joomla
ДЕРЖАВНА НАГОРОДНА ПОЛІТИКА НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ В УКРАЇНІ
Юридичний вісник


А. Майдебура,

Начальник відділу Рахункової палати, аспірант кафедри конституційного права ОНЮА

Державна політика відіграє надзви­чайно важливу роль у суспільному жит­ті і знаходиться у взаємозалежності із соціально-економічними, політичними, культурними та іншими суспільними детермінантами [1]. Як цілком справед­ливо вказував В. Селиванов, «державна політика виконує роль одного із влад - но-регулюючих засобів, за допомогою якого в державно упорядкованому сус­пільстві у формі роздробленої держав­ної діяльності мають співвідноситися об’єктивно обумовлені суспільними пот­ребами та інтересами цілі забезпечення сталого динамічного розвитку суспільс­тва і його наявні матеріальні та духовні можливості, суб’єктивні бажання і цілі владарюючих соціальних сил з реальни­ми історичними умовами» [2]. Творення державної політики є прерогативою вла­ди [3]. Залежно від характеру та змісту проблем та питань, які необхідно вирі­шувати органам влади в певній сфері суспільного життя, державна політика поділяється за напрямками. Одним з напрямів державної політики є нагород­на політика. Державні нагороди — еле­мент, за допомогою якого державна вла­да здійснює свій управлінський вплив.

Аналіз літературних джерел свідчить про те, що нагороди, як необхідний фактор управління державою, важли­вий елемент державної політики, давно привертають увагу дослідників та мис­лителів.

Проблема ефективного управління державою займала одне з головних міс­ць в соціально-політичних та етичних поглядах давньокитайських мислителів. Відповідно, розглядалося і питання на­город та їх застосування.

До найбільш визначних пам’яток давньокитайської військової літератури належить трактат «Сунь-цзи» (УІ—У ст. до н. е.), який створив засади військової науки стародавнього Китаю. Незважаю­чи на те, що цей трактат присвячений військовому мистецтву, багато його за­гальних положень завжди легко перено­силися із сфери війни у сферу політики та дипломатії [4, 34]. Серед чинників, які мають значення для того, щоб пере­могти або бути переможеним, визнача­лася правильність нагороджень та пока­рань. Слід вказати, що важливість для військової справи нагород і покарань визнається усіма китайськими військо­вими теоретиками [4, 72].

У давньокитайській літературній пам’ятці «Гуань-цзи» (ІУ ст. до н. е.), у трактаті «Правитель та піддані», поряд з іншим йдеться про утворення держави та управління нею. При цьому система покарань та винагород визначалася як обов’язкова складова існування держа­ви та дій правителя [5, 18]. Про важливе значення нагород та похвал для людей вказується і у іншій пам’ятці давньоки­тайської філософії — книзі «Мо-цзи» (ІУ—III ст. до н. е.) [5, 88]. Про пока­рання та нагородження як метод управ­ління людьми йдеться у філософсько - політичному трактаті «Шан цзюнь шу» (ІУ-ІІІ ст. до н. е.) [5, 222].

Про необхідність використання пра­вителем при управлінні державою заохо­чень підданих йдеться і у середньоазій - ській літературній пам’ятці, авторство якої приписують одному з найвідоміших завойовників, військовому і державному діячеві Середньовічної Центральної Азії Амиру Темуру (Тамерлан) [6].

Про те, що нагороди мають вимірю­ватися заслугами, зазначав відомий італійський мислитель і поет раннього середньовіччя Данте Алігьєрі [7]. У свою чергу інший італійський філософ П’єтро Помпонацці зазначав, що є значна час­тина людей, для яких нагороди, почесті та похвала — спонукальний мотив для того, щоб вони поступали праведно. Ці ж люди стережуться пороків через по­карання [8].

Англійський мислитель-гуманіст, де­ржавний діяч Томас Мор у своїй най­більш відомій праці «Утопія» виклав пог­ляди на найбільш ідеальне, справедливе суспільство та державу, змалювавши таке на вигаданому острові. В його ви­гаданому ідеальному суспільстві нагоро­ди відіграють неабияку роль, адже щоб громадяни виконували свій обов’язок, їх необхідно заохочувати нагородами [9].

Італійський державний діяч, політич­ний мислитель, історик середньовіччя Нікколо Макіавеллі зазначав, що упо­рядкована республіка ніколи не змішує вчинки своїх громадян з їхніми заслуга­ми, вона встановлює нагороди за добрі справи та покарання за злі і, якщо той, хто отримав нагороду за добрий вчинок, скоїть потім поганий вчинок, то вона (республіка) карає його, незважаючи на будь-які добрі вчинки. Якщо цього по­рядку дотримуватися, то держава може жити вільно, зазначав Макіавеллі, інак­ше вона загине [10].

Відомий французький просвітитель, енциклопедист Клод Адріан Гельвецій у своїй праці «Про розум» доводив, що бід­ні держави більше люблять славу і є ба­гатшими на великих людей, ніж держа­ви багаті. На його думку, в усіх народах появі великих людей необхідно завдя­чувати більш-менш мудрому розподілу пошани та нагород [11, 443]. Серед усіх людських бажань, за Гельвецієм, най­більш загальними є бажання багатства та пошани. «Жага пошани робить людей здатними на величезні зусилля, і тоді вони можуть здійснювати чудеса» [11, 444] — так Гельвецій оцінює бажання людини отримувати пошану.

На рубежі ХУІІІ-ХІХ століть О. Радіщев серед засобів, якими верхов­на влада спрямовує дії громадян, шляхом видання відповідних законоположень виділяв «воспретительные, побуждаю­щие и предупреждающие», при цьому до «побуждающих» відносив «суть награж­дения разного рода» [12]. Розробивши проект системи зводу російського зако­нодавства, Радіщев вважав за необхідне включити до неї законоположення про заслуги та нагородження [13].

У своїй праці «О добродетелях и на­граждениях» Радіщев зазначав, що дві спонуки рухають суспільством — закон страти та закон нагородження. Сус­пільство стає найбільш благополучним, коли користь членів цього суспільства максимально наближена до користі суспільства. Хто більш за інших спри­яє суспільству у його користі, той до­стойний нагородження. Разом з цим Радіщев вказував на різницю у підходах до покарання та нагородження. Якщо покарання призначається за будь-який «частный вред», то нагородження — за «общественную пользу», допускаючи єдине виключення з цього правила — в разі врятування життя громадян [14].

Аналогічну думку щодо використання владою нагород як засобу впливу на сус­пільство висловлював І. Бентам [15].

Відомий німецький філософ Фрідріх Ніцше у своїй праці «Человеческое, слишком человеческое» зазначав, що нагороди та покарання для людей є надсильними мотивами, які спонукають їх до певних дій та відволікають від ін­ших [16].

На початку ХХ століття П. Сорокі - ним була зроблена спроба створити спе­ціальну науку про подвиги та нагороди

— нагородне право, викладена ним у праці «Преступление и кара, подвиг и награда. Социологический этюд об ос­новных формах общественного поведе­ния и морали» [17]. Своє бачення цього предмета він побудував за аналогією з карним правом. На думку П. Сорокі - на, як кара, так і нагорода впливала та впливає на поведінку людей, і, якщо б не було цих важелів, поведінка як ці­лих народів, так і окремих особистостей була б суттєво іншою. Нагороди — це той другий важіль, завдяки якому люди­на здійснює, або утримується, або тер­пить ряд вчинків, яких без тиску наго­род вона б не здійснила, не утрималася та не терпіла.

— У незалежній Україні питання, пов’язані з різними аспектами функ­ціонуванням державних нагород, також пригортали увагу дослідників.

Грунтовною працею, присвяченою виникненню, історії та сучасності на­город України, є колективна праця, ви­дана у 1996 році, «Нагороди України: історія, факти, документи» [18] у трьох томах (Д. Табачник — керівник ав­торського колективу, І. Безгін, В. Буза - ло, М. Дмитренко, І. Курас, В. Куценко, Л. Яковлєва). Автори монографії розгля­дають державні нагороди як «важливий і доконечний атрибут держави, одну з найважливіших ознак її незалежності й суверенітету», які, поряд з такими ат­рибутами держави, як герб та прапор, «мали слугувати утвердженню ідеї де­ржавності і незалежності». Аналізуючи принципи та засади функціонування у суспільстві та державі системи нагород, автори роблять важливий висновок, що серед низки чинників, які форму­ють повсякденну соціально-психологіч­ну мотивацію поведінки різних верств та прошарків населення, чільне місце належить офіційній системі державних нагород і відзнак, відповідно нагородна система будь-якої держави, незалежно від її типу та форми, орієнтована на формування пріоритетних стереотипів соціальної поведінки.

Автори активно оперують таким тер­міном, як «нагородна політика», однак його тлумачення не наводять, що ж сто­сується змісту, який ними вкладається у це поняття, то залежно від контексту це «нагородотворення», «чинник активізації державотворчої діяльності суспільства» та ін. Крім того, автори роблять важли­вий висновок про те, що запорукою пов­ноцінного розвитку нагородної системи України може стати тільки успішна по­будова громадянського суспільства.

Серед інших досліджень окремих питань функціонування державних нагород та нагородної справи слід на­звати дослідження фахівців-правознав - ців, істориків Д. Табачника, В. Бузало, М Дмитренко, В. Заїки, А. Майдебури.

Мета статті полягає в аналізі та ха­рактеристиці державної нагородної полі­тики як одного з напрямків державної політики, а також у формулюванні на цій основі теоретичних положень і конк­ретних рекомендацій щодо вдосконален­ня нагородної справи і практики засто­сування нагородного законодавства.

Державна політика є родовим яви­щем і поняттям щодо нагородної полі­тики. Відповідно до неї буде справедли­вою теза про те, що джерела державної політики полягають у державних орга­нах [19].

До найважливіших інструментів здій­снення державної політики належать законодавчі та нормативні акти [20]. Відповідно, головну роль у формуванні нагородної політики, шляхом прийнят­тя нормативно-правових актів з питань функціонування державних нагород Ук­раїни відіграють Верховна Рада України та Президент України.

За Конституцією України (п. 5 ч. 2 ст. 92) право на встановлення держав­них нагород, шляхом прийняття від­повідного закону, належить Верховній Раді України. Реалізуючи цю конститу­ційну норму, хоча із значним запізнен­ням, Верховна Рада України 16 берез­ня 2000 року прийняла Закон України «Про державні нагороди України», яким встановлені не лише конкретні держав­ні нагороди, але й визначені засади фун­кціонування державних нагород [21..

На Президента України Конститу­цією України (п. 25 ст. 106) покладені повноваження з нагородження держав­ними нагородами, а також йому надано право встановлювати президентські від­знаки та нагороджувати ними.

В Законі України «Про державні нагороди України» продубльована кон­ституційна норма щодо встановлення державних нагород виключно законами, проте право затверджувати статути та положення про них надано Президенту. Оскільки саме в статутах та положен­нях про державні нагороди визначають­ся такі важливі умови функціонування державних нагород, як підстави для на­городження, коло осіб, які можуть бути нагороджені тією або іншою нагородою, порядок представлення до нагороджен­ня, носіння державних нагород, описи державних нагород, то повноваження Президента України у сфері нагоро- дотворення є дуже значними. Також необхідно враховувати, що повноважен­ня глави держави у сфері відзначення громадян державними нагородами нале­жать до так званих дискреційних повно­важень, тобто до таких, які реалізують­ся главою держави на власний розсуд.

Отже, нагородну політику держави формують Верховна Рада України та Президент України.

Процеси нагородотворення знахо­дяться у системному зв’язку з процеса­ми державотворення і залежать від кон­кретних історичних умов. Залежно від того, яким чином змінювався державний устрій або набувалася державна влада, можна прослідкувати певні закономір­ності у процесах нагородотворення. Чим радикальнішими засобами змінювалася державна влада, тим радикальніше нова влада підходила до нагород своєї попе­редниці. Ось лише декілька прикладів.

Після Жовтневої революції 1917 року нагородна система Росії зазнала прин­ципових змін. Скасувавши імперську систему нагород, Комуністична партія і Радянська влада почали активно ви­будовувати нову систему заохочень, наповнюючи її змістом революційної боротьби. Вже у вересні 1918 року Всеросійський Центральний Виконав­чий Комітет своїм декретом «Про знаки відзнаки» встановив для нагородження громадян РРФСР, які виявили особли­ву хоробрість і мужність у безпосеред­ній бойовій діяльності, орден «Червоний Прапор». Аналогічні ордени встанови­ли Азербайджанська, Вірменська, Гру­зинська радянські республіки. Трохи піз­ніше, у грудні 1920 року, у РРФСР був заснований орден Трудового Червоного Прапора. Ним нагороджували за «особ­ливу самовідданість, ініціативу, праце­любність і організованість у вирішенні господарчих завдань». Прикладу РРФСР послідкували інші радянські республіки, зокрема Азербайджанська, Білоруська, Вірменська, Грузинська, Узбецька, Ук­раїнська, Таджикська, Туркменська.

Утворення Союзу РСР, а також ус­відомлення того, що дії, за які можливе нагородження орденами, не повинні об­межуватися рамками однієї республіки, сприяло тому, що ордени стали заснову­ватися владою вже як єдині для СРСР нагороди: Червоного Прапора (1924), Трудового Червоного Прапора (1928), орден Леніна (1930), Червоної Зірки (1930), «Знак Пошани» (1935).

В новітній історії також достатньо прикладів нагородотворення і, зокре­ма, діяльності у цій сфері держав, що з’явилися після розпаду СРСР, кожна з яких вирішувала проблему нагородо­творення по-своєму. Наприклад, у Литві з 1991 року відновлені усі нагороди до - радянського періоду та прийнято Закон про ордени, медалі та інші знаки відзна­ки Литовської Республіки, який являв собою нову редакцію Закону, що діяв у Литовській Республіці з 1 вересня 1930 року до втрати Литвою державної неза­лежності та входження до складу рес­публік Радянського Союзу у 1940 році.

В Естонії також було відновлено від­знаки (ордени) дорадянського періоду та засновані нові нагороди.

Нагородотворча діяльність незалеж­ної Росії має свою специфіку. Вона по­лягає у тому, що серед державних на­город Росії, окрім знов встановлених нагород, були збережені і деякі нагоро­ди колишнього СРСР, хоча вони і зазна­ли певної трансформації у зовнішньому вигляді, а регламентуючі їхнє функціо­нування нормативно-правові акти були адаптовані до сучасних умов. Крім того, у Російській Федерації у 1998 році була відновлена нагорода ще Російської ім­перії — орден святого апостола Андрія Первозванного, заснованого Петром I у 1698 році, який був вищою нагоро­дою Російської імперії і у відновленому варіанті визнавався найвищою держав­ною нагородою Російської Федерації.

Важливим аспектом нагородної політики кожної держави є практичне використання управлінського потенціа­лу, яким наділені державні нагороди. У зв’язку з цим показовою є практи­ка такого використання, що свого часу здійснювалася у Радянському Союзі.

Після закінчення Великої Вітчиз­няної війни перед Радянським Союзом постало величезне завдання з віднов­лення у найкоротші строки зруйнованої війною економіки країни. У зв’язку з цим у 1947-1950 роки нагородне зако­нодавство Радянського Союзу зазнало суттєвих змін. Нововведення були спря­мовані на стимулювання праці громадян у найбільш важливих напрямках робо­ти з відновлення та розвитку народно­го господарства, скорочення плинності робочої сили, закріплення кваліфікова­них кадрів в окремих галузях промисло­вості, науки, народної освіти. З цією метою Президією Верховної Ради СРСР було прийнято ряд указів, якими запро­ваджувалося присвоєння звання Героя Соціалістичної Праці та нагородження орденами та медалями СРСР за конк­ретні трудові показники. Запроваджу­валося нагородження орденами і меда­лями СРСР деяких категорій трудящих за вислугу років у найбільш важливих галузях народного господарства. Уза­гальнена схема таких нагороджень бу­дувалася приблизно таким чином: за п’ять років бездоганної роботи — ме­даль «За трудову відзнаку», за десять років — медаль «За трудову доблесть», за п’ятнадцять років — орден Трудового Червоного Прапора, за двадцять (двад­цять п’ять) — орден Леніна.

Звичайно ж, відзначення державни­ми нагородами не розглядалося владою як основний засіб стимулювання праці громадян, але як допоміжний воно дало певний позитивний ефект. Разом з цим запроваджені у сфері нагородження но­вовведення призвели і до значних не­гативних явищ. Стала стрімко зростати кількість нагороджених, що, у свою чер­гу, призвело до падіння суспільного пре­стижу нагород — відбулася своєрідна їх девальвація.

Влада була вимушена реагувати на ці процеси. Президія Верховної Ради СРСР, реагуючи на ці процеси, прий­няла 11 лютого 1958 року указ «Про порядок нагородження орденами та медалями СРСР», в якому закріплюва­лося: «...на зміну практики, що скла­лася у післявоєнні роки, при якій на­городження громадян СРСР, головним чином, здійснювалося за вислугу років... визнати необхідним надалі присвоєн­ня звання Героя Соціалістичної Праці, нагородження орденами і медалями СРСР здійснювати за конкретні успіхи у господарському і культурному будів­ництві, за видатні заслуги у розвитку науки і техніки, зміцненні оборони де­ржави, у сфері державної та суспільної діяльності». Відмінялося нагородження орденами і медалями за вислугу років. Указом також визнавалися такими, що повністю або частково втрачають чин­ність, 87 указів та постанов Президії Верховної Ради СРСР, які раніше за­кріплювали таке нагородження.

Наступного разу влада була змушена реагувати на значне невиправдане зрос­тання кількості нагороджених наприкін­ці вісімдесятих років, коли Центральний Комітет КПРС постановою від 1988 року «Про вдосконалення порядку нагород­ження державними нагородами СРСР» визнав значні прорахунки у нагородній політиці держави, зокрема зниження ав­торитету державної нагороди у зв’язку з масовими нагородженнями, зокре­ма за наслідками п’ятирічок, ювілеїв. У зв’язку з цим наголошувалося на необхідності істотно змінити практику нагородження державними нагородами, щоб державне нагородження стало ак­тивно сприяти соціально-економічному розвитку держави. ЦК КПРС схвалив ряд заходів з вдосконалення порядку нагородження державними нагородами СРСР, які були прийняті Президією Верховної Ради СРСР. На рівні респуб­лік Радянського Союзу були вжиті ана­логічні заходи.

Слід зазначити, що дані проблеми за­лишаються актуальними і у наші часи. Зокрема, у 2000 році Володимир Лит­вин, на той час Голова Президентської Адміністрації, висловлював занепокоєн­ня значним зростанням числа нагоро­джених керівників, зокрема працівників центральних органів виконавчої влади, порівняно з рядовими працівниками. Крім того, В. Литвин зазначав, що спос­терігається різке зростання кількості подань про відзначення державними на­городами і ця тенденція набула масово­го характеру. Разом з цим він звертав увагу на те, що пріоритетним напрямом у нагородній практиці має бути пред­ставлення до відзначення працівників провідних професій: машинобудівників, металургів, шахтарів, будівельників, трудівників села та інших [22]. Він ще раз звернув увагу керівників уряду, органів виконавчої влади на місцях на необхідність підвищення вимогливості і безумовного дотримання визначених процедур при доборі кандидатур для на­городження.

Нагороди є своєрідним індикатором моральності влади, звісно не самі по собі, а то, яким чином вони використо­вуються. Необачне ставлення влади до такого інструмента призводить до падін­ня суспільної поваги як до нагород, так і до самої влади.

Значною проблемою у нагородній політиці держави є такі явища, як по­пулізм та кон’юнктурні політичні рі­шення. Це пов’язано з тим, що перед виборами та у період загострення внут­рішньополітичної обстановки у країні, як правило, помітно активізується наго­родна діяльність влади. Так, наприклад, у 1999 році, коли в країні відбувалися вибори Президента України, звання Ге­рой України присвоєно 19 особам, орде­нами нагороджені 1317 осіб, відзнакою «Іменна вогнепальна зброя» — 10 осіб, медалями нагороджені 526 осіб, почес­них звань удостоєно 2187 осіб. У на­ступному році кількісні дані виглядали таким чином: звання Герой України присвоєно 9 особам, орденами нагоро­джені 757 осіб, відзнакою «Іменна вог­непальна зброя» — 10 осіб, медалями нагороджено 224 особи, почесних звань удостоєно 1236 осіб [23]. Отже, спос­терігається практично двократна різни­ця в обсягах відзначених державними нагородами громадян.

Критичне сприйняття підвищення нагородної активності у передвиборний період можна пояснити загостренням суспільного сприйняття будь-якої діяль­ності влади в цей період. При цьому не слід забувати, що такий інструмент, як державні нагороди, доступний лише де­ржавній владі і недоступний її опонен­там.

Підсумовуючи викладене, можна зро­бити висновок, що нагородна політика, по суті, виступає як особливий елемент державної політики, який спрямований на закріплення і забезпечення політич­ного курсу країни. Одночасно очевид­ним є факт, що обсяг та роль держав­ного нагородження зумовлені сутністю держави та права, а також традиціями, які склалися у державі.

Ключові слова: держава, держав­на влада, державні нагороди, нагородна політика, нагородне законодавство, на­городна справа, винагорода, покарання.

У статті аналізується та ха­рактеризується державна нагородна політика як один з напрямів держав­ної політики. Державні нагороди роз­глядаються як необхідний фактор управління державою. Порушені пи­тання комплексно аналізуються як з точки зору історичної ретроспекти - ви, так і на сучасному етапі держа­вотворення в Україні.

В статье анализируется и харак­теризуется государственная наград­ная политика как одно из направ­лений государственной политики. Государственные награды рассмат­риваются как необходимый фактор управления государством. Постав­ленные вопросы комплексно анали­зируются как с точки зрения исто­рической ретроспективы, так и на современном этапе государственного строительства в Украине.

The article analyses and character­izes the state award policy as one of the directions of state policy. State awards (distinctions) are considered as the necessary factor in the governance of state. The issues raised are thoroughly examined from the point of view of his­torical retrospective and the contempo­rary stage of state-building.

Література

1. Тертичка В. Державна політика: аналіз та здійснення в Україні / В. Тер­тичка. — К. : Вид-во Соломії Павличко. Ос­нови, 2002. — С. 91. Селиванов В. Цілевизначення в де­ржавній політиці / / Право України. — 2003. — № 3. — С. 50.

2. Міхаель Г. Дослідження державної політики: цикли та підсистема / Говлет Міхаель, Рамеш Магадеван ; пер. з англ. О. Рябова. — Л. : Кальварія, 2004. — С. 70.

3. Конрад Н. И. Сунь-цзы. Трактат о во­енном искусстве. — М. ; Ленинград : Изд-во Академии наук СССР, 1950. — С. 34, 72.

4. Древнекитайская философия : собр. текстов. В 2 т. Т. 2. — М. : Мысль, 1973.

— С. 18, 88, 222.

5. Уложения Темура / пер. с пер. X. Ка­роматова ; авт. предисл., прим. и комент. Б. Ахмедов. — Т. : Изд-во лит. и искусства им. Г. Гуляма, 1999. — С. 99—104.

6. Алигьери Д. Монархия / Данте Алигьери ; пер. с ит. В. П. Зубова ; коммент. И. Н. Голенищева-Кутузова. — М. : Канон - пресс-Ц : Кучково поле, 1999. — С. 59.

7. Антология мировой философии. В 4 т. Т. 2. — М, 1969. — С. 93-94.

8. Мор Т. Утопия / Томас Мор. — М. : Наука, 1978. — С. 237.

9. Макиавелли Н. Государь. Рассуж­дения о первой декаде Тита Ливия. О во­енном искусстве / Никколо Макиавелли ; предисл., комент. Е. И. Темнова. — М. : Мысль, 1996. — С. 165-166.

10. Гельвеций. Сочинения. В 2 т. Т. 1 / Клод Адріан Гельвеций ; сост., общ. ред. и вступ. ст. X. Н. Монджяна. — М. : Мысль, 1973. — С. 443, 444.

11. Радищев А. Н. О законоположении // Полное собрание сочинений / А. Н. Ра­дищев. — М. ; Ленинград : Изд-во Академии наук СССР, 1952. — Т. 3. — С. 150-151.

12. Радищев А. Н. Проект для разде­ления уложения российского / / Там же.

— С. 170.

13. Радищев А. Н. О добродетелях и на­граждениях // Там же. — С. 31.

14. Бентам И. Введение в основания нравственности и законодательства / И. Бентам. — М. : Рос. полит. энцикл. (РОССПЭН), 1998. — С. 93.

15. Ницше Ф. Сочинения. В 2 т. Т. 1 : пер. с нем. / Фридрих Ницше ; сост., ред., вступ. ст. и прим. К. А. Свасьяна. — М. : Мысль, 1997. — С. 296.

16. Сорокин П. Преступление и кара, подвиг и награда. Социологический этюд об основных формах общественного поведения и морали / П. Сорокин. — С. Пб. : Изд-во РХГИ, 1999.

17. Нагороди України: історія, фак­ти, документи : у 3 т. / [Д. Табачник (кер. авт. кол.), І. Безгін, В. Бузало та ін. І. — К. : Українознавство, фірма «ARC

— Ukraine», 1996.

18. Пал Леслі А. Аналіз державної полі­тики : пер. з англ. / Пал Леслі А. — К. : Основи, 1999. — С. 23.

19. Головатий М. Ф. Політичний ме­неджмент : навч. посіб. / М. Ф. Голова­тий. — К. : МАУП, 2005. — С. 13.

20. Про державні нагороди України : Закон України від 16 берез. 2000 р. // Ві­домості Верховної Ради України. — 2000.

— № 21. — Ст. 162.

21. Державні нагороди — достойним // Урядовий кур’єр. — 2000. — 18 лют.

22. Підносимо національний престиж // Президентський вісник. — 2001. — № 4.

— С. 2.