joomla
КОНСТИТУЦІЙНИЙ ПРАВОПОРЯДОК У СИСТЕМІ СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ
Юридичний вісник


А. Крусян,

Кандидат юридичних наук, доцент кафедри конституційного права Одеської національної юридичної академії

Парадигма конституційного правопо­рядку не отримала свого розвитку в юри­дичній науці. Багато аспектів цього політико-правового феномена залишається малодослідженими або дискусійними. До їх числа належать поняття, основні характеристики конституційного пра­вопорядку, способи і заходи щодо його укріплення і забезпечення в умовах конституційної і політичної реформ, що тривають, ускладнення соціально-полі­тичної обстановки в країні.

У наукових працях, присвячених проблемам конституційно-правового ха­рактеру, як правило, лише згадується про конституційний правопорядок або, в кращому разі, йдеться про необхід­ність його забезпечення та захисту [1]. Рідко зустрічаються і визначення цього правового феномена, котрі до того ж фактично ототожнюються з конститу­ційною законністю. Так, наприклад, у російських енциклопедичних джерелах пропонується дефініція «конституційно­го порядку», під яким розуміється «та­кий хід державних справ і організації життя людей, який випливає з норм конституції і відповідає їй» [2]. Ду­мається, що в такій інтерпретації конс­титуційний порядок, по суті, зводиться до стану (режиму) конституційної за­конності в державі та суспільстві. Бе­зумовно, конституційний правопорядок нерозривно пов’язаний з конституцій­ною законністю. Вони в певній частині за своїм змістом пересікаються. Але конституційна законність, у всіх своїх проявах, повністю змісту конституцій­ного правопорядку не вичерпує.

В українській правовій науці консти­туційний правопорядок розглядається як галузевий різновид правопорядку [3]. На думку теоретиків права, конститу­ційний правопорядок створюється «су­купною правовою поведінкою суб’єктів права» на основі «конституційного права як провідної галузі права». Його особливостями називають: законодав­чий рівень правового регулювання, специфічний суб’єктний склад (грома­дяни, державні органи, посадові особи, органи місцевого самоврядування, полі­тичні партії та ін.), характер предмета регулювання суспільних відносин, що мають політичну складову. Крім того до «важливого виразника конституційно­го правопорядку» відносять «суспільну легітимацію системи державної влади, її органічну цілісність (єдність) і ефек­тивність» [4].

У наведеному понятті викладені особ­ливості конституційного правопорядку як різновиду правопорядку, вказано, як він створюється («спільною правовою поведінкою суб’єктів права»), але не визначені зміст і сутність конституцій­ного правопорядку.

Дані обставини визначають необхід­ність викладення парадигми конститу­ційного правопорядку в системі сучас­ного українського конституціоналізму.

Насамперед, конституційний право­порядок являє собою порядок взагалі як якісний стан системи конституціоналіз­му. Він нерозривно пов’язаний з його принципами, інститутами та елемента­ми змісту. При цьому в рамках систе­ми конституціоналізму він має власну визначеність і значущість, виступаючи як реальний результат функціонування цієї системи.

Враховуючи загальнотеоретичні під­ходи до розуміння правопорядку, ло­гічно виділити основні характеристики конституційного правопорядку: відповід­ність правових відносин конституційним нормам; функціонування державних і громадських інститутів у режимі конс­титуційної законності; легітимність пуб­лічної влади; поєднання (гармонічність) державних, колективних (суспільних) і особистих інтересів.

Таким чином, конституційний право­порядок — це якісний стан суспільних відносин, урегульованих конституцій­но-правовими нормами, який досягаєть­ся в результаті правомірної поведінки (і діяльності) всіх суб’єктів конститу­ційного права.

Конституційний правопорядок є за­вершальним елементом змісту сучасно­го конституціоналізму, який становить оптимально достатню сукупність необ­хідних елементів (Конституцію і конс­титуційне законодавство, конституційні правовідносини, конституційну правосві­домість, конституційний правопорядок).

Конституційний правопорядок, як елемент змісту сучасного конституціо­налізму, не встановлюється і не збері­гається автоматично, для його забезпе­чення необхідне існування спеціальної системи засобів, що спрямовані на ство­рення гарантованих умов для позитив­ної реалізації конституційно-правових норм всіма суб’єктами конституційного права з метою встановлення конститу­ційної законності.

Крім заходів щодо вдосконалення конституційного законодавства і форму­вання конституційної правосвідомості, ця система включає конституційний контроль і нагляд з боку публічно-влад­них структур; конституційне правосуд­дя; конституційну відповідальність (за­ходи конституційної відповідальності); громадську підсистему забезпечення конституційного правопорядку.

У першу чергу, конституційний пра­вопорядок повинен забезпечуватися за допомогою структур публічної вла­ди. У цьому плані цікавою уявляється думка О. О. Бєлкіна, який, аналізуючи проблему конституційності і публічної влади (конституційність при цьому роз­глядається, по суті, як інтегральна кате­горія, що об’єднує конституційну закон­ність і конституційний правопорядок, як тісно взаємопов’язані явища. — А. К.), пише, що «навіть резюмуючи забезпе­чення конституційності як загальне за­вдання публічних структур, можна зро­бити висновок, що необхідно розрізняти, принаймні, дві ситуації: «революційну» і «нормальну» [5]. В рамках першої си­туації домінуючою стає не регламента­ція і обмеження публічної влади з боку конституційності, а формування конституційності певного роду публічною владою. В рамках «нормальної» ситуації забезпечення конституційності виглядає як стабільна діяльність публічних струк­тур. При цьому виділяються дві групи цих структур: «конституційно-виконав­чі» та «конституційно-наглядові». Пере­важна роль «конституційно-виконавчих» структур полягає в забезпеченні конс­титуційної законності і конституційного правопорядку, в реалізації конституцій­них положень, «переведенні їх в стан де­факто, зокрема таких положень, які не­суть в собі відомий програмний заряд». «Конституційно-наглядові» структури «спеціалізуються на припиненні відхи­лень від «нормальної» реалізації конс­титуційних положень» [6]. Стосовно до України до першої групи органів можна віднести Верховну Раду України, Кабі­нет Міністрів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (тут цікавою уявляється пропозиція, вис­ловлена в літературі, про необхідність формування в Україні спеціалізованого органу щодо захисту прав дітей — «ом будсмана з прав дитини») [7], інші цент­ральні органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування. До другої групи — Конституційний Суд України, система правоохоронних органів та інші юстиціарні органи. Тут пріоритетна роль належить конституційній юстиції.

Діяльність Конституційного Суду України має важливе значення щодо забезпечення конституційного правопо-


Рядку. Прийняття Закону України від 16 жовтня 1996 р. «Про Конституційний Суд України» (далі — Закон України «Про Конституційний Суд України») [8] стало початком нового етапу розвитку конституційного судочинства в Україні. Однак досвід діяльності Конституційно­го Суду України вказує на необхідність глибоких досліджень його роботи, міс­ця в системі органів державної влади, змісту повноважень, юридичної природи актів і необхідність законодавчого вре­гулювання певних питань організації та діяльності. Ці проблеми, які мають як теоретичне, так і безумовне практич­не значення для подальшого розвитку і становлення України як незалежної де­мократичної держави, створення моделі українського конституціоналізму, при­вертають увагу практикуючих юристів і вчених-правознавців. Проте, як спра­ведливо відзначив В. М. Шаповал, «від­повідні професійні оцінки (організації і діяльності Конституційного Суду Украї­ни. — А. К.) виглядають або описови­ми констатаціями... або формальними компліментами... Оцінки. які даються у виступах політиків, значною мірою зумовлені кон’юнктурою «політичного моменту» [9]. Тому наукова розробка теоретичних і практичних проблем кон­ституційного судочинства — важливий напрям формування моделі українсько­го конституціоналізму.

Формування ефективної системи конституційного контролю в Україні має вагоме теоретичне і практичне значення для створення функціонального механіз­му українського конституціоналізму. Як справедливо наголошується в юридичній літературі, «конституційний контроль, разом з іншими політико-правовими інститутами, виступає найважливішим засобом забезпечення реального існу­вання конституціоналізму» [10].

Особливе значення має конститу­ційний контроль, що здійснюється Кон­ституційним Судом України, зокрема, в процесі формування конституційного законодавства як нормативної основи сучасного українського конституціо­налізму. Обґрунтованою уявляється позиція щодо доцільності та практичної необхідності введення в законодавчу практику України такого виду законів, як конституційні закони [11]. При цьо­му, виходячи з специфіки таких законів, при їх прийнятті повинен здійснюватися попередній, обов’язковий конституцій­ний контроль. Це необхідно для забез­печення конституційної законності та конституційного правопорядку. Попе­редній конституційний контроль віднос­но проектів конституційних законів при­пускає, що даний нормативний акт до набуття чинності стає (в обов’язковому порядку) об’єктом спеціалізованого кон­тролю з метою запобігання можливим неконституційним ситуаціям.

У результаті розширюється перелік об’єктів конституційного контролю, зок­рема, через його доповнення проектами конституційних законів України.

Отже, у разі сприйняття законодав­цем пропозиції щодо можливості вве­дення в законодавчу практику України конституційних законів, окрім внесення відповідних змін до Конституції України, а також прийняття спеціального закону (наприклад, Закону України «Про конс­титуційні закони України») необхідним уявляється внесення змін і до чинного Закону України «Про Конституційний Суд України». Зокрема, доповнити ст. 13 «Повноваження Конституційного Суду України», що закріплює перелік справ, щодо яких «Конституційний Суд Украї­ни приймає рішення та дає висновки», новим пунктом 1-1 такого змісту: щодо «відповідності Конституції України про­ектів конституційних законів України, які вносяться до Верховної Ради України для їх розгляду», закріпивши як суб’єкта права на конституційне подання з цього питання Верховну Раду України.

Ці зміни детермінують необхідність внесення відповідних змін, що стосу­ються регламентації конституційного провадження, зокрема, до розділу дру­гого («Конституційне провадження») да­ного Закону.

По-перше, необхідно внести зміни до ч. 1 ст. 39 «Конституційне подання», в якій міститься дефініція «конституційне подання», доповнивши її після слів «про визнання правового акта (його окремих положень) неконституційними» слова­ми «про визначення конституційності проекту конституційного закону Украї­ни». Надавши тим самим даному визна­ченню такого вигляду: «Конституційне подання — це письмове клопотання до Конституційного Суду України про визнання правового акта (його окремих положень) неконституційними, про виз­начення конституційності проекту кон­ституційного закону України, про виз­начення конституційності міжнародного договору або про необхідність офіційно­го тлумачення Конституції України та законів України».

По-друге, статтю 41 «Суб’єкти пра­ва на конституційне подання з питань дачі висновків Конституційним Судом України» після слів «у випадках, перед­бачених пунктами» доповнити цифрами «1-1»; після слів «передбачених пункта­ми 2, 3, 4 статті 13 цього Закону, є:» доповнити словами «за пунктом 1-1 — Верховна Рада України». Таким чином представивши дану статтю в такій ре­дакції: «Суб’єктами права на конститу­ційне подання з питань дачі висновків Конституційним Судом України у випад­ках, передбачених пунктами 1-1, 2, 3, 4 статті 13 цього Закону є: За пунктом 1-1 — Верховна Рада України... » і далі за текстом чинної редакції статті.

По-третє, ч. 2 ст. 51 «Пленарні за­сідання Конституційного Суду України» після слів «На пленарних засіданнях Конституційного Суду України прийма­ються рішення у справах, передбачених пунктом 1 статті 13, та даються виснов­ки у справах, передбачених пунктами», доповнити цифрами «1-1».

По-четверте, ст. 62 «Висновок Консти­туційного Суду України», що закріплює перелік питань, у справах з яких Суд дає висновки, доповнити третім абзацом такого змісту: «про відповідність Консти­туції України проектів конституційних законів України, що вносяться до Вер­ховної Ради України на розгляд».

У зв’язку із запропонованим розши­ренням предмета конституційної ревізії, що здійснюється органом конституційної юстиції, необхідною є нормативна рег­ламентація відповідного конституційно­го провадження з даної категорії справ. Для цього розділ третій Закону України «Про Конституційний Суд України», що закріплює особливості конституційного провадження, пропонується доповни­ти новим розділом 13-1 «Провадження у справах, передбачених пунктом 1-1 статті 13 цього Закону», такого змісту:

«Стаття 85-1. Предмет конституцій­ного провадження у справі

Конституційний Суд України розгля­дає справи і дає висновки щодо конституційності проектів конституційних законів України, а також проектів конституцій­них законів про внесення змін до чинних конституційних законів України: 1) про референдуми; 2) про Верховну Раду Ук­раїни; 3) про Президента України; 4) про Кабінет Міністрів України; 5) про судо­устрій України; 6) про територіальний устрій України; 7) про місцеве самовря­дування в Україні; 8) про Конституцій­ний Суд України; 9) про конституційну відповідальність; 10) про політичні партії в Україні; 11) про власність; 12) про дер­жавні символи України».

«Стаття 85-2. Порядок відкриття про­вадження у справі і особливості змісту висновку.

Питання щодо конституційності про­екту конституційного закону чи проекту конституційного закону про внесення змін до чинного конституційного закону розглядаються Конституційним Судом України за конституційним поданням Верховної Ради України.

При дачі висновку про невідповід­ність проекту конституційного закону або проекту про внесення змін до чин­ного конституційного закону Консти­туції України визначається, які норми поданого проекту є конституційними, а які — неконституційними».

Думається, що введення в законо­давчу практику України такого виду законів, як конституційні закони, і про­ведення в їх відношенні (на проектній стадії) конституційного контролю доз­волить укріпити конституційний право­порядок у країні, забезпечення і реаль­ність якого, у свою чергу, є необхідними складовими функціонального механізму українського конституціоналізму.

Безумовно, головним суб’єктом, на якого покладений обов’язок щодо забез­печення конституційного правопорядку, є держава в особі її органів і посадових осіб. Але не менш важливим елементом у системі забезпечення конституційного правопорядку уявляється і законослух­няність громадян. М. В. Баглай виділяє такі мінімальні вимоги законослухня­ності, як: пошана конституційних прав інших громадян; підпорядкування пра­вовим актам, виданим конституційними органами державної влади, а також су­довим рішенням і вирокам, що набрали законної сили; шанування конституцій­них порядків [12]. Крім цих пасивних вимог, можна виділити активні форми захисту конституційного правопорядку та конституційної законності громадя­нами. Зокрема, можливість оскарження незаконних дій органів і посадових осіб. Ці форми можна віднести до громадсь­кої підсистеми забезпечення (і охорони) конституційного правопорядку. До них же відноситься і виняткове право наро­ду України «визначати і змінювати кон­ституційний лад», яке «не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами» (ст. 5 Конститу­ції України). Однак думається, що дана конституційна конструкція не означає можливості громадськості будь-якими засобами здійснювати це право. Такий висновок зумовлений, перш за все, тим, що твердження зворотного є, по суті, ідеалізацією конституційного тексту.

Не викликає заперечень думка про те, що народ має природне право виступати проти будь-яких форм узурпації влади і позаконституційних форм примушення [13]. Для забезпечення конституційного правопорядку, як наголошується в літе­ратурі, важливо з вичерпною повнотою перерахувати випадки права народу на опір незаконній владі [14].

Громадська підсистема забезпечення конституційного правопорядку повинна виражатися в створенні з боку публіч­но-владних структур для суспільства можливостей обговорення найбільш важливих питань конституційного ха­рактеру, впливу на їх розв’язання через інституціональні форми.

Разом з тим слід визнати, що на практиці у взаєминах між громадською і публічно-інституціональною підсистема­ми забезпечення конституційного право­порядку виникають серйозні труднощі. Одночасно слід враховувати, що консти­туційний правопорядок в Україні істотно залежить від активності громадськості, для якої характерні певна незалежність, критицизм відносно діяльності держав­них і самоврядних органів, а також від правової культури і конституційної пра­восвідомості як суспільства (колективна форма), так і окремих осіб (індивідуаль­на форма). В юридичній літературі на­віть висловлюються думки про те, що «підстави безпеки конституції, її основ слід шукати, перш за все, в суспільній свідомості» [15]. Думається, що тут слід говорити більш точно про конституційну правосвідомість, яка є складовою сучас­ного конституціоналізму.

У рамках громадської підсистеми забезпечення конституційного право­порядку важливе значення має грома­дянин як окремо взятий суб’єкт у цій підсистемі. В українській юридичній лі­тературі розглядається роль громадян у забезпеченні конституційного правопо­рядку, зокрема в забезпеченні охорони Конституції. У даному випадку вірною уявляється точка зору М. В. Тесленко, згідно з якою «правова охорона Конс­титуції вигідна не лише державі й сус­пільству, але й кожній окремій особі, оскільки вона як суб’єкт правової охо­рони Конституції не тільки охороняє Конституцію та закріплені в ній права і свободи громадян, а й забезпечує че­рез оскарження в суді їх стабільний ста­тус». Далі вказується, що громадянин здійснює таку охорону в пасивній фор­мі — «через належне виконання конс­титуційних обов’язків» та в активній «через реалізацію конституційного пра­ва громадянина на оскарження» [16].

Таким чином, поряд з забезпеченням конституційного правопорядку з боку структур публічної влади (публічно-інс- титуціональна підсистема забезпечення конституційного правопорядку) значне місце посідає громадська підсистема, яка в окремих випадках самостійно, а інших — в доповнення є умовою вста­новлення та зберігання конституційного правопорядку в системі сучасного ук­раїнського конституціоналізму.

Ключові слова: конституційний правопорядок, конституціоналізм, Кон­ституційний Суд України, конституцій­ний контроль, конституційна законність, публічна влада.

Конституційний правопорядок у системі сучасного українського кон­ституціоналізму має власну виз­наченість і виступає як реальний результат функціонування цієї сис­теми. Для забезпечення конституцій­ного правопорядку необхідне існуван­ня спеціальної системи, яка включає: конституційний контроль і нагляд з боку публічно-владних структур; конституційне правосуддя; консти­туційну відповідальність (заходи конституційної відповідальності); громадську підсистему забезпечення конституційного правопорядку.

Constitutional legal order has its own significance in the system of modern Ukrainian Constitutionalims being an actual result of the functioning of this system. A special system is needed to en­sure constitutional legal order, includ­ing the following: constitutional con­trol and supervision exercised by public authority bodies; constitutional justice; constitutional liability (measures of constitutional liability; civil subsystem for securing constitutional legal order.

Література

1. Див., наприклад: Тодыка Ю. Н. Кон­ституционное право Украины: учеб. пособ. / Ю. Н. Тодыка, О. Ю. Тодыка. — Харьков: Издательский Дом «Райдер», 2003. — С. 202; Скомороха В. Зміцнювати конституційний правопорядок у державі / В. Скомороха // Право України. — 2002. — № 8. — С. 3-10.

2. Конституционное право. Энциклопе­дический словарь / [Авакьян С. А, Гуцен - ко К. Ф., Ковлер А. И., Марченко М. Н]. — М.: Изд-во НОРМА (Издательская группа НОРМА — ИНФРА-М), 2001. — С. 310.

3. Крижанівський А. Ф. Феноменологія правопорядку: поняття, виміри, типологія / Крижанівський А. Ф. — Одеса: Фенікс,

2006. — С. 150.

4. Там само. — С. 166-167.

5. Белкин А. А. Избранные работы 90-х годов по конституционному праву / Бел­кин А. А. — СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2003. — С. 162-163. — (Серия «Конституционное, муниципальное и адми­нистративное право»).

6. Див.: Там само. — С. 162-172.

7. Див.: Марцеляк О. Омбудсман з прав дитини: проблеми формування і розвитку у світі і в Україні / О. Марцеляк // Право України. — 2003. — № 10. — С. 44-48.

8. Про Конституційний Суд України: За­кон України від 16 жовтня 1996 р. // Ві­домості Верховної Ради України. — 1996. — № 49. — Ст. 272.

9. Шаповал В. Сутнісні характеристики конституційного контролю / В. Шаповал / / Право України. — 2005. — № 3. — С. 27.

10. Кравец И. А. Российский конституци­онализм: Проблемы становления, развития и осуществления / Кравец И. А. — СПб.: Изд-во Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2005. — С. 531.

11. Див.: Крусян А. Р. Научно-практи­ческая парадигма закона в системе совре­менного украинского конституционализма / А. Р. Крусян // Наукові праці Одеської національної юридичної академії. — Одеса: Юрид. л-ра, 2008. — Т. 7. — С. 111 — 121.

12. Див.: Баглай М. В. Конституционное право Российской Федерации: учебник [для вузові / М. В. Баглай. — М.: Изд-во НОР­МА, 2002. — С. 79.

13. Боброва Н. А. Конституционный строй и конституционализм в России / Боброва Н. А. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2003. — С. 252.

14. Див.: Эбзеев Б. С. Конституция, правовое государство, конституционный суд: учеб. пособ. для вузов / Б. С. Эбзе­ев. — М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1997. —

С. 25; Колосова Н. М. Конституционная ответственность в Российской Федерации: Ответственность органов государствен­ной власти и иных субъектов права за на­рушение конституционного законодатель­ства Российской Федерации / Колосова

Н. М. — М.: Городец, 2000. — С. 40; Лучин

В. О. Конституция Российской Федерации: Проблемы реализации / Лучин В. О. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2002. — С. 298.

15. Тесленко М. Держава і правова охо­рона конституції / М. Тесленко // Право України. — 2005. — № 2. — С. 91.

16. Тесленко М. Роль громадянина у пра­вовій охороні Конституції / М. Тесленко // Право України. — 2005. — № 12. — С. 23.


УДК: 342.565.2:342.72/73(477)