joomla
ДЕРЖАВНА ВЛАДА ТА ЮРИДИЧНА АНТРОПОЛОГІЯ
Юридичний вісник


УДК 342.5:340.12:572.02



В. Завальнюк,

Кандидат юридичних наук, професор кафедри теорії держави і права Національного університету «Одеська юридична академія»

Державна влада є одним з найбільш вивчених і одночасно дискусійних пред­метів юриспруденції. У зарубіжній науці державну владу зазвичай розглядають з позицій біхевіоризму, телеології, інстру­менталізму, структуралізму, конфлік - тології. У вітчизняній юридичній науці поширений погляд на державну владу як здатність і можливість держави за допомогою наявних засобів впливати на поведінку людей. У той же час юри­дична наука все більше звертає ува­гу на зв’язаність влади з організацією впливу суб’єкта на об’єкт і активніше використовує досягнення інших наук. Серед них — політична антропологія, представлена низкою робіт вітчизняних та зарубіжних науковців. Разом з тим юридичні аспекти проблематики антро­пології влади практично не вивчались.

В. Ф. Халіпов визначає антропологію влади як науку про владу над людьми, що опирається на соціоприродні дані, здібності та можливості людини [1]. Ан­тропологія влади виступає як концеп­ція, що, по-перше, охоплює сукупність уявлень про існування людини у світі влади, по-друге, про сприйняття влади підвладними. Ця концепція, як уявляєть­ся, може стати у нагоді дослідникам де­ржави та державної влади. Принаймні антропологія влади здатна похитнути нібито незаперечну істину про виключ­но соціальну природу державної влади і протистояти поширенню уявлень про державу як суто бюрократичний та/або правовий механізм.

Юридична антропологія звертає ува­гу на те, що влада, в тому числі держав­на, породжується не тільки соціальними факторами, але й також природою лю­дини, її інстинктами, потребами, почут­тями, інтересами. У свою чергу, уже в самій владі як феномені, породженому функціонуванням живих мислячих іс­тот, мимоволі проявляються властивості та риси людини, що надають державній владі антропоморфний характер. Де­ржавна влада з позицій юридичної ант­ропології постає не як пасивний інстру­мент, що служить інтересам суспільства в цілому, або класу, або соціальної гру­пи тощо, а як активно діючий суб’єкт, що переслідує власні інтереси [2].

Як уявляється, своєрідній антро­пологічній науковій експертизі може бути піддана не тільки уся традиційна предметна сфера та інфраструктура дер­жавознавства: походження і сутність держави, її форми, функції, державний механізм тощо, але й нові аспекти тео­рії держави, а саме — співвідношення особистості та держави, образ держави у суспільній свідомості тощо.

Антропологічне (а подекуди, органі - цистське) розуміння онтології держав­ної влади є одним з найдавніших кон­цептів в історії політичної та правової думки. Конфуцій розглядав державу як велику сім’ю, тобто бачив у державі людську істоту у системі споріднених зв’язків. Згідно соціальній схемі Конфу - ція, правитель — «син неба» (знов-таки антропна характеристика державця) — лише на декілька сходинок підносився над главою сім’ї [3]. Платон бачив в ідеальній державі справедливу людину, яка має ті ж інтелектуальні здібності та


Пристрасті, що й людина [4]. І як тут не згадати знамените слівце Людовіка XIV, кинуте непокірному Паризькому парламенту: «Ви думали, панове, що ви — це держава? Помиляєтесь, дер­жава — це я!».

Ототожнення державної влади (і на­віть держави) і людини властиве було не тільки давньосхідним та античним авторам, не тільки диктаторам та абсо­лютним монархам, але й мислителям - раціоналістам, які започаткували модер­не державознавство. Так, на обкладинці найбільш відомого твору Томаса Гоббса «Левіафан», присвяченого теорії держа­ви, держава була зображена у вигляді велетня, який складається з маленьких людей. Антропологічним забарвленням просякнуті договірні та конституцій­ні акти модерних держав. Так, угода «батьків-пілігрімів» з «Мейфлауера» (1620 р.), що розглядається як ідеоло­гічний фундамент США, проголошува­ла, що її учасники об’єднуються у гро­мадянський політичний організм, тобто надають своєму колективу колоністів рис живої істоти.

Герберт Спенсер, критикуючи під­ходи Платона та Т. Гоббса, виробив власний не стільки антропологічний, скільки органіцистський підхід до он­тології суспільства та держави, згідно з яким жива істота, людина, суспільс­тво та його політична організація, тоб­то держава, володіють рисами схожості та відмінності: «І ті, й інші поступово зростають у масі своїй, помалу усклад­нюються, а частини їх приходять до все більшої взаємної залежності; ті й інші продовжують жити як цілі, між тим як покоління складових їхніх одиниць одно за одним з’являються та зникають, — усе це разючі особливості, як проявля­ються політичними тілами поряд з усіма живими тілами...» [5].

І в наші дні антропологічний підхід до виявлення онтології державної влади проявляється у тому, що у суспільній правосвідомості їй приписуються власти­вості суто антропного характеру: наяв­ність у держави власних інтересів (хоча в реальності у сучасної демократичної правової держави у принципі не повин­но бути власних інтересів, відмінних від інтересів громадянського суспільства), здатність викликати почуття та емоції (повага, заздрість, любов, зневага, нена­висть, сподівання тощо), здатність під­тримувати дружбу з іншими державами або ворогувати з ними тощо. З позицій антропологізму формується те, що сьо­годні отримало у політології та імідже - ології назву «образ держави» (у держа­вознавстві окремі спроби привнесення цього поняття до предметної сфери теорії держави належать Л. С. Маму­ту та Ю. М. Оборотову). Л. С. Мамут йде навіть далі й говорить про те, що спостережувана людьми державність запам’ятовується в їхньому уявленні в одній із двох іпостасей: або у вигляді якоїсь асоціації (спільності) індивідів, або у вигляді окремої особи (групи осіб) [6]. У свою чергу, Ю. М. Оборотов під­креслює, що сформований образ сучас­ної держави транслює поширену ілюзію, нібито окрема людина може тримати в руках, контролювати та навіть змінюва­ти державу, використовуючи інститути демократії. Таким чином дослідник під­креслює міфічність образів держави, їх внутрішню незавершеність та одночас­но тотальну комплексність [7].

Походження держави є тим складо­вим елементом теорії держави, що за­знав найбільшого впливу антропологіз­му. Передусім, його рисами відмічена аристотелівська концепція, в якій лю­дина, як політична, тобто здатна спіл­куватися з іншими, тварина є початком усіх форм організації суспільного жит­тя — від сім’ї до держави. Патерналіст - ські та патріархальні теорії походження держави (Конфуцій, Р. Фільмер), різні варіанти органічної теорії (Г. Спенсер, Р. Вормс та ін.), нарешті, психологіч­ні теорії походження держави так чи інакше були людиноцентричними. Як уявляється, антропологічний підхід до виникнення держави певною мірою простежується також у багатофактор- ній та в олігархічній теоріях походжен­ня держави. Зокрема, їх представники (Ф. Ф. Кокошкін, М. М. Ковалевський, Б. Шантебу) повністю або частково пов’язували причини виникнення де-


Ржави з тими здібностями, які первісна людина бачила у племінних ватажків, жерців, шаманів, чаклунів. Вони могли робити щось таке, на що були нездатні усі інші. Їхня «магічна сила» робила гро­маду залежною від їхньої діяльності, що й стало зародком державної влади.

З позицій юридичної антропології по-новому постає така усталена харак­теристика держави як її форма. Загаль­новідомо, що формою держави є спосіб організації та функціонування держав­ної влади, що зумовлюється багатьма різноманітними чинниками. Але, як правило, характеристика форм держа­ви ніколи не включає антропологічної складової, що, як уявляється, суттєво її збіднює. Принаймні форма державного режиму суттєво від неї залежить. Так, тоталітарним прийнято вважати лише той державний режим, який передбачає певні людські властивості правителя, а саме — наявність у нього харизми лі­дера, здатності нав’язувати свою волю та свою ідеологію підвладним не тільки правовими, переважно раціональними, але й ірраціональними засобами. Слід зазначити, що обожнювання (неваж­ливо, реальне чи удаване) правителя має не тільки суто психологічний, але й юридичний вимір, зокрема, може за­кріплюватися у антропоморфній титула - турі (батько народів, мати вітчизни, син бога, син неба та ін.). Так, Петро І у 1721 р. офіційно отримав від Сенату ти­тул «Батька Вітчизни». У 1936 р. Сталін у передовій статті газети «Правда», яка була рупором державно-партійної вла­ди, уперше був названий «Батьком на­родів» і ця титулатура набула характеру офіційної.

Антропологічний портрет державної влади буде неповним без усвідомлення її моральних основ. Так, у часи Конфу - ція зародилось уявлення про моральні чесноти як неодмінну перепустку до де­ржавної посади. І хоча воно не повсюдно стало перешкодою для усіх негативних проявів державної влади, відзначимо, що в історії є багато прикладів прогре­сивного впливу саме загальнолюдської моральності на розвиток державних ін­ститутів. Так, перший президент США

Джордж Вашингтон з моральних мірку­вань відмовився стати довічним прези­дентом і навіть балотуватися на третій строк. «Прецедент Вашингтона» заклав міцну підвалину інституту протидії дик­татурі у США. Взагалі, та обставина, що батьками-засновниками США ста­ли такі високоморальні, патріотично налаштовані та гуманні особистості як Бенджамін Франклін, Томас Джеффер­сон, Джордж Вашингтон, Джон Адамс, безумовно, «підняла планку» вимог до людських чеснот державного діяча або чиновника у цій країні і, так би мови­ти, задала правильний тон процесу де­ржавотворення. До сьогодні Президент США усіма, навіть тими, хто за нього не голосував, вважається найбільш впливо­вим та шанованим політиком. Джордж Вашингтон, Авраам Лінкольн, Теодор та Франклін Рузвельти, Джон Кеннеді, Рональд Рейган, а тепер і Барак Обама (останній у першій свої каденції навіть породив таке явище як обамоманія) розглядаються не тільки як незаперечні лідери нації, але й як зразки для наслі­дування.

Уявляється, що законодавче вре­гулювання питання про моральність претендента на державну посаду має високий рівень кореляції з процесами революційних змін у державному ладі. Так, не випадково, в Албанії у 1995 р. був прийнятий Закон про верифікацію моральності посадових осіб та інших осіб, пов’язаних з обороною демокра­тичної держави. Певною мірою до нього подібні закони про люстрацію, ухвалені у Чехії та Польщі [8].

Взагалі антропологічний вимір де­ржавних інститутів та державної служ­би не є чужим і для законодавця. Це проявляється, передусім, у нормативних вимогах досягнення певного віку, наяв­ності життєвого досвіду, розумності та моральності для зайняття певної поса­ди. Так, за Законом про мирових суддів 1979 р. у Великій Британії переважна більшість мирових суддів (всього їх при­близно 30 тис. осіб) призначається на громадських засадах від імені королеви з урахуванням таких характеристик: се­редній вік (від 27 до 65 років), середній рівень достатку, бездоганна репутація, проживання у місцевості, де функціонує відповідний суд. Колегія для розгляду справ про правопорушення неповноліт­ніх призначається з урахуванням ще од­нієї вимоги — хоча б один суддя має бути жінкою [9]. Взагалі, формування органів ювенальної юстиції й в інших країнах містить вимогу гендерного па­ритету.

Антропологічну природу має також проблема дискримінації відповідно до деяких соматичних ознак людини (раса, національність, стать, вік, стан здоров’я тощо). Зазначимо, що дискримінація може бути негативною або позитивною. Негативна дискримінація, тобто обме­ження або позбавлення прав, заборо­нена на міжнародному, регіональному і національному рівнях, що ж до пози­тивної, то у вигляді пільг, привілеїв та імунітетів вона широко розповсюджена в сучасному світі.

Протокол № 12 до Конвенції прав людини та основоположних свобод за­значає, що «Здійснення будь-якого пере­дбаченого законом права забезпечується без дискримінації за будь-якою ознакою, наприклад, за ознакою статі, раси, ко­льору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національної меншини, майнового ста­ну, народження або за іншою ознакою» (ст. 1).

Однією із складових юридичної ан­тропології влади є вивчення міфу як частини державного життя. Міфічні уявлення про державну владу простежу­ються не тільки у традиційних суспіль­ствах (що майже вичерпно проаналізо­вані класиками антропології), але й у модерних і навіть постмодерних. Серед них — міфи про мудрого правителя — філософа на троні, про правову державу та демократію, про всемогутність держа­ви або правителя держави, про універ­сально-взірцевий або, навпаки, унікаль­ний характер своєї державності тощо. Як приклад такого універсалістського державницького міфу можна навести слова Президента Джорджа Буша, ска­зані ним перед випускниками Вест-Пой - нту в 2002 р.: «На кінець ХХ століття вижила і виявилась дієздатною тільки одна-єдина модель прогресу людства», тобто західна демократія. І — прямо протилежний приклад — наголошуван­ня багатьма політиками і політологами на унікальності Російської держави як багатонаціональної, полірелігійної, роз­ташованої у двох частинах світу та ін.

Особливо слід зупинитись на міфо - логізації державного правителя, яка, як уявляється, найбільш потужний потен­ціал має у суспільствах з досучасною політичною культурою (культурою під­данства — за типологією Г. Алмонда) [10] або у суспільствах з державним апаратом, який ще не перетворився на майже автоматично працюючий бюрок­ратичний механізм. Таким є феномен Чингізхана в Імперії Монголів, Сталіна у Радянському Союзі, і, як найкращий зразок — Кім Ір Сена у Північній Ко­реї, який має усі ознаки героїчного міфу (дивне або принаймні незвичне народ­ження, важке дитинство та/або юність, вигнання за межі свого соціуму, випро­бування та боротьба з ворогами, зна­ходження вірних соратників, дивовижні подвиги, загадкова смерть). Цей фено­мен щодо недавнього минулого Росії ви­світлений А. В. Захаровим [11].

Але й демократична державність, для якої характерна інша політична культу­ра — «культура участі» за типологією того-таки Г. Алмонда, не є чужою ант­ропологічній темі. В основі сучасної де­мократичної теорії лежить вироблений

А. Геленом концепт відкритої людини. На його думку, біологічна недоско­налість людини зумовлює її відкритість до світу, пластичність, здатність до змін та діяльності, в тому числі — політич­ної. Такий погляд на людину лежить в основі максимальної демократизації сус­пільного життя, розвитку «демократії участі» [12]. Такий розгляд відносин лю­дини та держави через антропологічну призму дозволяє «зняти» нібито вічну суперечність «особистість — держава». Ці одвічні конкуруючі та ворогуючі сут­ності проявляються з іншого боку: де­ржава як один із варіантів самореаліза - ції людини, а держава — як своєрідне дзеркало людської особистості, в якому відображені людські, антропні риси.

Уявляється, що антропологічний під­хід до держави та державності на відмі­ну від соціологічного або суто юридич­ного підходу дозволить актуалізувати проблеми гуманізації державної політи­ки, захисту людини від жорстких полі­тичних технологій, бездушної машини влади з одного боку, і побачити «людсь­ке обличчя» у держави, з іншого. Такий підхід відкриває нетрадиційні шляхи до осмислення відносин особистості та державної влади і утвердити, нарешті, гасло, яке поки що залишається декла­ративним про те, що не людина існує для держави, а держава для людини. Як видається, осмислення феномену демок­ратичної правової держави може бути плідним напрямом для подальших по­шуків у сфері антропології держави та державної влади.

Ключові слова: державна влада, антропологія, демократія.

Актуальність теми дослідження свідчить про складну ситуацію щодо можливості державної влади за допо­могою наявних засобів впливати на поведінку людей, тому що юридичні аспекти проблематики антропології влади практично не вивчались.

Актуальность темы исследования свидетельствует о сложной ситуа­ции касательно возможности госу­дарственной власти с помощью име­ющихся средств влиять на поведение людей, так как юридические аспекты проблематики антропологии власти практически не изучались.

Background research indicates a complex situation regarding the possi­bility of the government using the funds available to influence the behavior of people as the legal aspects of the prob­lems of anthropology of power almost not been studied.

Література

1. Халипов В. Ф. Кратология как систе­ма наук о власти : монография / В. Ф. Ха­липов. — М. : Республика, 1999. — С. 248.

2. Ясаи Э. Государство / Энтони де Ясаи ; пер. с англ. Г. Покатовича ; под ред. Ю. Кузнецова. — М. : ИРИСЭН, 2008.

— 410 с.

3. Переломов Л. С. Конфуцианство и легизм в политической истории Китая / Л. С. Переломов. — М. : Наука, 1981. — С. 86.

4. Платон. Государство // Собрание сочинений : в 4 т. / Платон. — М. : Мысль, 1994. — Т. 3. — С. 128. — (Филос. насле­дие ; т. 117).

5. Спенсер Г. Опыты научные, поли­тические и философские / Герберт Спен­сер ; пер с англ. под ред. Н. А. Рубакина.

— Минск : Современный литератор, 1998.

— С. 306.

6. Мамут Л. С. Образ государства как алгоритм политического поведения // Общественные науки и современность. — 1998. — № 6. — С. 85-97.

7. Оборотов Ю. Образы государств в глобализующемся мире // Закон и жизнь.

— 2004. — № 8. — С. 4-8.

8. Бойцова В. Люстрация в Централь­ной и Восточной Европе / В. Бойцова, Л. Бойцова // Правозащитник. — 1999.

— № 3.

9. Апарова Т. В. Суды и судебный про­цесс Великобритании. Англия, Уэльс, Шот­ландия / Т. В. Апарова. — М. : Триада Лтд, 1996. — С. 89.

10. Алмонд Г. Гражданская культура. Политические установки и демократии пяти наций // Антология мировой по­литической мысли : в 5 т. — М. : Мысль,

1997. — Т. 2 : Зарубежная политическая мысль ХХ в. — С. 599.

11. Захаров А. В. Народные образы влас­ти // Полис. — 1998. — № 1. — С. 23-35.

12. Гелен А. О систематике антрополо­гии : пер. с нем. // Проблема человека в западной философии. — М. : Прогресс, 1988.

— С. 152-200.