joomla
КОНЦЕПТУАЛЬНІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ НОРМАТИВНОЇ БАЗИ ОРГАНІЗАЦІЇ І ДІЯЛЬНОСТІ ТРЕТЕЙСЬКИХ СУДІВ В УКРАЇНІ
Юридичний вісник


УДК 347.998.72 (477)

В. Рекун,

Асистент кафедри організації судових та правоохоронних органів Одеської національної юридичної академії

Після здобуття Україною незалеж­ності питання про діяльність третей­ських судів набуло значної актуальності в умовах прискореного розвитку рин­кових засад в економіці. Прийнятні в радянські часи законодавчі акти, зокре­ма Положення про третейський суд як додаток до Цивільного процесуального кодексу України, уже не відповідали новим соціально-економічним умовам. Це викликало потребу у розробленні і прийнятті нових актів законодавчого характеру.

Найважливішим кроком у цьому напрямку стало прийняття 11 травня 2004 р. Закону України «Про третейські суди» [1], який діє зі змінами, внесени­ми до нього законами України від 15 бе­резня 2006 р. [2] і від 5 березня 2009 р. [3] (далі — Закон).

Питання організації і діяльності тре­тейських судів в ринковому суспільстві стали впродовж двох останніх десятиріч предметом інтенсивних наукових до­сліджень. Відповідні проблеми в Україні вивчали такі науковці, як Ю. Притика, Т. Кисельова, С. Золотопуп, В. Само­хвалов, Ю. Михальський, у Російській Федерації — А. Волков, А. Морозов, Т. Багилли, В. Севастьянов, Н. Немиті - на та інші.

Проте важливі питання організації та діяльності третейських судів потре­бують дальшого дослідження. Це сто­сується і їх нормативної бази, що є предметом цієї статті.

Федеральний Закон «Про третей­ський суд в Російській Федерації» да­товано 24 липня 2002 року [4], тобто він прийнятий на два роки раніше, ніж в Україні, а тому певна частина його норм, навіть текстуально, відтворена в Законі України.

Як відзначив М. Морозов, «оскільки всі відносини суб’єктів третейського су­дочинства спрямовані виключно на ви­рішення спору, що виник між ними, то можна говорити про те, що третейський суд як орган викликаний до життя і іс­нує для того, щоб служити базою для третейського розгляду» [5]. Що ж сто­сується Закону про третейські суди, чи то українського, чи то російського, то він поряд з процесуальними неминуче містить також судоустрійні елементи. У третейській сфері, на відміну від дер­жавних судів, відсутня потреба одно­часного існування чогось подібного до Закону про судоустрій і процесуальних кодексів.

Становлення законодавства сучасної України про третейські суди не могло носити ізольованого характеру і неми­нуче враховувало зарубіжний досвід законотворчості і правозастосування. Передусім це стосувалося провідних в економічному відношенні країн Європи і Північної Америки.

У новітню епоху третейські суди не просто зберегли своє значення, як стверджує І. Нешатаєва [6], але й якіс­но розширили свій вплив на регулюван­ня економічних відносин [7].

«З огляду на форми та способи за­кріплення положень про третейський розгляд досліджувані закони, — відзна­чив Ю. Притика, — умовно поділяють­ся на дві групи. До першої належать за­конодавчі акти, в яких положення про арбітраж (третейські суди) становить окремий розділ Цивільного кодексу. Другу групу актів становлять спеціальні закони, присвячені арбітражу» [8]. Слід зауважити, що до другої групи країн на­лежать як Україна, так і Російська Фе­дерація.

На нашу думку, такий спосіб фор­мування законодавства про третейські суди в наших умовах більшою мірою відповідає характеру їх діяльності, ніж включення відповідних положень до Цивільного процесуального кодексу. На користь цього підходу можна навести такі аргументи.

По-перше, у країнах, де окремо іс­нують цивільно-процесуальне і госпо­дарсько-процесуальне законодавство (до них належить і Україна) одразу б виникли проблеми штучного поділу від­повідних положень між цивільними про­цесуальними і господарсько-процесуаль­ними кодексами.

По-друге, цивільне процесуальне і господарсько-процесуальне законодав­ство розраховано на діяльність судів, що входять до єдиної судової системи Украї­ни (державних судів). Що ж стосується розгляду справ третейськими судами, то більшість питань процесуального харак­теру вирішується або в їх регламентах, або за погодженням сторін.

Нарешті, по-третє, в цивільному про­цесуальному, як і господарсько-проце­суальному кодексі неможливо вирішити організаційні, так би мовити, «судоуст - рійні» питання діяльності третейських судів. Вони у комплексі з найважливі­шими процесуальними аспектами роз­гляду справ повинні вирішуватися у спеціальному законодавчому акті, як це зроблено в Україні.

Отже подальше удосконалення за­конодавства у сфері, що розглядається, може рухатися по шляху внесення змін і доповнень до чинного Закону, що під­твердило прийняття відповідних законів у 2006 і 2009 роках, а також прийняття і оновлення регламентних актів.

Відповідно до частини 1 статті 11 Закону правову базу третейських судів в Україні становлять Конституція Ук­раїни, закони України, інші норматив­но-правові акти та міжнародні договори України.

Почнемо з Конституції. В Основному Законі відсутні норми, які б безпосеред­ньо стосувалися діяльності третейських судів. Проте, оскільки останні безумовно являють собою правозахисні інституції, то на них поширюються положення час­тини 4 статті 55 Конституції, відповідно до якої «кожен має право будь-якими не забороненими законом способами захищати свої права і свободи від пору­шень і протиправних посягань». Дія цієї норми підсилюється тим, що правовий статус третейського суду закріплений в законодавчому порядку.

В літературі (В. Коваль) було вис­ловлено думку про необхідність допов­нити статтю 124 Конституції України нормою такого змісту: «За угодою учас­ників господарських та цивільно-право­вих відносин допускається вирішення господарських спорів недержавними органами (третейськими, арбітражними тощо), діяльність яких регулюється за­коном» [9].

Сама по собі ця пропозиція уяв­ляється слушною, оскільки підняття третейського розгляду на конститу­ційний рівень сприяло би підвищенню авторитету третейських судів у суспіль­стві. Проте стиль викладу зазначеного положення викликає зауваження. Зок­рема, автор наполягає на необхідності конституційного закріплення права тре­тейських судів розглядати господарські


Спори, не згадуючи у цьому контексті про спори цивільно-правового характе­ру. Крім того, третейські (арбітражні) суди він називає органами, хоча ця наз­ва може стосуватися лише державних структур, наділених владними повнова­женнями.

Дещо по-іншому цю ідею викладено у проекті Конституції України, запропоно­ваному Президентом України В. Ющен­ком у травні 2009 року. Ним було запропоновано викласти статтю 135 Основного Закону у такій редакції:

«З метою захисту прав і свобод у сфері приватноправових відносин мо­жуть утворюватися третейські суди та інші органи добровільного врегулюван­ня спорів» [10].

Запропонована норма приваблює своєю логічністю і чіткою юридичною визначеністю, а відтак саме у такому вигляді її доцільно закріпити у Консти­туції України.

Водночас слід звернути увагу на певну некоректність з точки зору за­конодавчої техніки викладу положень частини І статті 11 чинного Закону, у якій зазначено:

«Третейські суди вирішують спори на підставі Конституції та законів Ук­раїни, інших нормативно-правових актів та міжнародних договорів України».

Тут порушено послідовність викла­ду і принцип ієрархічності норматив­но-правових актів. При цьому спочатку згадується про інші нормативно-правові (ними можуть бути і підзаконні) акти, а потім — про міжнародні договори Ук­раїни, навіть ті, які стали частиною на­ціонального законодавства України.

Тому при внесенні чергових змін до Закону зазначену першу частину до­цільно викласти у такій редакції:

«Третейські суди вирішують спори на підставі Конституції та законів Ук­раїни, міжнародних договорів України, згоду на обов’язковість яких надає Вер­ховна Рада України, інших нормативно - правових актів».

Окремі норми, що стосуються мож­ливості розгляду цивільних і госпо­дарських спорів третейськими судами, містяться у Цивільному процесуальному (ст. 17) і Господарсько-процесуальному (ст. 12) кодексах України.

Деякі питання організації та діяль­ності суб’єктів третейського судочин­ства вирішені у Законі України «Про виконавче провадження» [11].

У деяких нормативно-правових ак­тах центральних органів виконавчої влади у межах компетенції останніх конкретизуються і деталізуються ок­ремі законодавчі положення, що стосу­ються третейських судів. Так, наказом Міністерства юстиції від 02.08.2004 р. №75/5 було затверджено зразок сві­доцтва про реєстрацію постійно діючого третейського суду [12]. Листом мініс­тра юстиції України від 25.03.2005 р. № 25-32/ 622 «Щодо виконання рі­шень третейських судів та рішень МКАС та МАК» [13] були надіслані деякі роз’яснення щодо особливостей виконавчого провадження за рішення­ми третейських судів.

Правильному застосуванню законо­давства про третейські суди сприяють рішення Конституційного Суду України щодо тлумачення тих чи інших поло­жень законодавства.

Такими актами конституційної юрис­дикції, зокрема, є:

Рішення у справі за конституцій­ним зверненням спільного підприємства «Мукачівський плодоовочевий консер­вний завод» про офіційне тлумачення положення пункту 10 статті 3 Закону України «Про виконавче провадження» (справа про виконання рішень третейсь­ких судів) [14];

Рішення у справі за конституційним поданням 51 народного депутата Ук­раїни щодо конституційності положень абзаців сьомого, одинадцятого статті 2, статті 3, пункту 9 статті 4 та розділу VIII «Третейське самоврядування» Зако­ну України «Про третейські суди» (спра­ва про завдання третейського суду) від 10 січня 2008 року [15]. Останнє рішен­ня мало особливо важливе, принципове значення для утвердження правового статусу структур, що здійснюють тре­тейський розгляд.

Істотною особливістю системи тре­тейського розгляду спорів є наявність у цій системі локальних і корпоратив­них за своїм характером норматив­них актів, суб’єктами видання яких є постійно діючі третейські суди (далі

— ПДТС). Йдеться про положення і регламент. Для порівняння зазначимо, що у Федеральному Законі Російської Федерації «Про третейські суди в Росій­ській Федерації» від 24 липня 2002 року серед основних понять, що використано у цьому Законі (ст. 2), названо узагаль­нений термін — «правила постійно дію­чого третейського суду», тобто статути, положення, регламенти, що містять правила третейського розгляду і затвер­джені юридичною особою, що утворила постійно діючий третейський суд. При­значення і зміст цих актів у Законі не розкриваються, тоді як Закон України містить основні вимоги як до положень, так і до регламентів.

Відповідно до частини 1 статті 10 Закону положення про постійно діючий третейський суд та регламент третейсь­кого суду затверджуються його заснов­ником та публікуються.

У статті 2, присвяченій визначенню термінів, відсутнє визначення положен­ня про ПДТС. На наш погляд, його мож­на було б сформулювати так: «Поло­ження про постійно діючий третейський суд — це локальний нормативний акт, що затверджується засновником третей­ського суду і визначає організаційно- правові аспекти його діяльності»

Відповідно до частини 2 статті 10 Закону Положення про ПДТС повинно містити відомості про його найменуван­ня, місцезнаходження, про засновника третейського суду, склад, компетенцію та порядок створення органів самовря­дування, обрання голови третейського суду, підстави та порядок припинення діяльності третейського суду.

Положення про ПДТС може місти­ти й інші норми, визнані засновником за необхідні для забезпечення належної діяльності третейського суду відповідно до цього Закону (ч. 3 ст. 10), які носять організаційно-управлінський характер.

На наш погляд, до числа обов’язкових реквізитів Положення, що має фігуру­вати у частині 2 статті 10 Закону, має бути віднесено предмет відання (компе­тенція) ПДТС. Це є особливо бажаним для суб’єктів третейського розгляду, створених засновниками, які діють у порівняно вузький сфері господарської діяльності, і ця діяльність носить кор­поративний характер. Наявність певної специфіки сприяє більш кваліфіковано­му розгляду цивільних і господарських спорів.

На жаль, у вивчених нами положен­нях вказівки на компетенцію ПДТС або взагалі відсутні, або відповідні норми практично дослівно повторюють поло­ження Закону. Це, наприклад, стосуєть­ся Положення про постійно діючий третейський суд при Асоціації українсь­ких банків [16], хоча можна висловити припущення, що такому ПДТС доцільно зосередитися передусім на вирішенні економічних спорів у кредитно-фінан­совій сфері. Натомість стаття 8 повніс­тю збігається зі статтею 6 Закону сто­совно винятків із загального правила щодо права ПДТС розглядати будь-які спори, що виникають із цивільних і гос­подарських відносин.

Право включити до положень про ПДТС норми, які не фігурують у Законі, найчастіше використовується для вирі­шення питань, що стосуються складу суду та вимог до арбітрів, голови тре­тейського суду та апарату суду.

Деякі положення містять додаткові умови другорядного або технічного ха­рактеру. Так, у згаданому Положенні (ст. 2) наводяться повні найменування суду не лише українською, але й росій­ською та англійською мовами.

В окремих положеннях звертають на себе увагу недоліки нормотворчої техніки. Так, відповідно до пункту 3.2 Положення про ПДТС при юридичній корпорації «Принцип» зазначено, що «третейський суд здійснює свою діяль­ність на принципах самоуправління (правильно — «самоврядування»), доб­ровільності, гласності та самофінансу­вання». Поряд з цим у пункті 4 пов­ністю відтворюється перелік принципів організації та діяльності третейського суду, який міститься у статті 4 Закону [17]. У частині положень первинні струк­турні елементи називаються статтями (що є більш характерним для законо­давчих актів), а в інших — пунктами та підпунктами. Одні положення містять посилання на дати їх затвердження й реєстрації в Мін’юсті (що, на нашу думку, має бути обов’язковим), а інші

— ні.

Очевидно Третейській палаті Украї­ни доцільно узагальнити існуючу прак­тику у цій частині і виробити відповідні рекомендації.

Регламент ПДТС повинен визначати порядок та правила звернення до тре­тейського суду, порядок формування складу суду, правила вирішення ним справ, інші питання, віднесені до компе­тенції третейського суду цим Законом.

Регламент ПДТС, на відміну від по­ложення про нього, як видно із самої його назви, має містити у собі норми процесуального (процедурного) харак­теру, які стосуються порядку розгляду і вирішення цивільно-правових і госпо­дарських спорів. Це випливає з частини 1 статті 28 Закону, відповідно до якої правила третейського розгляду визнача­ються регламентом ПДТС.

Відповідно до статті 2 Закону регла­мент ПДТС — це «документ, яким виз­начаються порядок та правила вирішен­ня спорів у третейському суді, правила звернення до третейського суду, поря­док формування складу третейського суду, інші питання, пов’язані з вирішен­ням спорів третейськими судами». Це підтверджує процесуальний характер зазначеного нормативного акта.

По-перше, регламент — це не просто документ, а нормативно-правовий акт, яким визначається порядок діяльності органу влади, організації чи установи

[18] . По-друге, у даному визначенні по­рушено послідовність викладу, а саме, спочатку йдеться про правила вирішен­ня спору, а потім — про правила звер­нення до третейського суду. По-третє, вираз «інші питання, пов’язані з вирі­шенням спорів третейським судом», є недосить конкретним. Конкретнішою була б фраза «інші питання, що стосу­ються процедури вирішення спорів».

З урахуванням цього вважаємо за до­цільне викласти це визначення у такій редакції:

«Регламент постійно діючого третей­ського суду (далі — Регламент третей­ського суду) — локальний норматив­но-правовий акт, яким встановлюється порядок звернення до третейського суду, порядок формування складу третейсько­го суду, а також питання, що стосують­ся процедури вирішення спорів».

Правила розгляду справ у третейсь­кому суді для вирішення конкретного спору визначаються цим Законом та третейською угодою. Оскільки третейсь­ка угода не носить нормативного харак­теру, на відміну від регламенту ПДТС, тут йдеться не про нормативне, а про індивідуально-правове регулювання від­носин, пов’язаних із вирішенням спору.

Частиною 5 статті 10 Закону перед­бачено, що «Регламент третейського суду може містити положення, які хоча і не передбачені цим Законом, але не суперечать принципам організації та діяльності третейського суду, визначе­ним цим Законом і є необхідними для належного здійснення третейським су­дом повноважень з третейського вирі­шення спорів».

Отже обсяг процесуальної диспози - тивності щодо реалізації процесуаль­них повноважень суду і прав сторін не є безмежним. Регламент не може розглядатися як примірний акт — він є обов’язковим для виконання. Про це, зокрема, свідчить відсутність у Законі загальної вказівки на те, що у третей­ській угоді за домовленості сторін або на розсуд суду можна відійти від положень регламенту і тим більш від Закону. Са­мостійне вирішення тих чи інших про­цесуальних питань є можливим лише у разі, коли вони не дістали вирішення у нормативному порядку і за умови, якщо це узгоджується з принципами діяль­ності третейського суду.

До питань процесуального характе­ру, які повинні бути відображені у рег­ламенті ПДТС, належить встановлення витрат і зборів суду. Через це навряд чи є доцільним затвердження з цього приводу такого документа, як Поло­ження про третейські збори та витрати постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Ліга юридичного захисту інтересів спо­живачів».

Для порівняння відзначимо, що у частині нормативного врегулювання порядку розгляду спорів третейськими судами дещо іншої позиції у порівнянні з українським дотримується російський законодавець.

Відповідно до частини 1 статті 15 Закону Росії «постійно діючий третей­ський суд здійснює третейський розгляд відповідно до правил постійно діючого третейського суду, якщо сторони не до­мовилися про застосування інших пра­вил третейського розгляду». При цьому «правила третейського розгляду, пого­джені сторонами, не можуть суперечи­ти обов’язковим положенням Федераль­ного закону, які не надають сторонам права домовлятися з окремих питань».

Тут потрібно звернути увагу на дві істотні обставини. По-перше, в російсь­кому Законі принцип диспозитивності при вирішенні процесуальних питань стосовно застосування правил розгля­ду спорів ПДТС застосовується ширше, ніж в Україні. По-друге, у ролі певного запобіжника виступає законодавча забо­рона включати до правил третейського розгляду норми, що суперечать вимогам Закону, які не надають сторонам права домовлятися з окремих питань.

Зі свого боку вважаємо за доцільне у нормах Закону України розширити дію принципу диспозитивності їх застосу­вання у разі, коли сторони домовляться про застосування інших правил третей­ського розгляду.

Ключові слова: третейський суд, діяльність третейського суду, постійно діючий третейський суд, регламент пос­тійно діючого третейського суду

У статті відстежуються проце­си законодавчого регулювання діяль­ності третейських судів в Україні у порівнянні з іншими країнами, аналі­зуються локальні нормативні акти, що регулюють діяльність постійно діючих третейських судів (положень, регламентів), вносяться пропозиції щодо їх удосконалення.

В статье отслеживаются процес­сы законодательного регулирования третейских судов в Украине в сравне­нии с другими странами, анализиру­ются локальные нормативные акты, которые регулируют деятельность третейских судов (положений, регла­ментов), внесены предложения по их совершенствованию.

The article is devoted to the legisla­tive regulation of arbitration tribunals in Ukraine in comparison with other coun­tries. The local normative acts such as provisions and regulations covering the activity of the standing arbitration tri­bunals in Ukraine are analyzed and the proposals on their amendment are made.

Література

1. Відомості Верховної Ради України.

— 1994. — № 35. — Ст. 502.

2. Про внесення змін до Закону України «Про третейські суди» : Закон України від 15 берез. 2006 р. / / Відомості Верховної Ради України. — 2006. — № 35. — Ст. 236.

3. Про внесення змін до Закону України «Про третейські суди» : Закон України від 15 берез. 2009 р. / / Відомості Верховної Ради України. — 2009. — № 30. — Ст. 421.

4. Федеральний Закон «О третейских судах в Российской Федерации» // Третей­ский суд. — 2002. — № 4. — С. 16—29.

5. Морозов М. Правовая сущность и правовая база третейского разбиратель­ства // Третейский суд. — 2007. — № 11.

— С. 40.

6. Нешатаева Т. М. Историко-теорети­ческий анализ развития экономической спе­циализации в судах европейских государств // Вестник Высшего арбитражного Суда Российской Федерации. — 2002. — № 5. —

С. 73.

7. Притика Ю. Д. Сучасні тенденції розвитку третейських судів у зарубіжних країнах / / Вісник господарського судо­чинства. — 2004. — № 2. — С. 193—198.

8. Притика Ю. Д. Проблеми захисту прав та інтересів у третейському суді / Ю. Д. Притика. — К, 2006. — С. 173.

9. Коваль В. М. Актуальні проблеми ор­ганізації та діяльності апеляційних судів в Україні / В. М. Коваль. — Севастополь,

2004. — С. 23.

10. Режим доступу : Мірі'т'т'т. ргевійепі. gov. ua/coment/const-proekt. html.

11. Відомості Верховної Ради України.

— 1999. — № 24. — Ст. 207.

12. «Держкомінформюст», 2002—2006.

13. Вісник Конституційного Суду Украї­ни. — 2004. — № 1. — С. 22-26.

14. Вісник Конституційного Суду Украї­ни. — 2004. — № 1. — С. 37-44.

15. Положення про постійно діючий Третейський суд при Асоціації українських банків : затв. рішенням Ради асоціації від 22 квіт. 2005 р. і зареєстровано Міністер­ством юстиції України 31 жовт. 2008 р.

— К, 2008. — 5 с.

16. Положення про постійно діючий третейський суд при юридичній корпорації «Принцип». — Режим доступу : http: / / Www. arbitration. com. ua/ua/documents/ regulations/

17. Погорілко В. Ф. Регламент // Юри­дична енциклопедія. — К, 2003. — Т. 5.

— С. 256.

18. Регламент постійно діючого тре­тейського суду при громадській організації «Всеукраїнське авторське товариство» : затв. правлінням організації 15 серп.

2005 р. — К, 2005. — 25 с.