joomla
ДОСТРОКОВЕ ПРИПИНЕННЯ ПОВНОВАЖЕНЬ ВИЩИХ ПОСАДОВИХ ОСІБ ЯК ЕЛЕМЕНТ СТРИМУВАНЬ ТА ПРОТИВАГ У СИСТЕМІ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ УКРАЇНИ
Юридичний вісник


О. Олькіна-Дабіжа,

Асистент кафедри конституційного права Одеської національної юридичної академії

«Державна влада в Республіці здій­снюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову»[1]

— було проголошено в Декларації про державний суверенітет, та розмежуван­ня гілок (галузей) влади було здійснено лише в Конституції України, прийнятій в 1996 році. Вона не тільки закріпила поділ влади як один із принципів кон­ституційного ладу держави, а й здійс­нила перерозподіл повноважень між вищими владними інститутами шляхом наділення гілок влади самостійними повноваженнями та створила систему стримувань і противаг між суб’єктами владних відносин.

Однак практика застосування зазна­чених конституційних положень та фун­кціонування трьох гілок влади виявили необхідність подальшого дослідження та вдосконалення системи «стримувань та противаг», а також окремих її елементів.

Метою статті є характеристика до­строкового припинення повноважень вищих посадових осіб як елемента сис­теми стримувань і противаг в механізмі урівноваження, взаємовпливу та спів­робітництва між розподіленими гілками державної влади.

На сучасному етапі розвитку юри­дичної науки існує неоднозначність у ставленні вчених до принципу розподі­лу влади, а отже, й до системи стриму­вань і противаг.

Можна виділити три підходи:

- організаційно-правовий, що обґрун­товує необхідність та перспективу роз­поділу влади;

- соціологічний — стверджує, що вся влада повинна належати народу;

- підхід, при якому присутні одно­часно і влада народу, і розподіл влади [2, 127].

Представниками першого підходу була розвинута ідея розподілу влади в епоху буржуазних революцій на проти­вагу абсолютизму та закріплена в су­часних конституційних актах.

На думку Монтеск’є, зміна змісту влади повинна відбуватися у бік збіль­шення політичної ролі суспільства за рахунок створення представницьких ор­ганів влади і кардинального обмеження владних повноважень монарха. Такий перерозподіл владних функцій дасть змогу знайти необхідний баланс влади, який дозволить досягти стану відносної гармонії суспільних зв’язків, формаль­но-правової рівності і справедливої ор­ганізації публічно-владних стосунків, побудованих на принципі примату гро­мадянської свободи. Первинність цього принципу обґрунтовувалася потребою людини в безпеці. Власне кажучи, саме забезпечення безпеки людей стало ос­новною причиною появи держави, яка виникла як спосіб організації суспільс­тва в умовах постійного протистояння особистих інтересів, що утримує його від хаосу і розпаду.

Монтеск’є розрізняв три влади: за­конодавчу, виконавчу у відносинах, що регулюються міжнародним правом, та виконавчу у відносинах, що регулюють­ся цивільним правом.

Таку термінологію Монтеск’є ви­користовує тільки один раз, а потім замінює її на більш просту. В першо­му варіанті чітко простежується вплив Дж. Локка, розрізнявшего, окрім за­конодавчої, федеративну та виконавчу владу. Однак класифікація Монтеск’є відрізняється від класифікації Локка, так як виконавчу владу у відносинах, що регулюються цивільним правом, Монтеск’є ототожнював з судовою, а ту владу, що відповідає федеративній владі та прерогативі Локка, називав просто виконавчою [3, 41].

Так сформувалась концепція розподі­лу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Ці влади повинні бути розділені між різними органами, які, будучи неза­лежними одна від одної, але пов’язані між собою внутрішньою взаємозалеж­ністю ввірених їм функцій, і, таким чином, повинні стримувати одна одну [4, 24].

Концепція Монтеск’є була заснована на двох принципах:

1) самостійності та незалежності влад;

2) рівноваги і взаємодії законодавчої, виконавчої і судової влади.

На його думку, для забезпечення сво­боди недостатньо одного поділу властей між декількома органами. Необхідно, аби ці органи перебували у взаємній рівновазі, тобто щоб жоден з них не міг отримати переваги над іншими, щоб ко­жен з них мав гарантії від зазіхань на його самостійність з боку іншого. Осно­вою для впровадження теорії розподілу влад в життя повинен служити так зва­ний «принцип стримувань і противаг», який робить цю доктрину універсальним засобом організації державної влади. Для того щоб залишатися незалежними одна від одної, влади повинні мати мож­ливість взаємодіяти та впливати одна на одну. Інакше кажучи, для того, щоб влади були дійсно розділені, вони не мають бути абсолютно відособлені одна від одної, тому що в цьому випадку зни­кає можливість взаємного впливу, який становить основу будь-якої влади. Цей принцип дозволяє, з одного боку, за­побігти можливому владному свавіллю органів влади, а з іншого — зберегти єдність державної влади.

Потреба в постійній взаємодії різних державних органів тягне за собою не­можливість доведення до кінця реаліза­ції принципу поділу влади. Адже повне відділення одна від одної окремих гілок державної влади призведе до того, що, опинившись в ізоляції, вони будуть пра­цювати безуспішно, хоча, можливо, й нормально [5]. Втім засновники концеп­ції розподілу влади зовсім не виступали за повне відділення органів державної влади один від одного і не абсолютизу­вати самостійність органів.

«Що ж нам все-таки придумати, щоб на практиці забезпечити необхідне розді­лення законодавчої, виконавчої і судової влади, записане в конституції’? Єдина від­повідь, яку можна дати: необхідно ство­рити таку внутрішню структуру прав­ління, щоб її складові частки самі стали засобом, який утримує кожну з них на відведеному місці» [6, 346] — писали ав­тори Конституції США 1787 року.

Серед загальних обмежень протидії свавіллю органів влади по відношен­ню до суспільства найбільш суттєвими

О. Гамільтон, Дж. Медісон та Дж. Джей вважали такі:

1. Мірилом державної влади повинна бути якість життя громадян, безпека їх власності та особиста свобода.

2. При формуванні державних ор­ганів і визначенні меж їх компетенції необхідно враховувати недоліки люд­ської натури: «честолюбству повинне протистояти честолюбство. Будь люди янголами, ні в якому правлінні не було б потреби».

3. Особисті інтереси чиновника ма­ють бути пов’язані з інтересами суспіль­ства: «необхідно розділяти і розставля­ти посади так, щоб кожна особа, що займає їх, могла наглядати над іншим, щоб особистий інтерес кожного чи­новника служив охороною суспільних прав» [6, 347].

Крім того, формування органів влади

І призначення на посаду має здійсню­ватись незалежно від впливу сторонніх сил і контролюватися народом: «щоб закласти міцний фундамент під інсти­тут розділених властей необхідно, щоб кожна влада володіла власною волею і, відповідно будувалася на тій основі, що її посадові особи мають якомога менше відношення до призначення посадових осіб на службі іншої влади. Для дотри­мання даного принципу необхідно, аби всі призначення на вищі посади в вико­навчих, законодавчих і судових органах виходили з першоджерела влади — від народу і не перетиналися» [6, 347].


Представники другого підходу ак­центують увагу на забезпеченні єдності розділених влад.

На єдність державної влади вказував ще відомий російський філософ А. Ільїн. Розмірковуючи про основні аксіоми вла­ди, він стверджував, що «державна вла­да в межах кожного політичного союзу повинна бути єдиною. Єдність держав­ної влади слід розуміти в сенсі єдиного організованого волевиявлення... В кож­ному політичному союзі державна вла­да, незважаючи на свої розгалуження, за своєю сутністю єдина; наявність двох державних влад свідчить про наявність двох політичних союзів. Тому держава, всередині якої виникли дві влади, стоїть перед громадянською війною і внутріш­нім розпадом» [7, 37].

З цього приводу вчений А. Рябов, зокрема, вказував, що «влада за своєю природою єдина. Якщо навіть уявити, що її «відсіки» діють самостійно, неза­лежно один від одного, асинхронно пе­реслідуючи різні цілі, то результатом такого розвитку подій стане не доктри­нерська реалізація теоретичного при­нципу, а повний розпад влади, хаос, анархія» [8, 284].

Розподіл влади — це не застиглий стан відокремлених структур, а працю­ючий, дійовий механізм, який досягає певного рівня єдності у складному про­цесі погодження і спеціальних правових процедур (передбачених, зокрема, і на випадок конфлікту в суспільстві).

Ж. Муньє зауважував, що якщо три гілки влади врівноважують одна одну, а не знаходяться в постійній боротьбі, то тоді ми маємо вільне правління [9, 98]

Згадаємо позицію Руссо по проблемі трактування розподілу влади як особ­ливого прояву єдиної державної влади: «політики, не будучи в змозі розділити суверенітет в його змісті, розділяють суверенітет в його проявах. Вони розді­ляють його на силу і на волю, на владу законодавчу и на владу виконавчу; на право встановлювати податки, здійсню­вати правосуддя, вести війну; вони то змішують усі ці частини, то відділяють їх одну від другої; вони роблять з суве­рена якусь фантастичну істоту, складе­ну із частин, взятих з різних місць. Це схоже на те, що було б як би людину зробили з декількох тіл, з яких у одного були б тільки очі, у другого — руки, у третього — ноги і більш нічого. Го­ворять, японські фокусники на очах у глядачів розсікають на частини дити­ну, кидають у повітря один за одним всі її члени — і дитина падає на землю знов живою і цілою. Такі, приблизно, прийоми і наших політиків: розчленив Суспільний організм за допомогою яр­маркового фокуса, вони потім не знають як знов його зібрати з кусків. Помил­ка ця виникає тому, що вони не мають точного уявлення про верховну владу і прийняли за її частини лише її прояви» [10, 218-219].

Руссо пропонував розподілити функ­ції керування між різними органами, що має кожний свою самостійну, незалеж­ну від інших сферу.

Представники третього, найбільш поширеного та повного, підходу ствер­джують, що державна влада єдина і на­лежить народу, але здійснення її функ­цій розподіляється між державними органами.

Р. Папаян звертав увагу на те, що ідея трьох напрямів діяльності з тим розмежуванням функцій держави, яке можна бачити й у наш час, ясно поз­начена у Біблії в трьох постулатах: «Господь — суддя наш, Господь — за­конодавець наш, Господь — цар наш» (Ісайя 33. 22). На думку вченого, ці постулати фіксують потрійний характер влади, позначаючи її функції — законо­давчу, судову і виконавчу, і, водночас, підкреслюють те єдине, що об’єднує три гілки влади — їх божественну природу [11, 190].

Л. Дюгі писав: «Ми говоримо: на­ціональна воля може бути представле­на багатьма органами. Навіть набагато краще, якщо вона представлена ба­гатьма органами, а не одним, тому що ці органи взаємно будуть обмежувати та врівноважувати один одного. Але якщо и існує багато органів представництва, суверенітет не може бути розділений на окремі елементи, і не можна під іменем влади наділяти кожний з цих органів частковим елементом суверенітету, що залишається, незважаючи на цей поділ, єдиним та неподільним. ... Коли існує декілька органів представництва, вони неминуче співробітничають в будь-якій спільній діяльності держави; але їх спосіб участі відрізняється; це є нор­мою для конституції будь-якої країни, і то, що називають неточно розділенням влад, насправді є різниця в співпраці різних органів в спільній діяльності де­ржави» [12, 456-457].

М. Коркунов, який досліджував на рубежі XIX и XX ст. проблеми розподі­лу влади, стверджував, що немає ні од­ної держави, де б законодавство, вико­нання та суд були строго відокремлені одне від одного, а завдання поділу влади він бачив у взаємному стримуванні її гі­лок [13, 223].

Як зазначав М. Драгоманов, розподіл влад — це насправді не що інше, як поділ праці між органами державної вла­ди [14, 59]. Але при цьому обов’язковою є одна умова: влада не може зосереджу­ватися в руках однієї особи або органу, інакше стануть неможливими взаємо­контроль, стримування, противага і, як наслідок, — розподіл влади і правова держава.

Можна зробити висновок, що само­стійність кожної з гілок влади забезпе­чується єдністю функціонального змісту кожної з них, тобто реалізацією лише їй властивої функції державної влади. Са­мостійність тісно пов’язана з балансом влад, що полягає у динамічній рівності та рівнозначності гілок влади, у відсут­ності між ними відносин субординації, з тим, щоб жодна з них не могла піднес­тись над іншими. Необхідно підкресли­ти, що «юридична рівність законодавчої, виконавчої та судової влад пояснюється в межах теорії розподілу влад тим, що державні органи не є носіями влади, а лише повноважень, тому ні один з них не може бути виразником волі народу як її єдиного джерела. Виразником та­кої волі вони можуть бути всі разом і в рівній мірі в межах закону» [8, 287].

У такому розумінні «розподіл влади» є простим поділом праці в державному механізмі з метою спрощення виконан­ня державних функцій та ефективного контролю. Розподіляється не влада, а механізм її здійснення. Він структу - рується за функціональною та інститу - ційною ознаками.

Таким чином, без постійної взаємодії система державних органів не зможе функціонувати як єдине ціле, як сис­тема. Тому принцип поділу влади на практиці і в теорії доповнюють іншими принципами. Наприклад, у Конституції Португалії 1976 р. (ч. 1 ст. 111) гово­риться про принцип поділу і взаємоза­лежності гілок влади [15, 781], а у Кон­ституції Казахстану 1995 р. (ч. 4 ст. 3)

— про єдність державної влади, що здійснюється у відповідності з принци­пом її поділу на законодавчу, виконав­чу та судову гілки і на основі взаємодії їх між собою з використанням системи стримувань та противаг [16, 198].

Система «стримувань і противаг» допускає конкуренцію різних органів влади, наявність засобів для їх взаєм­ного стримування і підтримування від­носної рівноваги сил. «Стримування» і «противаги», з одного боку, сприяють співробітництву і взаємному пристосу­ванню органів влади, а з іншого боку

— створюють потенціал для конфліктів, які найчастіше вирішуються шляхом пе­реговорів, угод і компромісів.

Варто погодитись з Л. Силенко в тому, що практична реалізація ідеї стри­мувань і противаг пов’язується з необ­хідністю не тільки запобігти надмірній концентрації влади, а й забезпечити стабільність і сталість в діяльності де­ржавних інститутів, слугувати кращій їх організації та злагодженості, подолання можливого протистояння та конфрон­тації всередині державного механізму [17, 3].

Конституційний Суд України в одно­му зі своїх Рішень підкреслив, що ор­гани законодавчої, виконавчої і судової влади України «взаємодіють між собою на підставі конституційно закріпленої системи стримувань і противаг» [18].

Отож, під системою стримувань і противаг Н. Жук розуміє сукупність техніко-юридичних засобів (техніко-пра - вових інститутів), дія яких забезпечує урівноваження, взаємостримування, переборення суперечностей та взаємне співробітництво між гілками державної влади.

Основними ознаками побудови і дії системи стримувань і противаг є фун­кціональна спрямованість, поєднання стабільності і динамічності, об’єктивний характер, відповідність суспільним пот­ребам, інституціоналізм, цілісність, уз­годженість, самодостатність, саморегу­ляція.

Система стримувань і противаг скла­дається з відповідних інститутів, які закріплюють техніко-правові засоби взаємного впливу гілок влади. Ці інсти­тути є самостійними структурними або функціональними елементами державної влади, оформленими у правовому або організаційному відношенні і спрямова­ними на забезпечення функціонування системи стримувань і противаг між гіл­ками влади на користь удосконалення відносин між ними. їх основними оз­наками є відокремленість і можливість самостійного застосування, і, разом із тим, єдність із іншими елементами сис­теми стримувань і противаг, наявність стійких зв’язків із демократичними принципами [19, 9, 52].

Загальними елементами системи стримувань і противаг, які існують у су­часній теорії та практиці конституційно­го права, Л. Силенко називає: різні тер­міни функціонування державних органів влади (Австралія, Ірландія, Нідерланди, США, Україна, Франція, ФРН); різні засоби формування гілок влади (Росія, США, Україна, Фінляндія, Франція); право вето — законодавче (парламент­ське) вето, відкладальне, «кишенькове» вето президента; інтерпеляція — за­пити депутатів (США, Україна), ство­рення контрольних і слідчих комісій (Італія, США, Україна); інвеститура (вотум довіри) — при формуванні уряд повинен одержати довіру в парламен­ту (Італія); бікамералізм — двопалатна побудова парламенту (Австрія, Бельгія, Канада, Нідерланди); право промульга­ції (США, Україна); контрасигнування (Іспанія, Італія, Україна); колегіальний характер уряду (в усіх державах); по­рядок взаємовідносин між урядовою партією і опозицією; конституційно-пра­вова відповідальність вищих державних органів та посадових осіб у формі до­строкового припинення їх повноважень [17, 11-12].

Дострокове припинення повноважень вищих посадових осіб є відокремленим інститутом, який самостійно застосо­вується в разі притягнення посадових осіб до конституційно-правової відпові­дальності та в інших випадках, в разі необхідності підтримання стабільності та ефективності діяльності державних органів.

Проект Конституції України, вине­сений Верховною Радою на всенародне обговорення 1 липня 1992 року, перед­бачав, що рішення про проведення всеукраїнського референдуму про до­строкове припинення повноважень Пре­зидента приймається:

- якщо цього вимагають не менше

2 мільйонів виборців — Національними Зборами більшістю голосів від встанов­леного Конституцією складу кожної па­лати;

- за ініціативою Національних Зборів

— не менше ніж двома третинами го­лосів від встановленого Конституцією складу кожної палати.

Якщо за наслідками референдуму, проведеного за ініціативою Національ­них Зборів, народ України висловить довіру Президенту, Національні Збори можуть бути розпущені Президентом у двотижневий термін після офіційно­го оголошення наслідків референдуму [20].

Таким чином, у проекті Конститу­ції України встановлювалось взаємне стримування Національних Зборів та Президента України від необґрунтова - ного застосування інституту достроко­вого припинення повноважень у формі дострокового припинення повноважень, яке застосовувалось на засадах справед­ливості та демократичності.

І. Граф та Д. Жаромських на пер­ше місце серед механізмів, які дають змогу законодавчій владі впливати на діяльність виконавчої влади, висувають вотум недовіри уряду та затвердження парламентом Державного бюджету Ук­раїни.

Вони зазначають, що механізм воту­му недовіри може діяти у двох формах:

А) шляхом прийняття резолюції осу­дження (активна форма);

Б) шляхом відмови в довірі урядові (пасивна форма) [21, 94].

Відмінність між цими двома форма­ми полягає в тому, що резолюція — це завжди результат ініціативи самого парламенту, тоді як постановка питан­ня про довіру ініціюється урядом. На­слідком винесення парламентом вотуму недовіри урядові може бути чи його обов’язкова відставка (як це передба­чено, наприклад, конституціями Фран­ції та Іспанії), чи рішення про відстав­ку уряду передається на розгляд глави держави (Великобританія). Хоча в де­яких конституціях закріплений такий специфічний наслідок винесення воту­му недовіри урядові, як розпуск само­го парламенту. Зокрема, подібна норма міститься в статті 106 Конституції Біло­русі, де сказано, що у випадку відмови в довірі урядові президент повноважний у десятиденний термін прийняти рішення про відставку уряду чи розпуск Палати представників і призначення нових ви­борів [22, 79-80].

Отож, дострокове припинення пов­новажень є найефективнішим і водно­час найрадикальнішим засобом впливу на діяльність парламенту, уряду та пре­зидента.

Фактичними підставами достроково­го припинення повноважень є такі дії, як складення повноважень за особистою заявою, відставка, припинення грома­дянства або виїзд на постійне проживан­ня за межі України, порушення присяги чи законодавства України, невиконання вимог щодо несумісності; а також події (смерть, неможливість виконувати пов­новаження за станом здоров’я).

Тобто дострокове припинення повно­важень може бути наслідком як право­мірних, так і протиправних дій. Якщо протиправні дії спричинили достроко­ве припинення повноважень, то воно є формою конституційно-правової від­повідальності. Однак можна погодитись з точкою зору А. Єзерова, що розпуск Верховної Ради України в 2007 році став продовженням конфлікту навколо ухвалення Закону України «Про Кабі­нет Міністрів України» [23, 144], який вийшов за межі правового поля та не­гативно вплинув на функціонування де­ржавного механізму.

Проаналізувавши підстави достро­кового припинення повноважень Пре­зидента України, народних депутатів України, членів Кабінету Міністрів Ук­раїни, можна зробити висновок, що за­конодавець їх уніфікує та ставить цих посадових осіб у рівне становище в ме­жах системи стримувань та противаг, що забезпечує ефективність діяльності державної влади.

Таким чином, інститут дострокового припинення повноважень є невід’ємним елементом системи стримувань і про­тиваг, а також засобом реагування на порушення конституційного законодавс­тва, вирішення конституційних конфлік­тів, та включає в себе:

А) дострокове припинення повнова­жень (імпічмент) президента (Бразилія, Італія, Росія, США, Україна), суддів та інших посадових осіб (Японія);

Б) вотум недовіри, висловлений уря­ду парламентом (Італія, Україна, Фін­ляндія, Франція);

В) достроковий розпуск парламенту президентом.

Ключові слова: розподіл влад, єд­ність влади, система стримувань та про­тиваг, дострокове припинення повнова­жень посадових осіб.

У статті розглядаються пробле­ми розподілу та забезпечення єд­ності державної влади. Визначається місце дострокового припинення пов­новажень посадових осіб як елемента системи стримувань та противаг державної влади в механізмі урівно­важення, взаємостримування, пере­борення суперечностей та взаємного співробітництва між гілками держав­ної влади.

The problem of the division of power and its unity is discussing in the article. The role of pre-term termination of of­ficers as part of the system of checks and balances of state power, overcom­ing of contradictions and cooperation between the branches of state power are also considered.

Література

1. Декларація про державний суверені­тет від 16 липня 1990 року // Відомості Верховної Ради УРСР. — 1990. — № 31.

— Ст. 429.

2. Игнатов В. Профессиональная куль­тура и профессионализм государственной службы. Контекст истории и современ­ность / В. Игнатов, В. Белолипецкий. — Ростов н/Д, 2000. — С. 127.

3. Косов Р. В. Пределы власти (история возникновения, содержание и практика ре­ализации доктрины разделения властей) / Р. В. Косов. — Тамбов : Изд-во Тамб. гос. техн. ун-та, 2005. — С. 41.

4. Тосунян Г. А. Деньги и власть. Теория разделения властей и проблемы банковской системы / Г. А. Тосунян, А. Ю. Викулин.

— М. : Дело, 2000. — С. 24.

5. Автономов А. С. Избирательная власть. — Режим доступу : http: / / www. democracy. ru / library/articles/ election_ authority/page4.html.

6. Федералист. Политическое эссе А. Га­мильтона, Дж. Мэдисона и Дж. Джея : пер. с англ. — М. : Весь мир, 2000. — С. 346, 347.

7. Силенно Л. М. Система «стримань і противаг» та закріплення її складових в Конституції України / / Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 1998. — № 3. — С. 37.

8. Селівон М. Конституційний принцип розподілу влад у контексті однойменної теорії // Вісник УАДУ. — 2003. — № 2.

— С. 284-287.

9. Mounier J. J. Adolphe ou principes elementaires de politique et les resultats les plus criels de l’experience / J. J. Mounier.

— London, 1795. — P. 98-99.

10. Руссо Ж.-Ж. Об общественном дого­воре. Трактаты / Руссо Жан-Жак. — М. : КАНОН-Пресс, 1998. — С. 218-219.

11. Папаян Р. А. Христианские корни современного права / Р. А. Папаян. — М. : НОРМА, 2002. — С. 190.

12. Дюги Л. Конституционное право. Общая теория государства / Л. Дюги. — М., 1908. — С. 456-457.

13. Коркунов Н. М. Указ и закон /

Н. М. Коркунов. — С. Пб., 1894. — С. 223.

14. Драгоманов М. Политические сочи­нения. В 2 т. Т. 2 / М. Драгоманов. — Па­риж, 1902. — С. 59.

15. Конституция государств Европы.

— Т. 2. — М, 2001. — С. 781.

16. Конституция Республики Казахстан //Вестник Межпарламентской Ассамблеи.

— 1996. — № 1. — С. 198.

17. Силенко Л. М. Конституційні осно­ви системи стримувань і противаг як засіб організації та функціонування державної влади в Україні : автореф. дис. ... канд. юрид. наук / Л. М. Силенко ; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. — К, 2000. — С. 3, 11-12.

18. Рішення Конституційного Суду Ук­раїни у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України Постанови Верховної Ради України від 1 жовтня 1996 року «Про тлумачення статті 98 Конституції Украї­ни» (справа щодо конституційності тлу­мачення Верховною Радою України статті 98 Конституції України) від 11 липня 1997 року № 3-зп // Конституційний Суд Ук­раїни: Рішення. Висновки. 1997-2001. — К. : Юрінком Інтер, 2001. — Кн. 1. — С. 31.

19. Жук Н. А. Стримування і противаги в системі поділу влади в Україні (загально­теоретичні проблеми) : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01/ Н. А. Жук ; Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. — X., 2006.

— С. 49.

20. Про проект нової Конституції Ук­раїни : постанова Верховної Ради України від 1 лип. 1992 р. // Відомості Верховної Ради. — 1992. — № 37. — Ст. 550.

21. Граф И. В. Конституционное право зарубежных стран / И. В. Граф, Д. Г. Жа - ромских. — Томск, 2000. — С. 94.

22. Бабенко К. Конституційно-правові механізми збалансування влади в процесі взаємодії уряду і парламенту / / Вісник Центральної виборчої комісії. — 2008. — № 3. — С. 79-80.

23. Єзеров А. Конституційний конфлікт як феномен та процес в Україні : моногра­фія / А. Єзеров. — О. : Юрид. л-ра, 2008.

— С. 144.