joomla
КРИМІНАЛЬНЕ СУДОЧИНСТВО ЯК СФЕРА ЗАХИСТУ ПУБЛІЧНИХ ТА ПРИВАТНИХ ІНТЕРЕСІВ
Юридичний вісник



Ю. Аленін,

Доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри кримінального процесу Національного університету «Одеська юридична академія»

Т. Лукашкіна,

Доцент кафедри кримінального процесу Національного університету «Одеська юридична академія»

Питання про сутність кримінального процесу (кримінального судочинства), його завдання, шляхи вирішення таких завдань набувають особливої актуаль­ності в зв’язку з необхідністю прийнят­тя нового кримінально-процесуального кодексу, вдосконаленням чинного кримінально-процесуального законо­давства. В науковій літературі з цих питань висловлені різні думки. Навіть саме поняття кримінального процесу (кримінального судочинства) викорис­товують в різних значеннях. І йдеться не про те, що пропонуються різні ви­значення кримінального судочинства як діяльності (або діяльності та пра­вовідносин). Досить поширена точка зору про те, що поняття «криміналь­ний процес» має декілька значень, зо­крема, це і діяльність уповноважених осіб та державних органів (у формі правовідносин, чи діяльність та право­відносини), і галузь права, і наука [7, с. 9; 11, с. 9].

Цілком слушно заперечуючи проти змішування понять «кримінальний про­цес» та «кримінально-процесуальне пра­во», В. Т. Маляренко все ж таки один з розділів своєї монографії іменує «Ев - ропейські стандарти перебудови кримі­нального процесу України як галузі пра­ва» [6, с. 17].

Далі, визначаючи завдання кримі­нального судочинства, даний автор на перше місце ставить завдання регулю­вання процесуального порядку викрит­тя осіб, винуватих у вчиненні злочину, притягнення їх до відповідальності та справедливе покарання; регулюван­ня процесуального порядку звільнення від кримінальної відповідальності... [6, с. 35-36].

На наш погляд, змішуючи поняття кримінального процесу та кримінально-процесуального права, автор визначає не завдання кримінального процесу як пев­ної діяльності, а завдання кримінально-процесуального права, саме норми цієї галузі покликані регулювати правовід­носини, діяльність певних суб’єктів.

Для визначення суті кримінально­го процесу як діяльності, врегульованої нормами кримінально-процесуального права, та його завдань, на наш по­гляд, необхідно виходити із загаль­них положень про співвідношення га­лузей матеріального і процесуального права. Цілком можна погодитись з думкою О. Г. Лук’янової, що «проце­суальна діяльність — це завжди діяль­ність із застосування правових припи­сів: конкретних чи правових приписів абстрактного характеру (принципів права) до конкретного життєвого ви­падку» [4, с. 82].

Таким чином, сутність кримінально­го процесу полягає в тому, що він яв­ляє собою складну правозастосовчу ді­яльність — діяльність із застосування, перш за все, норм матеріального кри­мінального права. Як в будь-якій правозастосовчій діяльності, на першому етапі її необхідно правильно встановити фактичні обставини справи, провести процес доказування.

Як зазначають науковці, на держа­ву покладається така функція, як забез­печення належного правопорядку, що, безсумнівно, передбачає і необхідність забезпечити відповідний рівень безпе­ки від злочинних посягань для громадян та суспільства в цілому. Для виконання такої функції держава повинна здійсню­вати заходи економічного, політичного, правового, організаційного характеру тощо. Коли ж злочин був вчинений, по­стає питання застосування до особи, що вчинила злочин, заходів кримінально-правового впливу, отже виникає потре­ба у застосуванні норм кримінального права. Як слушно зазначає В. А. Лаза­рева, сам факт вчинення злочину свід­чить про те, що держава не виконала свій обов’язок із захисту особистості, отже, вона зобов’язана тепер забезпе­чити жертвам злочину відшкодування заподіяної їм шкоди, відтворення пору­шених прав [3, с. 14].

Додамо, що злочин — це діяння сус­пільно небезпечне, воно завдає шкоди не тільки правам та інтересам окремої особи, але й суспільству в цілому, та­ким чином, застосування норм кримі­нального права спрямоване і на захист суспільства від злочинності. Криміналь­не право є засобом реалізації державної політики в галузі боротьби із злочинніс­тю, захисту суспільства, держави, фі­зичних та юридичних осіб від злочин­них посягань. А для застосування норм кримінального права держава повинна забезпечити своєчасне та якісне розслі­дування кожного злочину та розумне і ефективне реагування на кожний випа­док порушення кримінально-правових заборон: в необхідних випадках — при­значення покарання, в інших — засто­сування передбачених законодавством альтернативних засобів впливу на зло­чинну поведінку. Для виконання та­ких суспільно значущих завдань чинне кримінально-процесуальне законодав­ство передбачає можливість застосуван­ня заходів примусу, обмеження прав та законних інтересів осіб, які залучаються до кримінального судочинства. Застосу­вання таких заходів є необхідним в тих випадках, коли іншим чином неможли­во вирішити завдання, які стоять пе­ред кримінальним судочинством. Тому в кримінально-процесуальному законо­давстві, в практиці його застосування дуже важливо визначитися із допусти­мими межами застосування примусу та обмеження прав осіб, які залучаються до кримінального судочинства, знайти розумний баланс між публічними інте­ресами, які полягають у розкритті зло­чинів, викритті винних, та приватними інтересами, які полягають у додержан­ні прав та законних інтересів осіб, які залучаються до кримінального судочин­ства. Зазначимо також, що в розкритті злочину зацікавлені і особи, які зазнали шкоди від злочину, отже, тут публічні інтереси зазвичай співпадають з при­ватним інтересом потерпілих. Крім того, обвинувачений теж може бути зацікав­леним в тому, щоб його засудили саме за той злочин, який він вчинив, а не за більш тяжкий; отже, і в таких випадках співпадають приватні інтереси обвину­ваченого і суспільства.

Тому ми вважаємо, що криміналь­не судочинство можна визначити як ді­яльність, спрямовану на захист прав та законних інтересів фізичних і юридич­них осіб, суспільства і держави від зло­чинних посягань шляхом порушення та розслідування кримінальної справи, роз­гляду її в суді для встановлення факту наявності чи відсутності злочинного ді­яння, винності або невинуватості певної особи у вчиненні такого діяння і вирі­шення справи по суті, тобто вирішення питання про застосування норм матері­ального кримінального права (призна­чення винній особі покарання або звіль­нення її від покарання, а можливо, і звільненні від кримінальної відповідаль­ності, а в разі визнання особи невину­ватою — виправдання її). Здійснюється така діяльність з метою захисту публіч­них і приватних інтересів, і повинна від­повідати всім вимогам законодавства, забезпечувати права та законні інтереси всіх осіб, які залучаються до криміналь­ного процесу.

Обслуговуюча роль кримінально-процесуального права, спрямованість його на створення найбільш раціональ­ного порядку проведення діяльності, яка б забезпечила правильне, ефективне за­стосування норм кримінального права, очевидна. На жаль, в деяких випадках кримінально-процесуальне регулювання може бути визнане недосконалим, та­ким, що не забезпечує належне засто­сування норм кримінального права. На­приклад, в ст. 417 КПК зазначено, що особливий порядок провадження (який не передбачає притягнення особи як обвинуваченого, потребує завершення досудового слідства не складанням об­винувального висновку, а постановою про направлення справи в суд для ви­рішення питання про застосування при­мусових заходів медичного характеру) повинен застосовуватись і в разі прова­дження щодо осіб, визнаних обмежено осудними. Але ст. 20 КК визначає обме­жено осудну особу як суб’єкта злочину, зазначаючи, що «підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною... визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусо­вих заходів медичного характеру». Ви­ходячи з того, що питання про осіб, які підлягають кримінальній відповідаль­ності, вирішується саме матеріальним кримінальним правом, слід вважати, що провадження в кримінальних справах щодо обмежено осудних осіб повинно здійснюватись в загальному порядку, а з огляду на те, що названі особи мо­жуть вважатись такими, які через пси­хічні вади неспроможні самостійно реа­лізувати право на захист, їм необхідно обов’язково призначати захисника (п. 2 ч. 1 ст. 45 КПК).

Зауважимо, що досить привабливі ідеї відновлювального правосуддя, по­шуки альтернативних практик вирішен­ня правових конфліктів, викликаних так званою «кризою покарання», [1, с. 516— 542; 2] теж повинні знайти своє відо­браження саме в матеріальному кримі­нальному праві. До речі, певні кроки в цьому напрямку кримінальне законодав­ство вже зробило, передбачивши нові в порівнянні з КК 1960 року підстави звільнення особи від кримінальної від­повідальності. Для реалізації таких ідей кримінально-процесуальне законодав­ство повинно передбачити відповідний порядок застосування норм матеріаль­ного права.

На наш погляд, вирішуючи пи­тання вдосконалення кримінально- процесуального законодавства, необхід­но виходити з того, щоб забезпечити розумне збалансування публічних та приватних інтересів в кримінальному судочинстві, а в тих випадках, коли таке виявиться неможливим, обґрун­товано надати перевагу публічним чи приватним інтересам. Саме такий під­хід, на наш погляд, можливо викорис­товувати для оцінки певних інститутів кримінально-процесуального права, ви­значення напрямів їх вдосконалення.

Прикладом такого збалансованого врахування публічних та приватних ін­тересів можуть слугувати ч. 3 ст. 264, ч. 4 ст. 277 КПК, в яких передбачено, що в тих випадках, коли прокурор від­мовляється від обвинувачення, або змі­нює обвинувачення в бік пом’якшення (тобто ставить питання про застосуван­ня кримінального закону, який перед­бачає відповідальність за менш тяжкий злочин, або про зменшення об’єму об­винувачення), суд роз’яснює потерпіло­му його право відповідно — вимагати продовження розгляду справи і під­тримувати обвинувачення або підтри­мувати обвинувачення в попередньому обсязі. Таке регулювання з даного пи­тання деякі автори вважають недоціль­ним. Так, І. Л. Петрухін, посилаючись на те, що потерпілий є субсидіарним об­винувачем, вважає, що в тих випадках, коли прокурор відмовляється від обви­нувачення, то за відсутності державно­го, основного обвинувачення не може бути і субсидіарного. Далі він наводить такі доводи, з якими також не можна погодитись. Автор вважає, що прокурор відмовляється від обвинувачення у ви­няткових випадках, коли він як юрист вбачає, що обвинувачення не підтвер­джено доказами або в діях підсудного відсутній склад злочину. Потерпілий — людина зазвичай неосвічена в правових питаннях, після відмови прокурора він продовжує кримінальне переслідування виключно із помсти [10, с. 301].

На наш погляд, забезпечення потер­пілому та його представникові можли­вості підтримувати обвинувачення після відмови прокурора від обвинувачення, забезпечує особі, яка вважає себе постраждалою від злочину, доступ до пра­восуддя і являє, як ми вже зазначали, позитивний приклад погодження пу­блічних та приватних інтересів в кримі­нальному судочинстві.

З позиції забезпечення в криміналь­ному судочинстві публічних та приват­них інтересів повинні, на наш погляд, вирішуватись і принципові питання, скажімо, щодо становища суду в ста­дії судового розгляду, тобто чи пови­нен суд бути тільки арбітром в супе­речках між сторонами обвинувачення та захисту, вирішуючи, яка сторона пе­ремогла, чи на нього буде покладати­ся обов’язок повно і всебічно з’ясувати фактичні обставини справи, чи буде ак­тивність суду перешкоджати реалізації принципу змагальності в стадії судово­го розгляду. Як пише Ю. К. Орлов, на перший погляд може здаватися досить привабливою така модель: дві абсолют­но рівноправні сторони змагаються між собою, а суд — неупереджений арбітр, вирішує їх суперечку. Однак, така по­будова кримінального процесу навряд чи буде сприйнятливою в умовах росій­ської дійсності. Усунення суду з числа суб’єктів доказування істотно зменшить можливість встановлення істини в спра­ві і зменшить гарантії її досягнення. Дуже ризиковано ставити правосуддя в залежність від компетентності тіль­ки обвинувача та захисника, професій­на кваліфікація яких досить часто не на належному рівні [8, с. 18—19].

Автор посилається на особливос­ті російської дійсності, але ми вважа­ємо, що сказане стосується і України. Зауважимо ще, що досить велика кіль­кість кримінальних справ розглядається в суді без участі захисника. В такому випадку пасивний, не зацікавлений у встановленні фактичних обставин спра­ви суд навряд чи забезпечить захист в кримінальному судочинстві приватних інтересів, в першу чергу постраждають інтереси захисту підсудного, який «зма­гатиметься» з прокурором. Мабуть, не треба доводити, що таке змагання не буде змаганням рівних сторін. Ми по­діляємо думку про те, що змагальність сторін не виключає активності й ініціа­тиви суду щодо збирання доказів, необ­хідних для встановлення фактичних об­ставин справи, тільки за таких умов суд зможе ухвалити законний та обґрунто­ваний вирок або інше рішення в справі [5, с. 7].

Запропонований підхід до оцін­ки окремих інститутів кримінально-процесуального права — з позиції зба­лансування публічних та приватних інтересів можна застосувати і при ви­рішенні питання, яке викликає багато суперечок — питання про збереження (або скасування) інституту направлення справ на додаткове розслідування. Дея­кі автори вбачають в нормах інституту повернення справи судом на додатко­ве розслідування порушення принципу змагальності, оскільки стороні обвину­вачення необґрунтовано надаються до­даткові права, яких позбавлена сторона захисту, даний інститут покладає на суд обов’язок надавати допомогу стороні об­винувачення [9, с. 135]. Важко уявити ситуацію, за якої обвинувачений чи його представник або захисник просили б суд повернути справу на додаткове розслі­дування для встановлення якихось об­ставин чи ліквідації процесуальних по­рушень закону, пише В. Т. Маляренко [6, с. 176].

Навряд чи можна погодитись з таким висловлюваннями. Справа в тому, що більшість кримінальних справ на додат­кове розслідування суд направляє саме за клопотанням захисників. В таких ви­падках звинуватити суд в тому, що він діє на стороні обвинувачення, було б несправедливо. Клопотання захисників обґрунтовуються необхідністю більш докладної перевірки заперечень підсуд­ного, доцільністю об’єднання в одному провадженні справи, яка надійшла до суду, з іншою, що є в провадженні орга­нів досудового слідства щодо того ж об­винуваченого тощо. В деяких випадках з клопотанням про направлення справи на додаткове розслідування звертаєть­ся потерпілий (його представник), які вважають, що дії обвинуваченого квалі­фіковано неправильно, на їх думку, об­винувачений вчинив більш тяжкий зло­чин. Отже, в таких випадках рішення суду про направлення справи на додат­кове розслідування спрямоване буде на захист інтересів обвинуваченого чи по­терпілого і не протирічить публічному інтересу. Ще одне заперечення проти збереження інституту повернення справ на додаткове розслідування полягає в тому, що в зв’язку з поверненням спра­ви на додаткове розслідування порушу­ється право на розгляд справи в розумні строки, повернення справи на додатко­ве розслідування інколи використову­ється для того, щоб «посіяти сумнів у допустимості окремих доказів та їх до­статності, віддалити вирішення справи і таким чином пом’якшити сприйняття гостроти та небезпечності вчиненого як в суспільстві, так і судом, а за рахунок цього розраховувати на більш м’яке по­карання або уникнення відповідальнос­ті взагалі» [6, с. 177]. Такі доводи теж не викликають бажання з ними погоди­тись. Право на розгляд справи в розум­ні строки, передбачене ст. 6 Європей­ської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, стосується саме обвинуваченого. Як вбачається з наведеної думки, йдеться про те, що саме підсудний використовує направ­лення справи на додаткове розсліду­вання для того, щоб «посіяти сумніви у допустимості доказів, віддалити вирі­шення справи». Отже, чи можна в тако­му випадку вести мову про порушення прав підсудного? Що стосується строків провадження в кримінальних справах, то вони, дійсно, порушуються, справи розглядаються роками, і досить часто це пов’язано не з направленням справи на додаткове розслідування.

Можливо, інститут повернення справ на додаткове розслідування по­требує якихось змін, можливо, й пов­ного скасування, але вирішуючи його долю, законодавець повинен буде ви­рішити певні питання, беручі до ува­ги необхідність забезпечити публічні та приватні інтереси в кримінальному судочинстві, забезпечити можливість ефективного використання норм кримі­нального права:

Питання перше. Які рішення ухвалю­ватимуть суди, коли дійдуть висновку, що достатніх доказів, які б дозволили правильно встановити фактичні обста­вини, в справі не вистачає, направити справу на додаткове розслідування не­можливо, винесення виправдувального вироку буде сприйматися прокурором з образою, може негативно впливати на його кар’єру. До того ж підсудний не­одноразово судимий, не викликає до­віри. До речі, треба врахувати, що на рішення впливатимуть і неформальні стосунки прокурора та судді. Чи завжди суддя буде досить принциповим?

Яким чином зможе захистити свої права потерпілий, якщо суд, посилаю­чись на недостатність доказів, виправдає підсудного, а сам факт вчинення злочину не викликає сумніву, потерпілому запо­діяно суттєву шкоду? Чи буде у слідчо­го чи прокурора право знову порушити справу з метою проведення нового роз­слідування і забезпечення прав потерпі­лого, а якщо вони дійдуть висновку на підставі нових доказів, що злочин вчи­нив саме виправданий, то можна буде притягти його до відповідальності?

Питання друге. Що повинен буде зробити суд, якщо встановить, що на до- судовому слідстві були допущені істотні порушення кримінально-процесуального законодавства, наприклад, було пору­шено право обвинуваченого на захист, в справі не брав участь захисник, хоча його участь була обов’язковою. Як мож­на буде поновити права обвинувачено­го? Якщо вважати, що докази, одержані з таким порушенням, слід визнати не­допустимими, то постане питання про виправдання підсудного. Чи можна га­рантувати, що подібні порушення не бу­дуть допускатися навмисно (в окремих випадках)?

image002Питання третє. Що повинен буде вдіяти суд, коли в судовому розгляді ді­йде висновку, що рішення, з яким на­дійшла справа до суду, є незаконним, наприклад, прокурор направив справу з постановою про її закриття в зв’язку з дійовим каяттям, а в судовому засідан­ні підсудний заявив, що він не вважає себе винним і заперечує проти закриття справи? Що робити суду, коли, роз­глядаючи справу про застосування при­мусових заходів медичного характеру, суд не погодиться з висновком експер­ту, вважатиме, що особа вчинила зло­чин в стані осудності або обмеженої осудності і підлягає кримінальній відпо­відальності?

Ми не пропонуємо конкретних рі­шень тих проблем, про які йдеться, наша мета — звернути увагу на необ­хідність застосувати певний орієнтир, критерій для вирішення деяких про­блем кримінального судочинства. Та­ким орієнтиром, на наш погляд, може бути необхідність забезпечення та по­годження публічних та приватних ін­тересів.

Ключові слова: публічні та приват­ні інтереси, направлення справи на до­даткове розслідування.

Розглянуто деякі інститути кримінально-процесуального права (зокрема, направлення справи на до­даткове розслідування) з точки зору забезпечення ними балансу публічних та приватних інтересів в криміналь­ному судочинстві.

Рассмотрены некоторые инсти­туты уголовно-процессуального пра­ва (в частности, направление дела на дополнительное расследование) с точки зрения обеспечения балан­са публичных и частных интересов в уголовном судопроизводстве.

Examined some of the institutions of criminal procédural law (in partic­ular, the direction of the case for fur - ther investigation) in terms of balance between public and private interests in criminal proceedings.

Література

1. Абросимова E. В. Восстановительное правосудие // Судебная власть / Под ред. И. Л. Петрухина. — М.: Проспект, 2003.

2. Головко Л. В. Альтернативы уголов­ному преследованию в современом праве / Головко Л. В. — СПб.: Юридический центр Пресс, 2002.

3. Лазарева В. А. Доказывание в уголов­ном процессе. Учебно-практическое пособие / Лазарева В. А. — 2-е издание, перераб. и доп. — М.: Юрайт, 2010.

4. Лукьянова E. Г. Теория процессуаль­ного права / Лукьянова E. Г. — М.: НОР­МА. 2003.

5. Маляренко В. Т. Про змагальність сторін у кримінальному судочинстві та функціональне становище суду (окре­мі аспекти)/ В. Т. Маляренко // Вісник Верховного Суду України. — № 6. — 2002.

6. Маляренко В. Т. Перебудова кримі­нального процесу України в контексті євро­пейських стандартів / Маляренко В. Т. — К.: Юрінком Івнтер, 2005.

7. Муравин А. Б. Уголовный процесс / Муравин А. Б. — X.: Одиссей, 2000.

8. Орлов Ю. К. Основы теории дока­зательств в уголовном процессе / Ор­лов Ю. К. — М.: Проспект, 2000.

9. Рябцева E. В. Судебная деятельность в уголовном процессе России / Рябце­ва E. В. — Ростов-на Дону: Феникс, 2006.

10. Судебная власть / Под ред. И. Л. Петрухина. — М.: Проспект, 2003.

11. Удалова Л. Д. Кримінальний про­цес України / Удалова Л. Д. — К.: Кондор, 2005.