joomla
ДОГОВІРНЕ РЕГУЛЮВАННЯ МАЙНОВИХ ПРАВОВІДНОСИН ПОДРУЖЖЯ
Юридичний вісник


УДК 347.626



К. Глиняна,

К. ю.н., доцент кафедри цивільного права Одеської національної юридичної академії

Перебудова сім’ї, її нові економічні, політичні та громадянські статуси, сис­тема принципово нових відносин між подружжям складалися десятиріччями і продовжують змінюватися. Глибока проникливість сімейно-правового регу­лювання в систему соціальних зв’язків суспільства вимагає досягнення високо­го рівня цього регулювання, побудови його на тих принципових засадах, які відповідають соціально ціннісним та правовим орієнтирам його призначення. У зв’язку з цим особливої актуальності набирає проблема правового регулюван­ня майнових правовідносин подружжя в світі оновлення цивільного та сімейного законодавства

СК України закріплює, що майнові відносини подружжя можуть визнача­тися не тільки законом, а й договором. При цьому регулювання майнових від­носин подружжя має індивідуальний характер, оскільки ґрунтується на пра­вилах, розроблених і встановлених са­мими сторонами, які беруть участь у шлюбних правовідносинах.

Ефективне правове регулювання шлюбно-сімейних відносин в Україні має надзвичайно важливе значення для відновлення і подальшого розвитку Ук­раїнської держави. Шлюб можна роз­глядати з позицій двосторонньої цивіль­но-правової угоди, основною проблемою якої є спірні правовідносини подружжя щодо спільного майна. У зв’язку з цим прогресивним нововведенням щодо по­силення гарантій майнових і особистих прав подружжя стало розширене зако­нодавче тлумачення можливості укла­дання шлюбного договору.

Договірне регулювання майнових відносин подружжя передбачалося в на­шій країні ще з 23.06.1992 року, коли вперше інститут шлюбного договору був введений в сімейне законодавство України, існування якого суспільством сприймається й сьогодні дуже емоційно

— від безумовної підтримки до повного спростування його доцільності, причому не лише в Україні, а й в інших країнах, де укладання шлюбних договорів є до­сить розповсюдженим. Активну участь у розробці зазначеної проблеми брали такі вчені-юристи, як: М. В. Антокольська, О. В. Дзера, А. А. Іванов, І. В. Жилін - кова, Л. М. Зілковська, А. М. Нечае­ва, 3. В. Ромовська, О. О. Ульяненко,

С. Я. Фурса, Ю. С. Червоний та ін. Нез­важаючи на наявність різних точок зору щодо правової природи шлюбного дого­вору, а також значне розширення норм, що регулюють договірні правовідносини подружжя, можна дійти висновку, що закріплення зазначених норм на зако­нодавчому рівні є прогресивним кроком до загальноприйнятої світової практики в галузі захисту майнових прав под­ружжя.

Правовий режим майна подружжя визначається залежно від того, ким він встановлений — законодавцем чи са­мими учасниками майнових відносин

— подружжям. У зв’язку з цим мож­на говорити про законний (легальний) і договірний (контрактний) правові режи­ми подружнього майна. Зазначені види правових режимів суттєво відрізняють­ся одне від одного за своїми основними характеристиками та правовими захода­ми, що включені до їх складу [1].

— Основною ідеєю, втіленою у сімейне законодавство при регулюванні майно­вих відносин подружжя, є підтримка і всебічний захист єдності і спільності майнових інтересів подружжя, узгодже­ності їхніх дій щодо володіння, користу­вання і розпорядження цим майном. Законний режим означає, що комплекс подружніх прав і обов’язків щодо май­на, порядку придбання та його відчу­ження, правомочностей по володінню, користуванню та розпорядженню ним, а також межі відповідальності подружжя по спільних і особистих боргах визна­чаються чинним цивільним і сімейним законодавством України.

При договірному режимі майна по­дружжя має право самостійно встанов­лювати для себе обсяг взаємних прав і обов’язків у майновій сфері.

До прийняття чинного СК України законний режим був основним видом правового режиму майна, оскільки у переважній більшості випадків права та обов’язки подружжя у шлюбно-сімейній сфері підпорядковувалися законному ре­жиму регулювання, встановленому нор­мами сімейного законодавства України. Така позиція законодавця поступово змінювалася, що найбільш було ярко виражено після закріплення на зако­нодавчому рівні можливості укладання шлюбного договору особами, що беруть шлюб, чи подружжям. З прийняттям ЦК та СК України такій підхід принци­пово змінився, у зв’язку з чим стала застосовуватися конструкція договору в сімейному праві, яка надає можливість відійти від імперативного регулювання майнових відносин в сім’ї шляхом ук­ладання договорів, змінюючи при цьому імперативні приписи на диспозитивне врегулювання таких відносин.

Надаючи подружжю значні можли­вості самостійно визначати свої взаємні права та обов’язки, законодавство, про­те, окреслює рамки свободи подружжя у цій сфері. Ідея полягає в тому, що подружжя не може включати в шлюб­ний договір положення, які обмежують інтереси одного з них, а також права інших осіб і, у першу чергу, неповноліт­ніх дітей (ст. 93 СК України). Тому буде незаконною домовленість подружжя, в результаті якої неповнолітні діти мо­жуть позбутися належних їм майнових прав, зокрема права користування квар­тирою, будинком, іншим житловим при­міщенням тощо. Державний контроль за дотриманням цього принципу покли­кані здійснювати нотаріальні органи, що реєструють шлюбні договори.

Забороняється також включати до шлюбного договору питання про пере­дачу у власність одному з подружжя не­рухомого та іншого майна, яке підлягає державній реєстрації (ст. 93 СК Украї­ни) [2].

Таким чином, під договірним режи­мом варто розуміти порядок, що діє у відношенні майна, нажитого чоловіком і жінкою під час шлюбу, що, на відміну від законного режиму, установлені са­мим подружжям у шлюбному договорі (глава 10 СК України). При цьому, не­залежно від того, який режим майна буде обраний подружжям, слід врахо­вувати, що стосовно спільно нажитого майна, правовий режим якого не буде визначений у договорі, залишається в силі законний режим спільної сумісної власності.

Крім того, договірне регулювання сі­мейних відносин (ч. 2 ст. 7 СК України) закріплено як один з основних принци­пів сучасного сімейного права, у зв’язку з чим в СК передбачений перелік різних договорів, учасниками яких є не лише подружжя, а й інші члени сім’ї, які наді­лені правом укладати договори, як пе­редбачені, так і не передбачені безпосе­редньо СК України.

Відповідно до ст. 64 СК України дру­жина та чоловік мають право на укла­дення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власніс­тю, так і щодо майна, яке є об’єктом права спільної сумісної власності по­дружжя [3]. Отже, зазначена стаття містить у собі загальне правило про те, що чоловік та дружина мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, стосовно як спільного, так і роздільного майна. При цьому необхідно враховувати, що не кожний подружній договір тягне за собою виникнення договірного режи­му, а тільки той, яким встановлюються правила поведінки в майновій сфері, які мають характер, відмінний від встанов­лених у законі, тобто в зміні законного режиму майна подружжя для макси­мального пристосування зазначеного режиму до потреб подружжя. У зв’язку з цим логічним буде висновок, що по­дружжя продовжують залишатися в рамках законного режиму майна, якщо подружжя не змінює своїм договором тих норм і правил, які встановлені для всіх суб’єктів цивільних (сімейних) пра­вовідносин.

До договорів, що тягнуть за собою виникнення договірного режиму майна подружжя, можна віднести: 1) договір про відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї час­тки у праві спільної сумісної власності без виділу цієї частки (ч. 2 ст. 64 СК);

2) договір про порядок користування майном (ст. 66 СК); 3) договір про поділ майна подружжя (ст. ст. 69—70 СК);

4) договір про виділ частки нерухомо­го майна одного з подружжя зі складу усього майна (ч. 2 ст. 69 СК); 5) договір про надання утримання (ст. 78 СК); 6) договір про припинення права на ут­римання взамін набуття права власності на майно (ст. 89 СК); 7) шлюбний до­говір (ст. ст. 92-103 СК) [3].

Аналізуючи сутність та зміст дого­ворів, які тягнуть за собою виникнення договірного режиму майна подружжя, зазначені договори можна поділити на такі групи: 1) договори щодо майна по­дружжя; 2) договори про надання утри­мання одному з них [4].

Серед подружніх договорів особливе місце займає шлюбний договір, у якому подружжя (або особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу) можуть зміни­ти як режим спільності майна, так і режим роздільного майна подружжя, а також правовий режим окремих пред­метів, що входять до складу спільного або роздільного майна подружжя (гла­ва 10 СК). При цьому у шлюбному дого­ворі не можна передбачити положення, які обмежують конституційні права по­дружжя, оскільки такі умови шлюбного договору містять у собі пороки волі, у зв’язку з чим він визнається нікчем­ним (ст. ст. 21-22 Конституції України, ст. 203 ЦК).

Слід погодитися з висловленою в юридичній літературі позицією, що біль­шість договорів, які укладають між со­бою чоловік та дружина, носять цивіль­но-правовий характер, внаслідок чого на них поширюються загальні правила про дійсність таких договорів.

Зокрема, подружжя можуть укласти між собою різні договори, які регулю­ються ЦК України (наприклад, договір купівлі-продажу, дарування тощо) [5]. Взагалі договір дарування, як і догово­ри купівлі-продажу, міни чи поставки, спрямований на безповоротне припи­нення права власності в однієї особи та виникнення його в іншої. Як і продавець, дарувальник повинен бути власником відчужуваного у такий спосіб майна.

Відповідно до ст. 717 ЦК України до­говір дарування визначається як договір, згідно з яким дарувальник передає або зобов’язується передати в майбутньому обдарованому безоплатно в дарунок у власність. Тому момент укладення дого­вору дарування не пов’язаний з момен­том фактичного передання майна [6].

Подружжя може також укласти до­говір довічного утримання, за яким одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність жит­ловий будинок, квартиру або їх части­ну, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, замість чого набувач зобов’язується забезпечу­вати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно. Договір довічного ут­римання укладається в письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Майно, що належить співвласникам на праві спільної сумісної власності, зок­рема майно, що належить подружжю, може бути відчужене ними на підставі договору довічного утримання (догляду) після визначення частки одного із спів­власників майна або визначення між співвласниками порядку користування ним. При цьому, у разі смерті одного із співвласників майна, обсяг зобов’язань набувача відповідно зменшується за­лежно від умов договору і розподілу обов’язків. У разі смерті відчужувача набувач зобов’язаний поховати його, навіть якщо це не було передбачено до­говором довічного утримання (догляду). Якщо частина майна відчужувача пе­рейшла до його спадкоємців, витрати на його поховання мають бути справедливо розподілені між ними та набувачем [7].

Крім зазначених договорів, подружжя мають право укласти спадковий договір. Специфіка укладення спадкового дого­вору за участю подружжя або одного з них зумовлена тим, що подружжя є суб’єктом майнових відносин, у тому числі права власності, як на загальних цивілістичних засадах, так і на спеціаль­них умовах, зумовлених фактом їхнього перебування у шлюбі. При цьому розме­жовують внутрішні відносини, що вини­кають лише між подружжям, та зовніш­ні, які виникають за участю подружжя з іншими особами. В першому випадку відносини регулюються переважно нор­мами сімейного законодавства, у друго­му — переважно нормами цивільного законодавства.

Стаття 64 Сімейного кодексу Украї­ни надає подружжю право на укладання між собою всіх договорів, які не забо­ронені законом, як щодо майна, котре є їхньою особистою приватною власніс­тю, так і щодо майна, яке є об’єктом права спільної сумісної власності по­дружжя [8].

Із зазначеного випливає, що при ук­ладенні спадкового договору за участю подружжя можна виділити декілька про­цедур укладення. Якщо договір уклада­ють обидва з подружжя, то вони можуть передбачити, що в разі смерті одного з подружжя майно переходить до другого, а в разі смерті другого з подружжя його майно переходить до набувача за дого­вором. Навіть якщо предметом догово­ру буде спільне майно подружжя, згода витребуватися не буде, оскільки обид­ва з подружжя є учасниками договору. Якщо договір укладає один з подружжя і предметом буде спільне майно, то для посвідчення договору буде необхідна зго­да іншого з подружжя. Якщо спадковий договір укладається одним з подружжя і предметом у тому договорі буде май­но, яке є його особистою власністю, то згода нотаріуса не потрібна, крім того в цьому випадку кожен з подружжя має змогу скласти окремий договір стосовно свого майна, визначаючи набувача та умови договору на свій розсуд.

Істотною новелою у регулюванні май­нових правовідносин подружжя є мож­ливість укладання подружжям заповіту стосовно належного їм майна на праві спільної сумісної власності (ст. 1243 ЦК). На такий заповіт розповсюджу­ються всі правила відносно форми за­повіту та порядку його посвідчення, що передбачені ЦК України [9].

У разі складання подружжям спіль­ного заповіту спадщина після одного переходить до того, хто його пережив. У разі смерті останнього з подружжя спадщина переходить до осіб, зазна­чених подружжям у заповіті. Кожен з подружжя має право у будь-який час відмовитися від спільного заповіту. При цьому така відмова здійснюється за всіма правилами відмови від заповітів і підлягає нотаріальному посвідченню. Оскільки право на відмову передбачено за життя подружжя, то після смерті од­ного з них другий не має права скасува­ти або змінити заповіт.

Після смерті одного з подружжя но­таріус накладає заборону на відчуження майна, зазначеного у заповіті, що робить неможливим розпорядження майном.

Разом з тим особливого значення останнім часом набуває саме шлюбний договір. Цивілістична суть сімейних від­носин зумовила розширення можливос­тей їхнього регулювання безпосередньо самими учасниками — Сімейний кодекс акцентує увагу саме на договірному регулюванні таких правовідносин (ч. 2 ст. 7 СК).

Інститут шлюбного договору, який вже дуже давно існував і успішно за­стосовувався у країнах Західної Європи та США, з’явився у нашому законодавс­тві більш ніж десять років тому, коли 23 червня 1992 року Верховна Рада Ук­раїни прийняла Закон «Про внесення змін і доповнень до Кодексу про шлюб і сім’ю України», згідно з яким кодекс було доповнено статтею, що передбача­ла можливість укладення шлюбного кон­тракту між особами, які беруть шлюб.

Колізії, які можуть виникнути при взятті шлюбу, при його розриві або смерті одного з партнерів, було прий­нято обговорювати наперед вже досить давно [6].

Незважаючи на те, що Сімейний ко­декс, як і Кодекс про шлюб та сім’ю, не дає визначення шлюбного договору, його можна визначити шляхом аналізу норм, які його регулюють. Найвдалішим мож­на назвати визначення шлюбного дого­вору, яке дала і І. В. Жилінкова [10; 11]. Шлюбний договір може розглядатися як «згода осіб, які беруть шлюб або пере­бувають у шлюбі, якою встановлюються майнові права і обов’язки подружжя в шлюбі та у разі його розірвання».

Укладення шлюбного контракту

— це можливість передбачення, уник­нення непотрібних та небажаних конф­ліктних ситуацій і суперечок, а також, певною мірою, гарантія від укладення шлюбів по розрахунку та фіктивних шлюбів [12].

Шлюбний договір, як і усі інші угоди, не повинен обмежувати правоздатність та дієздатність осіб, що його укладають. Це означає, що шлюбний договір не може мати положення, які обмежують право однієї із сторін на працю, вибір професії, отримання освіти, свободу пе­реміщення та інші права передбачені Конституцією України та іншими зако­нодавчими актами і які входять до зміс­ту правоздатності.

Шлюбним договором з цього приводу не може бути обмежена свобода запові­ту, тобто не можна зобов’язати одного з подружжя заповісти належне йому майно особі (або декільком осіб), на яку вкаже інший з подружжя, тому що в цьому разі буде мати місце обмеження дієздатності одного з подружжя [13].

Сімейним кодексом України перед­бачено, що шлюбним договором ре­гулюються лише майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов’язки, а також майнові права і обов’язки подружжя як батьків.

При цьому шлюбний договір не може ре­гулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми [14].

Важливою умовою шлюбного дого­вору є те, що його положення не по­винні зменшувати обсягу прав дитини, встановлених СК України, а також ставити одного з подружжя у надзви­чайно невигідне для нього матеріальне становище.

Найважливішою особливістю шлюб­ного договору є те, що ним майнові права й обов’язки подружжя може бути визначено інакше, ніж це передбачено загальними правилами сімейного зако­нодавства. Зокрема, може бути вста­новлено, що певне майно, яке належа­ло одному з подружжя до шлюбу або буде одержане під час шлюбу в дар, стає їхньою спільною сумісною власніс­тю; може бути визначено на розсуд по­дружжя розмір часток у праві власності на майно, що буде нажите у період шлюбу; може бути передбачено умови поділу спільного майна у разі розірван­ня шлюбу, а також порядок погашен­ня боргів кожного з подружжя за ра­хунок спільного чи роздільного майна. Шлюбний договір може містити також положення про непоширення на майно, набуте подружжям за час шлюбу, по­ложень про спільну сумісну власність і тоді це майно буде вважатися спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них.

У шлюбному договорі сторони мо­жуть передбачити використання належ­ного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб. Чоловік може у шлюбному договорі зобов’язати дружину ощадли­во ставитись до сімейного бюджету, здійснювати облік проведених витрат на певну суму та інформувати його про ці витрати. Дружина може зобов’язати чоловіка забезпечити проживання своєї сім’ї в окремій квартирі чи будинку, ок­ремо від його батьків [15].

Проте на практиці шлюбний договір насамперед застосовується не для ре­гулювання спільного проживання і користування майном, а на випадок припинення шлюбних відносин. Тому, безперечно, у шлюбному договорі мож­на визначити можливий порядок поділу майна, у тому числі і після розірвання шлюбу. У цьому разі при розлученні можна уникнути довготриваючих судо­вих процесів поділу майна, маючи біль­ше шансів зберегти добрі відносини піс­ля розлучення.

Слід виділити питання визначення у шлюбному договорі порядку користуван­ня житлом. Статтею 59 СК визначено, що той з подружжя, хто є власником майна, визначає режим володіння та ко­ристування ним з урахуванням інтере­сів сім’ї, насамперед дітей. При розпоря­дженні своїм майном дружина, чоловік зобов’язані враховувати інтереси дити­ни, інших членів сім’ї, які відповідно до закону мають право користування ним.

Водночас, відповідно до ч. 4 ст. 156 Житлового кодексу УРСР, припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє його дружи­ну права користування займаним при­міщенням [16].

У разі відсутності угоди між влас­ником будинку (квартири) і колишні­ми членами його сім’ї про безплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені ст. 162 ЖК, відповідно до якої плата за користування жилим при­міщенням в будинку (квартирі), що на­лежить громадянинові на праві приват­ної власності, встановлюється угодою сторін. Плата за комунальні послуги береться, крім квартирної плати, за за­твердженими в установленому порядку тарифами.

Проте укладаючи шлюбний договір, сторони можуть включити до нього: положення про порядок користування житлом, яке належить одному з под­ружжя на праві приватної власності; про звільнення після розлучення жи­лого приміщення тим з подружжя, хто вселився у нього в зв’язку з реєстра­цією шлюбу; про проживання в жилому приміщенні родичів когось з подружжя тощо.

У шлюбному договорі особи на влас­ний розсуд можуть визначити право на утримання незалежно від непраце­здатності та потреби у матеріальній до­помозі, умови, розмір та строки, у які будуть здійснюватись такі виплати. При цьому у разі невиконання одним з по­дружжя свого обов’язку за договором аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса. Шлюб­ним договором може бути встановлена й можливість припинення права на ут­римання одного з подружжя у зв’язку з одержанням ним майнової (грошової) компенсації.

Отже, подружжя або особи, які ба­жають взяти шлюб, можуть включити до шлюбного договору будь-які умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.

Укладення шлюбного договору — не обов’язок, а взаємне рішення осіб вирі­шити питання життя сім’ї на власний розсуд. Основна мета шлюбного дого­вору — визначення правового режиму майна подружжя та інших майнових взаємовідносин в період шлюбу та у ви­падку його розірвання [17].

Сімейний кодекс значно змінює суб’єктний склад шлюбного договору. По-перше, цей договір може бути ук­ладено не будь-якими особами, які зби­раються взяти в майбутньому шлюб, а лише тими, які подали заяву про реєст­рацію шлюбу до органів РАЦС. Це пра­вило тягне за собою деякі наслідки про­цедурного характеру, які вже відзначені у літературі. Так, з надбанням чинності СК нотаріусам при реєстрації шлюбно­го договору необхідно буде перевіряти наявність поданої сторонами до РАЦС заяви. По-друге, сторонами шлюбного договору вперше названі особи, які вже зареєстрували шлюб, тобто подружжя. У зв’язку з цим варто погодитися з по­зицією І. В. Жилінкової, що поширення права на укладення шлюбного договору на подружжя є цілком необхідним і дав­но назрілим кроком [18].

Щодо набрання чинності договором, то ст. 95 СК визначає, що у тому разі, коли шлюбний договір укладено до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу. Якщо ж шлюб­ний договір укладено подружжям, то він набирає чинності у день його нотаріаль­ного посвідчення, про що має бути за­значено у тексті договору [19].

Сторони можуть включити до його тексту положення, які будуть регулю­вати порядок внесення змін, а також загальний строк дії шлюбного договору в цілому або тривалість окремих прав та обов’язків, а також встановлювати умови чинності договору або окремих його положень і після припинення шлю­бу [20].

Проте, на жаль, в Україні укладало­ся дуже мало шлюбних контрактів з ба­гатьох причин, перш за все психологіч­них. Напередодні весілля не виникало бажання визначати «економічні відноси­ни в сім’ї».

Небажання укладати шлюбний до­говір можна пояснити ще й тим, що раніше це можна було зробити виключ­но до реєстрації шлюбу. Якщо ж, про­живши разом декілька років, подружжя і шкодувало про те, що шлюбного кон­тракту немає, то вже не було можли­вості його укласти. Можна сподіватися, що надання подружжю можливості ук­ласти шлюбний договір і після реєстра­ції шлюбу матиме позитивні наслідки та сприятиме зростанню кількості шлюб­них договорів в Україні, адже введен­ня його у вітчизняне законодавство є прогресивним моментом у регулюванні майнових правовідносин подружжя.

Ключові слова: сім’я, шлюб, по­дружжя, договір, правовідносини, май­но, правовий режим, шлюбний договір, розірвання шлюбу.

У статті розглядаються особ­ливості договірного регулювання майнових правовідносин подружжя за законодавством України, харак­теризуються договори щодо майна подружжя та договори про надан­ня утримання одному з подружжя. Особливої уваги приділено шлюбному договору як найбільш поширеному за­собу регулювання майнових правовід­носин подружжя, особливо на випадок їх припинення.

В статье рассматриваются осо­бенности договорного регулирвания имущестенных правоотношений суп­ругов по законодательсту Украи­ны. Характеризуются договоры от­носительно имущества супругов и договоры о предоставлении содержа­ния одному из супругов. Особое вни­мание уделено брачному договору как наиболее распространённому способу регулирования имущественных отно­шений супругов.

In article features of contractual regulation property spouses concerning the legislation of Ukraine are consid­ered, contracts, concerning property of spouses and the contract on granting of the maintenance of one of spouses are characterised. The special attention ad­dresses on the marriage contract, as for the most widespread way of regulation property spouses, especially as required their terminations

Література

1. Сафончик О. І. Правове регулювання припинення шлюбу в Україні: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — О., 2004. — С. 15.

2. Буркацький Л. К. Захист цивільно­го права та інтересу: Навч. посіб. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — С. 48.

3. Сімейний кодекс України: Наук.- практ. комент. / За ред. Є. О. Харитоно­ва. — Х.: Одіссей, 2006. — С. 118.

4. Сімейне право України: Підручник / За ред. В. І. Борисової, І. В. Жилінкової.

— К.: Юрінком Інтер, 2004. — С. 118.

5. Сімейне право: Нотаріат. Адвокату­ра. Суд / За ред. С. Я. Фурси. — К., 2005.

— С. 207.

6. Цивільний кодекс України: Наук.- практ. комент. / За ред. Є. О. Харитоно­ва. — Х.: Одіссей, 2004.

7. Домбругова А. Правове регулюван­ня відносин за договором дарування / / Справочник економіста. — 2005. — № 8.

— С. 55.

8. Костюченко О. Договір довічного утримання // Юридичний вісник України.

— 2005. — 19 берез. — С. 9.

9. Мазуренко С. В. Правовий режим майна, що є предметом спадкового догово­ру з участю подружжя / / Юридический вестник. — 2003. — № 4. — С. 80.


10. Біляцький С. Шлюбний контракт як символ людських взаємин // Наука і сус­пільство. — 2005. — № 9—10. — С. 40.

11. Некрасова О. В. Правова природа шлюбного договору / / Адвокат. — 2005.

— № 5. — С. 12.

12. Жилінкова І. Шлюбний контракт: чинне законодавство та перспективи його розвитку / / Право України. — 2000. — № 6. — С. 108.

13. Ульяненко О. О. Шлюбний контракт

— основа вільного вибору / / Підприємс­тво, господарство і право. — 2003. — № 7.

— С. 259.

14. Калітенко О. М. Проблеми та шлях вдосконалення правового регулювання ін­ституту шлюбного контракту в Україні // Держава і право: Зб. наук. пр. / Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. — К, 2001. — Вип. 12. — С. 298.

15. Коновалов Д. Сімейний кодекс Украї­ни — шлях до Європи // Юридичний жур­нал. — 2004. — № 10. — С. 75.

16. Маломуж О. Шлюбний договір / / Право України. — 2005. — № 1. — С. 74.

17. Реутов С. И. Практические вопросы заключения брачного договора // Нотари­ус. — 2003. — № 5. — С. 32.

18. Жилінкова І. Концепція шлюбного до­говору за новим Сімейним кодексом України // Вісник Академії правових наук України.

— 2002. — № 3. — С. 124.

19. Ульяненко О. Порядок і умови ук­ладення шлюбного договору (контракту) / / Підприємство, господарство і право.

— 2003. — № 4. — С. 85.

20. Злобина И. В. О юридической сущнос­ти брачного контракта: гражданско-право­вая сделка или супружеский контракт // Закон и право. — 2001. — № 8. — С. 43.