ки фільм міг образити релігійні почуття християн. У своєму рішенні Суд зали­шив питання цензури в релігійних та моральних питаннях на розсуд держави (Сполученого Королівства), тобто не по­бачив порушення ст. 10 Конвенції [17].

Таким чином, відповідно до Конвен­ції (що засвідчують зазначені рішення Суду) преса, її співробітники, які роз­повсюджували інформацію, ідеї, комен­тарі, оціночні судження, не підлягають жодній юридичній відповідальності, коли у членів суспільства існує право на отримання інформації, ідей, коментарів, оціночних суджень, яке кореспондує обов’язку преси їх розповсюджувати.

Відповідно до Конвенції не може бути обмежень на публікації в пресі, які становлять суспільний інтерес, за незначними і сформульованими в дуже жорсткій формі зазначеними виключен­нями.

Конвенція захищає як будь-який зміст, так і будь-яку форму публікацій у пресі з питань, які становлять суспіль­ний інтерес.

З рішень Суду у справах «Лінгенс проти Австрії» [10] і «Торгерссон проти Ісландії» [6] слід зробити висновок, що прийняті національним законодавцем нормативно-правові акти, які супере­чать викладеним позиціям Суду, не під­лягають застосуванню національними судами. Натомість підлягає застосуван­ню Конвенція.

Визнання відповідних діянь правопо­рушеннями і притягнення їх суб’єктів до юридичної відповідальності не є не­обхідним в демократичному суспільстві засобом досягнення державою такої мети, як захист репутації інших осіб,

А, натомість, саме є правопорушенням. Суд вказує, що відповідно до Конвенції держави повинні шукати інші засоби до­сягнення зазначеної мети, а зацікавлені особи — інші засоби захисту своїх прав і законних інтересів.

Що ж стосується наклепу, то Євро­пейський суд з прав людини, зокрема в рішенні у справі «Бладет Тромсьо і Стенсаас проти Норвегії», зазначає, що добросовісне оприлюднення судження факту не може вважатися правопору­шенням [18], підтверджуючи право на добросовісну фактичну помилку. Так само в рішенні у справі «Далбан проти Румунії», 1999 р., Суд зазначив таке. Якщо преса не має доказів істинності інформації, це не означає вчинення пре­сою правопорушення, якщо преса при оприлюдненні такої інформації мала добросовісні наміри [19].

У контексті права на свободу вира­ження поглядів Суд в рішенні у справі «Кастелс проти Іспанії» зазначив, що урядам слід демонструвати стриманість, коли виникає питання про кримінальне переслідування, особливо коли маються засоби реагування на невиправдані на­падки і критику в засобах масової ін­формації [20].

С. Шевчук у зазначеному відношенні пише, що жодні санкції на можуть бути накладені на ЗМІ або їх співробітників, які діяли відповідно до своїх професій­них обов’язків, коли у громадськості іс­нує кореспондуюче право на отримання інформації. Таке право існує щодо будь-якої інформації, яка стосується, зокрема, політичного життя, публічних осіб або осіб, які знаходяться в центрі суспільної уваги, діяльності органів державної вла­ди, незалежно від статусу та повнова­жень, органів місцевого самоврядуван­ня, великих підприємств, установ або організацій, питань державної політики, суспільних проблем [21, 486-487].

Значення вказаних та інших подіб­них рішень Суду для кримінального пра­ва України полягає в тому, що їх слід використовувати у:

1) науковій сфері — як підґрунтя для подальшої наукової розробки питань ви­користання у кримінальному праві євро­пейських стандартів;

2) правотворчій діяльності — при підготовці проектів змін і доповнень до КК України з питань, пов’язаних з від­повідними європейськими стандартами. В цілому Кримінальний кодекс України [23] відповідає викладеним вище стан­дартам. Неприпустимою є криміналізація діянь, які визнаються Судом закон­ними. Видається, що положення ст. 161 КК України, яка передбачає такий зло­чин, як порушення рівноправності гро­мадян залежно від їх расової, національ­ної належності або ставлення до релігії, не суперечить викладеним стандартам;

3) правозастосуванні — при тлума­ченні, застосуванні положень КК Украї­ни з питань права на честь і гідність лю­дини і права на свободу висловлювань. Положення КК України не підлягають тлумаченню як такі, що передбачають у ролі злочинів діяння, які визнаються Судом законними.

Ключові слова: честь людини, гід­ність людини, практика Європейського суду з прав людини, свобода висловлю­вань, права ЗМІ, КК України.

Автором розглянуто основні по­ложення практики Європейського суду з прав людини з питань честі і гідності людини (щодо прав ЗМІ). Запропоновано шляхи використання зазначених положень у кримінально­му праві України, а саме у науковій сфері, правотворчій діяльності, пра - возастосуванні. Наголошується на неприпустимості криміналі з ацїї діянь, які Європейським судом з прав людини визнаються законними.

The authors studied basic practices of European Court on Human Rights con­cerning the matters of honor and dignity (as regards to Mass rights). The ways of application of the above provisions to the Criminal Law of Ukraine, namely in the scientific sphere, law making and law enforcement were specified. The inadmis­sibility of criminalization of acts found legal by the ECHR was emphasized.

Література

1. Case of Hodgson v. the United Kingdom. —Http://cmiskp. echr. coe. int/tkp197/search. asp? skin=hudoc-en.

2. Case of Ukrainian Media Group v. Ukraine. — http: / /cmiskp. echr. coe. int/ tkp197/search. asp? skin=hudoc-en.

3. Case of Jersild v. Denmark. — Http://cmiskp. echr. coe. int/tkp197/search. asp? skin=hudoc-en.

4. Case of De Haes and Gijsels v. Belgium.

— http: / / cmiskp. echr. coe. int/tkp197 / search. asp? skin=hudoc-en.

5. Case of Observer and Guardian v. the United Kingdom. — http:/ /cmiskp. echr. coe. int/tkp197/search. asp? skin=hudoc-en.

6. Case of Thorgersson v. Iceland. — Http://cmiskp. echr. coe. int/tkp197/search. asp? skin=hudoc-en.

7. Case of Barfod v. Denmark. — Http://cmiskp. echr. coe. int/tkp197/search. asp? skin=hudoc-en.

8. Case of Lyashko v. Ukraine. — Http://cmiskp. echr. coe. int/tkp197/search. asp? skin=hudoc-en.

9. Case of Barthold v. FRG. — http: / / cmiskp. echr. coe. int/tkp197/search. asp? skin=hudoc-en.

10. Case of Case of Lingens v. Austria. — Http://cmiskp. echr. coe. int/tkp197/search. asp? skin=hudoc-en.

11. Case of Oberschlick v. Austria. — Http://cmiskp. echr. coe. int/tkp197/search. asp? skin=hudoc-en.

12. Case of Jerusalem v. Austria. — Http://cmiskp. echr. coe. int/tkp197/search. asp? skin=hudoc-en.

13. Case of Zana v. Turkey. — http: / / cmiskp. echr. coe. int/tkp197/search. asp? skin=hudoc-en.

14. Case of Observer and Guardian v. the United Kingdom. — http: / /cmiskp. echr. coe. int/tkp197/search. asp? skin=hudoc-en.

15. Манукян В. И. Европейский суд по правам человека: право, прецеденты, ком - ментраии: Научно-практическое пособие.

— К.: Истина, 2006. — 368 с.

16. Case of Goodwin v. the United Kingdom. — http:/ /cmiskp. echr. coe. int/ tkp197/search. asp? skin=hudoc-en.

17. Case of Otto Preminger Institut v. Austria. — http: / /cmiskp. echr. coe. int/ tkp197/search. asp? skin=hudoc-en.

17. Case of Wingrove v. the United Kingdom. — http: / / cmiskp. echr. coe. int/ tkp197/search. asp? skin=hudoc-en.

18. Case of Bladet Tromso and Stensaas v. Norway. — http: / /cmiskp. echr. coe. int/ tkp197/search. asp? skin=hudoc-en.

19. Case of Dalban v. Romania. — Http://cmiskp. echr. coe. int/tkp197/search. asp? skin=hudoc-en.

20. Case of Castells v. Spain. — Http://cmiskp. echr. coe. int/tkp197/search. asp? skin=hudoc-en.

21. Шевчук С. Судовий захист прав лю­дини: Практика Європейського суду з прав людини у контексті західної правової тра­диції. — Вид. 2-ге, випр, допов. — К.: Рефе­рат, 2007. — 848 с.