joomla
КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО НА СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ
Юридичний вісник


УДК: 342.734



Я. Чернопищук,

Студентка 5-го курсу, соціально-правового факультету Одеської національної юридичної академії

З прийняттям Конституції у 1996 році Україна була проголошена со­ціальною державою (ст. 1). Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, не­доторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. 3) [1]. Держава зобов’язалась проводити діяльність, направлену на забезпечення певного рівня добробуту своїх громадян, підтримку соціально не - захищених верств і встановлення у сус­пільстві соціальної справедливості. Була визначена мета — побудова соціально орієнтованої економіки у рамках здій­снення соціальної політики держави, яка визнається сьогодні стратегічною і одним з головних напрямків української державної політики [2]. Провідні ідеї ви­щевказаних орієнтирів містяться у ч. 1 ст. 46 Конституції України, яка визна­чає, що громадяни мають право на со­ціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з не­залежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, визначе­них законом [1]. Очевидно, що вказана стаття не містить конкретного визна­чення поняття соціального захисту, а лише опосередковано розкриває деякі з його структурних елементів. У той же час у законодавстві також вживається термін «соціальне забезпечення», при­чому одночасно одні й ті самі відносини позначаються по-різному без будь-яких закономірностей. Наведемо приклади деяких нормативних актів, які містять певні невідповідності у застосуванні зазначених термінів: Основи законо­давства про загальнообов’язкове стра­хування, Закон України «Про пенсій­не забезпечення», Закон України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», Закон України «Про ос­новні засади соціального захисту вете­ранів праці та інших громадян похилого віку в Україні», Закон України «Про де­ржавні соціальні стандарти і соціальні гарантії», Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які пост­раждали внаслідок Чорнобильської ка­тастрофи» та ін. [3].

Отже, перш за все, слід співвіднести вищевказані поняття за їх етимологіч­ною суттю з урахуванням доктриналь - них концепцій, тлумачення вітчизняно­го законодавства та міжнародних актів, адже невизначеність категоріального апарату призводить до хибного ро­зуміння напрямків державної політики під час їх реалізації і, як наслідок, не­ефективності соціально-орієнтованих державних програм.

У дослідженнях думок науковців мо­жемо виокремити 3 підходи у співвід­ношенні понять «соціальний захист» і «соціальне забезпечення»:

1) соціальний захист є ширшим по­няттям за соціальне забезпечення. При­бічниками такого підходу є І. М. Сирота [4], О. Є. Мачульська [5], О. І. Процевський [6];

2) вказані терміни розглядаються як тотожні. Цієї позиції зокрема до­держуються автори проекту Соціаль­ного кодексу України народні депутати

В. С. Журавський, С. О. Кириченко [7];

3) «соціальний захист», як один з на­прямків захисту прав людини, охоплює лише діяльність щодо скоєння право­порушень і є вужчим за своїм змістом, ніж поняття «соціального забезпечен­ня» (П. М. Рабинович [8], Н. Б. Болотіна [9]).

У міжнародній практиці загально­визнаним вважається термін «соціальне забезпечення», а якщо вдатися до до­слівного перекладу, навіть «соціальна безпека» (social security). Термін «за­хист» (protection) застосовується щодо захисту права на соціальне забезпечен­ня лише окремої особи (protection of individuals). Таке розуміння соціального забезпечення ґрунтується на нормах Конвенції МОП №102 про мінімаль­ні норми соціального забезпечення, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права [10]. Од­нак положення Європейської хартії про основні соціальні права трудящих (1989 р.), Європейської соціальної хар­тії (1961 р.), переглянутої Європейської соціальної хартії (1996 р.) передбачають як право на соціальне забезпечення, так і право на соціальний захист та право на соціальну та медичну допомогу [11].

Загальна декларація прав людини (1948 р.) проголошує, що «кожна лю­дина як член суспільства має право на соціальне забезпечення, а також на ре­алізацію необхідних для підтримки її гід­ності та вільного розвитку особистості прав у економічній, соціальній і культур­ній сферах за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до структури і ресурсів кожної держави» [10].

Оскільки дефініція права соціального захисту в українському законодавстві та міжнародних нормативних актах від­сутня, то у спробі дати таке визначення будемо керуватися формально-логічни­ми методами наукового пізнання.

Так, виходячи зі змісту ч. 1 ст. 46 Конституції України, очевидно, що пра­во на забезпечення у разі втрати пра­цездатності, годувальника, настання безробіття, старості та інших випадках включене до соціального захисту як один з його структурних елементів. Надалі вказано, що право на соціальний захист гарантується загальнообов’язковим де­ржавним соціальним страхуванням [1]. Тобто пенсії, соціальні виплати та до­помоги, які повинні забезпечити рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, виступають також необхідни­ми складовими соціального захисту.

При тлумаченні вітчизняного зако­нодавства у сфері соціального захисту, доходимо висновку, що соціальне забез­печення — система матеріального забез­печення і соціального обслуговування громадян похилого віку, громадян, що втратили працездатність або втратили годувальника, а також сімей з дітьми. Со­ціальне забезпечення існує насамперед за рахунок державних коштів. Соціальне страхування — це одна із форм соціаль­ного забезпечення, яка існує за рахунок спеціальних фондів. Право на соціальне забезпечення пов’язане з необхідністю соціального захисту деяких категорій населення, які за станом здоров’я, ві­ком, з інших причин не можуть само­стійно забезпечувати себе коштами для існування. Пенсії, допомоги, соціальні послуги є певними видами і формами соціального забезпечення [3]. Таким чи­ном, уявляється можливим співвіднести соціальний захист і соціальне забезпе­чення як категорії роду та виду або ціло­го та частини відповідно.

Етимологічний аналіз терміна «со­ціальний захист» наводить на необ­хідність дослідження «соціальної» і «захисної» складових даного поняття. Звичайно, соціальна природа власти­ва будь-яким суспільним відносинам, і навіть більше, соціальність — це влас­тивість суспільства взагалі. Як наголо­шує Ф. А. Хайєк, слово «соціальний» почало замінювати такі терміни, як «етичний» або «добрий», і тому виникла ситуація, що воно може застосовувати­ся для характеристики майже кожного суспільно корисного явища, водночас позбавляючи чіткого значення будь-які сполучені з ними терміни [12]. Одночас­но необхідно уникати занадто широкого розуміння змісту соціального захисту, адже в такому випадку право на життя, здоров’я, безпеку людини можуть бути також віднесені до права соціального за­хисту. Але чи можливе і чи справедливе тільки вузьке розуміння поняття права на соціальний захист? Слід зауважити, що порушення останнього призводить до порушення природних прав людини.

«Соціальний захист» є одним з по­нять, яке найбільш повно відображає загальнолюдські цінності. Аксіологічне значення соціального захисту полягає саме у соціальності — рисі, притаман­ній суспільним відносинам, і виявляєть­ся у забезпеченні суспільством гідного рівня життя особистості, наданні рівних можливостей кожному члену суспіль­ства та подоланні різкого суспільного розшарування.

Маємо за потрібне дослідити генезис поняття «соціальний захист» і «соціаль­на держава» і в подальшому довести гіпотезу про природно-правове похо­дження соціальних прав, на відміну від поширеної думки про їх позитивно-пра­вову сутність з метою довести провідну роль держави в їх забезпеченні.

Поняттям «соціальна держава» у на­уковій літературі почали оперувати ще в середині XIX ст. під впливом філософії Гегеля. Один з головних розроблювачів теорії соціальної держави німецький де - ржавознавець Лорен фон Штейн вва­жав, що завданням такої держави має бути досягнення суспільної рівності й особистої свободи, а також створення умов для піднесення слабких і бідних класів до рівня багатих і сильних. Кон­цепцію соціальної держави наприкінці XIX ст. найповніше обґрунтував німець­кий економіст А. Вагнер. Він охарак­теризував шляхи перетворення буржу­азної держави у державу «загального благоденства», яка за своїми ознаками відповідає параметрам сучасної соціаль­ної держави [13]. Із закінченням Другої світової війни розпочався новий етап у розвитку теорії соціальної держави, який позначився піднесенням основ­них її положень до рівня конституцій­них норм. Поняття «соціальна держава» набуло свого закріплення у Конститу­ції ФРН 1949 р., Конституції Франції 1946 р., Конституції Іспанії 1978 р. та конституціях інших держав.

Наприкінці XX ст. питання соціаль­ного захисту набувають глобального значення, соціальний захист стає ат­рибутом соціальної політики будь-якої цивілізованої країни і в свою чергу визначає такі напрямки діяльності дер­жав:

- підтримання стабільних доходів населення;

- вільний доступ до медичної допо­моги;

- надання необхідних соціальних послуг тощо.

У розвинених країнах стрімко зрос­тають витрати на соціальний захист, вони стають важливою складовою на­ціональної економіки [14].

Xоча історично і сталося так, що ініціатива розгляду і вирішення пробле­ми соціального захисту виходила саме від європейських країн, але тим не менш не можна нівелювати значення рис, які притаманні слов’янським народам і є їх ментальною особливістю — доброчин­ність, співчуття, допомога ближньому. Вже у Конституції Пилипа Орлика була передбачена турбота про соціальні інте­реси простих людей, про те, щоб повин­ності, які несе населення, не були над­мірними, встановлювались деякі гарантії соціального захисту для окремих верств населення (козаків, їх дружин, вдів, си­ріт), які звільнялись від сплати податків і несення інших загальнообов’язкових повинностей [15].

Особливість розбудови соціальної держави в Україні полягає в деякому деформованому розумінні соціально­го захисту, сформованого соціальними принципами радянської влади. Так, згід­но з офіційною радянською ідеологією, соціальні права визнавалися пріоритет­ними серед прав людини і розглядали­ся як одне з найголовніших «досягнень соціалізму». Загальнообов’язкове задо­волення громадян такими благами, як освіта, медичні послуги, житло, роз­глядалося як найвища мета держави і сприяло відсуненню на другий план осо­бистих та політичних прав, що, врештірешт, оберталося ілюзорністю і самих соціальних прав. Але ж відсутність рин­ку зумовлювала адміністративно-правові способи розподілу соціальних благ, а за таких умов реальність соціально-еконо­мічних прав людини як вираження со­ціально-економічної свободи особистості була примарною, такі права перетворю­валися на обов’язок, який не захищався і не міг захищатися судом.

Серед науковців існує думка про те, що міжнародні акти, прийняті після Дру­гої світової війни, які містять основний каталог прав, були прийняті внаслідок ідеологічного і дипломатичного впливу СРСР, політичні сили якого прагнули збагатити права людини «соціальними досягненнями», адже саме в цей час від­бувається дедалі ширше включення до конституцій багатьох держав соціально-економічних прав і свобод, які гаран­тували насамперед інтереси найманих працівників [16].

З проголошенням незалежності Ук­раїни виникла потреба формування но­вої концепції соціального захисту, і вона була запозичена з відповідних міжна­родних правових доробок, але механізм реалізації такого захисту показав, що за­кріплення соціальних прав на конститу­ційному рівні залишилося формальним, а подальше прийняття неузгоджених між собою фінансово незабезпечених законів, які подекуди навіть звужують зміст прав, закріплених у Конституції України, що суперечить її ст. 22, відоб­ражає укорінене сприйняття соціальних прав, сформоване радянською ідеоло­гією, як віртуальних. Напевно, що саме цією неспроможністю забезпечити ре­алізацію проголошених стандартів і по­яснюється те, що Україна спромоглася ратифікувати Європейську соціальну хартію лише в 2005 році, хоча підписа­ла її в 1973 році. Цей факт наводить на думку про те, що все ж таки в нашій країні право населення на соціальний захист забезпечено ідеологічними, полі­тичними, соціальними, економічними та організаційними гарантіями не в повній мірі.

Однак Українська держава досягла і значних здобутків з урахуванням склад­них історичних подій та особливостей національного менталітету. Важливі­шим досягненням вбачаємо закріплення конституційного інституту забезпечення гідного життя людини, існування якого підтверджує рівноцінність соціальних, економічних та культурних прав (права другого покоління) із громадянськими та політичними правами, закріпленими у міжнародно-правових актах (права пер­шого покоління), а це в свою чергу пе­редбачає їх однаковий правовий захист, у тому числі і судовий. Таким чином, були здійснені перші кроки на шляху вирішення проблеми належної реаліза­ції, гарантування та захисту соціальних прав державним апаратом. Позиції щодо рівнозначності прав «першого» і «друго­го» покоління дотримується ООН, яка у Загальній декларації прав людини та у Віденській декларації визнала усі види та покоління прав людини неподільни­ми, невід’ємними, універсальними, взаємозумовленими та взаємозалежними [10].

Існує певна позиція щодо прав дру­гого покоління — декларацій, ідеалів, принципів, які потребують правової конкретизації, не мають юридичного характеру та не можуть породжува­ти обов’язки держави. Закріплення ж у конституціях соціально-економічних прав як невід’ємних прав людини перед­бачає посилення імперативної діяль­ності держави. Вказане свідчить про те, що нині все більше виявляється тенден­ція з формування особистісного підходу до розуміння права, його цінностей, міс­ця людини в праві, переважання прав індивіда над колективними правами (М. П. Орзіх) [17].

Отже, необхідно наголосити на тому, що на сьогодні існує значна проблема, яка полягає, по-перше, у визначенні категорії «право соціального захисту», по-друге, у розумінні сукупності прав, які містить дане поняття, по-третє, у здійсненні права на соціальний захист. На нашу думку, поняття «соціальний за­хист» включає крім права на соціальне забезпечення й інші соціальні права, а саме право на працю (ст. 44) та відпочи­нок (ст. 45), право громадян, які потре­бують соціального захисту, на отриман­ня житла безоплатно або за доступну для них плату (ст. 47), право на до­статній життєвий рівень (ст. 48), право на охорону здоров’я (ст. 49), право на


Безпечне для життя і здоров’я довкілля (ст. 50), право на освіту (ст. 53) та ін. [1]. Таким чином, термін «соціальний захист» охоплює майже всю соціальну сферу і виходить за межі диспозиції ст. 46 Основного Закону.

Конституційно закріпивши статус соціальної держави, Україна має взяти на себе зобов’язання не лише з прого­лошення основних соціальних прав та свобод, але і забезпечення їх здійснен­ня. З цією метою має бути проведена виважена соціальна політика, виконан­ня якої кореспондується уповноваже­ним органам державного управління, а ними згідно з приписами Конституції є всі владні суб’єкти. Однак проблема належної реалізації права на соціальний захист, незважаючи на природно-право­ву сутність цього права та відповідні ім­перативні повноваження державних ор­ганів, набула ще більшого загострення, оскільки встановлені рівень державних пенсій та соціальних виплат не забезпе­чують достатній життєвий рівень ні для окремої особи, ні для її сім’ї з огляду на розмір державних коштів, передбачених на відповідні цілі.

Безперечно, соціальний захист є пев­ним критерієм зрілості суспільства і са­мої держави. У такому випадку, навіть з огляду на значні здобутки України у сфері соціального захисту, питання про демократичність, соціальність та право­вий характер нашої держави залишаєть­ся відкритим.

Ключові слова: соціальний захист, соціальне забезпечення, соціальна де­ржава, соціальна політика, соціальне страхування, соціалізм.

Актуальність дослідження змісту категорії права соціального захисту зумовлена глобальними тенденція­ми соціальної орієнтації державної політики країн, і зокрема орієнта­цією України на побудову соціальної держави. Під час аналізу наукових праць з даної проблематики виявлено плюралізм поглядів учених на питан­ня про сутність права на соціальний захист, який пояснюється відміннос­тями у розумінні понять соціального захисту та соціального забезпечення. Неоднаковість застосування зазна­чених термінів була також виявлена за результатами розгляду вітчизня­ного законодавства та міжнародно - правових актів у даній сфері. Біль­шість соціальних прав, закріплених в нормах Основного Закону, через належну практичну реалізацію права на соціальний захист залишаються деклараціями, тому дана проблема потребує подальших розробок.

Actuality of researching the con­tent of social protection category de­termined by global tendencies of state policies on the social orientation, par­ticularly concerning to Ukrainian di­rection on the social state construction. There are different interpretation of the definitions social protection and social supplying both in the doctrine and in the Ukrainian and international legislation. A lot of social rights estab­lished in the Constitution of Ukraine are remaining declarations through the improperly practice of realization the right on social protection, that is why such issue ought to be elaborated in the sequel.

Література

1. Конституція України//Відомості Верховної Ради України. — 1996. — №30. — ст. 141.

2. Про Концепцію (основи державної політики) національної безпеки України: Постанова Верховної Ради України №3/97- ВР від 16 січня 1997 р. / /Відомості Верхов­ної Ради України. — 1997. — №10. — С. 85

3. Законодавство України про соціаль­ний захист населення. — К.: КНТ. — 2005.

4. Сирота И. М. Право социального обес­печения в Украине: Учебник. — Харьков: Одиссей, 2002. — С. 366

5. Мачульская Е. Е. Право социального обеспечения: Учебное пособие для вузов. — 2-е изд., перераб. и доп. — М., 1999. — С. 147

6. Процевський О. I. Про предмет тру­дового права України//Право України. —

2001. — №12. — С. 85

7. Журавський В., Тимошенко I., Кири­ченко С. та ін. Соціальний кодекс України (проект). — К., 1998. — С. 44

8. Рабинович П. М. Права людини і гро­мадянина в Конституції України (до ін­терпретації конституційних положень). — Харків, 1997. — С. 9

9. Болотіна Н. Б. Право людини на со­ціальне забезпечення в Україні: проблема термінів і понять// Право України. — 2000. — №4. — С. 38

10. Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи/Упоряд. Ю. К. Качуренко. — 2-ге вид. — К., 1992. — С. 28

11. Европейская социальная хартия: Справочник: Пер с фр. — М.: Междунар. отношения, 2004. — С. 64

12. Хайєк Ф. А. Право, законодавство та свобода: нове викладення широких принци­пів справедливості та політичної економії: В 3 т. — Т. 2/Пер. з англ. — К.,1999. —

С. 101

13. Пилипенко П. Соціальний захист та соціальне забезпечення, що виражають со­ціальну сутність сучасної правової держа­ви/ /Вісник Львів. ун-ту. Серія юридич­на. — 2004. — Вип. 40. — С. 300

14. Fact sheet No. 16 (Rev. 1), The Committee on Economic, Social and Cultural Rights. — режим доступу: http:/ /www. unhchr. ch.

15. Лизогуб В. Норми Конституції Пи­липа Орлика про народ і владу//Проблеми законності. — 2006. — Вип. 84. — С. 33

16. Козюбра М. Природа соціальних прав людини та особливості механізмів їх реалізації/ /Юридичний вісник України. —

2002. — №17. — С. 27

17. Орзіх М. П. Особистість і право: Монографія(Антологія юрид. думки. Сер.: Одеська школа права). — Одеса: Юридична література, 2005. — С. 58