joomla
ВНУТРІШНЯ ПОБУДОВА ІНСТИТУТУ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА: ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ
Юридичний вісник


УДК 342.043.3(477)



В. Федоренко,

Доктор юридичних наук, директор Департаменту конституційного та адміністративного права Міністерства юстиції України

Однією з важливих проблем сучас­ної конституційно-правової науки зали­шається проблема пізнання юридичної природи інституту конституційного пра­ва. Нині він є не лише центральним, але й найскладнішим для пізнання елемен­том багатоаспектної системи конститу­ційного права України. Це зумовлене й відносно пізнім виявленням цього струк­турного елемента системи конституцій­ного права, і його фрагментарними до нещодавнього часу дослідженнями в ук­раїнській і зарубіжній юридичній науці, й інтуїтивним, а подекуди й рефлектор­ним використанням категорії «інститут» у правовій науці, а також філософії, політології, соціології, державному уп­равлінні й інших суспільних науках.

Категорія «правовий інститут» була відома європейським ученим-правникам іще наприкінці XIX ст. Так, відомий німецький правознавець Рудольф фон Ієрінг (1818-1892) у своїй роботі «Юри­дична техніка» зазначав: «Правовий ін­ститут є не просто зібранням окремих правоположень, що стосуються одних і тих же відносин, а чимось суттєво від­мінним від нього. Положення права — матерія, маса думок, вони мають лише матеріальне буття; інститути ж права є істотами, логічними індивідуальностя­ми, юридичними тілами, ми охоплюємо та наповнюємо їх уявленнями про ін­дивідуальне буття та життя. Вони вини­кають, гинуть, діють, зіштовхуються з іншими, вони мають свої завдання, цілі, яким слугують, і відповідно до цього своєрідні сили та властивості тощо. Я назвав би їх... «юридичні» або «пра­вові тіла» [1, 69].

Наведені положення про інститу­ти права як «юридичні тіла», а також наділення їх ознаками сущого було при­внесено Р. фон Ієрінгом із відомих догм історичної школи права (Г. Гуго, Г. Пухта, К. Савіньї та ін.), до якої свого часу він належав. Разом із тим Р. фон Ієрінгу вдалося радше здійснити постановку питання про дослідження інститутів пра­ва, ніж комплексно пізнати їх юридичну природу. Так, учений зауважував, що з пропозицією об’єктивного буття юри­дичного тіла слід пов’язувати «питання про його природу, устрій, призначення, його сили, властивості, його схожість (чи розбіжність) з іншими, питання про поєднання, у яких воно може із ними вступати, або суперечності, у яких може опинитися з ними» [1, 71]. На­томість більшість із порушених Р. фон Ієрінгом проблем не отримали свого конструктивного розв’язання на кінець XIX — початок XX ст. До того ж ідея виокремлення «юридичних тіл» не була сприйнята в тогочасній юридичній науці і тривалий час залишалася без уваги. Проблеми ж галузевих інститутів конс­титуційного права, включаючи і інститу­ти конституційного права, почали ґрун­товно вивчатися лише з кінця XX ст., але уже нині слід відзначити значний прогрес у цьому напрямку юридичних досліджень.

Інститут конституційного права Ук­раїни, будучи основним системоутворю­ючим структурним елементом багатоас - пектної системи конституційного права України, який уособлює в собі волю та легітимні інтереси Українського народу, Української держави і територіальних громад через упорядкування та сис­тематизацію у своєму складі доктри­нально, предметно та функціонально взаємопов’язаних норм конституційного й інших галузей права, спрямованих на утвердження, зміну та припинення ок­ремих видів і груп суспільних відносин, віднесених до предмета конституційного права [9, 398], як і будь-яка інша конс­титуційна система (підсистема), має свою внутрішню побудову.

У вище згадуваній праці «Юридич­на техніка» Р. фон Ієрінг зауважував: «Ми визначаємо, таким чином, тіло не за тим, яким воно має бути або що воно створює, а за його побудовою, його ана­томічними моментами» [1, 75]. Таким чином, структуру інституту конститу­ційного права України можна ототож­нити з його «юридичною анатомією», без знань якої неможливо зрозуміти закономірності його функціонування. Натомість відповідні юридичні знання неможливі без належного дослідження «юридичної анатомії» інституту консти­туційного права України.

Поширені на сьогодні в юридичній науці погляди на інститут як «сукуп­ність норм права» загалом не суперечать істині, але вимагають свого уточнення. Ідеться не про довільну, а про система­тизовану сукупність норм права, тобто об’єднаних у складі інституту права. У цьому сенсі інститут права є підсис­темою права, що передбачає наявність її внутрішньої структури, обов’язковими елементами якої є: а) структурні еле­менти інституту права; б) система юри­дичних зв’язків між ними і їх характер.

Зазначені аргументи є очевидними, але проблема пізнання структури інсти­туту права в загальній теорії права до сьогодні не отримала належної уваги українських і зарубіжних правознавців. Наукові та навчальні видання, де згаду­ються інститути права загалом і галу­зеві інститути права зокрема, не містять відповідних положень.

На нашу думку, структуру інституту конституційного права України слід до­сліджувати, беручи до уваги, насампе­ред, особливості внутрішньої побудови як норми конституційного права, так і відповідної галузевої системи. На сьо-


Годні догматичним є положення про так звану «логічну» структуру норми конс­титуційного права та структуру норми конституційного права, об’єктивовану в чинному законодавстві чи іншому джерелі конституційного права. Тобто ідеться про структуру логічної норми конституційного права та структуру по­зитивно закріпленої норми конституцій­ного права.

Структура логічного інституту кон­ституційного права України, який загалом відповідає змісту категорії «інститут конституційного права», виз­начається такими важливими характе­ристиками, як: а) внутрішня побудова нормативного матеріалу, об’єднаного в його межах; б) правові зв’язки між ос­новними структурними елементами інс­титуту конституційного права та їх ха­рактер; в) спеціальний правовий режим, що забезпечує упорядковане існування та дієвість нормативного матеріалу в складі інституту конституційного права України [7, 421-422].

Таким чином, можна зробити висно­вок, що структура інституту конститу­ційного права України — це насамперед взаємозв’язок функціонально зумовле­них і структурно узгоджених між собою структурних елементів відповідного га­лузевого інституту права.

Основними складниками структури логічних інститутів конституційного права України, як і відповідних галузе­вих норм, є певні логічні змістовно-фун­кціональні конструкції (компоненти, ут­ворення), зумовлені предметом, методом і функціями того чи іншого конкретного інституту конституційного права Украї­ни. Для зручності такі конструкції мож­на ідентифікувати як складові елементи структури інституту конституційного права України або ж із метою уникнен­ня термінологічної плутанини — компо­ненти його внутрішньої конструкції.

Вбачається, що, основними компо­нентами структури інституту конститу­ційного права України є: нормативний зміст інституту конституційного права України як цілісної юридичної категорії; принципи існування та дієвості інститу­ту конституційного права України; функ­ції інституту конституційного права Ук­раїни; конституційно-правовий статус учасників правовідносин, які регулю­ються норами інституту конституційно­го права України (права й обов’язки ос­новних інституціоналізованих суб’єктів, організаційно-правові форми їх діяль­ності тощо); конституційно-правовий режим інституту конституційного права України; гарантії реалізації інституту конституційного права України [4, 44]. Відповідно сутність структури інсти­тутів конституційного права України визначається змістом запропонованих складових елементів (компонентів) цієї структури.

Першоосновою будь-якого інституту конституційного права України і визна­чальним складником його структури є, насамперед, нормативний зміст цього ін­ституту як цілісної юридичної категорії. Найповніше він виражається в понятті того чи іншого інституту конституційно­го права України.

Разом із тим визначення поняття інс­титуту конституційного права України є переважно проблемою світоглядних ме­тодологічних принципів науковця, який досліджує відповідні питання. За основу ж поняття конкретних функціональних чи предметних інститутів конституцій­ного права України науковцями береть­ся визначення титульної конституцій­но-правової категорії конкретно взятого інституту конституційного права.

Слід наголосити, що категорія «ти­тульна категорія інституту конститу­ційного права України» [7, 425] введе­на нами свого часу в науковий обіг не випадково. Адже об’єктивація більшості предметних інститутів конституційного права України в самостійних законах України після ухвалення Конституції України у 1996 р. супроводжується законодавчим закріпленням досить по­ширених глосаріїв до цих законів (ст. 1 Закону України «Про місцеве самовря­дування в Україні» тощо) [5]. Терміни, закріплені в цих глосаріях, є важливи­ми для конституційної правотворчої та правозастосовної діяльності і поведінки, але не мають кваліфікуючого значення як самостійний компонент інституту конституційного права України. Таким чином, запровадження поняття «титуль­ної категорії інституту конституційного права України» унеможливлює плута­нину між категорією, яка визначає сут­ність правовідносин, урегульованих пев­ним інститутом конституційного права України та додатковими термінами, що сприяють оптимізації правозастосовної діяльності, визначеної цим інститутом.

Важливим складовим компонентом (елементом) структури інституту конс­титуційного права України є принципи їх існування та дієвості. Більшість до­слідників проблем принципів права та їх призначення в системі права схильні бачити у цих принципах надсистемні позанормативні утворення, які здійснюють інтегративний вплив як на систему пра­ва, так і на його складові. У той же час кожен інститут конституційного права України містить у своєму складі консти­туційно-правові норми, які визначають керівні засади, ідеї та ідеали цього ін­ституту, а також його сутність, зміст, спрямованість і форми конституційно-правового регулювання конкретного сег­мента предмета конституційного права. Ідеться про так звані норми-принципи, що відокремлено існують у складі кож­ного інституту конституційного права України й утворюють його самостійний структурний елемент.

Зазвичай ці норми-принципи за­кріплюються в положеннях Конститу­ції України й отримують свій розвиток в окремих спеціальних інституційних законах України. Наприклад, принципи виборчого права України, як генераль­ного інституту (підгалузі) конститу­ційного права, визначені у ст. 71 Ос­новного Закону й розвинені в чинному виборчому і референдному законодав­стві України.

Принципи інститутів конституційно­го права України є поліфункціональними. Вони можуть визначати керівні ідеї, покладені в основу того чи іншого інс­титуту конституційного права України; загальні засади функціонування таких інститутів; правові основи діяльності й поведінки учасників конституційно-пра­вових відносин, урегульованих нормами того чи іншого інституту конституційно­го права тощо.

Ще одним складовим компонентом інституту конституційного права Украї­ни є їх функції. Це групи норм консти­туційного права України, які визначають основні напрями і види впливу того чи іншого інституту конституційного права на суспільні відносини, що є предметом їх правового регулювання. Важливість цього структурного компоненту інститу­ту є очевидною, тому що кожен окремо взятий інститут конституційного права є нормативним виміром окремого виду чи підвиду функцій цієї галузі права.

Якщо титульні категорії інститутів конституційного права України знахо­дять своє втілення в нормах-дефініціях, принципи цих інститутів — у нормах - принципах, то функціональна складова зазвичай — у нормах-меті, нормах-цілях і нормах-завданнях. Саме групи норм, що визначають мету, цілі та завдання врешті й визначають призначення тих чи інших інститутів конституційного права в багатоаспектній системі конс­титуційного права України, а також у механізмі конституційно-правового ре­гулювання.

Функціональна складова предметних інститутів конституційного права Украї­ни зазвичай позитивно унормовується (об’єктивується) у самостійних поло­женнях чинного конституційного зако­нодавства, які визначають мету, цілі та завдання того чи іншого матеріального, процесуального, або ж іншого інституту конституційного права. Якщо три попе­редні компоненти (елементи) структури інституту конституційного права мож­на умовно визначити як його преамбу­лу, то конституційно-правовий статус учасників правовідносин є основним змістовним складником внутрішньої конструкції інститутів конституційного права України.

Важливість цього складника струк­тури інститутів конституційного права України зумовлюється тим, що гене­ральною функцією будь-якого інституту конституційного права України є уре­гулювання або ж нормативно-правове забезпечення певного виду суспільних відносин, який є сегментом загального предмета конституційно-правового ре­гулювання. Після такого унормування відповідні суспільні відносини набува­ють ознак і властивостей конституцій­но-правових відносин. Через предметну спорідненість цих конституційних пра­вовідносин їх визначають як якісно од­норідні суспільні відносини.

Інститути конституційного права України здійснюють свій нормативно-правовий вплив на відповідні якісно однорідні групи суспільних відносин, насамперед, через визначення конс­титуційно-правового статусу суб’єктів цих правовідносин. При цьому поняття «суб’єкт конституційно-правових від­носин» вживається у множині через фактичну відсутність односторонніх правовідносин у конституційному праві України.

Конституційно-правовий статус суб’єктів суспільних відносин, що ре­гулюються інститутами конституційного права, є складним елементом структури цих інститутів. Він також складається з певних елементів, щодо яких у вче - них-конституціоналістів не існує єдиної думки. У тому випадку, коли конститу­ційно-правовий статус учасника консти­туційних правовідносин ототожнюєть­ся з однойменним інститутом [3], його структурні елементи загалом збігаються зі складовими компонентами структури такого інституту конституційного права (поняття, принципи, функції, повнова­ження, основи організації та діяльності тощо). Коли ж конституційно-правовий статус суб’єктів відповідних правовід­носин ідентифікується як основний компонент структури інституту консти­туційного права України, то коло його елементів обмежується функціями, пра­вами та обов’язками основних інституціоналізованих суб’єктів й організацій­но-правовими формами їх діяльності.

Важливою складовою конституційно-правового статусу учасників правовід­носин, які регулюються нормами інсти­тутів конституційного права України, є й організаційно-правові форми їх діяль­ності, які ще визначаються як консти­туційні основи організації та діяльності цих суб’єктів. Так, організаційно-правові форми діяльності найважливіших учас­ників конституційного процесу (Верхов­ної Ради України, народних депутатів України, Президента України, Кабіне­ту Міністрів України, Конституційного Суду України, Центральної виборчої ко­місії тощо) визначаються в Конституції України і знаходять своє продовження в самостійних розділах спеціальних інс - титуційних законів України та деталізу­ються в регламентах діяльності окремих із зазначених суб’єктів.

З конституційно-правовим статусом учасників правовідносин, які регулю­ються нормами інститутів конституцій­ного права України, тісно пов’язаний і такий компонент (елемент) структури цих інститутів, як конституційно-пра­вові режими, які забезпечують дієвість інститутів конституційного права Ук­раїни. Це пояснюється тим, що інсти­тути конституційного права України не тільки установлюють, регулюють й охо­роняють певні види якісно однорідних суспільних відносин і конституційно-правовий статус їх учасників, а й певні види станів конституційного правопо­рядку, які ще називають конституційно-правовими режимами.

На нашу думку, під конституційно-правовим режимом (франц. regime, від лат. regimen — управління, керівниц­тво), як складовою структури інститутів відповідної галузі права, слід розуміти настання передбачуваного і бажаного стану неухильного дотримання та вико­нання учасниками конституційно-пра­вових відносин нормативних положень того, чи іншого інституту конституцій­ного права, особливо в частині їх прав й обов’язків, за умови об’єктивації цих положень у чинному конституційному законодавстві України. Такі режими за­безпечуються групами установчих і ре­гулятивних норм конституційного права України, які входять до складу конкрет­них інститутів конституційного права України.

Завершальним складовим компонен­том (елементом) інституту конститу­ційного права України є гарантії його існування та дієвості. Цей елемент структури інституту конституційного права України представлений групами норм конституційного права, що визна­чають конституційно-правові гарантії ле­гітимної діяльності або поведінки учас­ників конституційно-правових відносин, чий конституційно-правовий статус виз­начається цим інститутом; настання та дієвість певних конституційно-правових режимів, що є складовими елементами відповідного інституту конституційного права України; юридичну відповідаль­ність за порушення чинного конститу­ційного законодавства, що закріплює ін­ститут конституційного права України.

У більшості законів України гарантії тих чи інших інститутів конституційно­го права України, втілені в цих законах, об’єктивовані в самостійних статтях і розділах. Це, наприклад, розділ IV «Га­рантії місцевого самоврядування. Від­повідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування» Закону Ук­раїни «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. [5], роз­діл IV «Основні гарантії депутатської діяльності» Закону України «Про статус народного депутата України» [6] та ін.

Очевидно, що на стадії розробки про­екту закону України чи іншого норма­тивно-правового акта конституційного змісту, в якому здійснюється норматив­не закріплення інституту конституцій­ного права України, слід максимально адекватно відтворювати внутрішню побудову логічного інституту консти­туційного права у структурі позитивно унормованого інституту конституційно­го права. Разом із тим необхідно зва­жати і на те, що останній має власну внутрішню побудову, зумовлену вимога­ми чинного законодавства та правилами нормопроектної техніки.

Структура чинного законодавства України не може вважатися дзеркаль­ним відображенням системи відповідної галузі права. Зокрема, у складі першої не існує структурного елемента, повніс­тю тотожного інституту конституційного права. Така ж розбіжність елементного складу є характерною й для системи су­часних джерел конституційного права та системи однойменної галузі права [8].

Позитивне унормування інституту конституційного права відбувається в різних формах галузевого правотво - рення. Інститут конституційного права зазвичай отримує своє закріплення в розділі чи статті Конституції України, розділі чи підрозділі загального закону України, у спеціальному законі України, який об’єктивує самостійний інститут й іноді називається «інституційним» зако­ном, у підзаконному нормативно-право­вому акті або його розділі (постанова Верховної Ради України, указ Президен­та України, постанова Кабінету Міністрів України, рішення або висновок Консти­туційного Суду України й ін.), а також в інших джерелах конституційного пра­ва України — конституційних звичаях і традиціях, конституційних договорах, політико-правових документах консти­туційного змісту тощо. Отже, інститут конституційного права об’єктивується

А) у частині нормативно-правового акта конституційного змісту чи іншого галу­зевого джерела права (існує думка, що інститут чи субінститут об’єктивується у главі закону [2, 219]) або ж, рідше,

Б) у самостійному нормативно-правово­му акті чи іншому джерелі конституцій­ного права.

В обох випадках інститут конститу­ційного права після свого позитивного унормування не втрачає свою структу­рованість. Хоча за умови об’єктивації інституту права в джерелах цієї га­лузі права відбувається трансформація структури логічного інституту консти­туційного права в структуру позитивно унормованого інституту конституційно­го права. Як уже зазначалося, в ідеалі структури цих двох інститутів мають бути ідентичними, але щодо внутріш­ньої побудови позитивно унормованих інститутів конституційного права Украї­ни визначальний характер зберігають вимоги нормопроектної техніки, вста­новлені чинним законодавством Украї­ни до різних видів нормативно-правових актів й інших джерел конституційного права України [7, 439-447].

На нашу думку, структура позитивно унормованого (об’єктивованого) в чин­ному законодавстві інституту конститу­ційного права — це внутрішня побудова цього інституту, що репрезентує собою систему взаємопоєднаних між собою змістовно-логічних і формальних ком­понентів, зумовлених вимогами чинно­го законодавства і, зокрема правилами нормопроектної техніки, спрямованих на структуроване регулювання консти­туційно-правових відносин.

Очевидно, що структура позитивно унормованого інституту конституцій­ного права лише в окремих випадках повністю збігається зі структурою нор­мативно-правового акта, наприклад спе­ціального інституційного закону. Разом із тим в усіх випадках структура такого інституту тяжіє до відтворення компо­нентів логічного інституту конституцій­ного права в поєднанні зі структурни­ми елементами нормативно-правового акта. Це дозволяє виділити такі його компоненти: 1) вступна частина (наз­ва та преамбула); 2) основна частина;

3) перехідні та прикінцеві положення;

4) міжнародні аспекти дієвості цього ін­ституту; 5) додатки.

Сутність і зміст цих структурних елементів позитивно унормованого інс­титуту конституційного права, а також формальні вимоги щодо них встановлю­ються чинним законодавством України і, зокрема, правилами нормопроектної техніки. Так, вступна частина інсти­туту конституційного права визначає його назву, реквізити, мету та цілі пра­вового регулювання. Основна частина об’єктивує книги, розділи, глави, статті, частини статей, пункти, підпункти, де визначається правосуб’єктність учас­ників відповідного виду конституційних правовідносин, а також їх правовий ре­жим і гарантії. Перехідні та прикінцеві положення окреслюють юридичні умови набуття чинності інститутом конститу­ційного права через його унормування та порядок взаємодії з уже легітимізо­ваними у чинному законодавстві інсти­тутами конституційного права. Міжна­родні аспекти дієвості цього інституту є необов’язковим, але дедалі більше затребуваним компонентом структури позитивно закріпленого інституту кон­ституційного права й містять юридичні механізми узгодження дієвості відповід­ного інституту з міжнародними конвен­ційними й інституційними системами правопорядку. Додатки, будучи факуль­тативним структурним компонентом, представлені допоміжним нормативним матеріалом, що забезпечує оптималь - ність правозастосовної практики при реалізації позитивного закріпленого ін­ституту конституційного права.

Обгрунтована в цій статті концепція структури логічних і позитивно-унормо - ваних інститутів конституційного права має переважно постановочний харак­тер. Разом із тим дискусії, які очіку­ються щодо її сутності та змісту, дозво­ляють сподіватися на вирішення однієї з основних парадигм сучасності щодо співвідношення та взаємоузгодженості права та закону.

Ключові слова: інститут конститу­ційного права України, структура логіч­ного та позитивно унормованого інсти­туту конституційного права, компонент (елемент) структури інституту консти­туційного права.

Стаття присвячена проблемам теорії та практики внутрішньої по­будови логічного та об’єктивованого у чинному законодавстві інституту конституційного права України. Ус­тановлюються основні структурні компоненти (елементи) відповідних інститутів конституційного права, здійснюється їх юридична характе­ристика, а також висловлюється гіпотеза про наявність системних юридичних зв’язків між ними.

Статья посвящена проблемам те­ории и практики внутреннего строе­ния логического и объективированно­го в действующем законодательстве института конституционного пра­ва Украины. Устанавливаются ос­новные структурные компоненты (элементы) соответствующих инс­титутов конституционного права, осуществляется их юридическая ха­рактеристика, а также высказыва­ется гипотеза о наличии системных юридических связей между ними.


The concept of inner structure of a logical and positively fixed in the cur­rent legislation institute of the constitu­tional law is substantiated in the article. The main components (elements) of the relevant institutes of the constitutional law are revealed. The legal character­istic of these components is conducted. The hypothesis of system legal relations between the components is expressed.

Література

1. Иеринг Рудольф, фон. Юридичес­кая техника / Рудольф фон Иеринг ; сост.

A. В. Поляков. — М. : Статут, 2008. — 231 с.

2. Кашанина Т. В. Юридическая техни­ка : учебник /Т. В. Кашанина. — М. : Экс - мо, 2007. — 512 с.

3. Марцеляк О. В. Інститут омбуд - смана: теорія і практика : монография /

О. В. Марцеляк. — X., 2004. — 450 с.

4. Погорілко В. Ф. Конституційне пра­во України : підручник / В. Ф. Погорілко,

B. Л. Федоренко ; за заг. ред. В. Л. Федорен - ка. — 2-ге вид., переробл. і доопр. — К. : Алер - та : КНТ : Центр учб. л-ри, 2010. — 432 с.

5. Про місцеве самоврядування в Ук­раїні : Закон України від 21 трав. 1997 р. / / Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 24. — Ст. 170.

6. Про статус народного депутата України : Закон України від 17 листоп. 1992 р. / / Відомості Верховної Ради Ук­раїни. — 1993. — № 3. — Ст. 17.

7. Федоренко В. Л. Система конститу­ційного права України: теоретико-методо - логічні аспекти : монографія / В. Л. Федо­ренко. — К. : Ліра-К, 2009. — 580 с.

8. Федоренко В. Л. Система сучасних джерел конституційного права України і система національного конституційного права / / Система сучасних джерел кон­ституційного права України : монографія / В. І. Цоклан, В. Л. Федоренко ; за ред.

B. Л. Федоренка. — К. : Ліра-К., 2009. —

C. 160-280.

9. Федоренко В. Л. Теоретичні основи системи конституційного права України : дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.02 — конс­титуційне право; муніципальне право /

В. Л. Федоренко ; Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. — X, 2010. — 549 с.