joomla
АНТРОПОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ПРАВОЗНАЧУЩОЇ ПОВЕДІНКИ
Юридичний вісник


В. Завальнюк,

Кандидат юридичних наук, професор кафедри теорії держави і права Національного університету «Одеська юридична академія»

Категорія правової поведінки є базо­вою для теорії права, філософії права, соціології права та кримінології. В кон­тексті зростання уваги до людського в праві, повернення соціальних структур до їх безпосереднього виконавця, усе більшою мірою помітно, що правова по­ведінка сьогодні має вивчатися не прос­то з урахуванням, а й на основі здобут­ків юридичної антропології.

Звернення до дослідження поведінки в правовій сфері є характерною рисою сучасного правознавства, що пов’язано з низкою факторів. По-перше, це викли­кано пожвавленням процесів оновлення методології юридичної науки, поворо­том від формально-догматичних тракту­вань права до вивчення права в кате­горіях правової реальності та правового життя, основним агентом якого є пра­вова людина в єдності її біосоціальної, духовної та правової сутності. Інакше кажучи, у правознавстві відбувається антропологічний поворот, проявом яко­го є вивчення дії права, його впливу на поведінку на свідомість людини. По-дру­ге, в умовах становлення нового типу суспільства — інформаційного суспіль­ства змінюється змістовне наповнення категорії «правова поведінка».

Термін «правова поведінка» у віт­чизняній науковій літературі з’явився порівняно недавно, хоча сама по собі правова поведінка як реально існуюче явище вивчається юридичною наукою протягом вже багатьох десятиліть. Пе­редусім, слід відмітити монографію академіка В. М. Кудрявцева «Правова поведінка: норма і патологія» [1], що побачила світ три десятиліття тому, та дослідження В. В. Оксамитного «Пра­вомірна поведінка особистості» [2], що з’явилося трьома роками пізніше. У цих книгах з позицій соціоцентричного, влас­тивого радянській юриспруденції підхо­ду, подані дефініція, ознаки, типологія правової та правомірної поведінки. Гї суб’єктами визнаються не тільки люди­на, але й колективні суб’єкти, юридичні особи, держава тощо. Зазначимо, що, на нашу думку, з позицій антропологіч­ного розуміння права більш коректним виглядає визнання єдиним суб’єктом правової поведінки людини. Взагалі, слід констатувати брак новітніх якісних досліджень правової поведінки, які б враховували антропологічні її аспекти. Симптоматично, що розділи, присвячені правовій поведінці, відсутні у найбільш поширених підручниках з антропології права Норбера Рулана та А. І. Ковлера.

У сучасній російській та українській науці дослідження правової поведінки певною мірою розширено за рахунок застосування діяльнісного підходу, де поведінка виступає як один з різно­видів людської діяльності, явища більш широкого, ніж суто поведінка, хоча є й протилежні висновки щодо співвід­ношення діяльності та поведінки. Так С. М. Кожевников зазначає, що діяль­ність людини — це прояв її фізичної або інтелектуальної енергії, спрямова­ної на досягнення певного результату. Натомість поняття «поведінка» озна­чає взаємозв’язок людини з навколиш­нім середовищем, опосередкований її зовнішньою (руховою) і внутрішньою (психічною) активністю, орієнтованою на соціальні регулятори. Це поняття включає як активну діяльність індивіда, так і його бездіяльність (неявка виборця в день виборів на виборчу дільницю з принципових міркувань, страйки грома­дян з економічних та інших мотивів та ін.) [3, 11-12].

Правова поведінка є категорією за­гальнотеоретичної юриспруденції, що широко використовується для аналізу правової сфери. До ознак правової по­ведінки відносять: соціальну значимість правової поведінки, її свідомий, вольовий характер, правову регламентованість, підконтрольність державі і здатність викликати певні правові наслідки [1, 37­40]. Зазначимо, що й використання тер­міна «правова» для усіх видів поведін­ки, передбачених об’єктивним правом, видається деякою мірою некоректним, оскільки термін «правовий» однозначно сприймається правосвідомістю як пози­тив. Тому віднесення до правової по­ведінки протиправних, не схвалюваних правом діянь виглядає дисонансом до цього терміна. Недосконалість терміна «правова поведінка» як такого, що мав би охоплювати всі різновиди актів по­ведінки, дотичні до права, відмічає в од­ній із своїх статей А. Ф. Крижанівський [4, 67].

В останні роки у науковий оборот впроваджується поняття «юридично значуща поведінка», що визначається як врегульована правом, типова, соціально значуща і свідомо вольова поведінка суб’єктів, що спричиняє юридичні на­слідки [5, 10]. На нашу думку, цей тер­мін також не охоплює усіх видів поведін­ки, так чи інакше передбачених правом у широкому його розумінні. По-перше, термін «юридичний», використаний у цьому визначенні, має прив’язку до того, що має назву юридичного права, а саме — системи загальнообов’язкових, формально визначених правил поведін­ки, які в остаточному санкціонуються державою та забезпечуються можливіс­тю застосування державного примусу. Такий термін некоректно відносити до актів поведінки, які позитивним правом не заборонені й одночасно не передба­чені, де людина може діяти на власний розсуд, точніше, де в якості регулято­ра виступає природне право та його цінності.

По-друге, ця дефініція юридично значущої поведінки відноситься лише до типової, соціально значущої та сві­домо вольової поведінки. Постають пи­тання про нетипову поведінку, що не є ні правопорушенням, ні правомірним вчинком, але теж може мати юридичне значення, про поведінку, яка не є свідо­мо-вольовою, але при цьому може мати юридичні наслідки. Нарешті, залишаєть­ся питання про поведінку недієздатних осіб, яка теж може мати юридичні на­слідки, передбачені правом (наприклад, суспільно небезпечне діяння, вчинене особою, яка не досягла віку криміналь­ної відповідальності, спричиняє засто­сування примусових заходів виховного характеру).

У зв’язку з цим для позначення усіх видів поведінки людини, передбачених об’єктивним правом у його природному та позитивному сенсах, пропонується термін «правозначуща поведінка». Цей термін теж не є досконалим, на що ука­зує А. Ф. Крижанівський у вищезгаданій статті, але його відчутною перевагою є указівка на визначення або зазначення такого феномена правом (а не значення для права, як наголошує цей автор).

На наш погляд, правозначуща по­ведінка — це поведінка (діяльність або бездіяльність) людини, визначена нормами та принципами об’єктивного (позитивного та природного) права, що спричиняє або здатна спричинити пра­вові наслідки.

Підкреслимо, що основними, не­змінюваними ознаками правозначущої поведінки є її передбачуваність (визна­чення) правом та здатність викликати правові наслідки у вигляді виникнення, зміни або припинення правових відно­син, появи підстав юридичної відпові­дальності, для відшкодування заподія­ної шкоди тощо. Суб’єктивна складова правозначущої поведінки та характерис­тики її суб’єкта відносяться до варіатив­них ознак: свідомість людини та воля до такої поведінки, властивості людини або об’єднань людей як суб’єктів мо­жуть бути різними, і саме вони зумо­влюють юридичну оцінку того чи іншого поведінкового акту. Крадіжка, вчинена дорослим, і крадіжка, вчинена малоліт­ньою особою, розглядаються як акти правозначущої поведінки за повною то­тожністю основних ознак (протиправність та юридичні наслідки) і одночасно кваліфікуються як різні види правозна - чущої поведінки (відповідно — злочин та об’єктивно протиправне діяння).

Доводиться констатувати, що дослі­дження питань правозначущої поведінки провадяться переважно в плані аналізу основних її різновидів. Більшість дослід­ників застосовують прийом дихотомії для розмежування правомірної поведін­ки та правопорушення, якими, по суті, вичерпується класифікація правової по­ведінки за критерієм відповідності при­писам права. Між тим категорія право-значущої поведінки охоплює не тільки протилежні за своїми характеристиками правомірну поведінку та правопорушен­ня, але й лімінальні різновиди поведін­ки, що лежать у широкій зоні між ними такі як об’єктивно протиправна по­ведінка та зловживання правом.

Російський дослідник А. М. Хужин визначає об’єктивно протиправну по­ведінку як невинувате, протиправне, соціально шкідливе діяння фізичної або юридичної особи, яке спричиняє за­стосування правовідновних заходів, у виключних випадках, прямо передбаче­них законом, — заходів юридичної від­повідальності [6, 12]. З цим визначенням важко погодитись, оскільки воно може бути поширено лише на один варіант об’єктивно протиправної поведінки, а саме — невинуватої поведінки делікто - здатних осіб. Тоді за межами об’єктивно протиправної поведінки залишаються діяння неделіктоздатних осіб, які мають юридичні наслідки у вигляді примусо­вих заходів медичного або виховного характеру.

На нашу думку, з позицій юридичної антропології та властивого їй діяльнісного підходу об’єктивно протиправна поведінка — це поведінка, яка порушує правові заборони, тим самим завдаючи шкоди правам та інтересам, що охоро­няються правом, і створює підстави для застосування заходів правового реагу­вання щодо її суб’єкта. Останніми мо­жуть бути заходи захисту (наприклад, примусові заходи медичного характеру та примусові заходи виховного характе­ру), правовідновні заходи (наприклад, відшкодування заподіяної шкоди) або заходи юридичної відповідальності.

Природа зловживання правом по­роджує не менше проблемних питань, ніж об’єктивно протиправна поведінка. На сьогодні викристалізувались такі варіанти розуміння цього феномена: 1) зловживання правом — це різно­вид протиправної поведінки. Так, на думку Т. Т. Полянського, зловживан­ня правом — це така протиправна по­ведінка, у процесі та в результаті якої суб’єкт права, маючи на меті заподія­ти шкоду іншим суб’єктам або свідомо припускаючи її настання, формально здійснює певне суб’єктивне юридичне право чи відповідний обов’язок, зміст яких сформульований відносно визна­чено і тому може бути витлумачений неоднозначно [7, 38]; 2) зловживання правом може бути як правомірним, так і неправомірним актом поведінки. Так Н. О. Дурново стверджує, що, не будучи ні правопорушенням, ні пра­вомірною поведінкою, зловживання правом є юридично допустимою дією суб’єкта по здійсненню свого права в межах належного йому суб’єктивного права, що порушує межі здійснення суб’єктивного права або не порушує ці межі, але є соціально шкідливою, суспільно засуджуваною і такою, що заподіює шкоду правам, свободам та інтересам інших учасників суспільних відносин. При цьому досліджуване яви­ще може носити як протиправний, так і правомірний характер [8, 9]. Схожу думку щодо варіативності зловживан­ня правом висловлює О. О. Малиновський, який зазначає, що зловживання суб’єктивними правами можна кла­сифікувати як правомірні (легальні) і протиправні. Підставою даного поділу, на його думку, є юридичний критерій оцінки шкоди (заподіяного зла). Якщо заподіяння шкоди учасникам суспіль­ним відносинам є протизаконним, то перед нами протиправне зловживання правом. Якщо ні — правомірне. Таким чином, зловживання правом не є ні са­мостійним видом правової поведінки, ні різновидом виключно протиправної або тільки правомірної поведінки [9, 11].

Як уявляється, застосування антро­пологічного підходу до розуміння злов­живання правом дає можливість оцінити зловживання правом як самостійний вид правозначущої поведінки. Перш за все, зазначимо, що поняття «зловживання правом» у своїй семантиці містить гли­боку антропологічну складову, якою є поняття «зло» — одна з вічних проблем людського буття та його осмислення як на філософському, так і науковому рів­ні. Зловживання правом, будучи актом поведінки по реалізації суб’єктивного права, формально не порушує правових заборон (чим відрізняється від правопо­рушень та об’єктивно протиправної по­ведінки), але при цьому заподіює шкоду охоронюваним правам та інтересам.

Проблематикою указаних різновидів правозначущої поведінки антропологічна концепція правової поведінки не вичер­пується. Зокрема, дискусійним є питан­ня про те, чи має правозначущий харак­тер аутоагресивна поведінка, зокрема, суїцид та тілесні самоушкодження.

З одного боку, аутоагресивна поведін­ка не порушує права інших людей, чим і зумовлено, на нашу думку, виведен­ня її за межі правозначущої поведінки. А з іншого боку, це непросте і гостро - актуальне питання вимагає правового аналізу та реагування, зважаючи на те, що від самогубств у світі сьогодні гине більше людей, ніж від умисних убивств та війн. З позицій не тільки юридичної антропології, але й кримінального права самогубство оцінювалося та оцінюється по-різному залежно від традицій право­вої культури. Правова оцінка самогубс­тва у сучасних системах кримінального законодавства різних держав не є одно­значною і передбачає відповідальність не тільки за співучасть, але й за замах на самогубство, доведення до самогубства, пособництво самогубству [10, 8]. Поряд з забороною самогубства у більшості досучасних християнських країн та у деяких сучасних державах (так, право Сінгапуру містить відповідальність за невдалий суїцид), поряд з нейтрально-юридичним ставленням до суїциду у більшості сучасних держав, історично відомий культ самогубства у народів

Мезоамерики (майя), в Японії (доб­ровільний ухід з життя старих людей), в Індії (самоспалення удів). Більше того, ідея добровільного уходу з життя старої людини задля зменшення навантажен­ня на державний бюджет нещодавно була відроджена віце-прем’єр-міністром Японії, щоправда, це викликало зливу обурених відгуків з боку громадян [11].

На нашу думку, аутоагресивну по­ведінку слід віднести до правозначущої поведінки з декількох міркувань. По-перше, за пособництво при само­губстві, підбурювання до самогубства, доведення до самогубства і ненадання медичної допомоги при самогубстві за­конодавством різних країн, у тому числі й українським, передбачено заходи юри­дичної відповідальності, що є одним з юридичних наслідків аутоагресії, хоча ці наслідки покладаються на іншу осо­бу, ніж самогубець. По-друге, невдала спроба самогубства може призвести до такого превентивного заходу, як надан­ня самогубці психіатричної допомоги без його на те згоди. За українським законодавством, особа, яка вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, може бути ог­лянута психіатром або госпіталізована до психіатричного закладу без її згоди і навіть усвідомлення [12, ст. 12, 14]. По-третє, гідну смерть (еутаназія), яку слід розглядати як різновид само­губства, легалізовано у деяких країнах (Нідерланди, Бельгія, окремі кантони Швейцарії, Люксембург, окремі штати США), а в інших — дискутується пи­тання про її легалізацію.

Одним з характерних, поки що не осмислених з позицій теорії права фе­номенів, є віртуалізація правозначущої поведінки, зумовлена розвитком інфор­маційного суспільства та появою но­вих видів відносин, які І. М. Рассолов пропонує назвати мережевими відноси­нами [13]. Специфікою правозначущої поведінки в Інтернеті є те, що, по-пер­ше, вона є неможливою поза системи технічних пристроїв та інформаційних технологій, що не належать жодній конкретній особі. Інтернет (в юридичному сенсі) визначають як специфічний спосіб виникнення правовідносин між фізичними та юридичними особами, які зв’язуються між собою за допомогою технічних пристроїв [14]. По-друге, така поведінка здійснюється поза фізичним контактом з іншими учасниками мере­жевих відносин.

На нашу думку, антропологічний підхід до дослідження правозначущої поведінки має також дати відповідь на питання про вплив антропних характе­ристик суб’єкта поведінки на її мотива­цію, здійснення, наслідки.

Правозначуща поведінка є формою об’єктивації діяльності людини, при цьо­му її характер і динаміка багато в чому визначаються не тільки рівнем правової культури правотворчості та правозасто - сування, але й особливостями соціаль­но-правового статусу людини і правових зв’язків, що виникають між суб’єктами правовідносин. Інакше кажучи, з пози­цій юридичної антропології один і той же договір, укладений дорослим чи ди­тиною, чоловіком чи жінкою, мешкан­цем мегаполісу або жителем глухого села має відмінності, принаймні у моти­вації, конкретних фактичних діях тощо. Особливо ж виразно ці антропологічні відмінності простежуються у протиправ­ній поведінці, де антропологізація прямо закріплена правовими приписами. Так, проступок, вчинений неповнолітнім, має відмінні від проступку, вчиненого дорослим, юридичні наслідки, зумовлені різними санкціями правової норми та іншими правовими засобами (застере­женнями щодо віку настання юридичної відповідальності, наприклад).

Що ж стосується загальних антропо­логічних, психологічних та соціологіч­них проблем правозначущої поведінки, то вони вивчені порівняно слабко.

Людина як соматична істота детер­мінована своїм матеріальним субстра­том, який опосередковано впливає на психіку через «спонукання», мотиви і афекти. Як зазначав один з найбільш відомих дослідників антропології та юридичної психології російський філо­соф та теоретик права К. Д. Кавелін, «спонукання» є об’єктивним утворен­ням і присутнє в психіці незалежно від волі суб’єкта. К. Д. Кавелін писав: «Від довільної діяльності суворо відріз­няється спонукання до вчинку. Спону­кання є тільки поштовх, що викликає діяльність, але не сама діяльність. Спо­нукання може і не бути в нашій владі. Воно може з’явитися недумано-негада - но, у вигляді зовнішнього враження, воно може виникнути в душі без нашої участі, у вигляді почуття, бажання, дум­ки». Якщо поведінка людини детерміно­вана афектами і «спонуканнями», то для автора це тотожно матеріальній зумов­леності поведінки, яка стає «мимовіль­ною» дією. Така дія виявляється або як суто біологічна активність особи, або як формально-телеологічна зумовленість вчинку [15].

«Спонукання», що викликаються в людині її соматичною організацією, мо­жуть стати предметом емоцій та реф­лексії, а значить, і предметом свідомого цілепокладання. У цьому випадку ви­никає намір вчинку. Умисність вчин­ку зовсім не означає його довільності. Умисний вчинок, незважаючи на реф­лексивне ставлення до нього суб’єкта, залишається зовнішньо-, причинно зу­мовленим. У цьому сенсі телеологічна обумовленість виявляється формальним механізмом реалізації матеріальної зу­мовленості. Стосовно людини умисність значить для неї щось інше і набагато більше, ніж свідомість. Намір не є просте знання здійснюваної дії, але резолюція її виконання. Дія буде умисною навіть і в тому випадку, коли вона відбуваєть­ся під сильним тиском спонукання або під впливом психічного насильства, бо в обох випадках людина, зрештою, дія­ла з наміром вчинити так, а не інакше,

— тільки вона діяла не цілком вільно і намір її був більш-менш вимушеним.

Концепція К. Д. Кавеліна, незважаю­чи на її занадто критичний детермінізм, має раціональне зерно. По-перше, він розрізняє умисну поведінку та довільну поведінку. Це дозволяє не лише розши­рити спектр нашого сприйняття право­вої поведінки, але й по-новому збагнути деякі принципові аспекти суб’єктивної сторони вчинку. По-друге, поєднання психологізму та соціального детермініз­му дає можливість побачити ті антропо­логічні детермінанти правової поведін­ки, які зазвичай відносять на користь соціальних чинників. Йдеться, перш за все, про так званий «психологічний» вік суб’єкта та його вплив на внутрішнє пе­реконання у правомірності чи неправо­мірності поведінки.

Показово, що більшість сучасних дослідників у сфері юридичної психо­логії вказують на те, що усвідомлюва­на (умисна) довільна поведінка складає надзвичайно скромний процент з усьо­го спектра правової активності осо­бистості. Фактично цей тип поведінки з’являється виключно у тому випадку, коли суб’єкт потрапляє до нетипової ситуації, яка вибивається зі звичних шаблонів та вимагає прийняття само­стійного рішення. При цьому кількість ціннісно-нормативних правових орієнти­рів є незначною.

Незважаючи на те, що стерео­типність правозначущої поведінки оче­видна, майже ніхто серед сучасних юристів-антропологів не говорить про конкретні стереотипи. Між тим мож­на виділити принаймні декілька таких базових формул. Слід зробити застере­ження, що стереотипи правозначущої поведінки слід чітко відмежовувати від типів правозначущої поведінки.

Той факт, що за незначними ви­нятками правозначуща поведінка є не довільною та/або умисною, зумовлює те, що у сучасній юриспруденції зростає інтерес до суб’єктивної сторони право­вої поведінки, її антропологічного вимі­ру. Правозначуща поведінка, будучи од­ним з різновидів поведінки соціальної, безперечно, є поєднанням внутрішнього психологічного стану суб’єкта та тих со­ціальних структур, що його оточують.

Слід зробити застереження, що, го­ворячи про ті чи інші антропологічні детермінанти правової поведінки, нас цікавить, перш за все, їх вплив на її суб’єктивну сторону. Тобто: специфіка мотивів та цілей правової поведінки в залежності від віку та статі суб’єкта, значення тих чи інших психологічних та соціальних факторів при виборі певного варіанта юридично значущої поведінки тощо. Врахування тих чи інших особ­ливостей суб’єктивної сторони право­вої поведінки вимагає психологічних та антропологічних знань. Психологія та антропологія правозначущої поведінки багато у чому переплітаються, проте їх основне завдання — виявити, яким чином відбувається внутрішня детер­мінація того чи іншого діяння. Право-значуща поведінка несе в собі елементи несвідомого, підсвідомого та навіть надсвідомого (колективного), що накладає свій відбиток на мотивацію кожної ок­ремої людини діяти в рамках права або ж виходити за них.

Отже, з позицій юридичної антропо­логії є можливим розширення спектра правозначущої поведінки та досліджен­ня усіх її сторін, включно об’єктивну та суб’єктивну сторони. При цьому відмітним є те, що саме діяльнісна (об’єктивна) сторона правозначущої поведінки є визначальним критерієм для її типологізації і дозволяє поряд з правомірною поведінкою та право­порушенням виокремити об’єктивно протиправну та зловживаючу правом поведінку. До правозначущої поведінки слід віднести також ті акти аутоагре- сивної та віртуальної поведінки, які спричиняють або здатні спричинити юридичні наслідки.

Ключові слова: правозначуща по­ведінка, правопорушення, правомірна поведінка, об’єктивно протиправна по­ведінка, зловживання правом, аутоагре - сивна поведінка, віртуальна правозначуща поведінка.

З позицій юридичної антропології розглянуто поняття та види право-значущої поведінки. Поряд з правомір­ною поведінкою та правопорушенням виокремлено об’єктивно протиправну та зловживаючу правом поведінку. До правозначущої поведінки віднесе­но також акти аутоагресивної та віртуальної поведінки, які передба­чені об’єктивним правом і спричиня­ють або здатні спричинити юридичні наслідки.


С позиций юридической антропо­логии рассмотрено понятие и виды правозначимого поведения. Наряду с правомерным поведением и право­нарушением выделено объективно противоправное и злоупотребляю­щее правом поведение. К правозна­чимому поведению отнесено также акты аутоагрессивного и виртуаль­ного поведения, которые влекут или могут повлечь юридические послед­ствия.

From the standpoint of legal anthro­pology the notion and types of legal meaning behavior are enlightened. Be­side the lawful and wrongful behavior and objectively wrongful behavior and abuse of the law are presented. Legal meaning behavior should also include autoaggressive acts and virtual behav­ior that cause or may cause legal con­sequences.

Література

1. Кудрявцев В. Н. Правовое поведе­ние: норма и патология / В. Н. Кудрявцев.

— М. : Наука, 1982. — 287 с.

2. Оксамытный В. В. Правомерное по­ведение личности / В. В. Оксамытный.

— К. : Наук. думка, 1985. — 175 с.

3. Кожевников С. Н. Правовое поведение и правонарушение: сущность и содержа­ние : учеб.-метод. пособие / С. Н. Кожев­ников. — 2-е изд., испр. и доп. — Н. Нов­город : Изд-во «Общество «Интелсервис», 2002. — 72 с.

4. Крижанівський А. Ф. Правова по­ведінка в понятійно-категоріальному зрізі теоретичної й прикладної юриспруденції / / Південноукраїнський правничий часо­пис. — 2010. — № 2. — С. 67-69.

5. Прусаков А. Д. Действие и бездейс­твие как формы юридически значимого поведения : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01 / А. Д. Прусаков. — Сара­тов, 2008. — 32 с.

6. Хужин А. М. Объективно-противо­правное поведение в Российском праве : ав­тореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01 /

А. М. Хужин. — Н. Новгород, 2000. — 23 с.

7. Полянський Т. Т. Феномен зловжи­вання правом (загальнотеоретичне дослі­дження) / Т. Т. Полянський. — Л. : Гали­цький друкар, 2012. — 456 с.

8. Дурново Н. А. Злоупотребление пра­вом как особый вид правового поведения. Теоретико-правовой анализ : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01 / Н. А. Дур­ново. — Н. Новгород, 2006. — 27 с.

9. Малиновский А. А. Злоупотребление субъективным правом как юридический фе­номен : автореф. дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.01 / А. А. Малиновский. — М., 2009.

— 52 с.

10. Цой О. Р. Криминологические про­блемы пенитенциарного суицида и его пре­дупреждение : по материалам Республики Казахстан : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.08 / О. Р. Цой. — М., 2006.

— 22 с.

11. McCurry J. Let elderly people ‘hurry up and die’, says Japanese minister [Electronic resource] / / Guardian. — 2013. — 22 Jan.

— Code of access : http: / / Www. guardian. co. uk/world/2013 / jan/22 / elderly-hurry - up-die-japanese

12. Про психіатричну допомогу : Закон України від 22.02.2000 № 1489-III / / Ві­домості Верховної Ради України. — 2000.

— № 19. — Ст. 143.

13. Рассолов И. М. Право и Интернет. Теоретические проблемы / И. М. Рассо­лов. — 2-е изд., доп. — М. : Норма, 2009.

— 383 с.

14. Великомыслов Ю. Я. Право и ин­тернет: Пособие по защите Ваших прав в сети Интернет [Электронный ресурс] / Ю. Я. Великомыслов, А. В. Равлик. — Ре­жим доступа : http:/ /allpravo. ru/library/ doc2044p0/instrum4935/item4938.html

15. Ивонин Ю. П. Правовая антропо­логия К. Д. Кавелина: поиск компромисса [Электронный ресурс] / Ю. П. Ивонин. — Режим доступа : http: / / Www. antropolog. ru/doc/persons/ivonin/ivonin2