joomla
«ПРОГАЛИНИ» У ЦИВІЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ: ХИБИ ПРАВОТВОРЧОСТІ ЧИ ПРИЙОМ ЗАКОНОДАВЧОЇ ТЕХНІКИ
Юридичний вісник

УДК 347.1

Харитонов,

Доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри цивільного права Національного університету «Одеська юридична академія», член-кореспондент НАПрН України

Прагнення забезпечити в межах пра­вового поля максимально повний захист прав та інтересів особи, інтереси пев­ної соціальної групи, публічний інтерес тощо завжди було і є рушійною силою нормотворчості, спонукаючи уповнова­жені державні органи створювати нові й нові закони та інші законодавчі акти.

Разом із тим низка відносин, які мож­ливо врегулювати за допомогою норм права, залишаються не регламентова­ними за допомогою останніх, внаслідок чого йдеться про так звані «прогалини у правовому регулюванні» (у праві, у законодавстві), під якими традиційно розуміється неповнота в змісті права (а отже, і у формі його законодавчого вираження) стосовно фактів суспільно­го життя, котрі знаходяться в сфері пра­вового регулювання [1].

Існування «прогалин», зазвичай, роз­глядається у вітчизняному правознавс­тві як проблема, котра має бути виріше­на; недолік, який має бути подоланий, і саме під таким кутом зору виконується більшість наукових досліджень у різних галузях правознавства [2-6]. Деякі на­уковці навіть спеціально вказують на ту обставину, що йдеться про «недолік права», у дефініції відповідного поняття. Так, О. В. Колотова зазначає, що про­галини у праві — це повна або част­кова відсутність правового регулювання суспільних відносин, які знаходяться в сфері правового впливу та потребують правового регулювання, за оцінкою суб’єкта правозастосування [6].

При цьому науковці виходять з того, що подолання прогалин можливе як шляхом їхнього усунення взагалі (вне­сення змін у законодавство), так і без внесення змін у цивільне законодавство (за допомогою аналогії закону чи права, субсидіарного застосування норм зако­нодавства тощо), у зв’язку з чим розріз­няють «усунення», «подолання», «запов­нення» тощо прогалин [5; 7].

Але, попри інтерес науковців до проблеми «подолання прогалин», низ­ка принципово важливих питань у цій галузі залишилася поза увагою дослід­ників, що, значною мірою, як на мою думку, є результатом не завжди корект­ного обрання методологічного імперати­ву дослідження, котрий можна спроще­но зобразити у вигляді такого логічного ланцюжка: «прогалини є вадою правово­го регулювання; вади правового регулю­вання мають долатися (або усуватися); отже, прогалини правового регулюван­ня мають долатися (або усуватися).

Однак такий підхід недостатньою мірою враховує особливості сучасної вітчизняної концепції цивільного права та цивільного законодавства, відобра­жених у Цивільному кодексі України, що зумовлює необхідність звернення до розгляду питань визначення поняття та сутності прогалин у правовому регулю­ванні в цій галузі на сучасному етапі.

Виходячи з того, що «прогалиною у правовому регулюванні» у загальному значенні цього поняття слід вважати неповноту впорядкування суспільних відносин, що знаходяться у сфері пра­вового регулювання, як здається, маємо з’ясувати про що, власне, має йтися: про «прогалину у праві» чи «прогалину у законодавстві». Необхідність такого уточнення зумовлена ще й тією обста­виною, що в наукових дослідженнях в цій галузі використовуються терміно-по - няття «прогалина у праві», «прогалина у законодавстві», «прогалина правового регулювання» тощо [8-13] При цьому нерідко поняття «прогалина у праві», «прогалина у законодавстві (законі)», «прогалина в позитивному праві» ото­тожнюються [12].

Завдання з’ясування можливості вживання як тотожних згаданих тер - міно-понять зумовлює необхідність по­переднього розгляду сутності категорій «цивільне право» та «цивільне законо­давство України».

Але маємо враховувати ту обста­вину, що поняття «цивільне право» є похідним від поняття «приватне право», котре належить до базових категорій тієї частини правової системи, яка сто­сується визначення статусу приватної особи, забезпечення прав та законних інтересів останньої (до того ж згадані поняття нерідко вживаються у вітчиз­няній цивілістиці як синоніми [14-16]), що зумовлює доцільність аналізу спо­чатку поняття «приватне право» з на­ступним з’ясуванням співвідношення названих категорій.

Характерними рисами приватного права вважається те, що воно: 1) ре­гулює відносини між приватними осо­бами, тобто між особами, жодна з яких не є фігурантом держави; 2) має визначальним принципом визнання пріоритету інтересів приватної особи (суверенітету індивіда); 3) забезпечує приватний інтерес: акцентує увагу на економічній свободі, вільному самови­раженні та рівності товаровиробників, захисті власників від сваволі держави; 4) ґрунтуючись на засадах юридичної рівності учасників цивільних відносин, забезпечує ініціативність сторін при встановленні цивільних відносин та вільне волевиявлення суб’єктів при ре­алізації їхніх прав; 5) припускає широке використання договірної форми регулю­вання; 6) містить норми, які «звернені» до суб’єктивного права і забезпечують захист останнього; 7) характеризується переважанням диспозитивних норм, які спрямовані на максимальне врахування вільного розсуду сторін при виборі пра­вил поведінки, прямо не заборонених законодавством; 8) визначає судовий


Позов як основний порядок захисту ін­тересів суб’єктів цивільних відносин у суді.

Із врахуванням характерних рис приватного права його можна визначи­ти як сукупність юридичної доктрини, правил і норм, що стосуються визначен­ня статусу і захисту інтересів окремих (приватних) осіб, які не є фігурантами держави, не знаходяться у відносинах влади — підпорядкування стосовно одне одного, рівноправно і вільно, на підґрунті диспозитивного методу пра­вового регулювання, встановлюють для себе права і обов’язки у відносинах, що виникають з їх ініціативи [17].

Джерелами приватного права, котрі визначають його сутність та зміст, є:

1) природне право — як основа визна­чення статусу приватної особи; 2) на­ціональні правові системи, що визнача­ють юридичний статус приватної особи, а також засади захисту прав та інтере­сів останньої; 3) колізійні норми, що передбачають компроміси при визна­ченні статусу приватної особи у різних національних правових традиціях тощо;

4) міжнародно-правові угоди, що стосу­ються зазначених питань. Своєрідним методологічним еталоном європейських систем приватного права є римське при­ватне право.

Приватне право разом з правом публічним у сукупності утворює єди­ну загальну (наднаціональну) систему об’єктивного права, що є складовою частиною цивілізації (культури). При цьому поділ права на публічне і при­ватне є не просто класифікаційним роз­межуванням, це — якісно різні сфери правового регулювання.

Проте хибним було б ототожнювати приватне право з цивільним, а публіч­не — з адміністративним. Натомість йдеться про те, що у цивільному праві, головним чином, проявляються засади, правила та норми приватного права, а у праві адміністративному проявляються засади та норми публічного права. Що стосується реальних відносин, то вони підлягають регулюванню на засадах приватного або публічного права в за­лежності від їх конкретного змісту. На рівні національного права це знаходить відображення у розрізненні галузей на­ціонального права, котрі виступають як прояв засад приватного або публічного права при регулюванні відповідних груп відносин.

Отже, цивільне право є проявом приватного права на рівні національ­ної правової системи, виступаючи як галузь національного права. У такому сенсі виправданим є розуміння цивіль­ного права як сукупності концепції, ідей та правових норм, що встановлюють на засадах диспозитивності, юридичної рівності та ініціативи сторін підстави набуття та реалізації й захисту прав та обов’язків учасниками немайнових та майнових (цивільних) відносин, з метою задоволення матеріальних і духовних потреб приватних осіб та захисту їх ін­тересів.

Критеріями виокремлення цивільного права, як галузі національного права, є його предмет, метод, засади та функції.

Предметом цивільно-правового регу­лювання є особисті немайнові та май­нові відносини (ст. 1 ЦК України). Для перших характерним є те, що вони не мають безпосереднього економічного змісту. Майнові відносини наповнені безпосереднім економічним змістом, складаються стосовно матеріальних благ.

Цивільно-правове регулювання здій­снюється за допомогою цивільно-пра­вового методу, який є сукупністю спе­цифічних засобів впливу на учасників цивільних відносин, що характеризу­ються, передусім, юридичною рівніс­тю сторін, а також наданням останнім можливості врегулювання цих відносин на засадах їхнього вільного розсуду (за винятками, встановленими цивільним законодавством). Разом із тим цивіль­но-правовий метод може містити також елементи обов’язкового (імперативно­го) припису, що дає підстави для твер­дження, що до нього входять як упов- новажувальний елемент, так і елемент імперативний. Диспозитивний уповнова- жувальний (правонаділяючий) елемент методу цивільно-правового регулювання характеризується: 1) юридичною рівніс­тю сторін; 2) ініціативністю сторін при встановленні правовідносин; 3) мож­ливістю вибору учасниками цивільних відносин варіанта поведінки, що не суперечить засадам цивільного законо­давства і моральності суспільства. Для імперативного елемента цивільно-пра­вового методу властиві: 1) юридична рівність сторін; 2) виникнення правовід­носин незалежно від бажання учасників цивільних відносин внаслідок безпосе­реднього припису закону; 3) можливість вибору учасниками цивільних відносин варіанта поведінки лише у межах, точ­но визначених актами цивільного зако­нодавства. Таким чином, метод цивіль­но-правового регулювання охоплює як уповноважувальні диспозитивні (у ре­гулятивних цивільних відносинах), так і імперативні засоби впливу на учасни­ків цивільних відносин, маючи, однак, при цьому підґрунтям засади юридичної рівності сторін, справедливості, добро­совісності і розумності.

Засадами цивільного права є: 1) юри­дична рівність учасників цивільних від­носин; 2) поєднання диспозитивності та імперативності у правовому регулю­ванні із переважанням, за загальним правилом, першої; 3) неприпустимість свавільного втручання у сферу особис­того життя людини; 4) неприпустимість позбавлення права власності, крім ви­падків, встановлених Конституцією Ук­раїни та законом; 5) свобода договору; 6) судовий захист цивільного права та інтересу [18-20].

Цивільне право виконує дві спе­цифічні функції: 1) уповноважувальну, яка полягає у тому, що цивільне право створює нормативну базу передумови для саморегулювання у сфері приватно­го права, визначає засади внутрішнього регулювання за допомогою угоди сторін цивільних відносин. Вона є специфічною цивілістичною функцією, бо тільки у цій галузі учасники відносин можуть самі визначати для себе правила поведінки, створювати фактично нормативні акти локальної дії тощо. її концептуальною основою є відома ще римському при­ватному праву сентенція «Дозволено усе, що прямо не заборонено законом», котра протиставляється положенню публічного права «Дозволено лише те, що прямо вказано у законі»; 2) компен­саційну, котра полягає у забезпеченні можливості відновлення порушеного цивільного права та інтересу на еквіва­лентній основі. Ця функція також влас­тива лише цивільному праву, оскільки в інших галузях така мета, як правило, не ставиться.

Що стосується поняття цивільного законодавства, то ЦК України його не містить, а у вітчизняній цивілістичній літературі помітна тенденція розглядати цивільне законодавство як сукупність нормативних актів, що мають різну юридичну силу [21], тобто фактично ототожнювати поняття «цивільне зако­нодавство» та «акти цивільного законо­давства».

Однак глава перша ЦК України, яка називається «Цивільне законодавство України», поряд з актами цивільного законодавства, фактично як рівнознач­ні поняття згадує і договори (ст. 6 ЦК України), і звичаї (ст. 7 ЦК України). Це дає підстави для припущення, що коло форм цивільного законодавс­тва охоплює також інші види норм і загальнообов’язкових правил у цій га­лузі.

Отже поняття «цивільне законодавс­тво» не є тотожним поняттю «цивільне право», оскільки останнє включає до себе не лише правові норми, але також і доктрину цивільного права, ідеї та інші досягнення цивілістичної думки, котрі набувають практичного значення при тлумаченні норм цивільного права (за­конодавства) тощо. Тому слід взяти до уваги, що, хоча цивільне право й скла­дає зміст цивільного законодавства, але останнє є сукупністю форм вираження лише нормативної частини цивільного права.

Спираючись на таке розуміння по­нять «приватне право», «цивільне право» та «цивільне законодавство» і врахову­ючи згадане вище розуміння прогалини у правовому регулюванні як неповноти впорядкування суспільних відносин, котрі знаходяться у сфері правового регулювання, можна зробити такі вис­новки стосовно співвідношення цих ка­тегорій у приватноправовій сфері.

Що стосується «приватного права», як наднаціональної (базисної) системи права, то тут поняття «прогалина» вза­галі не може застосовуватися, оскільки регламентація відносин між приватними особами у кожному разі існує: за відсут­ності норм «позитивного» права, вона здійснюється нормами природного пра­ва та угодами сторін (виконання котрих забезпечується тими ж таки нормами природного права).

Очевидно, подібна ситуація має міс­це і стосовно категорії «цивільне право» (так зване об’єктивне цивільне право), де стосунки учасників цивільних відно­син у кожному разі регулюються засада­ми цивільного права, їхніми договорами, моральними засадами суспільства, ві­дображеними у правових звичаях тощо. Тому і тут про «прогалини у праві» мову вести, очевидно, не коректно, оскільки «неповноти правового регулювання» у даному випадку не існує: учасни­ки цивільних відносин у кожному разі можуть встановити правила поведінки своїм договором (не забороненим зако­ном). Якщо ж вони цього не роблять, то, очевидно, необхідності у врегулюванні певних відносин просто не існує.

Однак залишається питання, чи може йтися про «прогалини у цивіль­ному законодавстві», котре, являючи собою відносно обмежену сукупність норм та правил поведінки, разом із тим не призначене встановлювати норми на всі випадки життя, через що, власне, і виникає питання так званих «прогалин у праві (законодавстві)» та їхнього по­долання.

Для відповіді на це запитання, очевид­но, необхідно повернутися до визначення змісту поняття цивільного законодавс­тва, зокрема, згадати про можливість звужувального та поширювального вжи­вання цього терміно-поняття.

Так, у вузькому розумінні «цивільне законодавство» — це сукупність актів цивільного законодавства, тобто ієрахіч - но впорядкована система нормативних актів, що регулюють цивільні відносини, побудована на певних засадах.

При такому розумінні сутності цивільного законодавства, очевидно, можна вести мову про «прогалини у цивільному законодавстві», оскільки кожна система законодавчих актів, як структурована сукупність, обмежена певними параметрами (предмет, метод, засади, мета правового регулювання тощо) і тяжіє до довершеності. Поки та­кої довершеності не досягнуто, має міс­це «неповнота правового регулювання» відповідних суспільних відносин.

Наслідком існування таких прогалин може бути: 1) усунення прогалин шля­хом внесення відповідних змін у акти цивільного законодавства; 2) подолан­ня прогалин без внесення змін у акти цивільного законодавства.

Перший із зазначених способів ви­глядає більш радикальним, хоча є менш типовим для цивільного законодавства. Можна навіть припустити, що підста­вою його застосування часто є праг­нення законодавців усунути раніше до­пущені недбалості при прийнятті акта законодавства. Наприклад, внесення Законом України від 19 червня 2003 р. змін у ст. 249, 316 та ін. ЦК України ще до набрання останнім чинності свідчить лише про недостатньо уважний підхід законодавців до змісту деяких норм при прийнятті ними Кодексу у третьо­му читанні. Однак більш поширеним є подолання прогалин без внесення змін у цивільне законодавство.

Передусім, це аналогія закону і ана­логія права (ст. 8 ЦК України). Засто­сування аналогії закону можливе за умов, що 1) відносини сторін знаходять­ся у сфері дії цивільного права, тобто є цивільними відносинами (ст. 1 ЦК);

2) вказані цивільні відносини не врегу­льовані ЦК, іншими актами цивільного законодавства або договором; 3) іс­нують норми, що регулюють схожі за змістом цивільні відносини. Якщо ви­користати аналогію закону для регулю­вання цивільних відносин неможливо (наприклад, через відсутність норм, що регулюють подібні відносини), то засто­совується аналогія права, тобто вико­ристовуються загальні засади цивільно­го законодавства, встановлені ст. 3 ЦК України. Умови застосування аналогії права: 1) відносини сторін знаходять­ся у сфері дії цивільного права, тобто є цивільними відносинами; 2) вказані цивільні відносини не врегульовані ЦК, іншими актами цивільного законодав­ства або договором; 3) відсутні норми, що регулюють схожі за змістом цивільні відносини.

Ще одним засобом подолання про­галин без внесення змін у цивільне законодавство є субсидіарне застосу­вання норм, суть якого полягає в тому, що орган, який застосовує право, ви­користовує конкретні приписи суміж­ного правового інституту або суміжної (спорідненої) галузі. Як правило, вказів­ка на можливість субсидіарного засто­сування норм законодавства міститься в самому законі. Зокрема, ст. 9 ЦК Ук­раїни передбачає, що положення цього Кодексу застосовуються до врегулюван­ня відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудо­вих та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законо­давства. В даному випадку вказівка на можливість субсидіарного застосування міститься в законі, який може бути за­стосований [22]. Згадка про можливість субсидіарного застосування норм права може міститися і в законі, що регулює відносини, стосовно яких має відбути­ся субсидіарне застосування. Напри­клад, ст. 62 Житлового кодексу УРСР 1983 р. передбачає, що до відносин, які вникають з договору найму жилого приміщення, у відповідних випадках за­стосовуються також норми цивільного законодавства, встановлюючи таким чи­ном підставу субсидіарного застосуван­ня норм цивільного права до житлових відносин, котрі розглядаються як пред­мет спеціального законодавства [23]. Ра­зом із тим в законі може бути відсутня вказівка на можливість субсидіарного застосування норм, але вона випливає із самої сутності відповідних відносин. Умовами субсидіарного застосування законодавства є: 1) відсутність норм, які спеціально регулюють дані відноси­ни; 2) наявність таких норм у суміжних інститутах або галузях права, однорід­них з тим, стосовно яких відбувається субсидіарне застосування; 3) однорід­ність методу правого регулювання, який застосовується в одному та іншому ви­падках.

Крім того, подолання прогалин без внесення змін у цивільне законодавс­тво можливе за допомогою судової практики, під якою зазвичай розуміють роз’яснення вищих судів щодо засто­сування законодавства. Повноваження пленумів вищих спеціалізованих судів (а до них Законом віднесено Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий ад­міністративний суд України) в цьому питанні визначені Законом України від 7 липня 2010 р. «Про судоустрій і статус суддів», який передбачає, що Пленум вищого спеціалізованого суду узагальнює з метою забезпечення од­накового застосування норм права при вирішенні справ відповідної судової юрисдикції практику застосування ма­теріального і процесуального закону; за результатами узагальнення судової практики дає роз’яснення рекомендацій­ного характеру з питань застосування спеціалізованими судами законодавства при вирішенні справ відповідної судової юрисдикції. Таким чином, хоча формаль­но постанови та роз’яснення пленумів вищих спеціалізованих судів покликані лише тлумачити і роз’яснювати цивіль­не законодавство, але фактично вони є формою (джерелом) права.

Таким чином, подолання прогалин у цивільному законодавстві (у вузько­му значенні цього терміно-поняття) без прийняття нових законодавчих актів можливе такими шляхами: 1) застосу­вання аналогії закону або аналогії пра­ва; 2) субсидіарне застосування норм суміжного інституту або галузі законо­давства; 3) офіційне тлумачення норм цивільного законодавства вищими судо­вими органами.

Однак, як згадувалося вище, можли­ве й поширювальне розуміння поняття «цивільне законодавство» (що ґрунтуєть­ся на тлумаченні змісту положень глави І ЦК України), при якому коло форм цивільного законодавства охоплює також інші види норм і загальнообов’язкових правил у цій галузі.

У цьому випадку, як на мою думку, знов-таки про «прогалини цивільного законодавства» вести мову некоректно, оскільки функції норм законодавства виконують договори та звичаї, за допо­могою яких компенсується «неповнота правового регулювання». Внаслідок цьо­го відпадає й необхідність подолання «прогалин» за допомогою аналогії закону або права тощо. Так, частина 1 ст. 8 ЦК України передбачає, що аналогія закону може мати місце, якщо цивільні відно­сини не врегульовані актами цивільно­го законодавства або договором. Звідси можна зробити висновок, що, врегулю­вавши свої відносини договором, його сторони не можуть вдаватися до анало­гії, оскільки їхня угода усуває для них таку можливість.

Таким чином, цивільно-правовий договір згідно з його концепцією, ві­дображеною в ст. 6 ЦК України, є за­собом, що усуває можливість існування прогалин у цивільному законодавстві, заповнюючи їх в міру необхідності сто­совно конкретних відносин. Враховую­чи це, можна сказати, що в ідеальному варіанті Цивільний кодекс має давати можливість вирішення цих питань без прийняття нових законів і «подолання прогалин» за допомогою аналогії тощо.

Власне, в історії цивілістики вже іс­нує досвід створення «безпрогалинного цивільного законодавства». Так згідно, з § 7 Австрійського Цивільного кодек­су суддя зобов’язаний, якщо ні буква, ні дух закону не дають вирішення про­блеми, звернутися до подібних випад­ків, у яких закон дає певне вирішення, а також до принципів інших законів, споріднених з даним. Якщо й у цьому випадку залишаються сумніви, то суд­ді необхідно, «ретельно зваживши всі обставини, вирішувати проблему на ос­нові принципів природного права». Хоча після прийняття Цивільного кодексу ця норма не відіграла великої ролі, оскіль­ки суди намагалися не випинати свою фактично правотворчу діяльність на тлі активної нормотворчості імперської ад­міністрації шляхом видання палацових декретів, однак варто пригадати, що Кодекс був прийнятий ще на початку XIX ст. і зараз підґрунтя для таких рі­шень має виглядати набагато приваб­ливішим, ніж в імперії того часу. Так само Швейцарський Цивільний кодекс містить лише загальний опис відповід­них правових інститутів. А вже суддя мусить заповнювати прогалини, виходя­чи зі свого розуміння даної конкретної справи. Тому швейцарський ЦК присвя­чує, наприклад, спадкуванню за запові­том лише 5 статей, а усьому спадковому праву — 192. У цілому для регулюван­ня того самого матеріалу швейцарсько­му ЦК (включаючи два перших розділи закону про зобов’язальне право, яким у BGB відповідає розділ про зобов’язальне право) потрібно лише близько 1600 ста­тей, в той час як Німецький кодекс міс­тить — 2385 параграфів, причому наба­гато більших за обсягом. Характерною для швейцарського ЦК є також часте використання загальних застережень. Завдання судді полягає в тім, щоб кон­кретизувати їх шляхом конструювання норм, що слідують із принципів і загаль­них правил, так само як і шляхом типі­зації прецедентів і узагальнення різних точок зору

Викладене дозволяє зробити висно­вок, що надання переваг договорам та встановленню загальних засад правово­го регулювання, характерне для цивіль­ного законодавства багатьох процві­таючих нині країн, виглядає як більш перспективний прийом, котрий більш відповідає демократичним засадам жит­тя суспільства та сутності приватного (цивільного) права.

В сучасних умовах, попри усе зрос­таючу кількість законодавчих актів, законів і навіть кодексів, усе більш очевидною стає неможливість та й не­доцільність всеохоплюючого регулюван­ня суспільних відносин, надто у сфері цивільного обігу. У правовому (законо­давчому) полі збільшується кількість, так званих «прогалин у законодавстві». Відтак знову і знову постає проблема встановлення тієї обставини, чи такий стан речей слід вважати нормальним явищем, чи це правова патологія, яка має бути усунена.

Зазначена проблема може стати особ­ливо гострою стосовно визначення сфе­ри дії приватного права, де діє принцип: «Дозволено все, що не заборонено зако­ном». Тому вирішення згаданої пробле­ми у цій галузі можливе лише шляхом зваженого підходу до визначення можли­вості існування «прогалин» у цивільному законодавстві, сутності, «природності» цих прогалин, доцільності усунення або подолання іншими засобами.

Оскільки наявність «прогалин» у цивільному законодавстві є нормальним для цієї галузі явищем, можна зробити висновок, що має йтися не про усунен­ня чи подолання прогалин, а про вико­ристання можливостей договору як ре­гулятора суспільних відносин, як більш перспективного прийому, котрий більше відповідає демократичним засадам жит­тя суспільства взагалі і принципам при­ватного права зокрема.

Думаю, що окреслені принципові підходи є цілком придатними для вико­ристання і у нашій країні, де для цього існує й відповідне законодавче підґрун­тя у вигляді ЦК України.

Ключові слова: поняття «прогали­на», «цивільне законодавство», «при­ватне право», «прогалина у правовому регулюванні».

Статтю присвячено досліджен­ню прогалин цивільного законодавс­тва. Аналізується сутність прога­лин цивільного законодавства у їх співвідношенні з цивільним та при­ватним правом. Зроблено висновок щодо некоректності використання поняття «прогалина» щодо цивіль­ного та приватного права. Визначені напрямки для подальших досліджень можливостей існування «прогалин» у цивільному законодавстві та доціль­ності їх подолання.

Статья посвящена исследованию пробелов гражданского законодатель­ства. Анализируется сущность про - белов гражданского законодательс­тва в их соотношении с гражданским и частным правом. Сделан вывод о некорректности использования поня­тия «пробел» в отношении граждан­ского и частного права. Определены направления для дальнейших исследо­ваний возможностей существования «пробелов» в гражданском законода­тельстве и целесообразности их пре­одоления.

The article investigates the gaps in the civil legislation. We analyze the es­sence gaps of civil law as they relate to civil and private law. The conclusion regarding the incorrectness use of the term «gap» on civil and private law. The directions for further research pos­sibilities existence of «gaps» in the civil law and the feasibility of overcoming them are made.

Література

1. Недбайло П. E. Применение совет­ских правовых норм / П. E. Недбайло. — М. : Госюриздат, 1960. — С. 456.

2. Пиголкин А. С. Обнаружение и пре­одоление пробелов в праве / / Советское государство и право. — 1970. — № 3. — С. 49-57.

3. Лазарев В. В. Пробелы в праве и пути их устранения / В. В. Лазарев. — М. : Юрид. лит., 1974. — 184 с.

4. Кругликов Л. Л. К вопросу о пробе­лах в уголовном праве и путях их преодоле­ния / Л. Л. Кругликов, О. Ю. Климцев // Государство и право на рубеже веков : ма­териалы Всерос. конф. «Криминология. Уго­ловное право. Судебное право». — М., 2001.

— С. 74-78.

5. Уранский Ф. Р. Восполнение и уст­ранение пробелов в праве: теоретические аспекты содержания и использования тер­минов / / Российская юстиция. — 2005.

— № 3. — С. 10-11.

6. Колотова О. В. Прогалини у праві та шляхи їх подолання : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01 / О. В. Колотова ; Ін-т дер­жави і права ім. В. М. Корецького АН Ук­раїни. — К., 2010. — С. 197-198.

7. Кройтор В. А. Шляхи усунення та подолання прогалин у законодавстві /В. А. Кройтор, Ю. І. Матат // Науковий вісник Національного університету ДПС України (економіка, право). — 2009. — № 3.

— С. 55-61.

8. Акимов В. И. Понятие пробела в праве / / Правоведение. — 1969. — № 3.

— С. 110-113.

9. Забигайло В. К. Проблема «Пробелов в праве». Критика буржуазной теории : ав - тореф. дис. ... канд. юрид. наук / В. К. За - бигайло. — К, 1972. — 26 с.

10. Лазарев В. В. Пробелы в праве /

В. В. Лазарев. — Казань : Изд-во Казан. ун-та, 1969. — 96 с.

11. Боннер А. Т. Избранные труды по гражданскому процессу / А. Т. Боннер.

— СПб. : Изд. дом С.-Петерб. гос. ун-та. Изд-во юрид. фак. С.-Петерб. гос. ун-та, 2005. — С. 158-205, 229-239.

12. Туманов Д. А. Пробелы в граждан­ском процессуальном праве : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.15 / Д. А. Туманов ; Моск. гос. юрид. акад. — М., 2007. — 184 с.

13. Деркач Э. Промышленный железнодо­рожный транспорт: пробелы в правовом ре­гулировании / / Підприємництво, господар­ство і право. — 2006. — № 9. — С. 47-50.

14. Кодифікація приватного (цивільно­го) права України / за ред. А. Довгерта.

— К. : Укр. центр правничих студій, 2000.

— С. 14-15.

15. Сивий Р. Б. Приватне (цивільне) пра­во в системі права України : монографія / Р. Б. Сивий. — К. : КВІЦ, 2006 — 214 с.

16. Довгерт А. Методологічне значення ідеї наднаціонального цивільного права / / Право України. — 2009. — № 8. — С. 15-19.

17. Харитонов Є. О. Вступ до цивільно­го права України : навч. посіб. / Є. О. Ха­ритонов. — К. : Істина, 2006. — С. 23-24.

18. Потапова О. А. Принципы граждан­ского права : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.03 / О. А. Потапова ; УГУ.

— Ульяновск, 2002. — 20 с.

19. Кузнецова Н. С. Поняття та при­нципи цивільного права / / Практика за­стосування окремих норм Цивільного ко­дексу України : практ. посіб. — К. : Вид. дім «Ін Юре», 2008.

20. Харитонов Є. О. Принципи цивіль­ного права: до постановки проблеми / / Актуальні проблеми держави і права : зб. наук. пр. / редкол.: С. В. Ківалов (голов. ред.) [та ін]'. — О. : Юрид. л-ра, 2008.

— Вип. 38 / відп. за вип. Ю. М. Оборотов.

— С. 7-13.

21. Труба В. Цивільне законодавство / / Енциклопедія цивільного права України / Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України ; відп. ред. Я. М. Шевченко.

— К. : Ін Юре, 2009. — С. 886.

22. Бару М. О. О субсидиарном примене­нии норм гражданского права к трудовым правоотношениям / / Советская юстиция.

— 1963. — № 14. — С. 17.

23. Харитонов Є. О. Субсидіарне засто­сування норм цивільного законодавства до житлових правовідносин / Є. О. Харито­нов, Н. О. Саніахметова //Проблеми пра­вознавства. — 1990. — № 51.