joomla
ЛЮДСЬКИЙ ВИМІР УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ
Юридичний вісник


УДК 342.5(477)



Р. МІНЧЄНКО,

Доктор юридичних наук, завідувачка кафедри цивільного процесу Національного університету «Одеська юридична академія»

Зміна в Україні суспільно-політич­ного ладу наприкінці XX століття зруй­нувала усталену систему цінностей, що породило втрату в людей довіри до ідеалів суспільства та держави, можли­востей їх реалізації; існують життєва дезорієнтація, страх перед завтрашнім днем, невизначеність, невпевненість у власних силах, недовіра до державних інститутів. Побудова нової держави не­можлива без створення й утвердження нових ідеалів суспільно-політичного роз­витку з певними цінностями, нормами, орієнтирами. Невідповідність сьогоден­ню колишніх соціальних цінностей, що залишаються визначальними для знач­ної частини громадян України, інерція стереотипів гальмують хід перетворень, знижують ефективність реформ. В умо­вах сьогодення особливої актуальності набуває усвідомлення, прийняття, по­ширення й роз’яснення серед усіх гро­мадян сутності нової парадигми соціаль­них цінностей українського суспільства як механізму реалізації обраного сус­пільного ідеалу. Зазначена парадигма має стати в масовій свідомості надійним орієнтиром у повсякденному житті, змі­нити, поглибити наші погляди на вибір шляху України.

У соціальній, правовій та демокра­тичній державі основною соціальною цінністю є людина, її життя, здоров’я, честь та гідність; права та свободи осо­би; захист порушених прав людини та громадянина. На сьогоднішній день у демократичних державах відбувається усвідомлення важливості існування га­рантій охорони прав громадян, у тому числі інституційних. У зв’язку з розши­ренням функцій і повноважень органів та посадових осіб державної влади, ускладненням механізму їх реалізації в сучасних державах відбулися зміни в характері й масштабах їх діяльності, що спричиняє зростання ймовірності порушень прав громадян без порушень закону [1].

Слід зазначити, що на теперішній день морально-етичний напрям соціаль­ного розвитку є загальносвітовою тен­денцією. Свідченням тому є те, що де­ржави — учасниці Ради Європи взяли на себе зобов’язання «постійно мати за мету зміцнення людського виміру, особливо в епоху перемін», виходячи з того, що серед ключових принципів, проголошених у Паризькій хартії для нової Європи, послідовно проводить­ся ідея про те, що в «основі демократії перебуває повага людської особисті та верховенства закону. Демократія, — за­значається в цьому документі, — є най­кращою гарантією свободи висловлення своєї думки, терпимості щодо всіх груп у суспільстві та рівності можливостей для кожної людини. Демократія, яка має представницькій і плюралістичний характер, тягне за собою підзвітність виборцям, зобов’язання державних влад виконувати закони та неупередже - не здійснення правосуддя. Ніхто не має стояти над законом» [2].

Цей напрям руху, по суті, відобра­жений у Конституції України, перед­бачає кардинальну зміну не тільки політичних та економічних відносин, їх взаємозв’язку з існуючою державною владою, а передусім морально-етичне відродження Українського народу, ук­раїнського суспільства в цілому.

Сучасні соціально-економічні, полі - тико-юридичні, публічно-владні та уп­равлінські перетворення в Україні, що зорієнтовані на втілення в життя кон­ституційних принципів справедливості, свободи особи, приватної власності, під­приємництва, справедливості, «людсько­го виміру» державної політики, гуманіз­му, на формування змішаної соціально спрямованої економіки, громадянського суспільства з відповідною правовою де­ржавою, зумовлюють нагальну потребу створення самостійної і якісно нової національної правової системи, підґрун­тям якої має стати конституційний прин­цип верховенства права, запроваджен­ня в суспільне життя якого пов’язане зі значною активізацією законодавчої діяльності Української держави.

При цьому суспільна свобода як передумова розвитку вільної, творчої особистості породжує необхідність не тільки розширення правового простору, ухвалення не просто «кількісно ново­го» законодавства, а законодавства, яке було б адекватним історичним реаліям незалежної України, функціонування і зміцнення якої відповідно до Конститу­ції України має відбуватися в напрямі послідовного формування, зокрема, де­мократичної, правової, соціальної де­ржави, покликаної відповідно до ст. 3 Конституції України утверджувати і забезпечувати права і свободи людини, що водночас жодною мірою не означає, що свобода людини має зводитися нею до свавілля її поведінки: кожна людина може вільно розвиватися, якщо при цьо­му не порушуються права і свободи ін­ших людей, суспільства в цілому (ст. 23 Конституція України).

Проте, в Україні спостерігається поглиблення як суспільної кризи, так і кризи її державності. Те, що стосується юридичного аспекту сучасної систем­ної кризи в Україні, то він полягає в глибокій суперечності між об’єктивною потребою переходу до демократичного соціально-економічного та суспільно - політичного устрою життя, де людина має стати його реальним ядром, яке (життя) має ґрунтуватися на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, та можливістю спри­яння такому переходу з боку існуючих, зокрема правової і політичної, систем, які «успадкувала» Україна від колиш­нього Радянського Союзу.

Ще більш актуалізується означе­на проблематика в умовах поширення індивідуалізму в країні, де протягом тривалого часу сповідувався принцип безумовного пріоритету колективного над індивідуальним, суспільного над особистим, де в кожному принагідно­му випадку індивідові нагадувалося, що «незамінних у нас немає», що «одиниця це нуль», що «колектив завжди має рацію» тощо [3].

Необхідно визнати, що система чин­ного права України, зокрема її законо­давство, продовжує поки що залишати­ся найпевніше складним конгломератом юридичних нормативних актів, чимало з яких розраховані на захист інтересів лише держави. Необхідно тільки акцен­тувати на тому, що держави, вже не­залежної від колишнього радянського центру.

На сьогоднішній день в суспільній свідомості поглиблюється розуміння того, що вихід із системної кризи, в якій перебуває Україна, її функціонування, а тому і прогресивний розвиток як суве­ренної європейської держави, можливий лише на шляху формування суспільства, де людина має стати метою, принципом (а не засобом) державного устрою, де людина має реально стати осереддям державності, зокрема правової і управ­лінської систем, де будуть розвиненими як прямі зв’язки від держави до суспіль­ства, так і зворотні — від суспільства до держави.

Щодо системи чинного права Ук­раїни, у структурі якої (система) за­кон має посідати пріоритетне місце, то, як видається, вона має бути спря­мованою на регулювання і приватних, і публічних інтересів, забезпечення в суспільстві їх балансу, і, безумовно, як будь-яке інше соціально-політичне явище в незалежній Україні її система права, система законодавства повинні мати «людський вимір». Тобто будь-яке соціально-політичне явище в Україні, зокрема державне управління, успад­коване від колишнього СРСР, має не вдосконалюватися, модернізуватися, а кардинально перетворюватися, транс­формуватися на правових, демократич­них засадах, які фактично були відсут­ні за умови радянського політичного режиму.

Отже, саме «людський вимір» де­ржави і права має стати головною ме­тою демократичної модернізації України та її державного механізму, основним вектором функціонування всіх публіч­но-владних структур. Адже, як це не прикро, слід констатувати, що сучасна Українська держава, яка успадкува­ла основні риси колишньої радянської держави, її ідеології та її носіїв, все ж таки перебуває в іншому історичному вимірі й вимушена підкорятися іншим соціальним вимогам.

Як видається, насамперед та в першу чергу йдеться про створення і забезпе­чення умов реальної активної і творчої ролі людини як у національному вироб­ництві, так і державному управлінні су­спільством, що має відбитися, зокрема, у конституційному розвитку в Україні взаємозв’язків прямої, безпосередньої і представницької демократії, причо­му, як зазначає М. П. Орзіх, «будь - які реформи мають відбуватися не як косметичні акції тільки для зміцнення управління державними справами, а й мати передусім людський вимір та сус­пільний вимір» [4]. У цьому контексті надзвичайно ілюстративною є теза відо­мого японського теоретика менеджмен­ту Рюіті Х’юсімото, який зазначав, що «науково-технічна революція вимагає максимального використання людських здібностей, знань, ентузіазму. Оруду­вати кувалдою можна було примусити силоміць. Але мислити силою не при­мусиш, до того ж думати таким чином, щоб це було на користь і виробництву, і фірмі. Отже, необхідно створити умови, що стимулювали б головну продуктивну силу до високопродуктивної праці. Якщо появляються такі умови, яка б не була їх вартість, тоді і вклади у капітальне будівництво, найсучаснішу технологію будуть недаремні, і зиск багаторазово збільшиться» [5].

Демократична модернізація в ціло­му, як і окремі реформи, у тому числі й механізму державної влади, має в оста­точному підсумку прямувати за основ­ним публічним інтересом, суспільним благом — людиною, життя і здоров’я якої, честь і гідність, недоторканність і безпека нині конституційно визнані в Україні найвищою соціальною цінністю. Саме благо людини, а не безпосереднє благо держави, має стати якісно новою основою суспільного, зокрема держав­но-управлінського, розвитку України.

Виходячи з цього, будь-яка держав­на політика, програма, закон, структу­ра або процес державного управління, спрямовані на демократичну трансфор­мацію суспільства, втрачають свій перс­пективний історичний сенс соціального прогресу, якщо їм бракує «людського виміру». І хоча окрема людина «не така уже свята, — зазначав відомий мисли­тель І. Кант, — людство все ж в її особі має бути для неї святим». Саме тому, на його думку, «тільки людина, а з нею кожна розумна істота є метою сама по собі» [6].

Найбільш рельєфно виявилося ігно­рування парадигми «людського виміру» всього політичного — держави, держав­ної влади та управління, державності в цілому — у процесі становлення ра­дянської державності, яке відбувалося, по суті, на теоретичному ґрунті марк­сизму в його деформованому більшови­цькому тлумаченні, в основу ідеології якого покладався ідеал людини як фун­кції економіки. Так, відповідно до однієї з основних засад державної економічної політики, яку проводила більшовицька, а потім і радянська влада у сфері народ­ного господарства, економіка, яка була органічно поєднана з державною вла­дою, визначала весь спектр людського життя — як матеріальні відносини, так і відносини у сфері ідеології, духовної культури.

Сповідувалася лінійно-стадіальна кон­цепція, відповідно до якої, зокрема, для того, щоб створити дещо принципово нове, старе, навіть його залишки, мали бути повністю знищені. Економіка ж роз­глядалася як базис, що однозначно визна­чав усі інші відносини суспільства. Більш того, абсолютизувався лінійно-висхідний підхід до аналізу й оцінки руху суспіль­них відносин. Зокрема, вважалося, що за капіталізмом обов’язково повинен був наставати історичний період розвитку соціалізму. Абсолютизація лінійно-вис­хідного розвитку соціуму була однією з основних ідей, радянської державної ідео­логії суспільного руху та, зокрема, управ­лінської доктрини і практики.

Зазначений методологічний підхід позбавляв можливості усвідомлювати об’єктивну багатофункціональну сут­ність реально існуючої в конкретно-істо­ричний час владно-управлінської форми соціального буття. Ця форма розумілася лише як суб’єктивний політичний чин­ник і засіб подальшого суспільного руху, а вдосконалення такого засобу начебто повністю залежало від державної влади і державної політики.

Тим самим, незважаючи на марк­систській постулат про те, що людина в умовах соціалізму — найвища цінність

— радянський державний устрій був спрямований на формування людини нової формації — радянського грома­дянина. Насправді ж відбувався процес поступової дегуманізації, деморалізації людського життя на догоду зміцнення держави як форми організації передусім державної влади.

Вищою соціальною цінністю визнава­лася не людина, не її унікальність, не її особистість, а знеособлена маса, інтере­си якої мала представляти держава, яка начебто знала краще, що потребує кон­кретна людина. Що ж до особистості, то в радянському суспільстві, з погляду ко­муністів, вона була предметом інтересу головним чином анархізму, ідеологічної течії і політичного руху, який всіляко протиставлявся до того ж марксизму й соціал-демократії [7].

Так, говорячи про «людський вимір» економічної системи суспільства, зазна­чимо, що протягом значного проміжку часу в Радянському Союзі розвиток так званої невиробничої (соціальної) сфери, що вважалася такою, що лише начеб­то забезпечувала сферу матеріального виробництва, був на останньому місці в системі пріоритетів суспільного руху. Пріоритетними були політекономічні моделі типу: «виробництво заради ви­робництва», «ресурси — продукт» тощо, які фактично відсували у бік тези, що соціалізм — це лад, що створює умови повного і вільного розвитку духовних і фізичних здібностей людини, задоволен­ня потреб суспільства і всіх його членів. Головна мета соціального розвитку радянського суспільства — вільний всебічний розвиток людини, її духовних і фізичних (тілесних) якостей — була підмінена іншими цілями — економічним зростанням або збільшенням виробниц­тва матеріальних благ суспільства (що було, по суті, основою політики зроста­ючої експлуатації природних ресурсів), розвитком абстрактних, продуктивних сил. Звідси, як видається, і залишко­вий принцип фінансування соціальної сфери, зокрема охорони здоров’я, осві­ти, житлового будівництва тощо, який, по суті, гальмував розвиток радянсько­го суспільства і, на жаль, був «успад­кований» незалежною Україною. Саме тому, як видається, головною рушійною силою процесу перебудови в колишньо­му СРСР стала не людина, а «людський фактор» [1].

Як зазначає академік НАН та АМН України Ю. М. Кундієв, і з цим немож­ливо не погодитися, «безумовно, запере­чувати вплив економічного рівня життя на мораль суспільства було б неправиль­но. Однак прямого зв’язку між ними ні­коли не було і немає тепер. Мабуть, тут велику роль відіграють традиції, націо­нальні особливості, виховання».

Щодо політиків та й можновладців, то й вони мали за радянських часів свої привілеї, поки були «у владі» або «при владі». При цьому однією з корінних політико-правових ідей обґрунтування практики функціонування радянських державно-владних та управлінських відносин була ідея тотального одер - жавлення індивідуальної, в тому числі економічної, свободи, її підкорення кла­совим, політичним інтересам і свободам трудящих мас, за якими в дійсності сто­яли владарюючі в країні соціальні сили. У Радянській Україні, як у СРСР у ці­лому, державна влада насаджувала такі юридичний і управлінський світогляди, відповідно до яких правоздатність гро­мадян розглядалася виключно як влас­тивість, що дарувалася їм державною владою з метою вирішення загально­державних завдань розвитку продуктив­них сил країни і піднесення народного господарства.

Усе це призвело до повної відірва­ності населення від участі в управлінні державними та суспільними справами, що найбільш яскраво продемонстрував путч у СРСР 1991 року. Народ не вий­шов на захист радянської представни­цької системи. Відомо, що форма реалі­зації влади може міцно існувати тільки за умови, якщо народ її визнає та за­хищає. Він здатен захищати тільки ту владу, яка належить йому. У відчужен­ні народу та окремої особистості від будь-якої влади значну роль відіграв саме радянський режим. За 70 років його існування населення привчили коритися, але не вирішувати справи. Це призвело до формування синдрому споживацької поведінки, байдужості та пасивності, які яскраво виявилися в сучасних умовах. Окрім того, втра­та соціальних зв’язків та традиційних цінностей, дезорієнтація населення в постійно змінюваному оточенні на фоні протиборства різних сил на політичній арені, значне зниження рівня життя населення не змогли не вплинути на активність населення у вирішенні пи­тань місцевого значення та його участь у політичних процесах [8].

Наведене повною мірою підтверджує той факт, що однією з причин кризи ін­ститутів сучасної державності в Україні є тривале ігнорування загальнолюдсь­ких цінностей, насамперед парадигми «людського виміру» держави і права, державної влади і державного управ­ління. Саме тому однією з важливих методологічних проблем вітчизняного державознавства є проблема «людсько­го виміру» державної діяльності. Якщо в колишньому Радянському Союзі, в якому ми жили, ця проблема фактич­но ігнорувалася або розглядалася через ідеологічну і політичну призми, то де­мократичний, правовий, цивілізований розвиток суверенної України без усебіч­ного, системного розроблення й усві­домлення зазначеної проблеми, по суті, є просто неможливим. Хоча слід наго­лосити, що і наукове, сьогодні головним чином раціональне, бачення реальної дійсності, будь-які методології та теорії, що ґрунтуються лише на певних свідо­мо, але все ж суб’єктивно визначених парадигмах, висновках досліджень тих або інших реальних явищ у конкретний історичний час, суспільні світогляди і свідомості, що впливають на зазначені наукові парадигми й одержані виснов­ки, не є абсолютним гарантом істини на цьому шляху, хоча це і намагаються нині стверджувати.

Майбутнє завжди є багатоваріантним явищем, реальні природні й соціальні процеси більш динамічніші, ніж життя окремої людини, її уявлення є не тільки суб’єктивними, а й більш статичними. У цьому плані слушною, як видається, є думка І. Канта про те, що «людський ро­зум, як і усяка інша сила природи, обме­жений дією певних законів. Помиляють­ся не тому, що розум поєднує поняття, не дотримуючись правил, а тому, що і за ним заперечують ту ознаку, яку не по­мічають за річчю, і вважають, що те не існує, що не усвідомлюють як таке, що стосується даної речі» [9]. Звідси можна говорити про продукти мислення (зок­рема, поняття державності та державної влади) як приблизну копію, суб’єктивну модель соціально-політичної дійсності, природа якої багатша навіть за людські уявлення, не говорячи вже про реальне бачення дослідника.

Виходячи з цього, можна дійти вис­новку, що правовою, соціальною та де­мократичною держава може вважатися лише тоді, коли вона взаємодіє, співпра­цює з громадянським суспільством, ві­дображає в цілях і напрямах суспільно­го розвитку реальні потреби й інтереси даного суспільства, його народу, його традиції і культуру. Тим самим в ос­нову організації та функціонування де­ржавної влади як осердя держави, форм і методів її реалізації, а також чинного законодавства має втілюватися парадиг­ма «людського виміру».

Ключові слова: «людський вимір», українська державність, громадянське суспільство, демократична держава, суспільство, право, людина.

У статті розкривається проблема впливу особистості на розвиток ук­раїнської державності та державної влади, визначається роль людського фактора при здійсненні демократич­них перетворень.

В статье раскрывается проблема влияния личности на развитие ук­раинской государственности и госу­дарственной власти, определяется роль человеческого фактора при осу­ществлении демократических преоб­разований.

In this article the problem of the in­fluence of personality on the develop­ment of Ukrainian statehood and gov­ernment, the role of human factors in the implementation of democratic reforms is determined.

Література

1. Мінченко P. М. Теоретико-правові проблеми організації та функціонуван­ня державної влади в умовах модерніза­ції механізму української державності / P. М. Мінченко. — О. : Фенікс, 2008. —

С. 137, 152.

2. Парижская хартия для новой Ев­ропы : итоговый документ Совещания по безопасности и сотрудничеству в Европе, состоявшегося в Париже 21 ноября 1990 года. Новая эра демократии, мира и един­ства // Известия. — 1990. — 23 нояб.

3. Корх О. М. Проблема індивідуалізму (історико-філософський аналіз) : авто - реф. дис. ... д-ра філос. наук : 09.00.05 /

О. М. Корх. — Д, 2002. — С 1.

4. Уряд. кур’єр. — 2005. — 30 верес.

5. Цветов В. Пятнадцатый камень сада Рёандзи / В. Цветов. — М., 1986. — С. 25.

6. Кант И. Критика практическо­го разума. 1788 / / Сочинения : в 8 т. / И. Кант. — М, 1994. — Т. 4. — С. 478.

7. Сталин И. В. Анархизм или социа­лизм? // Сочинения / И. В. Сталин. — М., 1946. — Т. 1. — С. 296.

8. Онохова В. В. Обеспечение реализа­ции муниципальной демократии в современ­ных условиях / / Сибирский юридический вестник. — 1998. — № 1. — С. 28.

9. Кант И. Исследование отчётливости принципов естественной теологии и мора­ли. 1764 // Сочинения : в 8 т. / И. Кант.

— Т. 2. — С. 179.