joomla
ВЗАЄМОСТОСУНКИ ПРЕЗИДЕНТА І УРЯДУ У ЗМІШАНІЙ ФОРМІ ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ В УКРАЇНІ
Юридичний вісник


УДК 342.511(477)+342.53(477)

В. Авер’янов,

Академік НАПрН України, д. ю.н., проф., зав. відділу проблем державного управління та адміністративного права Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України

Згідно з теорією (доктриною) поді­лу державної влади [1] диференціація форм державного правління зумовлена обсягом володіння і використання пов­новажень виконавчої влади одним із ви­щих державних органів — президентом або урядом ( в особі прем’єр-міністра). Тому невипадково, що протягом часу незалежності України навколо проблем організації виконавчої влади точиться чимало політичних і правових дискусій.

Дійсно, стан функціонування цієї гілки влади зумовлює і рівень реалізації державної влади в цілому, ефективність дії всього державного механізму. У про­цесі реалізації виконавчої влади відбу­вається практичне втілення в життя за­конів та інших правових актів держави, практичне застосування усіх важелів державного регулювання і управління важливими процесами суспільного роз­витку. Проте було б перебільшенням го­ворити про якийсь переважний вплив, а тим більше - відокремлене становище виконавчої влади серед інших гілок вла­ди. Адже поділяється не сама по собі влада, а організаційний механізм здій­снення її повноважень. Це знаходить підтвердження у самій Конституції Ук­раїни (частина перша ст. 6): «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову».

Водночас Конституція, встановлю­ючи в Україні республіканську форму правління змішаного (напівпрезидентського) типу, враховує наявність «ду­алізму» виконавчої влади, який озна­чає певний розподіл повноважень цієї гілки влади на рівні вищих державних суб’єктів — Президента і Кабінету Міністрів. Ця властивість, як свідчить світова конституційна практика, іма­нентна саме змішаній формі правління. Особливості конституційно-правового регулювання статусів Кабінету Міністрів і Президента як суб’єктів своєрідного «подвійного» центру виконавчої вла­ди в Україні свідчать про необхідність кращого збалансування їх повноважень. Метою цього є посилення спроможності якогось одного із вказаних суб’єктів пе­реважною мірою консолідувати зусил­ля усіх інших органів виконавчої влади на формування і здійснення державної політики. Це завдання набуває першо­рядного значення, оскільки відповідно до встановленої Конституцією України дуалістичної організації виконавчої вла­ди саме через взаємостосунки уряду з Президентом встановлюється те чи інше співвідношення повноважень виконав­чої влади у змішаній формі правління, надаючи їй характер або президентсь­ко-парламентської, або парламентсько- президентської.

Хоча Президент і є функціональним носієм певних повноважень виконавчої влади, проте легально він не належить до системи органів виконавчої влади. Загалом правовий статус Президента як глави держави має, так би мовити, наскрізне значення щодо гілок влади. Зміст цього статусу полягає в тому, що в ньому окреме місце займають його пов­новаження у сфері виконавчої влади [2] (або за сталою традицією — державно­го управління). Причому їх обсяг прямо залежить від існуючої в державі форми правління: зазвичай цей обсяг найбіль­ший за умов президентської форми, най­менший — за умов парламентської фор­ми правління. За умов змішаної форми правління роль Президента у сфері ви­конавчої влади може бути різною — від домінуючої до суто номінальної.

Але за всіх умов демократичні озна­ки властиві кожній формі правління, що не дає підстав, як дехто стверджує, вва­жати, наприклад, парламентську форму більш демократичною, ніж президент­ська чи змішана форми. Адже ступінь демократизму держави зумовлений не характером форми правління, а існую­чим у конкретній країні політичним ре­жимом.

Прикметно, що у багатьох фахівців існує певна «фобія» перед можливими загрозами від властивого змішаній фор­мі правління дуалізму виконавчої влади. У виправдання цього іноді посилають­ся на загальнонауковий постулат про те, що найкращі результати діяльності ієрархічно організованої соціальної системи, зазвичай, забезпечуються за умови її моноцентричної, а не поліцентричної структурної побудови. Тобто за умови, коли всі структурні ланки сис­теми підлягають вирішальному організу­ючому впливу з одного, а не з кількох владних центрів. Проте практиці відомі і приклади плідного функціонування поліцентричних систем у межах різних гілок влади, зокрема: двопалатний пар­ламент; наявність кількох вищих судо­вих органів спеціалізованих судів; на­явність посад міністра (як політичного керівника) і державного секретаря (як керівника адміністративного персоналу) в міністерстві; місцева рада та її вико­навчий орган у сфері місцевого само­врядування тощо.

Отже, дуалістичність виконавчої вла­ди не є нездоланною перешкодою для організації її дієвого функціонування. Тим більше, що дуалізм у вітчизняних умовах виступає певним плюсом, ос­кільки він може бути використаний як надійний засіб перешкоджання узурпа­ції виконавчої влади. Варто уваги, що відомі недоліки дуалізму компенсують­ся його певними перевагами. Зокрема, спираючись на дуалізм виконавчої вла­ди, можна унормувати бажану комбіна­цію елементів як парламентської, так і президентської форм правління. Це виявляється, насамперед, у своєрідній «подвійності» способу формування не тільки складу уряду, а й частини кор­пусу вищих посадовців, підконтрольності й відповідальності уряду і перед парламентом, і Президентом, частково­го поєднання предметів відання уряду і Президента. За рахунок такого комбіну­вання з’являється можливість побудува­ти більш гнучкі та несуперечливі взає­мостосунки між урядом і Президентом з використанням важелів попередження компетенційних конфліктів між ними.

При цьому положення Конституції повинні беззастережно виконуватись всіма без винятку суб’єктами консти­туційних правовідносин. Відсутність законодавчого врегулювання якихось конкретних питань, розв’язання котрих прямо (буквально) не передбачено у конституційних приписах, не може вва­жатися підставою для дій, що виходять за межі загальноприйнятого політичного сенсу тих чи інших конституційно-пра­вових інститутів, а тим більше не може виправдовувати відмову від дотримання суб’єктами вказаних правовідносин, на­даних їм Конституцією хай у найзагальнішій формі прав і виконання покладе­них на них обов’язків.

З огляду на наведене, не виглядає безспірною позиція тих фахівців, хто наполягає на необхідності усунути ду­алізм виконавчої влади шляхом перехо­ду до однієї з «класичних» форм прав­ління — або суто парламентської, або суто президентської. За цих умов, дій­сно, з’являється, так би мовити, «пер­соніфікований» центр виконавчої влади або прем’єр-міністр (як глава уряду), або президент. Разом з тим загроза мо­нополізації повноважень виконавчої вла­ди однією з цих осіб також стає цілком реальною. Чи здатне наше суспільство і політична еліта дієво протистояти цій загрозі і чи допоможе цьому модернізо­вана під нову державницьку модель Кон­ституція України? Вітчизняний досвід нехтування державними і політичними діячами низкою важливих приписів Кон­ституції зразків 1996 і 2004 р. вказує на негативну, як вважаю, відповідь.

Тож доцільно продовжити пошук кра­щого збалансування повноважень вико­навчої влади в межах змішаної форми правління. Це юридично — більш склад­но, але з позицій недопущення самої можливості виникнення авторитарного політичного режиму — менш небезпеч­но. У даному контексті треба памятати, що на сучасному, суверенному етапі вітчизняного державотворення поява інституту президентства було зумовле­но об’єктивними потребами перехідно­го періоду щодо зміцнення виконавчої влади, суттєвого підвищення ефектив­ності державного управління. Тому за­провадження поста Президента України супроводжувалось підвищеними сус­пільними очікуваннями від посилення впливу держави, її структур на процеси соціально-економічних та державно-пра­вових перетворень у нашій країні. Для цього главі держави від самого початку було надано досить вагомі повноважен­ня виконавчої влади [3].

На цей час, за Конституцією України у редакції 2004 р., у Президента Украї­ни залишився незначний обсяг згаданих повноважень. При цьому накопичений досвід підтвердив недостатню дієвість організуючої ролі Президента. Очевид­ною стала суперечливість між формаль­ною «слабкістю» його статусу у сфері виконавчої влади і всенародним спосо­бом обрання Президента. Завдяки цьо­му способу населення, за сталою вітчиз­няною традицією, очікує від Президента вирішальної участі у забезпеченні ефек­тивного державного управління і прове­денні єдиної державної політики, як зов­нішньої, так і внутрішньої. Невипадково все більше поширюється правильна, на мій погляд, думка, що всенародно обра­ний Президент за умов існуючого дуаліз­му виконавчої влади має бути достатньо «сильним» — з тим, щоб конструктивно впливати на діяльність органів вико­навчої влади та формування її вищого кадрового корпусу. Головне, щоб Пре­зидент мав змогу сприяти структурній і функціональній єдності виконавчої влади, її належній централізації, спря­муванню на формування та реалізацію єдиної державної політики.

Через взаємостосунки Президента і уряду реалізується їх правові статуси, серед положень яких є нормативно не чітко сформульовані, а також змістовно непослідовні і навіть суперечливі.

Вихідне значення має конституційне визначення Кабінету Міністрів «вищим органом у системі органів виконавчої влади» (частина перша ст. 113 Консти­туції України). Тим самим встановлено, що Кабінет Міністрів посідає місце ви­щої ланки стосовно всіх інших органів виконавчої влади, тобто він очолює сис­тему цих органів. Таке місце належить Кабінету Міністрів, зокрема, завдяки включенню до його статусу положення про те, що він «спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів вико­навчої влади» (п. 9 ст. 116 Конституції України).

У той же час слід підкреслити не­прийнятність будь-якої гіперболізації ролі Кабінету Міністрів як вищого орга­ну у системі органів виконавчої влади. Зокрема, це стосується такого блоку повноважень уряду, як забезпечення «здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави» (п. 1 ст. 116 Кон­ституції України). Адже згідно з ін­шими приписами Конституції Кабінет Міністрів не уповноважений вичерпним чином здійснювати державну політику, оскільки ця функція поділена між Пре­зидентом і урядом. Нормативною під­ставою такого розподілу є конституцій­но визначені повноваження Президента здійснювати керівництво у трьох сферах діяльності держави — зовнішньополі­тичної діяльності, національної безпе­ки та оборони (п. 3, 17 частини першої ст. 106 Конституції України).

Певна річ, йдеться не просто про зіставлення переліків повноважень, а про те, що у названих трьох сферах Президенту надані компетенційні префе­ренції (прерогативи) щодо вироблення і здійснення державної політики. В усіх інших сферах подібні преференції мають бути за Кабінетом Міністрів, хоча він не тільки може, а й повинен залучатись Президентом до формування і здійснен­ня політичного курсу і у перелічених вище трьох сферах.

Окрім того, зміст керівництва у згаданих сферах не зводиться до ви­роблення політики, а передбачає весь спектр функцій державного управління у відповідних сферах. Тому Конституція України передбачає не тільки чітке роз­межування преференцій з вироблення державної політики між Президентом і урядом, а й допускає можливість — шляхом прийняття відповідних законів

— покладення на уряд певних повнова­жень, необхідних для його повноцінної участі у виконанні усіх завдань і функ­цій Президента щодо практичного здій­снення державної політики у закріпле­них за останнім сферах діяльності.

Запобіганню можливих суперечок у взаємостосунках вищих державних суб’єктів, що беруть участь у реаліза­ції виконавчої влади у сферах зовніш­ньополітичної діяльності, національної безпеки і оборони держави, краще за все сприяв би, як здається, спеціальний закон про засади державної політики у зазначених сферах. Цей закон повинен мати переважно компетенційний харак­тер, тобто стосуватись, головним чином, завдань, функцій і повноважень. Водно­час він має містити процедури взаємо­стосунків вказаних суб’єктів, які допов­нювали б відповідні положення чинного закону про Кабінет Міністрів, а також майбутнього закону про міністерства та інші центральні органи виконавчої вла­ди України.

Треба також врахувати, що наяв­ність компетенційних преференцій Пре­зидента України у згаданих вище трьох сферах діяльності держави дає підстави стверджувати, що для окремих органів, котрі здійснюють державне управління у цих сферах, Кабінет Міністрів не може бути єдиною вищою ланкою. Стосовно вказаних органів здійснюється, так би мовити, «подвійний» вплив — з боку уряду і Президента водночас. Причому в межах статусів останніх повноважен­ня Президента з керування згаданими органами не можуть мати дискреційного (на власний розсуд) характеру. Оскіль­ки повноваження із здійснення зовніш­ньополітичної діяльності, національної безпеки і оборони держави Конституція України покладає як на Президента, так і Кабінет Міністрів (п. 1, 7 ст. 116).

Відтак, пропонований вище закон мав би передбачити наявність у сис­темі органів виконавчої влади окремих органів, що можуть перебувати під ор­ганізуючим впливом не тільки уряду, а й Президента. Але йдеться виключно про окремі випадки. Власне, ці випад­ки вичерпно передбачені Конституцією України — шляхом фіксації у ній пе­реліку керівників центральних органів виконавчої влади, що входять до складу Ради національної безпеки і оборони Ук­раїни, через яку Президент здійснює ко­ординацію і контроль діяльності органів виконавчої влади у відповідних сферах. Це: міністри оборони, внутрішніх справ, закордонних справ і голова Служби без­пеки. Вже сам факт їх включення до складу названої Ради як самостійних суб’єктів, поряд із прем’єр-міністром, підтверджує наявність У Президен­та деякої можливості безпосереднього

— поза узгодженням з урядом — впли­ву на названих керівників. Водночас Конституція не допускає можливості їх підпорядкування виключно Президенту взагалі без участі уряду.

Більше того, згідно з Конституцією України у безпосередньому організацій­ному віданні Президента не можуть пе­ребувати будь-які інші органи виконав­чої влади, що мають завдання і функції поза межами сфер зовнішньополітичної діяльності, національної безпеки і обо­рони держави. Адже віднесення таких органів до відання Президента означало б покладення на нього додаткових — порівняно з визначеними Конституцією

— прав і обов’язків (повноважень), що Конституцією виключається (п. 31 час­тини першої ст. 106).

Суттєвою ознакою правового ста­тусу Кабінету Міністрів є закріплена «відповідальність» уряду перед Прези­дентом України (частина друга ст. 113 Конституції). Хоча в нинішніх умовах цей припис зберігає лише номінальний характер, тим не менше важливо ро­зуміти, що відповідальність неможлива без здійснення контролю за діяльністю уряду. Тому хоча у вищезгаданій кон­ституційній статті прямо не фіксуєть­ся стан «підконтрольності» Кабінету Міністрів Президенту, фактична наяв­ність цього стану органічно випливає як із загального характеру взаємостосунків Президента й уряду в умовах напівпрезидентської республіки, так і з інших конституційних приписів. Зокрема, майже прямою вказівкою на наявність стану підконтрольності уряду слід вва­жати право Президента зупиняти дію актів Кабінету Міністрів (п. 15 частини першої ст. 106 Конституції), а також очолювання Президентом Ради націо­нальної безпеки й оборони України, яка уповноважена здійснювати координацію і контроль діяльності органів виконавчої влади (включаючи Кабінет Міністрів) у сфері національної безпеки й оборони (ст. 107 Конституції).

Чи не найголовніша проблема у взаємостосунках Президента і уряду полягає у недопущенні безпідставного розширення дискреційних повноважень глави держави, що може загрожувати, у підсумку, втратою належної самостій­ності і дієвості уряду як вищого орга­ну у системі органів виконавчої влади. Виникаючі тут суперечності мають ви­рішуватися у контексті як наступних конституційних змін, так й якісного поліпшення існуючої законодавчої рег­ламентації взаємостосунків Президента з Кабінетом Міністрів.

Наприклад, одному з дискреційних прав Президента — видавати власні укази — кореспондує обов’язок Кабіне­ту Міністрів керуватися у своїй діяль­ності, поряд з Конституцією і законами України, указами Президента (частина третя ст. 113 Конституції). Це, пев­на річ, дуже вагомий канал впливу на діяльність уряду. Але він не повинен бути безмежним.

З одного боку, виходячи з вимог Кон­ституції України, має бути законодавчо зафіксоване застереження, за яким в актах Президента не можуть міститися вказівки на повноваження, порядок і спосіб діяльності, а також на організа­цію Кабінету Міністрів (як, втім, і реш­ти органів виконавчої влади), оскільки це — предмет регулювання виключно Конституції і законів України (части­на друга ст. 19, п. 12 частини першої ст. 92, частина друга ст. 120 Консти­туції). З другого боку, в Конституції встановлена обов’язковість для уряду лише для тих рішень Президента, котрі оформлені саме як його «укази», а не якимось іншим чином. Відтак, має бути законодавчо виключена можливість будь-якого суб’єкта вимагати від уря­ду, його членів або його Секретаріату обов’язкового виконання рішень Прези­дента, виданих не у формі його указів, а у вигляді розпоряджень чи якихось ін­ших офіційних документів (наприклад, доручень, листів, звернень тощо).

Водночас звертає на себе увагу оче­видна непослідовність самих конститу­ційних приписів. Адже Конституція в п. 1 ст. 116 зобов’язує уряд забезпечу­вати виконання «актів» Президента. Ця формула певним чином дисонує з наве­деними вище положеннями, оскільки не­має легального розмежування словоспо­лучень «керуватися у своїй діяльності» і «забезпечувати виконання». Тому це може стати підставою для конфліктних ситуацій у взаємостосунках Президента з урядом.

Розглянуті особливості правових статусів Кабінету Міністрів і Прези­дента свідчать про необхідність конс­титуційного удосконалення існуючої в Україні змішаної форми правління без зайвої фетишизації загроз від властиво­го їй дуалізму виконавчої влади. І хоча наступні авторські міркування можуть сприйматися неоднозначно, проте має бути розуміння того, що будь-які перед­бачувані на цей час політико-правові пе­ретворення повинні спиратися на різно­манітний спектр думок, щоб не зробити суспільство заручником зовні простих, а насправді недостатньо продуманих рі­шень.

У першу чергу слід акцентувати, що ми фактично приречені на вибір змішаної форми правління з достатньо «сильним» Президентом (або ж на гіпо­тетичний перехід до чисто президентсь­кої форми, для якої сьогодні немає не­обхідних підстав), доки конституційно існуватиме всенародне обрання на пост Президента України. Адже ця умова свідчить про прагнення українського суспільства бачити у глави держави оз­наки національного лідера, роль якого виявляється у його (а) спрямовуючих і консолідуючих [4] функціях щодо де­ржавних інституцій, (б) зусиллях із забезпечення злагоди, спокою і спра­ведливості у суспільстві, (в) активній зовнішньополітичній діяльності щодо ін­теграції України в європейську і світову спільноту. Дійсно, надаючи Президен­ту всенародний мандат, не виправдано обмежувати його суто номінальними повноваженнями. їх обсяг у сфері ви­конавчої влади має бути — порівняно з урядом — значно вагомішим, а це є ключовою ознакою не взагалі змішаної форми правління, а саме її президентсь­ко-парламентського різновиду. Головне тут — забезпечити максимально чіткий і детальний розподіл між Президентом і урядом повноважень виконавчої влади.

Зокрема, обсяг компетенційних пре­ференцій Президента мали б скласти:

1) керівництво двома (а не трьома, як зараз) сферами виконавчої влади

— зовнішньої політики та оборони де­ржави;

2) здійснення більш вагомої ролі у призначенні та звільненні з посади прем’єр-міністра;

3) забезпечення узгодженого фун­кціонування елементів державного ме­ханізму, недопущення у ньому можли­вих суперечок (що прийнято визначити як «президентський арбітраж»);

4) спрямовуючий вплив на основні інституції, які сприятимуть главі де­ржави реально гарантувати додержання прав і свобод людини і громадянина, — державну службу, органи юстиції, орга­ни виконавчої служби, правоохоронні органи і спецслужби, судову систему (у частині впливу на окремі кадрові при­значення та ініціювання реформ у судо­устрої та судочинстві).

Стосовно ж фактично «безрозмір­ної» сфери національної безпеки, то було б доцільно — задля недопущен­ня перетворення переліку преференцій Президента на «гумовий» — обмежити їх питаннями (а) зовнішніх загроз і ри­зиків, (б) належного функціонування інституту прав людини, (в) забезпечен­ня стратегічної орієнтації відповідних державних органів на проведення не­обхідних політико-правових і соціаль­но-економічних реформ. Також до сфери національної безпеки доцільно віднести вирішення ряду наріжних інституційних, соціальних і гуманітарних проблем, що породжуються перехідним етапом розвитку нашого суспільства і держави, котрий об’єктивно ще далеко не завершений. Якраз глава держави у ролі національного лідера із достат­німи прерогативами виконавчої влади здатний очолити опір засиллю олігархізму, небезпечному для суспільства зрощуванню влади з великим капіта­лом, боротьбу проти тотальної коруп­ції, клановості та бюрократизму в усіх ешелонах влади, безпрецедентної по­ляризації суспільства внаслідок трива­ючої несправедливості у розподілі на­ціонального багатства, за відновлення поваги до закону, моральності й духов­ності у суспільстві і державі. Без цього Президент не матиме змоги гарантува­ти «додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина» (частина друга ст. 102 Конституції) і зрештою — забезпечити «державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави» (п. 1 час­тини першої ст. 106 Конституції).

З огляду на наведене, виглядає пе­редчасною думка, що інститут прези­дента в Україні натепер відіграв свою лідерську роль, в якій зараз вже немає потреби [5]. Насправді, стосовно пере­лічених вище питань, що прямо сто­суються національної безпеки країни, Президент має виконувати ключову роль, спираючись при цьому на діяль­ність системи органів виконавчої влади на чолі з урядом.

Решту питань національної безпеки слід було б віднести до предметів відан­ня, що є спільними для Президента і Кабінету Міністрів. Загалом у частині спільних предметів відання найбільш важливе завдання — задля недопущен­ня негативних проявів дуалізму вико­навчої влади — полягає в тому, щоб суттєво конкретизувати і по можли­вості мінімізувати їх перелік. Зокрема, це мали б бути:

По-перше, контроль за виконанням урядової програми, насамперед, у сфе­рах зовнішньої політики та оборони де­ржави, а також участь у вирішенні, за уточненим колом, питань національної безпеки;

По-друге, вжиття заходів щодо ство­рення умов для належної реалізації та захисту прав і свобод людини і грома­дянина;

По-третє, участь у формуванні скла­ду уряду та здійсненні окремих інших кадрових призначень і відставок за по­данням уряду (в тому числі за участю Верховної Ради);

По-четверте, здійснення ефективного реформування ряду державних інститу­цій, а також сфер економіки і соціально - гуманітарного розвитку країни.

Даним цілям відповідає розробка і прийняття вже згадуваного вище зако­ну про засади державної політики, але з більш об’ємним предметом регулюван­ня (і відповідно ширшою назвою) — ок­рім трьох розглядуваних сфер згідно з чинною Конституцією України, також сфери забезпечення прав і свобод гро­мадян, формування кадрового корпусу виконавчої влади та проведення сус­пільно значущих реформ.

Отже, проведений аналіз дозволяє підсумувати, що більш чи менш плід­ні взаємостосунки Президента і уряду у змішаній формі правління в Україні можливі за умов існування «сильного» Президента із лідерськими функціями та достатніми компетенційними важе­лями у сфері виконавчої влади. Тому на найближчу перспективу актуальним доцільно вважати пошук шляхів транс­формації вказаної форми правління че­рез удосконалення Конституції України та супроводжуючих її законів.

Ключові слова: форма державного правління, поділ влади, дуалізм виконав­чої влади, функції держави, подвійний центр виконавчої влади, компетенційні преференції.

У статті розглянуто основні риси змішаної форми державного правлін­ня, встановленої чинною Конститу­цією України. Розкривається зміст дуалізму виконавчої влади та особ­ливості взаємостосунків між Прези­дентом і урядом. Обгрунтовується необхідність уточнення правових статусів Президента і уряду, існу­ючі недоліки яких здатні вплинути на функціонування змішаної форми правління з властивою їй моделлю так званого «подвійного» центру ви­конавчої влади.

В статье рассмотрены основные черты смешанной формы государст­венного правления, установленной действующей Конституцией Укра­ины. Розкрывается содержание ду­ализма исполнительной власти и особенности взаимоотношений меж­ду Президентом и правительством. Обосновывается необходимость уточ­нения правовых статусов Президен­та и правительства, существующие недостатки которых могут повли­ять на функционирование смешанной формы правления со свойственной ей моделью так называемого «двойного» центра исполнительной власти.

In the article have been explained the main features of the mixed form of the state governance, defined by the ef­fective Constitution of Ukraine. Here’ve been described the essence of the „dual­ism” of the executive authority and the peculiarities of relations between the President and the Government. Author’s substantiated the necessity to improve the legal position of the President and the Government, as their existing de­fects may have negative impact on the modern state of functioning within the frames of the mixed form of the state (state governance) with the immanent model of the So-called „dual centre” of the executive authority.

Література

1. Докладніше про цю теорію див.: Эн - тин Л. М. Разделение властей: опыт сов­ременных государств. — М., 1995. — 176 с.; Разделение властей /Отв. ред. М. Н. Мар­ченко. — М., 2004. — 218 с.; Шемшучен - ко Ю. С. Теоретико-методологічні проб­леми сучасного конституціоналізму та державного управління в Україні // Право України. — 2009. — № 11. — С. 19—24.

2. Шаповал В. М. Президент у механіз­мі здійснення державної влади. — 1995. — 30 с. — (Наукові доповіді; Вип. 36); Він же. Вищі органи сучасної держави. Порівняль­ний аналіз. — К, 1995. — С. 112—134.

3. Хоча доцільність подібного статусу глави держави окремими авторами часто заперечувалась. Див., наприклад: Сирен - ко В. Вопрос созрел! Украина нуждается в замене формы правления // Голос Украи­ны. — 2001. — 13 февр. — С. 4.

4. Враховуючи це, Ю. С. Шемшученко пропонує додатково виокремити у державі самостійну «у з годжу вальну функцію»: Шемшученко Ю. Інформаційне повідомлен­ня «Про дуалізм виконавчої влади» // Пра­вовий тиждень. — 2008. — 8 квіт. — С. 4.

5. Інститут президента в Україні: Інтерв’ю С. Серьогіної // Право України.

— 2009. — № 12. — С. 15.