joomla
ВПЛИВ ВНУТРІШНЬООСОБИСТІСНОГО КОНФЛІКТУ НА ТАКТИКУ ДІЯЛЬНОСТІ ОПЕРУПОВНОВАЖЕНОГО
Юридичний вісник


УДК 159.98:343.132



Т. Матієнко,

Старший викладач кафедри юридичної психології та педагогіки Одеського державного університету внутрішніх справ

Питання психологічного впливу, особливо внутрішньоособистісного кон­флікту, є проблемними і мають важли­ве значення для правоохоронної діяль­ності в цілому, оскільки така діяльність найчастіше пов’язана саме з впливом на психіку людей. Цілком логічно, що для оперативно-розшукової діяльності, пов’язаної з кримінальним судочинс­твом, вони також є значними. Психоло­гія працівника оперативно-розшукових підрозділів формується в умовах «кри­тичного» виду діяльності, яка здійс­нюється часто в екстремальних умовах чи у вимушених умовах конспірації, обмеженої інформації, дефіциту часу і т. п. На відміну від слідчого, опера­тивні працівники спілкуються із зло­чинцями на волі, в реальних життєвих ситуаціях, повних постійного ризику, які можуть нести безпосередню загро­зу для їх життя та здоров’я, напри­клад при впровадженні оперативного працівника в злочинну організацію. Кожна необачність у їх поведінці може викликати їх розконспірацію, створити серйозну небезпеку. Під час затриман­ня злочинців протистояння набуває найбільш гострого характеру аж до фі­зичної боротьби, застосування зброї і спеціальних засобів. Між оперативним працівником та злочинцем при розшу­ку, затриманні, проведенні інших опе­ративних заходів найчастіше проходить зіткнення інтелектів, під час якого за дуже короткий час необхідно розпізна­ти протиправні дії злочинця та швидко зреагувати на них.

Вказані особливості впливають на психологію особистості працівника оперативно-розшукової служби, ведуть до виникнення внутрішньоособистісного конфлікту, який впливає на тактику діяльності оперуповноваженого, формує наявність окремих специфічних, психо­логічних якостей.

У зв’язку з проблемами професіоналі­зації особистості внутрішньоособистісні конфлікти вивчаються такими вчени­ми, як Н. В. Чепелєва, Г. В. Ложкін, Є. Ф. Зеєр, Є. Є. Симанюк, С. Б. Кузікова, Т. Ю. Левченко, Н. I. Повякель та ін. Проблеми психологічного впли­ву, ризику при реалізації тактичних рі­шень — В. Д. Берназ, С. М. Смоков.

Проблема використання психологіч­них знань в ОРД є у працях М. I. Онуф - рієва, Б. I. Бараненка, О. М. Бандурки, О. Ф. Долженкова, Я. Ю. Кондратьєва, Ю. В. Чуфаровського. Здійснено ме­тодичні розробки з питань психології оперативного співробітника карного розшуку, слідчого і взагалі працівника ОВС, що представлені в наукових пра­цях В. Г. Андросюка, Л. I. Казміренко, Г. О. Юхновця, В. С. Медведєва та ін. На думку О. Ф. Долженкова, «вико­ристання психологічних знань в оперативно-розшуковій діяльності є цілісною системою, в якій тісно взаємопов’язані різні рівні наукового знання психологіч­них закономірностей оперативної робо­ти, але разом з тим ці закономірності по-різному проявляються в різних оперативно-розшукових діях» [1].

Оперативно-розшукова діяльність ак­тивно впливає на психіку її суб’єктів, вона може викликати як позитивні, так і негативні психологічні явища. З одного боку, проходить адаптація до особливостей оперативної роботи, формуються необхідні знання, вміння та навички, виникають нові позитив­ні якості, оперативний працівник стає спеціалістом своєї справи. З іншого боку, під час оперативно-розшукової діяльності можуть виникати небажані зміни психіки її суб’єктів, проявлятися психологічна деформація особи. Це зу­мовлено екстремальністю, стресогенністю оперативно-розшукової діяльності її специфічними психологічними особли­востями.

Ми розділяємо точку зору Ю. В. Чуфаровського щодо того, що існує ряд принципів, без попереднього урахуван­ня яких, цілі впливу в процесі здійснен­ня слідства не можуть бути досягнуті. До таких принципів можна віднести:

- здійснення впливу з урахуванням конкретних особливостей особистості;

- знання загальних закономірностей психіки людини і її розвитку;

- планування і прогнозування про­цесу впливу, його елементів, оберненої реакції особи, на яку впливають;

- обов’язкове стимулювання пози­тивно сприйнятого впливу;

- обмеження впливу процесуаль­ними повноваженнями і недопущення порушення прав осіб, на яких роблять вплив;

- виявлення й урахування всієї структури впливу на дану особистість;

- обов’язкове урахування зовнішніх умов впливу;

- врахування сукупності конкретних фактів, обставин, що служать базою для виникнення визначеної спрямованості розумових процесів в особи, на яку здій­снюється вплив;

- забезпечення психічної активності особи, на яку спрямований вплив;

- планування не тільки процесу і ре­зультатів, але і самого впливу [7].

Так, дотримання першого з зазначе­них принципів припускає обов’язковий індивідуальний підхід при здійсненні психологічного впливу з урахуванням індивідуальних особливостей особис­тості, своєрідності умов формування цих особливостей, маневрування ін­формацією, спрямованою на виявлен­ня поінформованості конкретної осо­би про злочинну подію. У відношенні осіб — об’єктів психологічного впливу процес вивчення їхніх особистих влас­тивостей здійснюється не тільки рет­роспективно й опосередковано через інші джерела інформації, але і шля­хом їхнього безпосереднього вивчення оперуповноваженим під час допитів, виробництва інших оперативних та слідчих дій.

Приймаючи рішення про вибір кон­кретного прийому психологічного впли­ву, оперуповноваженому необхідно враховувати і самий механізм такого впливу на учасників кримінального су­дочинства. При цьому важливе значен­ня мають такі складові механізму психо­логічного впливу, як:

- особливості особистості — тобто достатній розвиток пізнавальної, емо­ційної і вольової сфери, спроможність діагностувати індивідуальні особливості й емоційний стан партнера по спілку­ванню, знання й уміння вибирати не­обхідний метод впливу і грамотно його застосовувати;

- специфіка об’єкта впливу як кон­кретної соціальної одиниці (підозрюва­ного, обвинувачуваного, свідка, потер­пілого);

- особливості каналу проходження стимулів від суб’єкта до об’єкта і ре­алізації обраного методу, тобто уміння розпізнавати і впливати на психологічні бар’єри, що виникають у процесі психо­логічного впливу;

- прогнозування можливих змін і на­слідків застосування обраного методу і корекція подальших кроків [8].

У цьому плані В. І. Левонец відзна­чає, що припустимий тактичний вплив на процесуального партнера може здій­снюватися по декількох каналах:

- інтелектуальному (за рахунок за­вантаження контактоформуючою інфор­мацією);

- емоційному (за рахунок посилення бажаних і ослаблення небажаних емо­цій партнера);

- вольовому (за рахунок порушення і посилення вольових зусиль партнера для виконання бажаної дії-бездіяльності у визначеній сфері діяльності) [4].

Важливим, на наш погляд, є поло­ження, висловлене М. П. Хайдуковим щодо того, що вибір оперативним пра­цівником прийомів і засобів психоло­гічного впливу повинен ґрунтуватися на рефлексивних міркуваннях і реф­лексивному керуванні з дотриманням необхідного такту стосовно учасника слідчої дії. При цьому слідчий такт — це відповідна цілям і завданням пра­восуддя соціально-психологічна сторо­на поводження оперуповноваженого у спілкуванні з учасниками судочинства з урахуванням їх вікових і індивідуаль­них особливостей, поваги їхньої гідності і розуміння їхнього психічного стану, із постійним дотриманням почуття міри і фахового етикету.

Як відомо, процес встановлення психологічного контакту оперупов - новаженого з учасниками слідчої дії ґрунтується на комунікативному по­водженні оперуповноваженого, а та­кож подоланні негативної позиції (не­гативного ставлення) допитуваного. Подолання такої негативної позиції допитуваного досягається оперуповно - важеним за допомогою використовува­ного їм психологічного впливу. І такий вплив повинен бути правомірним, у протилежному випадку може та й по­винна йти мова не про вплив, а про насильство, що може призвести до по­рушення прав учасника кримінального процесу і, у кінцевому результаті, до порушення законності із усіма наслід­ками, що випливають. Психологічний вплив, зокрема, при допиті осіб по кримінальних справах полягає в надан­ні впливу на психіку допитуваного з метою спонукати його до визначеного поводження і воно може здійснювати­ся шляхом примусу або іншого пси­хологічного впливу і бути законним або незаконним. Так, І. Л. Петрухин відзначає, що психічний примус являє собою цілеспрямований вплив на інте­лектуальну, емоційну і вольову сферу людини з метою змусити його викона­ти що-небудь усупереч своїй волі [2].

М. І. Єникєєв відзначає, що від за­собів і прийомів неправомірного психіч­ного насильства, пов’язаних із дома­ганням потрібних оперуповноваженому показань, варто відрізняти правомірні прийоми психічного впливу. Більш того, підкреслює він, ефективне застосування засобів і прийомів морального, психіч­ного впливу — основа тактичної майс­терності оперуповноваженого. Так, так­тично цілеспрямована система запитань може виявити, всупереч бажанню допи­туваного, такі факти і деталі, що відо­мі тільки особі, причетної до вчинення злочину [2].

Актуальним і широко обговорюва­ним у юридичній літературі є питання психологічного насильства з боку робіт­ників правоохоронних органів у відно­шенні осіб, що потрапили у сферу їхньої уваги. Експерти в галузі юридичної пси­хології підкреслюють, що психологіч­не насильство (погроза в тому числі) спрямоване на створення в особи тако­го психологічного стану, що обмежує, звужує свободу формування волі на етапі вироблення рішення. При психо­логічному насильстві спроможність до вольового керування своїм поводжен­ням безпосередньо не деформована, але порушується спроможність до вільного, усвідомленого ухвалення рішення, до вільного вибору цілі дії. Про відмежу­вання психічного впливу від насильства говорив і Р. С. Бєлкін, коли підтверджу­вав, що психічний вплив повинен носи­ти виборчий характер, не обмежувати прав особистості і свободи вибору нею лінії поведінки [1].

При допиті свідків, що мають внут­рішню настанову на неправду, доціль­но застосовувати психологічний вплив, спрямований на руйнування (приду­шення) цієї настанови і на одержання від нього правдивих показань. При пси­хологічному впливі на підозрюваного, обвинувачуваного важливе значення має використання чинника раптовості. Так, наприклад, із моменту раптової за­тримки, особливо взяття на гарячому, підозрюваний потрапляє в екстремаль­ну ситуацію, що викликає в його психіці інтенсивний емоційний стрес. У такому стані відбувається дезорганізація діяль­ності деяких психофізіологічних функ­цій і людина, зазнаючи сильну нервову напругу, припускає алогічні дії. Уся її увага зосереджується на вилучених у неї предметах, а орієнтований рефлекс спрямований на вишукування виходу

З становища, що створилося. У такій ситуації оперуповноваженому дуже важливо не дати можливості підозрю­ваному швидко вийти зі стану стресу, а навпаки, методично і неухильно по­силювати його. Наступальні дії будуть жадати від підозрюваного додаткових витрат нервової енергії, мобілізації всіх її резервів. У результаті підозрюваний із фази опору поступово, але неми­нуче перейде у фазу психологічного виснаження. Допитуваний усвідомить, що, давши показання, він тим самим остаточно позбавляється можливості відступити, тому це також не дає йому можливості вийти зі стану внутрішньо-особистісного конфлікту і ще більше посилює в ньому напружене почуття тривоги. В зненацька сформованих екс­тремальних умовах усе раніше приглу­шене, «задавлене» спливає у пам’яті, витісняється з підсвідомості, у резуль­таті посилюється стан внутрішньоосо-бистісного конфлікту.

Внутрішньоособистісний конфлікт за своїми наслідками може бути як конструктивним (продуктивним), так і деструктивним (непродуктивним). Ві­домо, що конструктивний конфлікт має своїм результатом позитивні наслідки, деструктивний конфлікт — негативні наслідки.

У загальному плані можна виділити такі негативні наслідки внутрішньоосо - бистісного конфлікту, який стосується стану самої особистості:

- припинення розвитку особистості, початок деградації;

- психічна і фізіологічна дезорієнта­ція особистості;

- зниження активності та ефектив­ності діяльності;

- стан сумніву, психічної пригніче­ності, тривожності і залежності людини від інших людей і обставин, загальна депресія;

- поява агресії або, навпаки, покір­ності в поведінці людини як захисних реакцій на внутрішньоособистісний конфлікт;

- поява невпевненості у своїх си­лах, почуття неповноцінності та нікчем­ності;

- руйнування сенсотворних жит­тєвих цінностей і втрата самого сенсу життя.

Негативні наслідки внутрішньоосо-бистісного конфлікту стосуються не тільки стану самої особистості, її внут­рішньої структури, а й її взаємодії з ін­шими людьми.

Такими негативними наслідками мо­жуть бути:

- деструкція існуючих міжособистісних стосунків;

- несподіване відокремлення особис­тості, мовчання, відсутність захопленос­ті, взагалі, все те, що в психології отри­мало назву «відступ»;

- девіантна поведінка (відхилення в поведінці) і неадекватна реакція на по­ведінку інших;

- неочікувані, нелогічні запитання, а також відповіді невлад, які приводять співбесідника до збентеження;

- пошук винних — звинувачення інших у всіх гріхах або, навпаки, само­звинувачення.

Як було зазначено, внутрішньо - особистісний конфлікт може бути не тіль­ки деструктивним, але і конструктивним, тобто позитивно впливати на структуру, динаміку і результативність внутрішньо - особистісних процесів. В цьому випад­ку внутрішньоособистісні суперечності вирішуються без особливих негативних наслідків, а загальним результатом їх вирішення є розвиток особистості. Саме тому численні дослідники даного напрям­ку абсолютно обґрунтовано розглядають продуктивний внутрішньоособистісний конфлікт як важливий доцільний засіб удосконалення особистості.

Якщо розглядати позитивні наслід­ки внутрішньоособистісного конфлікту більш конкретно, то можна виділити такі пункти:

- сприяють мобілізації ресурсів осо­бистості для подолання існуючих пере­пон її розвитку;

- допомагають самопізнанню особис­тості і виробленню її адекватної само­оцінки;

- загартовують волю і зміцнюють психіку людини;

- є засобом і способом саморозвитку і самоактуалізації особистості;

- внутрішньоособистісні конфлікти дають можливість насолоджуватися пе­ремогою над самим собою, коли людина своє реальне «Я» хоча б трохи набли­жує до свого ідеального «Я» [2].

Також активність протидії злочин­ного елемента залежить, з одного боку, від характеру спрямованих проти нього оперативно-розшукових дій оперативників (активність, таємність, оперативна інформованість, предметність, цілеспря­мованість, наступальність тощо), а з ін­шого — від прагнення цього елемента нейтралізувати вказані дії, здійснити певний зустрічний вплив (психологіч­ний, фізичний).

Під час оперативного спілкування дуже часто виникає проблема подолан­ня психологічних бар’єрів: байдужості, недовіри, ворожості, пересиченість спілкуванням. Практика свідчить, що психологічні бар’єри, насамперед інте­лектуальний, емоційно-вольовий, мо­тиваційний, в оперативно-розшуковій діяльності набувають особливого, спе­цифічного характеру.

Так, інтелектуальний бар’єр має вигляд розбіжностей у переконаннях, моральних позиціях, поглядах і зале­жить передусім від того, з ким опе­ративний працівник установлює кон­такт (законослухняний громадянин чи правопорушник) і в якому статусі він виступає, тобто в легальному чи нелегальному. Це особливо важливо для забезпечення успіху, скажімо, при проведенні оперативної настанови, роз­відувального опитування, особистого пошуку. Усунути такий психологічний бар’єр можна шляхом з’ясування, вив­чення моральних позицій та коригуван­ня їх по суті.

Емоційно-вольовий бар’єр виявляєть­ся як негативний емоційний стан однієї чи обох сторін на даний момент (страх, розлючення, поганий настрій тощо) або завчасно сформоване негативне став­лення об’єкта впливу до оперативного працівника. Долається цей бар’єр завдя­ки уважному ставленню до протилежної сторони, розважливості, а також ство­ренню сприятливих зовнішніх умов для спілкування.

Мотиваційний бар’єр найчастіше виявляється в небажанні об’єктів ОРД вступати в контакт з оперативним пра­цівником із причин їхніх деструктивних психологічних настановлень, що може перемагається контрмотивами конс­труктивного характеру.

Самий зміст ОРД як системи заходів, спрямованих на захист інтересів грома­дян, суспільства й держави від злочин­них посягань, і функціональна структу­ра, що складається з суб’єктів, об’єктів, заходів, засобів і методів ОРД, визнача­ють конфліктну сутність цієї діяльності. Конфлікти неминучі, оскільки інтереси сторін (оперативників і злочинців) від самого початку є прямо протилежними, а їх дії спрямовуються на досягнення взаємовиключних цілей, що й веде до протиборства. Причому різноманітність пов’язаних із цим ситуацій зумовлює використання злочинцями будь-яких, аби ефективних для них дій (частіше за все нещадних, жорстоких), тимчасом як для оперативних співробітників це можуть бути тільки визначені законом оперативно-розшукові заходи.

У той же час оперуповноважений повинен і сам підтримувати рівень по­мірної емоційної напруженості, що до­сягається уважним вислуховуванням показань свідка і своєчасним уточнен­ням у випадках, якщо його показання в якійсь момент вступають у суперечність з раніше даними. Свідок у такій ситуа­ції відразу ж почуває такий контроль і у більшості випадків відповідально ставиться до своєї ролі і дає правдиві показання. Цим прийомом запобігають завідомо неправдивим показанням і тут діє принцип «краще випередити явно помилкові показання, ніж їх змінюва­ти». Якщо ж свідок дає явно помилкові показання, то можна його примусити змінити показання шляхом запитань, що уточнюють, відразу або після того, як він викладе цілком свою версію. До того ж і в такій ситуації можливі до за­стосування різноманітні прийоми, що не суперечать кримінально-процесуальном у законодавству.

У літературі існують такі поняття, як «слідчі хитрості» і «обман». Вони не є ідентичними поняттями, оскільки ві­дображають два різноманітних явища. Розкриваючи зміст «слідчих хитростей»,

А. М. Ларін пропонує розуміти під ними спритність, мистецтво оперуповноваженого і відгороджується від поняття «слідчі хитрості» як засобів обману. На його думку, неприйняття для розсліду­вання хитрості в такому понятті очевид­но. З цим не можна не погодитися, ос­кільки питання про співвідношення цілі і засобів для її досягнення є одним з основних у оперативній етиці, у кримі­нальному судочинстві і міжнародних стандартах про права людини.

Ми думаємо, що «слідча хитрість» повинна ґрунтуватися на позитивних якостях оперуповноваженого, його ро­зумових спроможностях, високому фа­ховому рівні. У такому значенні вона виступає як компонент індивідуальної майстерності оперативного працівника. У засоби «слідчої хитрості» органічно включаються психологічні механізми: загальні — закономірності, сприйняття, пам’ять, мислення, промова й індивіду­альні — склад і стереотип мислення, властивий протидіючій стороні, ступінь емоційності й інші психологічні особли­вості.

Питання використання психологіч­ного впливу при проведенні тактичних прийомів, тактичних комбінацій у на­уках кримінально-процесуального пра­ва, оперативно-розшукової діяльності, криміналістики, психології завжди були спірними, проблематичними. Так, М. С. Строгович у свій час висловлю­вав думку про те, що створення в обви­нувачуваного перебільшеного уявлення про наявність у оперуповноваженого до­казів, що обвинувачують, значить ска­зати йому, що отримані докази, яких насправді немає, а це значить припусти­ти обман, неправду [6]. Г. Ф. Горський, Д. П. Котов підкреслювали неприпус­тимість такого психологічного впливу, що обмежує або взагалі позбавляє осо­бу можливості вибору лінії поводжен­ня [3]. Мабуть, такий підхід відомих учених визначався тим історичним пе­ріодом, у якому вони розробляли свою теорію. І тому справедливо відзначає В. Е. Коновалова, що «психологічний вплив, трансформований у тактичний прийом, є засобом одержання доказової інформації» [5].

Таким чином, конструктивні внут­рішні конфлікти ускладнюють психічне життя людини, сприяють її розвитку і особистісному зростанню, вони є ос­новою її морального розвитку та особистісних змін. У свою чергу, деструк­тивні конфлікти сприяють виникненню егоцентризму особистості, яка занурена у власні переживання та страждання; аутоагресії особистості, що спрямо­вана на саморуйнування, негативне ставлення до себе, неприйняття себе і своїх рішень; песимістичної настанови особистості, схильності до негативного світосприйняття і депресивних пережи­вань критичних ситуацій.

Використання стану внутрішньо особистісного конфлікту можливо, тільки щоб при цьому оперуповноваженим ви­користовувався правомірний психологіч­ний вплив на учасників кримінального судочинства і не було місця психологіч­ному або психічному насильству і пог­розам. Прийом психічного впливу — це вплив на особу оперуповноваженим шляхом створення такої ситуації, в якій виявляється, що приховується інформа­ція всупереч його бажанню. Правомір­ний психологічний вплив оперативного працівника з метою подолання нега­тивної позиції допитуваної особи (об­винувачуваного, підозрюваного, свідка) здійснюється в ході спілкування з нею шляхом доведення до свідомості допи­туваного суперечностей у його показан­нях по тій самій обставині (питанню), у його показаннях з іншими доказами у справі, встановлення й усунення при­чин помилкових показань, стимулюван­ня особистих позитивних якостей допи­туваного.

Ключові слова: особистість, психо­логічний вплив, конфлікт, слідчі дії.

Розглядаються механізми психо­логічного впливу на учасників кримі­нального судочинства, що передбачає обов’язковий індивідуальний підхід. У відношенні осіб — об’єктів психоло­гічного впливу процес вивчення їхніх особистих властивостей здійснюєть­ся ретроспективно й опосередковано через інші джерела інформації, шля­хом їхнього безпосереднього вивчення оперуповноваженим під час допитів, провадження інших оперативних та слідчих дій.

The article investigates the mecha­nisms of psychological influence on the participants of the criminal procedure which presumes individual approach. The personality of subjects of psycho­logical influence is analyzed in retro­spect and indirectly through various information sources as well as directly during interrogations and in the course of other investigative measures.

Література

1. Белкин P. С. Криминалистическая энциклопедия. — М.: Изд-во БЕК, 1997. — 342 с.

2. Берназ В. Д., Смоков С. М. Рішення слідчого (криміналістичний, процесуальний та психологічний аспекти): Монографія. — Одеса: Видавництво Одеського юридичного інституту НУВС, 2005. — 151 с.

3. Горский Г. Ф., Конорев Л. Д., Ко­тов Д. П. Судебная этика. — Воронеж, 1973.

4. Зорин Г. А, Левонец В. И. Психоло­гическая защита в напряженных кримина­листических ситуациях. — Гродно: Изд-во ГОУТ, 1995. — 87с.

5. Коновалова В. Е. Организационные и психологические основы деятельности сле­дователя. — К.: РИО МВД УССР, 1973. — 122 с

6. Проблемы судебной этики. / Под ред. М. С. Строговича. — М., 1974.

7. Чуфаровский Ю. В. Психология оперативно-розыскной деятельности. — 2-е изд., доп. — М.: МЗ-Прогресс, 2001. — 208 с.

8. Юридична психологія / За заг. ред. проф. Я. Ю. Кондратьева. — К.: НАВСУ, 2000. — 162с.