joomla
Вчення ПРО ЧАС ВІДПОЧИНКУ: концептуальні положення
Юридичний вісник


УДК 349.235

К. Дмитрієва,

Здобувач кафедри трудового права та права соціального забезпечення Національного університету «Одеська юридична академія»

У науці трудового права час відпо­чинку розуміється як час, протягом яко­го працівники відповідно до законодавс­тва і трудового договору є вільними від виконання своїх трудових обов’язків, тобто вони вправі перервати роботу і використовувати вільний час на влас­ний розсуд, у тому числі необов’язково для відпочинку. Тому більш точними термінами були б терміни «позаробочий час», «час дозвілля». Але поняття «час відпочинку» склалося історично, вкоре­нилося як трудоправова категорія. Воно вважається похідним від проголошеного ст. 45 Конституції України права кож­ного, хто працює, на відпочинок, яке належить до основних прав людини у сфері праці та принципів правового ре­гулювання трудових відносин.

Відповідно до ст. 45 Конституції Ук­раїни право на відпочинок забезпечуєть­ся наданням днів щотижневого відпо­чинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цьо­го права визначаються законом. На по­ложеннях ст. 45 Конституції України ґрунтується сучасне вчення про час від­починку.

Метою даної статті є дослідження становлення і розвитку вчення про час відпочинку у науці трудового права.

Становлення і розвиток вчення про час відпочинку відбувалося поряд із ста­новленням і розвитком законодавства про робочий час і час відпочинку. Перші спеціальні дослідження часу відпочин­ку у науці трудового права з’явилися одночасно з дослідженням правового регулювання робочого часу ще у ХІХ ст. Один із перших вчених-трудовиків Е. М. Дементьєв не тільки вивчав прак­тичні питання, а й узагальнив зарубіжне законодавство про робочий час і час від­починку. Значний вплив на розвиток на­уки трудового права у той час здійснили дослідження німецьких вчених (П. Гер - кнер, П. Герц, Р. Зайдель та ін.).

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. науковцями розглядалися проблеми за­безпечення обов’язкового щотижневого вихідного дня, про необхідність якого писали усі дослідники. Б. В. Чредин обґрунтовано пов’язував право на працю і право на відпочинок у контексті права на існування. У цілому у дореволюцій­ній науці проблеми часу відпочинку роз­глядалися як складові таких інститутів, як робочий час, охорона праці.

Норми про час відпочинку містили­ся у Кодексі про працю УРСР 1922 р. Зокрема Кодексом були передбачені такі види відпусток, як чергові та до­даткові. Статтею 114 встановлювалося, що усім особам, які працюють у наймах безперервно 5,5 місяців надається один раз на рік чергова відпустка триваліс­тю не менше 2 тижнів. Для осіб, які не досягли 18-річного віку, тривалість чергової відпустки не повинна бути мен­шою ніж 1 місяць. НКП СРСР 30 квітня 1930 року були затверджені Правила про чергові і додаткові відпустки, які діяли досить тривалий час.

У радянський період проблеми пра­вового регулювання робочого часу і часу відпочинку досліджувалися зазви­чай комплексно, а роботи науковців в основному зводилися до коментарів чинного законодавства. Хоча вже у 30-х


Роках з’явилися перші праці, спеціально присвячені часу відпочинку або окремим його видам (Є. М. Данилова, А. Ф. Лях, Я. В. Панін та ін.). Так, Є. М. Данилова відзначала, що змінна робота безпосе­редньо пов’язана із проблемою роботи у нічний час. Нічна праця потребує вжи­вання матеріально-правових заходів, спрямованих на компенсацію незручнос - тей такої змінної роботи. Одним із спо­собів послаблення негативних наслідків нічної роботи є скорочення її тривалості

[1] . Зверталась увага на те, що радянсь­ке трудове законодавство, починаючи з 1918 р. зменшувало міру праці пра­цівників у нічний час. КЗпП 1918 р. встановлював граничну норму роботи у нічний час у сім годин. КЗпП 1922 р. містив чітке формулювання про скоро­чення робочого часу на 1 годину для працівників з нормальним і скороченим робочим днем. Таким чином, зменшува­лась міра праці працівників при роботі у нічний час. Як відзначала Є. М. Да­нилова, практика застосування Кодексу свідчила про те, що законодавець перед­бачив скорочення роботи у нічний час для осіб не тільки з нормальним, а й із скороченим робочим днем.

У 1961 році кандидатську дисертацію на тему «Відпустка робітників і служ­бовців у СРСР» було захищено відомим пізніше радянським вченим Р. З. Лів - шицем. Проте його дисертація більше носила прикладний характер, як й інші його публікації першої половини 60-х років.

У 60-70-х роках активно проблеми правового регулювання відпусток дослід­жував Л. Я. Гінцбург, який був одним із найбільш відомих радянських фахівців із правового регулювання часу відпочинку

[2] . Вчений відзначав, що радянське за­конодавство первісно вирізнялося знач­но більш докладним регламентуванням часу відпочинку. Вже Постанова РНК РСФСР від 14 червня 1918 р. «Про від­пустки» визначила тривалість щорічної відпустки у 2 тижні. Л. Я. Гінцбург вва­жав, що зазначений акт визначив прин­ципи надання відпусток робітникам і службовцям, а саме: щорічність; збе­реження заробітної плати і виплату її наперед у вигляді відпускних; поширен­ня на усіх працюючих; залежність від трудового стажу. Цим щорічні відпуст­ки відрізнялися від інших відпусток, на­приклад із хвороби. Вчений виділяв три види відпусток: трудові; з тимчасової непрацездатності; із навчання. Загаль­ними для них ознаками Л. Я. Гінцбург вважав те, що вони надаються особам, які працюють за трудовим договором, і на їх період призупиняється виконання трудових обов’язків, але не припиняють­ся трудові відносини. Відрізнялися на­звані відпустки передусім за підставами їх надання та цільовим призначенням. Особливо виділялася творча відпустка для написання підручника або дисерта­ції, яка називалася вченим «удаваною відпусткою».

Л. Я. Гінцбург вперше ввів у нау­ковій обіг термін «трудова відпустка» у розумінні того, що підставою виник­нення права на відпустку є трудовий стаж. Вчений називав такі ознаки тру­дової відпустки: 1) це час відпочинку;

2) надається робітникам і службовцям;

3) як правило, один раз на рік; 4) після певного періоду роботи; 5) із збережен­ням посади та заробітної плати; 6) на термін, установлений законом. У той час питання правового регулювання відпусток були розглянуті найбільш до­кладно [3].

Л. Я. Гінцбург писав, що відпустки робітників і службовців на Заході на початку 60-х рр. сприяли фізичному і культурному процвітанню робочих мас, розширенню кругозору робітників за рамками професій; розумінню робітни­ками того, що їх праця — частина більш загального цілого, включаючи всю на­цію. При цьому вчений підкреслював, що збільшення тривалості відпусток не знімає класових суперечок.

15 липня 1970 року було прийнято Основи законодавства Союзу РСР та союзних республік про працю, якими встановлювалися загальні для усіх со­юзних республік єдині норми та прин­ципи правового регулювання трудових відносин робітників і службовців на всій території СРСР. Основами були врахо­вані з деякими корективами встановлені ще кодексами законів про працю 1918 і 1922 років норми про робочий час і час відпочинку, які увійшли до глави 4. Від­повідно до Основ Верховна Рада УРСР 10 грудня 1971 року прийняла Кодекс законів про працю УРСР, який набрав чинності з 1 червня 1971 року. З при­йняттям Основ законодавства Союзу РСР та союзних республік про працю і Кодексу законів про працю УРСР тео­ретичні та практичні питання правового регулювання часу відпочинку стали до­сліджуватися більш активно.

На відміну від Основ, в яких норми про робочий час і час відпочинку міс­тилися в одній главі 4, до КЗпП було включено дві окремі глави: глава IV «Робочий час» і глава V «Час відпочин­ку». Нормами глави V було врегульо­вано такі види відпочинку, як перерва для відпочинку і харчування (ст. 66), вихідні дні (ст. ст. 67-69) та тривалість щотижневого безперервного відпочинку (ст. 70), святкові дні (ст. 73). Спеціаль­ній регламентації підлягали питання тривалості та надання відпусток. Норми про час відпочинку також було включе­но до глави ХІ «Праця жінок» і глави ХІІІ «Праця молоді».

Втім, окремі положення глави V «Час відпочинку» суперечили міжнарод­ним трудовим нормам. Так, ст. 75 КЗпП було встановлено тривалість щорічної відпустки у 15 робочих днів. Через це Міжнародна організація праці тривалий час критикувала УРСР за те, що Кодек­сом було встановлено один із найбільш тривалих робочих тижнів (ст. 50 було передбачено нормальну тривалість ро­бочого часу працівників 41 годину на тиждень) і одну з найбільш коротких щорічних відпусток. Лише Законом Ук­раїни від 9 жотвня 1998 року вже після прийняття Закону України «Про відпус­тки» було внесено зміни до ст. 75 КЗпП і встановлено тривалість щорічної від­пустки відповідно до стандартів МОП. На той час у законодавстві про час відпочинку переважали державно-пра­вові способи регулювання, а договірний рівень обмежувався локальним рівнем, тобто рівнем підприємства, установи, організації, на якому укладалися колек­тивні договори. Останні в основному дублювали положення нормативно-пра­вових актів, прийнятих правотворчими органами держави.

У 80-90-х роках проблеми правового регулювання часу відпочинку розгля­далися у вигляді коментарів до законо­давства, у контексті нормування праці [4], менше — на дисертаційному і моно­графічному рівнях [5].

Радянське трудове законодавство регламентувало час відпочинку досить жорстко та однозначно, що певною мірою обмежувало дослідників, роботи яких в основному мали характер комен­тарів та навчальної літератури. Поза увагою науковців залишалися міжна­родні стандарти часу відпочинку, лише фрагментарно розглядався позитивний досвід правового регулювання часу від­починку у зарубіжних країнах.

Прийняття Закону України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 року знову привернуло увагу вітчизняних до­слідників до проблем правового регулю­вання відпусток [6].

Російські вчені-трудовики в останнє десятиріччя також в основному дослід­жують теоретичні та практичні про­блеми відпусток [7]. Прийняття нового Трудового кодексу Російської Федерації обумовило видання науково-практичних коментарів та навчальної літератури.

Особливо слід відзначити порівняль­но-правові дослідження часу відпочин­ку, виконані І. Я. Кисельовим та інши­ми дослідниками [8]. Вчений навів дані про тривалість щорічної оплачуваної відпустки в країнах Заходу з розвине­ною ринковою соціальною економікою, законодавством яких передбачено пере­важно більш тривалі терміни щорічних відпусток. Збільшення тривалості від­пустки у багатьох країнах пов’язується з різноманітним порядком її застосуван­ня. Так, у Франції 5-й тиждень відпус­тки може бути реалізований тільки в осінньо-зимовий період (між 30 вересня та 2 травня); у Швеції 5-й тиждень від­пустки за бажанням працівника може накопичуватися протягом 5 років, тобто кожні 6 років працівник має відпустку тривалістю 10 тижнів. В Японії за законом відпустка надається тривалістю від 10 до 20 днів. У країнах Заходу від­пустка використовується як засіб до мо­тивації. Крім того, характерною рисою законодавства західних країн є гендерна лінія — надання відпустки для догля­ду за дитиною будь-кому з батьків або по черзі кожному з них. Так, у Швеції 25 % осіб, які скористалися такою від­пусткою, — батьки. Характерним також є те, що така відпустка надається до до­сягнення дитиною шкільного віку — 6­8 років [9, 205-206]. Європейською со­ціальною хартією (переглянутою) (ч. 3 ст. 2) встановлено сучасний соціальний стандарт для щорічної оплачуваної від­пустки тривалістю не менше чотирьох тижнів.

У цей час у зв’язку з розробкою про­екту Трудового кодексу України окремі питання часу відпочинку обговорюють­ся сучасними дослідниками у науковій літературі, вносяться пропозиції щодо удосконалення відповідних положень законопроекту [10]. Вітчизняні науковці також звертають увагу на необхідність посилення юридичних гарантій права на відпочинок за трудовим законодавством України [11].

Таким чином, у розвитку теорії тру­дового права про час відпочинку слід виділити три періоди: дореволюцій­ний (дорадянський ХІХ ст. — початок ХХ ст.); радянський (1917-1990 рр.); пострадянський (1991 р. — до теперіш­нього часу). У дореволюційний період наукою трудового права час відпочин­ку не розглядався як окремий правовий інститут. Норми про час відпочинку включалися до складу інститутів робо­чого часу, охорони праці.

У радянський період було визначено поняття часу відпочинку та його види, хоча на законодавчому рівні (у чинно­му КЗпП) ці питання не були належним чином врегульовані. Норми про робочий час і час відпочинку не виокремлювали­ся і включалися до складу єдиного інс­титуту «Робочий час і час відпочинку». Для законодавства того часу характер­ним був жорсткий характер, перевага віддавалася державно-правовим спо­собами регулювання відносин у сфері часу відпочинку. На локальному рівні (у колективному договорі, інших актах) в основному дублювалися положення законів та підзаконних актів, прийнятих у централізованому порядку. У зв’язку з цим наукові праці того часу в основно­му носили характер коментарю чинного законодавства.

Для пострадянського періоду харак­терним є докладне дослідження відпус­ток на підґрунті положень Закону Ук­раїни «Про відпустки», прийнятого в результаті кодифікації законодавства у цій сфері, урахування міжнародних тру­дових стандартів, що містяться в актах МОП. Законодавство про час відпочин­ку набуло більш гнучкого характеру, було посилено договірно-правові спосо­би регулювання відносин у цій сфері. Водночас у національному трудовому за­конодавстві ще не повною мірою врахо­вані європейські трудові стандарти часу відпочинку, що містяться в актах Ради Європи і Європейського Союзу. Не усі види часу відпочинку належним чином врегульовані на законодавчому рівні. Ці та інші пропозиції удосконалення норм про час відпочинку проекту Трудового кодексу України вносяться у наукових працях вітчизняних вчених.

Ключові слова: час відпочинку, вчення про час відпочинку, законодавс­тво про час відпочинку.

У статті виділяються етапи ста­новлення і розвитку вчення про час відпочинку. На підставі аналізу за­конодавства і наукової літератури дається характеристика концепту­альних положень кожного із зазначе­них етапів.

В статье выделяются этапы ста­новления и развития учения о вре­мени отдыха. На основании анализа законодательства и научной литера­туры дается характеристика кон­цептуальных положений каждого из этапов.

Stages of formation and develop­ment of leisure time are allocated in the article. Description of conceptual pointsof each of the stages is provided on the basis of analysis of legislation.

Література

1. Данилова Е. Н. Нормирование рабо­чего времени после издания Кодекса зако­нов о труде 1922 года // Вопросы труда.

— 1924. — № 2. — С. 18-27.

2. Гинцбург Л. Я. Отпуск рабочих и служащих / Л. Я. Гринцбург. — М., 1961 ; Его же. Трудове отпуска рабочих и служа­щих. — М., 1957 ; Его же. Некоторые воп­росы права на отдых рабочих и служащих // Советское государство и право. — 1966.

— № 2. — С. 67-77 ; Его же. Отпуска рабо­чих и служащих в СССР. — М., 1973 и др.

3. Лившиц Р. З. Отпуска рабочих и служащих в СССР / Р. З. Лившиц. — М., 1962 ; Орловский Ю. П. Отпуска рабочих и служащих. — М., 1963 и др.

4. Венедиктов В. С. Рабочее время и время отдыха / В. С. Венедиктов. — Х, 1987 ; Прокопенко В. І. Робочий час і час відпочинку: історія та сучасність // Пра­во України. — 1995. — № 7. — С. 24-29; Коршунов Ю. Н. Время труда и время от­дыха / Ю. Н. Коршунов. — М., 1997 ; Ост­ровский Л. Я. Нормирование труда рабочих и служащих / Л. Я. Островский. — Минск, 1986 ; Снигирева И. О. Рабочее время и вре­мя отдыха / И. О. Снигирева. — М., 2000 ; Хохрякова О. С. Комментарий к законода­тельству об отпусках / О. С. Хохрякова.

— М., 1994 ; Она же. Отпуска рабочих и служащих. — М., 1984; Ярхо А. В. Время отдыха / А. В. Ярхо. — М., 1987 и др.

5. Иванова И. В. Правовое регулирова­ние отпусков, предоставляемых рабочим и служащим : дис. ... канд. юрид. наук / И. В. Иванова. — М., 1983 ; Хохрякова О. С. Правовое регулирование отпусков: история, теория, перспективы совершенствования : дис. ... д-ра юрид. наук / О. С. Хохрякова.

— М., 1992 и др.

6. Гаращенко Л. П. Становлення та розвиток законодавства про відпустки в

Україні // Правова держава. — К., 2003.

— Вип. 14. — С. 367—376 ; Гаращенко Л. П. Правове регулювання відпусток за законо­давством України : монографія / Л. П. Га­ращенко. — К. : Ред. газ. «Іменем Закону», Павлім, 2003. — 172 с.

7. Кутафина Г. О. Отпуск без сохране­ния заработной платы : дис. ... канд. юрид. наук / Г. О. Кутафина. — М., 2007 ; Ос­тровский Л. Я. Трудовые и социальные от­пуска / Л. Я. Островский. — Минск, 2008 ; Саликова Н. М. Время отдыха: виды, про­должительность, оплата / Н. М. Саликова.

— Екатеринбург, 2002 ; Скоморохов Я. М. Отпуска без сохранения заработной пла­ты по российскому трудовому праву : дис. ... канд. юрид. наук / Я. М. Скоморохов.

— Пермь, 2001 и др.

8. Киселев И. Я. Сравнительное трудо­вое право : учебник / И. Я. Киселев. — М. : ТК Велби, Изд-во Проспект, 2005. — 360 с.; Гаращенко Л. Регулювання відпусток в конвенціях МОП та нормативних актах Європи // Право України. — 1999. — № 10.

— С. 90—93 та ін.

9. Киселев И. Я. Сравнительное и меж­дународное трудовое право : учеб. для вузов / И. Я. Киселев. — М. : Дело, 1999.

— 728 с.

10. Гаращенко Л. П. Проблеми право­вого регулювання робочого часу та часу відпочинку за проектом Трудового кодексу України // Кодифікація трудового законо­давства України : [монографія] / за ред.

Н. М. Хуторян, М. І. Іншина, С. М. При - липка, О. М. Ярошенка. — Х. : ФІНН, 2009.

— С. 211—220 ; Хуторян Н. М. Удоскона­лення порядку надання відпусток у проек­ті Трудового кодексу України // Там само.

— С. 220-242.

11. Ситницька О. А. Юридичні гарантії права на працю та права на відпочинок за трудовим законодавством України : моно­графія / О. А. Ситницька. — Хмельниць­кий : Вид-во Хмельниц. ун-ту упр. та пра­ва, 2010. — 168 с.