joomla
КАТЕГОРІЯ «ДОГОВІР» ЯК ПІДСТАВА ВИНИКНЕННЯ ПРАВОВОЇ НОРМИ. КОНЦЕПТУАЛЬНІ РИСИ
Юридичний вісник

УДК 347.41:340.132

О. Кізлова,

Доктор юридичних наук, професор кафедри цивільного та господарського права і процесу Міжнародного гуманітарного університету

Поняття договору відоме практично усім правовим системам сучасності і нині широко використовується в різних галузях права. Застосування договорів упродовж вже декількох тисяч років по­яснюється окрім іншого тим, що йдеться про гнучку правову форму, в яку можуть перетворюватися різні за характером суспільні відносини. Основне призначен­ня договору зводиться до регулювання у рамках закону поведінки людей шляхом вказівки на межі їх можливої і належної поведінки, а рівно на наслідки порушен­ня відповідних вимог [1].

Однак не тільки в цивільному праві, але й в інших галузях права, напри­клад в державному, адміністративному, міжнародному і навіть в кримінальному праві, поняття договору поширене і ши­роко застосовується. В кінці XX століт­тя у вітчизняній юридичній літературі починається осмислення договору як універсального регулятора суспільних відносин і джерела приватного права, вказується на міжгалузевий характер договору, з’являються дослідження, які розглядають договір як категорію науки теорії держави і права, зокрема роботи В. Г. Буткевича, Ф. І. Гавзе, В. В. Іва­нова, А. Д. Корецького, Ю. А. Тихоми­рова.

Враховуючи ж умови сьогодення та становлення нової системи економічних відносин, актуальною стає проблема комплексного дослідження загальнона - укових засад договірних відносин, опра­цювання проблеми поняття та юридич­ної природи договору як універсального інструменту регулювання суспільних відносин. Існують різні типи договорів, але їм усім властиві загальні принципи договірного регулювання. Це:

1) диспозитивність правового регу­лювання (свобода договірних умов);

2) автономія волі (добровільність ук­ладання) договірних сторін;

3) формально-юридична рівноправ­ність договірних сторін;

4) еквівалентний характер;

5) взаємна відповідальність сторін, що виражається словами: «договір є за­кон для сторін: уклав договір — вико­нуй» [2].

У загальноправовому формулюванні договір являє собою узгоджене волеви­явлення двох або декількох осіб, спря­моване на досягнення певного правово­го результату (встановлення, зміни та припинення прав і обов’язків). Під наве­дене формально-юридичне визначення договору, яке, безсумнівно, має деяку пізнавальну цінність, потрапляє будь - який правовий договір: трудовий, між­народний, цивільний тощо. Це поняття в сучасному праві є міжгалузевим, за - гальноправовим. Причому в теорії права таке поняття розглядається як спільний правовий акт, що складається з відособ­лених узгоджених волевиявлень. Але, як справедливо відмічено, договір в будь - якій галузі права володіє специфічними особливостями, бо пов’язаний із пев­ними відносинами, що являють собою предмет даної галузі права, і не може не нести на собі печатку цих відносин. Будучи породженням, необхідною фор­мою товарообміну, цивілістична кате­горія договору та її правове оформлення розвивалися й ускладнювалися в міру відповідного розвитку самого обороту (обміну).

Усі договори відрізняються спеціаль­ними ознаками, обумовленими специфі­кою регулюючої їх галузі. Оскільки право як систему галузей можна умов­но розділити на приватну і публічно - правову підсистеми, найбільш загаль­ним буде розмежування договорів на приватноправові і публічно-правові. До останніх відносяться міжнародні, кон­ституційні, адміністративні, фінансові, податкові й інші договори. Самий вираз­ний зразок приватноправових договорів

— цивільний.

Тому у всій масі договорів слід розрізняти договори, які служать підста­вою виникнення конкретних юридичних відносин, і договори, які є підставами виникнення юридичної норми. У першо­му випадку говорять про договір-угоду, в другому — про договір з норматив­ним змістом. При вивченні цивільного права ми оперуємо поняттям договору в першому сенсі — договору як підстави виникнення цивільних відносин [3].

Договори в публічному праві здебіль­шого є договорами нормативного харак­теру, тобто відрізняються встановленням правил тривалої дії для широкого кола адресатів, які повинні: видати правові акти, укласти угоди, здійснити юридич­но значущі дії. Відмінності виявляються у предметі, суб’єктах та змісті таких до­говорів, а також у засобах забезпечення їх реалізації.

Предметом публічно-правового дого­вору є відносини владного характеру, причому лише ті з них, в яких допус­кається узгодження волевиявлення владних суб’єктів.

Суб’єктами публічно-правового до­говору є суб’єкти публічно-правових відносин, котрі наділені насамперед публічно-владними повноваженнями. В адміністративному договорі — це органи виконавчої влади, органи міс­цевого самоврядування та їх посадові особи. Водночас суб’єктами адміністра­тивного договору можуть виступати такі суб’єкти, які не мають владних повноважень, але які можуть у пуб­лічно-правовій сфері бути носіями де­яких владних функцій (трудові колек­тиви, органи самоорганізації населення тощо).

Щодо змісту публічно-правового до­говору, то його специфіка зумовлена тим, що права й обов’язки сторін (учас­ників) мають наперед заданий, передба­чуваний характер, зумовлений компе - тенційними можливостями тієї чи іншої сторони.

Усі публічно-правові договори можна поділити на: установчі договори; компе- тенційно-розмежувальні договори; угоди про делегування повноважень; програм­но-політичні договори про дружбу й співробітництво; договори між держав­ними і недержавними структурами; до­говори про громадянську згоду; міжна­родні договори [4].

Поняття нормативного договору (до­говору з нормативним змістом) було предметом дослідження в багатьох нау­кових працях, у тому числі дисертацій­них, однак вітчизняна наукова думка не має досить ґрунтовних розробок питан­ня про нормативний договір.

У російській правовій школі на іс­нування нормативних договорів вказу­вав В. Ф. Тарановський. Спроби вия­вити нормативні елементи в договорі робилися і в радянський час. Зокрема, Н. Г. Александров відзначав наявність у реальному житті особливої категорії договорів, за допомогою яких утворю­ються юридичні норми.

Крім того, до основних наукових джерел теорії договору слід віднести кілька розділів у роботі Я. М. Магазі - нера «Общая теория права на основе советского законодательства» (написа­на в 1924-1925 роках, вперше опублі­кована в 1998-1999 роках), ряд робіт Ю. А. Тихомирова, серед яких потріб­но особливо виділити окрему главу в авторському підручнику «Публичное право» (1995 р.). Принципово важливі узагальнення містяться в монографії Р. О. Халфиної «Значение и сущность договора в советском гражданском праве» (1954 р.). Велику цінність ста­новлять авторські курси С. С. Алек - сєєва — «Проблемы теории права» (1972-1973 рр.), «Общая теория права» (1981-1982 рр.), «Проблемы теории государства и права» (1987 р.), «Пра­во: азбука, теория, философия. Опыт комплексного исследования» (1999 р.). Вельми актуальними є спостереження і висновки, які висловлені в окремих роботах Д. Н. Бахраха, М. І. Брагінсь - кого, А. Г. Бикова, Р. Ф. Васильєва, В. В. Витрянського, Н. Г. Граната, О. О. Красавчикова, В. В. Лазарева,

A. С. Пиголкина та ін. Необхідно на­звати і таких вчених, як А. В. Дьомін,

B. В. Іванов, А. Д. Корецький, що опуб­лікували ряд праць з питань теорії до­говору, які відрізняються серйозною новизною підходів і глибиною дослі­дження.

Однак із перерахованих авторів тіль­ки Н. Г. Александров і Ю. А. Тихоми­ров, а також А. В. Дьомін, А. Д. Ко - рецький та В. В. Іванов сформулювали комплексні концепції теорії договору.

В дисертації О. О. Мясіна «Норма­тивный договор как источник права» 2003 р. вказується, що в теоретичному плані нормативний договір можна роз­глядати у вузькому сенсі — як форму права, тобто спосіб вираження право­вих норм, і в більш широкому — як джерело права, враховуючи матеріальні та ідеальні аспекти нормативно-договір­них відносин [5].

Матеріальною основою нормативно­го договору виступають опосередкову­вані їм суспільні відносини соціального, економічного, політичного характеру. Ідеальний аспект нормативного дого­вору полягає в усвідомленому волеви­явленні суб’єктів права, направленому на встановлення і реалізацію договір­них взаємозв’язків, що розкриває ін­тереси, мотиви, соціальні настанови контрагентів.

Нормативний договір — це заснова­на на рівності сторін і спільності інте­ресів домовленість (результат волепо - годження або волеслиття), що містить в собі норми права загального характе­ру, спрямоване на досягнення бажаного сторонами (як правило, правотворчими суб’єктами) результату.

Основними ознаками нормативного договору є:

— наявність у ньому правових норм;

— легітимність (легальність), його знаходження в рамках «договірного поля»;

— соціальний характер, тобто спря­мованість на досягнення впорядкова­ності суспільних відносин, досягнення договірного компромісу;

— особлива, суворо формальна про­цедура укладання нормативних дого­ворів і спеціальний порядок розгляду спорів (конфліктів), пов’язаних з їх ви­конанням;

— неприпустимість відмови від вико­нання договірних умов в односторонньо­му порядку, неможливість застосування умови про непереборну силу;

— обов’язкове оприлюднення (опуб­лікування) нормативного договору.

Наведені ознаки, які з невеликими розбіжностями вказуються і іншими ав­торами, є основними, базовими, які най­більш адекватно характеризують норма­тивний договір.

Крім основних ознак, виділяються до­даткові: вміст у договорі правил поведін­ки, які регулюють не тільки відносини суб’єктів, які його (договір) підписали; численність і невизначеність адресатів норм; тривала (неодноразова) дія дого­вору; добровільність укладення; згода сторін з усіх істотних аспектів договору; взаємна відповідальність сторін за неви­конання або неналежне виконання при­йнятих зобов’язань; еквівалентність [6].

Найбільш часто договір з норма­тивним змістом використовується при вивченні цивільного права з іноземним елементом (міжнародного приватного права). У дореволюційній і радянській юридичній літературі практично відсут­ні згадки про існування будь-яких типів договорів. Більшість вчених того часу обмежувалися або розглядом договорів в площині юридичних фактів і правовід­носин, або описували договір як джере­ло міжнародного права. Спроби елемен­тарного термінологічного розмежування можна знайти лише у деяких авторів. У теорії міжнародного права міжнарод­ним договорам як джерелу права при­діляли увагу в дореволюційній Росії H. М. Коркунов, Ф. Мартенс, у тепе­рішній час — П. H. Бірюков, І. І. Лука - шук, Т. Д. Матвеева, Г. І. Тункін.

Необхідно відзначити, що підходи вітчизняних теоретиків права зводились до концепцій волевиявлень держав у міжнародних договорах, розроблених ві­домими німецькими юристами XIX в. — К. Бергбомом і Г. Тріпелем.

К. Бергбом, виділяючи два типи між­народних договорів, запропонував тер­міни «rechtsgeschaftliche Vertrage» (до- говір-угода) і «rechtnormative Vertrage» (нормативний договір). Договори-угоди, на його думку, є поодинокими верхов­ними актами держав, які виникають у межах можливостей, встановлених вже існуючим, як передумова, об’єктивним правом, і повинні в цілому розглядати­ся як зобов’язальні договори, оскільки створюють або скасовують суб’єктивні права держав. Нормативні договори міс­тять загальні, абстрактні норми, в них держави є не суб’єктами права, а «пра­вообразующими факторами».

Замість термінів К. Бергбома Г. Трі - пель використовував «Vertrage» (до­говір) і «Vereinbarungen» (угоду). До­говір, на його думку, завжди є угодою, узгоджені волі держав тут спрямовані на різні цілі, а тому можуть встановлю­вати лише суб’єктивні права і обов’язки. В угоді ж волі спрямовані на одну мету, вони зливаються, утворюючи загальну волю («Gemeinwille»). «Только общая воля, созданная единством волеизъяв­лений двух и более государств, может быть источником международного пра­ва», тому правові норми можуть бути встановлені лише угодою.

Однак міжнародний договір (як і будь-який інший) завжди є акт, що ви­ражає узгодження, а не злиття воле­виявлень суб’єктів міжнародного пра­ва. Дуже близько до такого розуміння підійшли Н. М. Коркунов та А. М. Го - ровець, які вважали, що встановлення норм міжнародного права відбувається шляхом узгодження воль держав [7].

Віденські конвенції про право між­народних договорів 1969 і 1986 рр. визначають договір як угоду суб’єктів міжнародного права, що регулюється міжнародним правом. В основі визна­чень міжнародного договору лежить угода. Вона служить головним методом прийняття рішень і створення норм, покликаних регулювати міжнародні від­носини, в яких відсутня наддержавна влада. Тому угода так чи інакше при­сутня у всіх міжнародних актах. Форми міжнародної угоди різноманітні, і між­народно-правовий договір лише одна з них. Неправові міжнародні угоди мають дві основні форми, а саме — резолю­ції міжнародних органів та організацій і політичні угоди між державами [8].

Угода держав-учасниць лежить в ос­нові резолюцій, прийнятих міжнародни­ми конференціями та організаціями. Бу­дучи юридично обов’язковими, ці акти мають морально-політичну силу. Цей факт констатується як теоретиками, так і практиками. Міжнародні договори, бу­дучи єдиним засобом мирного вирішення питань незалежними політичними утво­реннями, ведуть свою історію з моменту появи міждержавних відносин. До цьо­го форма угоди використовувалася для регулювання зв’язків між племенами. Історія свідчить, що вже в давнину уго­ди були численні і вельми різноманіт­ні. Про них йдеться в законах Ману, в Арташастре Каутильї їм присвячена сьо­ма книга. Міжнародні угоди в давнину скріплювалися релігійними клятвами. їх обов’язкова сила випливала з релігійної моралі, носила морально-політичний ха­рактер. З виникненням міжнародного права договори отримують юридичну силу. Навіть в ХУІІ-ХУІІІ ст. голо­вним, але не дуже надійним джерелом обов’язкової сили договорів була полі­тична мораль монархів. І в ХІХ ст. важ­ливі політичні договори розглядалися не стільки як правові акти, скільки як уро­чисті зобов’язання, що спираються на релігію, на мораль. Незважаючи на всю свою ненадійність, договори відігравали важливу роль у регулюванні відносин між державами. Історія свідчить, що політичні міжнародні угоди передували правовим, підготували для них ґрунт. Але, навіть надавши своїм угодам юри­дичну силу, держави не відмовилися від їх морально-політичної сили [9].

З появою міжнародно-правових дого­ворів починають формуватися і норми, що регулюють їх дію. Власне кажучи, право договорів формується одночасно з міжнародним правом в цілому. Цей процес протікав під великим впливом римського права і, зокрема, такій його частини, як зобов’язальне право. Там же була запозичена формула основ­ного принципу права договорів «pacta sunt servanda». Це проливає світло і на історичні особливості кодифікації пра­ва міжнародних договорів, яка завжди розглядалася як невід’ємна частина кодифікації міжнародного права в ціло­му. Враховуючи роль права договорів у функціонуванні міжнародного права, можна вважати, що без кодифікації цієї центральної галузі було б важко говори­ти про кардинальні успіхи в кодифікації міжнародного права в цілому. Доктри­нальна кодифікація з самого початку приділяла значну увагу праву договорів. У кодексі Й. Блюнчли йому присвячено 60 статей, в кодексі П. Фиоре — 259 параграфів. Найбільш великою доктри- нальної кодифікацією, спеціально при­свяченої праву договорів, був так званий Гарвардський проект, опублікований у 1935 р. Ця вельми ґрунтовна праця була підготовлена групою юристів на базі Гарвардського університету [10].

Також цікавим є питання щодо ви­значення співвідношення «звичайних» цивільних договорів та міжнародних до­говорів, які ЦК України згадує окремо.

Міжнародний договір — це угода двох або кількох держав, що містить норми права про встановлення, зім­ну або припинення прав і обов’язків у відносинах між ними. Залежно від рів­ня, на якому укладається міжнародний договір, він може бути міждержавним, міжурядовим, відомчим, а залежно від кількості сторін — двостороннім або ба­гатостороннім.

Міжнародні договори є частиною національного законодавства. Зі змісту ст. 20 Закону України «Про міжнарод­ні договори України» випливає, що до числа міжнародних договорів, положен­ня яких мають застосовуватися в Ук­раїні, належать: договори, ратифіковані Верховною Радою України; договори, затвердження, прийняття або приєднан­ня до яких здійснене на основі рішень Верховної Ради України або Президента України; договори, які набрали чинності з моменту підписання їх Президентом України.

Міжнародні договори, чинні в Україні, мають пріоритет перед національним за­конодавством. Таке правило відображає загальну тенденцію до гармонізації між­народних угод та національного законо­давства з формуванням у перспективі уніфікованих норм у галузі цивільного права [11].

Крім того, у системі правових зв’язків найчастіше використовується правова конструкція «адміністративного договору».

Категорія адміністративного договору згадується у радянській літературі 20-х років минулого століття як побічна фор­ма управлінської діяльності, у 60-х — як один з факторів її демократизації. У той період одним з перших авторів, що приділили цьому питанню належну увагу, був польський адміністративіст Є. Старосьцяк.

Термін «адміністративний договір» останнім часом досить вживаний, хоча у нормативних джерелах і не використо­вується. Невизначеним остаточно це пи­тання залишається і у теорії адміністра­тивного права, хоча йому і приділяється чимало уваги. У науці адміністративного права було зроблено певні спроби щодо визначення змісту поняття адміністра­тивного договору. Зокрема, його запро­поновано визначати як «угоду, укладену суб’єктами адміністративного права на підставі адміністративно-правових норм у загальнодержавних та інших публіч­них інтересах, правовий режим якої визначається змістом владних повнова­жень, носієм яких є обов’язково одна із сторін» [4].

Адміністративний договір — різновид публічно-правового договору. У системі правових зв’язків він займає проміжне місце між адміністративним актом, що виражає однобічне владне волевиявлен­ня компетентного державного органу влади, і договором приватноправового характеру, заснованим на рівноправ­ності сторін [2].

У сучасному цивільному праві саме поняття договору стало багатозначним. Його можна розглядати з трьох точок зору: як підстава виникнення правовід­носин; як саме правовідношення, що виникло з цієї підстави, і, нарешті, як форму, яку відповідне правовідношення приймає [12].

О. С. Йоффе зазначав, що «для все­стороннего ознакомления с сущностью договора он должен быть изучен и как юридический факт, и как правоотноше­ние, и как форма, используемая при его заключении» [13].

Таким чином, необхідно констатува­ти, що зростаюча тенденція використан­ня договорів у діяльності суб’єктів пра­ва викликає необхідність опрацювання теоретичної моделі договору, з’ясування її суттєвих умов, а також пропозицій щодо вдосконалення теоретичних основ окремих галузей права.

Ключові слова: договір, правова норма, публічний договір, міжнародний договір.

У статті розглянуті концепту­альні риси категорії «договір» як під­стави виникнення правової норми. Встановлено, що поняття догово­ру відоме практично усім правовим системам сучасності і нині широко використовується в різних галузях права.

В статье рассмотрены концепту­альные положения категории «дого­вор» как источника возникновения правовой нормы. Установлено, что понятие договора известно практи­чески всем правовым системам сов­ременности и широко используется в разных отраслях права.

This article examines the conceptu­al provisions category «contract» as a source of legal norms. Found that the concept of the contract is known to al­most all modern legal systems and is widely used in various fields of law.

Література

1. Договорное право. Кн. 1. Общие по­ложения / М. И. Брагинский, В. В. Вит - рянский. — Изд. 3-е, стер.

2. Адміністративне право України / за заг. ред. Б. Кравченка. — К. : Основи, 2002.

— 335 с.

3. Гражданское право Украины : учеб. для вузов системы МВД Украины. В 2 ч. Ч. I/ А. А. Пушкин, В. М. Самойленко, Р. Б. Шишка [и др.] ; под ред. А. А. Пуш­кина, В. М. Самойленко. — X. : Ун-т внутр. дел ; «Основа», 1996. — 440 с.

4. Адміністративне право України. Ака­демічний курс : підручник. У 2 т. Т. 1. За­гальна частина / редкол.: В. Б. Авер’янов (голова). — К. : Юрид. думка, 2004. —

С. 294.

5. Мясин А. А. Нормативный договор как источник права : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01 / А. А. Мясин. — Саратов, 2003.

6. Мясин А. А. Нормативный дого­вор как источник права : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01 / А. А. Мясин ; науч. рук. Н. И. Матузов. — Саратов, 2003.

— 29 с.

7. Горовцев А. М. Сущность между­народного права // Журнал Министерс­тва юстиции. — 1911. — № 7. — С. 242 ; Коркунов Н. М. Международное право /

Н. М. Коркунов. — СПб, 1886. — С. 111­112.

8. Бирюков П. Н. Международное пра­во : учеб. пособие / П. Н. Бирюков. — М. : Юристъ. 1998.

9. Международное право : учебник / МГИМО ; отв. ред.: Ю. Н. Колосов, В. И. Кузнецов. — М., 1995.

10. Вилкова Н. Г. Договорное право в международном обороте / Н. Г. Вилкова.

— М. : Статут, 2004.

11. Цивільне право України : підручник. В 2 т. Т. 1 / [Є. О. Харитонов, О. В. Дзе - ра, В. В. Дудченко та ін.] ; за ред. Є. О. Ха­ритонова, Н. Ю. Голубевої. — X. : Одіссей, 2008. — 832 с.

12. Брагинский М. И. Договорное пра­во: Общие положения / М. И. Брагинский,

В. В. Витрянский. — М. : Статут, 1997.

— С. 10.

13. Иоффе О. С. Обязательственное право / О. С. Иоффе. — М. : Госюриздат, 1975. — С. 26-27.