УДК 340.11:165.243:141.338

Я. Бикова,

Здобувач кафедри теорії держави і права Національного університету «Одеська юридична академія»

Праву, як і будь-якому іншому фено­мену суспільного життя, властиві пос­тійні та змінні характеристики. Право існує у часі, просторі та здійснює особ­ливий вплив на індивідів, створені ними організації та соціальні спільноти. Дана особливість пов’язана із впорядкуван­ням існуючих відносин, розподілом цін­ностей, захистом бажаного і обмежен­ням небажаного.

Як зазначає В. В. Дудченко, «пра­во є особливо складним соціальним феноменом на підставі антиномічності його структури. У межах цієї структу­ри співіснують автономія і гетерономія, суще і ціннісне, факт і норма, ідеальні (метафізичні) й реальні (позитивні) еле­менти, стабільність і рухливість, поря­док і новаторство, примус і переконан­ня, соціальні потреби і соціальні ідеали, досвід і наукові конструкції та, нарешті, логічні поняття і моральні цінності. Усі подібні протиставлення у сфері права істотні й, не з’ясувавши їхньої сутності, неможливо досягти адекватного бачен­ня феномена права в цілому» [1, 178].

Осягнення зазначених антиномій права можливо лише завдяки застосу­ванню універсального підходу до право - розуміння, в межах якого мають бути враховані надбання природного права, позитивізму та історичної школи пра­ва. Поряд із цим необхідно враховувати «ідею» та «основу» права, а відповідно виявити постійні та змінні засади при­роди права. Зазначені положення вка­зують на актуальність обраної теми до­слідження.

На основі синкретико-історичного підходу провести дослідження феноме­на права та проаналізувати такі його відправні засади, як «справедливість», «свобода», «формальна рівність», вия­вити постійні та змінні характеристики права.

Аксіомою сучасного правознавства вважається постулат про те, що право є динамічним феноменом [2, 345]. Від­повідно, для того, щоб осягнути право в його мінливості, потрібен новий тер­мінологічний апарат, який би дав змогу адекватно осмислити плинну правову реальність [3, 64].

Ю. М. Оборотов визначає, що «пра­во — це історично сформована, мораль­но обґрунтована і релігійно вивірена, легалізована ціннісна нормативна систе­ма, розрахована на всезагальне визнан­ня (легітимацію) і відповідну поведінку людей, організацій, соціальних спіль­нот, в якій використовуються процеду­ри, формалізовані рішення і державний примус для попередження й вирішення конфліктів, збереження соціальної ціліс­ності» [4, 54].

Як вказує М. І. Козюбра, «первісний генезис права корениться не в державі, а в реальному житті, в природних, не- відчужуваних правах людини, право ви­никає не одночасно з державою, а пере­дує їй. За певних соціальних передумов воно може існувати без держави і поза державою [5, 35].

Беручи до уваги результати колек­тивного дослідження, яке було проведе­но на кафедрі теорії та історії держави і права Львівського національного універ­ситету імені Івана Франка, слід зазна­

Чити, що «у стародавні часи терміном право найчастіше позначалися поняття про: свободу людини; справедливість; настанови стосовно людської поведінки; настанови щодо здійснення такої по­ведінки суб’єктів, яка вважається спра­ведливою; зважування інтересів різних учасників суспільного життя. У новій та новітній історії людства термін «пра­во» використовувався також й для поз­начення понять про: певні інтереси тих чи інших суб’єктів соціуму; особливі почуття, емоції; вимоги суб’єктів сто­совно отримання певних цінностей» [6, 91-112].

У зазначеному контексті достатньо цікавою є думка С. І. Алаіс, яка обґрун­товує, що «сутність права виявляється не в його інтегративному визначенні, а в його інтегративному розумінні. Таке розуміння права відображає цілісність його якостей не просто у вигляді пере­ліку різноманітних дефініцій, а у запере­ченні їх протидії та визнанні їх взаємо­збагачення» [7, 73].

Але виникає питання, як можна зро­зуміти те, чому не має визначення? Вра­ховуючи те, що право має розвиватися у певному часі та просторі, а відповідно є «змінною» категорією, яка відображає об’єктивні потреби суспільства та поря­док їх задоволення, можливо припусти­ти, що визначення права завжди буде змінюватися. Воно має бути завжди об’єктивним, таким, що відповідає сту­пеню розвитку суспільства.

Одним із можливих шляхів встанов­лення сутності права є використання іс­торичного підходу до праворозуміння.

Якщо «традиційна» історична школа права є ключем до пізнання духу та са­мобутності певного народу в контексті правоутворення, то сучасне історичне праворозуміння має ґрунтуватися на ви­явленні загальних та особливих законо­мірностей права як явища планетарного масштабу.

Зрозуміло, що історичний тип право - розуміння не стане домінуючим, проте він і не повинен. Майбутнє за інтегра­тивним та синкретичним підходами до пізнання права. Але сучасне історичне праворозуміння — це, в певній мірі, спосіб до вивчення і порівняння право­вих систем та їх інститутів, причому як існуючих, так і тих, що існували раніше.

Розуміння права як феномена, що існує у певному просторі та часі — «нині», зумовлює підходи до виявлення його природи.

Відповідно, історичне праворозумін - ня має не тільки констатувати етапи становлення, розвитку та функціону­вання права, але й акцентувати увагу на тому, які саме регулятори, відноси­ни, установлення та їх розуміння були у минулому та які регулятори і установ­лення існують зараз. Саме історичне праворозуміння має обґрунтовувати, що право — це те, що є «зараз і в цьому місці». Ні у минулому, ні у майбутньо­му, лише зараз — реальне, чинне пра­во. Чи є «історична пам’ятка права» правом? Ні! Це вже лише частина куль­тури певного суспільства та людства в цілому. Правом є лише те, що діє та реально регулює суспільні відносини (із урахуванням аспектів «до» та «після» формалізації нормативних фактів).

Право — це чинний соціальний регу­лятор, який розвивається історично та фіксує об’єктивні потреби та бажання індивідів у справедливих, формально ви­ражених уповноваженим суб’єктом ус­тановленнях обов’язкового характеру.

В основі права лежить сформоване людиною (суспільством) розуміння спра­ведливості. Справедливість є оціночною (змінною) категорією, пов’язаною з пев­ним етапом історичного життя суспіль­ства.

Формальна рівність — похідна від справедливості і допускає формальну правову нерівність.

В основі справедливості лежить сво­бода. Свобода «від» і свобода «для». Свобода невід’ємна від індивіда і є кате­горією постійною.

Право одержує свій зовнішній вираз у правових актах.

Враховуючи наведене визначен­ня, можливо виокремити такі ознаки права:

1. Чинність — правом є лише ті ус­тановлення, що діють та здійснюють вплив на суспільні відносини.

2. Соціальний характер: загаль­ний — право є одним з видів соціаль­них норм (регуляторів), яке виникло в епоху неолітичної революції і виділи­лося з мононорм; особливий — право є таким соціальним регулятором, яке об’єктивно відображає народний дух, а результати і порядок регулювання отри­мують фіксацію у письмових актах, які мають юридичне значення.

3. Об’єктивність — право відбиває об’єктивні потреби та бажання соціуму (окремих соціальних груп) у: необхід­ності впорядкування певних відносин; захисту і розподілу цінностей; формалі­зації нормативних фактів.

4. Справедливість — це, адекват­на певному історичному періоду на­лежна відповідність: антиномій права; об’єктивних потреб та бажань суспіль­ства; діянь та результатів діянь певних суб’єктів — права — обов’язку, пору­шень — покарання.

5. Формальний вираз — завершаль­ний етап правоутворення, де відбуваєть­ся фіксація, визначеним уповноваженим суб’єктом, таких що склалися або ство­рених установлень в письмових право­вих актах.

6. Обов’язковість — необхідність ви­конання установлень, що забезпечуєть­ся або примусом, або «вірою в право».

У плині еволюції історичної школи права плюралістична теорія правогене - зу залишилася незмінною. Народний дух є джерелом природного і людсько­го (звичаєвого, законодавчого, науко­вого, судового) права. Виявленням фі­лософсько-методологічної квінтесенції історичної школи права, розкриттям співвідношення між просторово-часо­вим і духовним факторами правогенезу, обґрунтуванням позачасової сутності справедливості, а відтак, і права.

Такі моральні начала, як гідність і свобода людини, є загальними і поза­часовими елементами утворення права. Національний елемент як буква закону є вузьким, проте з часом він може зба­гатитися загальним началом і розшири­тися. Взаємодія національного і загаль­нолюдського елементів є найвагомішою підставою прогресу народного права.

Як зазначає С. В. Ромашкін, «ви­знання свободи і справедливості є за­гальним і позачасовим началом, яке дозволяє подолати однобічність органіч­ного розуміння історії. Філософське розуміння історії, всупереч однобічно­му органічному її розумінню, дає мож­ливість стверджувати: юрист розглядає право у його відокремленості або пар - тикулярності, як право певного народу; філософ розглядає право окремих націй, як відбиття розвитку, що здійснюється через все людство. З цієї точки зору право всіх народів постає моментами єдиного руху. Тож філософське і ор­ганічне розуміння історії не суперечать одне одному: в окремому народі вияв­ляється загальнонародний дух, який віддзеркалює себе в індивідуальних ри­сах. Особливі і неповторні риси певних явищ жодною мірою не заперечують за­гальної і спільної їхньої основи. Висно­вок той, що підставою правоутворення є не лише індивідуальний дух певного народу, а й дух загальнолюдський. Цим самим затверджувалася ідея спільності і загальності правових засад» [8, 95].

У зв’язку з цим важливо пригадати позачасове тлумачення справедливості, а відтак, і права у римському праві. В античні часи орієнтувалися на кон­цепцію справедливості, опрацьовану Арістотелем. Як відомо, грецький мис­литель виокремлював зрівнюючу або комутативну і розподільчу або дистри­бутивну справедливість. Така справед­ливість охоплює сферу приватних дого­ворів як свободних, добрих і обопільних воль їх учасників. Саме договір постає символом зрівнюючої справедливості. Розподільча справедливість охоплює сферу державну, публічну. Саме так справедливість проявляє себе у приват­ному і публічному праві. Висновок та­кий, що позачасовість у справедливості, а відтак, і праві вбачається в уродженій всім людям свободі. «Кожному — за його вчинками» — ось класична, все - охоплююча формула справедливості.

Метою права є мир, засобом досяг­нення цієї мети — боротьба. Боротьба за право є обовязком особистості перед самою собою, своєю честю і гідністю.

Головним у пізнанні права має стати поняття мети, а не причини. Сформу­льована мета потребує вибору засобів її реалізації. Встановлення мети і вибір засобів — справа свободної особистості [9, 3-65].

Ми маємо визначити, що право ви­никло і є, воно змінюється та розви­вається, а разом з цим змінюються та розвиваються людські уявлення щодо нього та особливості його формалізації.

Взагалі визначити не завжди озна­чає пізнати і зрозуміти. Спроба дати визначення права в будь-якому разі не приведе до охоплення однією дефініцією усіх якостей права і усіх його зв’язків з іншими правовими явищами.

Сучасному суспільству необхідна остаточна переорієнтація праворозумін - ня: від тлумачення права лише як су­купності приписів держави до вивчення сутності права як складного багатоас - пектного явища, що має різноманітні форми прояву, існує в численних фор­мах буття. Серед них: уроджені мож­ливості людини (природні, невід’ємні, невідчужувані права), індивідуальна та суспільна правосвідомість, правовідно­сини, що виявляються в діях і поведінці людей, правові звичаї, правові канони, правові прецеденти та правові доктри­ни, нормативно-правові договори, націо­нальні і міжнародні нормативно-правові акти [7, 113].

Сучасне плюралістичне праворо - зуміння передбачає множинність ви­значень права, кожне з яких відоб­ражає його сторону, вимір, особливу форму буття. Але поряд із цим право є феноменом, що діє. Інакше втрачаєть­ся сама суть права, його цінність. Для формування визначення права, перш за все, необхідно досліджувати те, як воно проявляє себе у реальному сьогоденні. Яким чином впливає на суспільні відно­сини і чим відрізняється від інших со­ціальних регуляторів.

Розуміння сутності права як справед­ливої міри свободи дозволяє індивіду від­чувати себе повноцінною істотою. Пра­во, фіксуючи межі свободи, встановлює напрями поведінки. Однак поведінки не будь-якої, а лише тієї, що не зашкоджує свободі інших. А відтак, для цього ін­дивіда зовсім не важливим є те, яким чином були врегульовані подібні відно­сини у минулому, для нього має значен­ня те, як вони впорядковані зараз.

Відповідно, формування визначення права пов’язано не тільки із поліваріан - тністю аспектів прояву цього феноме­на протягом всього його існування у соціумі, але прив’язане до певного іс­торичного періоду, коли воно здійснює реальний вплив на суспільні відносини.

Право виникло і є, воно змінюється та розвивається, а разом з цим зміню­ються та розвиваються людські уявлен­ня щодо нього, особливості його фор­малізації та впливу на суспільство.

І у цьому варіанті, можливо, слід від­окремлювати поняття права як частини історичного буття та культури суспіль­ства (поняття постійного) від поняття права як феномена, що діє (поняття змінного).

Ключові слова: право; справед­ливість; свобода; формальна рівність; праворозуміння; інтегративне праворо - зуміння; історична школа права.

У статті обгрунтовується необ­хідність відокремлення поняття пра­ва як частини історичного буття та культури суспільства (поняття пос­тійного) від поняття права як фено­мена, що діє (поняття змінного).

В статье обосновывается необхо­димость разделения понятия права как части исторического бытия и культуры общества (понятия посто­янного) от понятия права как реаль­но действующего феномена (понятия переменного).

The article explains the need for sep­aration of the concept of law as part of the historical and cultural life of society (the concept of a constant), from the notion of law as a phenomenon of real action (the concept of variable).

Література

1. Дудченко В. В. Традиція правового плюралізму: західна та східна інтерпрета­ція : дис. ... д-ра юрид. наук / В. В. Дудчен­ко. — О., 2007. — 363 с.

2. Варга Ч. Природа права и правовое мышление / / Российский ежегодник тео­рии права. — 2008. — № 1. — С. 343—356.

3. Стовба О. Праворозуміння 1Л5. Пра­восвідомість: проблеми і перспективи / / Право України. — 2010. — № 4. — С. 64—69.

4. Оборотов Ю. М. Праворозуміння як аксіологічне начало (постулат пра­ва) / / Право України. — 2010. — № 4.

— С. 49-55.

5. Козюбра М. І. Загальнотеоретичне правознавство : стан та перспективи / / Право України. — 2010. — № 1. — С. 32-43.

6. Дудаш Т. І. Правоназви як законо­мірний прояв праворозуміння / / Права людини: соціально-антропологічний вимір : монографія. — Л. : Світ, 2006. — С. 91-112.

— (Праці Львівської лабораторії прав лю­дини і громадянина. Серія І. Дослідження та реферати ; вип. 13).

7. Алаіс С. І. Проблема праворозумін­ня в основних школах права : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01 / С. І. Алаіс ; Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. — К., 2003. — 203 с.

8. Ромашкін С. В. Типи правопізнання : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01 / С. В. Ро­машкін ; Одес. нац. ун-т ім. І. І. Мечнико­ва. — О., 2008. — 188 с.

9. Иеринг Р. Борьба за право / Р. Ие - ринг ; пер. В. И. Лойко — М. : Изд-во Вест­ника знания (В. В. Битнера), 1912. — 71 с.