joomla
Доктринальна концепція модернізації конституційних положень щодо засад конституційного ладу УКРАЇНИ
Юридичний вісник


УДК 342.4(477)

А. Крусян,

Доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри конституційного права Національного університету «Одеська юридична академія», член Конституційної Асамблеї

Сучасний етап конституційних пе­ретворень в Україні характеризується активізацією конституційно-проектних робіт щодо модернізації Конституції України. Особливе значення у тексті Основного Закону має розділ, присвяче­ний засадам (основам) конституційного ладу держави.

Системний аналіз вітчизняної конс­титуційно-правової та соціально-політич­ної практики, зокрема наукове опрацю­вання таких джерел практики реалізації положень першого розділу «Загальні засади» Конституції України, як судо­вої практики, у тому числі практики Конституційного Суду України, Указів Президента України та рішень Верхов­ної Ради України з питань Конституції України, наочно вказують на практичну необхідність та теоретичну спромож­ність оновлення конституційних поло­жень щодо засад конституційного ладу з метою їх модернізації та приведення у відповідність з конституційно-правови­ми реаліями.

Перш за все, конститутивно-мето­дологічного значення щодо створення оптимальної концепції внесення змін до першого розділу Конституції України набуває визначення поняття та змісту конституційного ладу.

Концепт «конституційний лад» є од­ним з найважливіших та водночас од­ним з найбільш невизначених у сучасній конституційно-правовій науці. Будучи однією з фундаментальних категорій конституціоналізму, конституційний лад не має свого легального, закріпле­ного в чинному законодавстві визначен­ня. Втім ця категорія застосовується в тексті Конституції України, наприклад, у статтях 5,17, 37.

Пропонується як робочий інструмен­тарій використовувати таке доктриналь - не визначення конституційного ладу — це конституційно закріплена (заснована на конституційно закріплених засадах) та реально існуюча система організації держави та суспільства (державного та суспільного ладу), що визначає та за­безпечує політико-правові основи фор­мування сучасного українського консти­туціоналізму.

В основі такого розуміння застосо­вано концептуальний підхід до консти­туційного ладу як політико-правового явища державно-правової та соціальної дійсності, в основі якого постулати гро­мадянського суспільства та демократич­ної правової держави, що детермінує визначення його сутності та змісту не тільки на формально-юридичному рівні, але й з урахуванням соціально-політич­них, економічних, соціокультурних ха­рактеристик.

Зміст конституційного ладу інститу- ціоналізується громадянським суспільс­твом і демократичною правовою держа­вою. Виходячи з цього, зміст першого розділу Основного Закону, присвячений засадам конституційного ладу, має бути структурований на «видові» основи конституційного ладу, а саме: основні характеристики Української держави; гуманістичні основи конституційного ладу; політичні основи конституційного


Ладу; соціально-економічні основи конс­титуційного ладу; національно-культурні основи конституційного ладу; екологічні основи конституційного ладу.

Розділ Конституції, що закріплює засади конституційного ладу, повинен ґрунтуватися на теорії сучасного кон­ституціоналізму, зокрема, з визнанням системи загальнолюдських політико-пра - вових цінностей та визначенням пріори­тету прав людини у взаємовідносинах «людина — суспільство — держава» і обов’язком держави визнавати, забезпе­чувати і захищати ці права.

На підставі викладеного, а також з урахуванням сучасної конституційно - правової теорії та практики, представ­ляється, що основними (пріоритетними) напрямами модернізації конституційних положень щодо засад конституційного ладу є: утвердження влади і сувереніте­ту Українського народу; конституційне закріплення і утвердження принципів сучасного конституціоналізму (принци­пи верховенства права, верховенства Конституції і законів України, пріорите­ту прав людини перед іншими соціаль­ними цінностями та інтересами, конс­титуційної законності, конституційного демократизму); модернізація організа­ції публічної влади на основі принци­пу деконцентрації публічної влади та балансу централізації і децентралізації державного управління; утвердження та конституційне визначення місцевого самоврядування як самостійної форми публічної влади; закріплення принципу соціальної справедливості та інституціо - нально-правового механізму його забез­печення; утвердження демократичного і гуманістичного вибору народу України; утвердження прихильності України до загальновизнаних норм міжнародного права; сприяння держави утвердженню і розвитку громадянського суспільства; розширення простору індивідуальної конституційно-правової свободи людини і закріплення гарантій від неправового втручання держави чи інших соціальних суб’єктів у сферу цієї свободи.

Виходячи з цих пріоритетних напря­мів модернізації конституційних поло­жень щодо засад конституційного ладу

України та системного аналізу положень чинної Конституції України, обґрунтова­ним є висновок про наявність переліку конституційно-правових проблем, що потребують свого концептуального вирі­шення з метою перетворення Основного Закону держави.

Так, потребує зміни назва першого розділу «Загальні засади» Конституції України. Теоретично обґрунтованим та практично виправданим є запропо­нування назви першого розділу: «Заса­ди конституційного ладу» — за умови включення до змісту цього розділу по­ложень, що відносяться до засад конс­титуційного ладу, проте «розкидані» по всьому тексту Основного Закону.

Слід констатувати, що в залежності від назви розділу змінюється змістовне його наповнення.

За своїм змістом перший розділ чин­ної Конституції України містить засади (основи) конституційного ладу Украї­ни. На це вказує Конституційний Суд України, відзначаючи, що розділ І «За­гальні засади» Конституції України «за­кріплює основи конституційного ладу в Україні» [1].

Втім не тільки перший розділ чинної Конституції України містить засади кон­ституційного ладу, оскільки економічні, політичні, гуманістичні основи консти­туційного ладу мають своє закріплення і в таких її статтях, як ст. ст. 36, 37, 69, 71-74 (відносяться до політичних основ конституційного ладу), ст. ст. 41, 42 (відносяться до економічних основ), ст. 25 (відносяться до гуманістичних ос­нов).

Звідси, змінити назву розділу на «За­сади конституційного ладу» буде теоре­тично вірним та логічно обґрунтованим виключно за умови внесення змін до його змісту. Зокрема, включення до ньо­го окремих положень з інших розділів чинної Конституції, внесення додатко­вих положень і зведення цих положень в єдиний блок «засад конституційного ладу», структурований на «видові» осно­ви (засади): основні характеристики Ук­раїнської держави; гуманістичні основи конституційного ладу; політичні основи конституційного ладу; економічні ос­нови конституційного ладу; національ­но-культурні основи конституційного ладу; екологічні основи конституційного ладу.

Представляється методологічно вип­равданим концептуально визначати конституційний зміст конституційного ладу України виходячи саме з цієї його структури.

Зокрема, основні характеристики Української держави, як одна з засад (основ) конституційного ладу, мають включати положення ст. ст. 1, 2, 4-9, 17, 19 чинної Конституції, з відповідни­ми їх змінами та доповненнями.

Так, відносно положень ст. 1 Консти­туції України щодо визначення України як «демократичної, соціальної, правової держави» слід зазначити наступне.

Враховуючи вітчизняні конституцій­ні реалії, доктринальні концепції щодо співвідношення демократичної, правової та соціальної держави та ґрунтуючись на сучасній теорії демократії та демок­ратизму, можна дійти висновку, що ха­рактеристика України як демократичної держави, яка має ознаки правової де­ржави, є теоретично та практично вип­равданою.

При цьому характеристику України як соціальної держави методологічно обґрунтованим та практично обумов­леним буде викласти в окремій статті Конституції.

Одним з прерогативних напрямів конституційних перетворень в сучасній Україні є її соціально-економічний роз­виток та подальше становлення як со­ціальної держави. Соціальна держава як факт чи як мета є одним з нових посту­латів сучасного конституціоналізму.

Концепція соціальної держави знайш­ла своє відображення у конституційних положеннях (ст. 1 Конституції України). Це передбачає забезпечення соціальної безпеки громадян, створення необхід­них і достатніх умов для реалізації со­ціальних прав людини і громадянина.

Соціогуманітарний зміст і значен­ня спрямованості діяльності соціальної держави, визнання нею суб’єктивних публічних прав людини і громадянина обумовлюють відповідальність держави перед людиною за свою діяльність (ст. 3 Конституції України). Бездіяльність де­мократичної та правової держави у за­безпеченні соціальних прав є протикон­ституційною.

Це детермінує тенденцію посилення соціогуманітарних засад конституційно­го ладу та соціалізацію відповідного кон­ституційно-правового регулювання. Ця тенденція обумовлює необхідність со­ціалізації конституційно-правової галузі та формування «соціальної держави» — такої держави, в якій має бути «мінімі­зовано фактичну соціальну нерівність з її економічними наслідками і створено систему соціальної підтримки (захисту) тих, хто цього потребує» [2, 28].

Звідси теоретично обґрунтованим та практично обумовленим є конституцій­не закріплення визначення України як соціальної держави та, відповідно, до­повнення розділу 1 Конституції щодо основних характеристик Української держави новою статтею, в якій визначи­ти, що Україна є соціальною державою, політика якої має пріоритетну соціаль­ну спрямованість та ґрунтується на принципах соціальної справедливості, соціальної безпеки та соціального парт­нерства, що забезпечується здійснен­ням українською державою соціальної функції.

У сучасних умовах конституційно - правових реалій важливим є зміцнення основ народовладдя через внесення від­повідних змін до преамбули, ст. ст. 5, 7 та ін. Конституції України.

Представляється доцільним у цілому зберегти ціннісні орієнтири та цілі, що визначені у преамбулі чинної Конститу­ції України. Разом з тим є очевидною необхідність доповнити її положеннями, пов’язаними з утвердженням принципів сучасного конституціоналізму, зокрема, пріоритету прав людини перед іншими соціальними цінностями та інтересами, закріпленням принципу соціальної спра­ведливості, сприянням держави утверд­женню і розвитку громадянського сус­пільства тощо.

Потребують змін ст. ст. 5 і 7 Консти­туції України. Частина 2 ст. 5 передба­чає, що «народ здійснює владу безпосе­редньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування». Це положення не кореспондує з поло­женнями ст. ст. 7 та 140 Конституції України. Відповідно до ст. 7 в Україні «визнається та гарантується місцеве самоврядування», тобто таким чином конституційно закріплюється природне право територіальної громади як пер­винного суб’єкта місцевого самовряду­вання на здійснення публічно-самов­рядної влади. Відповідно до ч. 1 ст. 140 Конституції України місцеве самовряду­вання є правом територіальної громади. Територіальна громада здійснює місцеве самоврядування «як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядуван­ня» (ч. 3 ст. 140 Конституції).

Звідси, виходячи з системного аналізу наведених статей, через «органи місце­вого самоврядування» здійснюють свою владу (різну за правовою природою) такі самостійні суб’єкти, як Український народ та територіальна громада. При цьому слід зауважити, що Український народ — це «громадяни України всіх на­ціональностей» (Преамбула Конституції України), а територіальна громада — це «жителі (тобто — громадяни України, іноземці, особи без громадянства, бі­женці та ін. — А. К.) села чи добровіль­ного об’єднання у сільську громаду жи­телів кількох сіл, селища та міста» (ч. 1 ст. 140 Конституції України).

Суб’єктом місцевого самоврядування є територіальна громада, яка на місцево­му рівні здійснює гарантовану державою самоврядну діяльність. Водночас народ є носієм суверенітету та джерелом пуб­лічної влади в України, однією з форм здійснення якої є місцеве самоврядуван­ня (але не «органи місцевого самовряду­вання»). На це вказує Конституційний Суд України, відмічаючи, що «місцеве самоврядування слід розглядати як фор­му здійснення народом влади» [3].

При цьому слід звернути увагу на те, що інтереси народу мають співвід­носитися та можуть не співпадати з ін­тересами територіальних громад (тим більше, інтереси народу не тотожні інтересам органів місцевого самовряду­вання). Звідси проблематичним є те, що народ виражає свою волю та, відповід­но, «здійснює владу» (як це визначено у ст. 5 Конституції України) через «орга­ни місцевого самоврядування».

Таким чином, представляється обґрунтованим у ст. 5 Конституції Украї­ни, що проголошує суверенітет і повно­владдя народу, слова «органи місцевого самоврядування» виключити. Водночас, з тим, щоб підкреслити, що місцеве самоврядування — це публічна влада, джерелом якої є народ, а суб’єктом — територіальна громада, представляється обґрунтованим внести відповідні зміни до ст. 7 чинної Конституції, в якій виз­начити, що місцеве самоврядування є однією з форм публічної влади.

З метою укріплення конституційних основ народовладдя представляється доцільним розділ щодо основ консти­туційного ладу (та ХІІІ розділ Консти­туції) доповнити новою статтею, яка передбачає прийняття нової Конститу­ції України народом України (на все­українському референдумі). Ця пропо­зиція, зокрема, ґрунтується на аналізі правових позицій Конституційного Суду України [4].

Потребує удосконалення механізм організації та дії органів державної вла­ди, одним з елементів якого є їх взає­модія. Звідси, обґрунтованим є консти­туційне закріплення принципу взаємодії органів державної влади та відповідного конституційно-правового механізму та­кої взаємодії.

Принцип поділу державної влади, який закріплений у ст. 6 Конституції України, виявився не досить доскона­лим. Очевидно, що саме із цієї причини державна влада в Україні за попередні роки (у період за 2007-2010 рр.) пере­формовувалася та зазнала потрясінь, що було спричинено неузгодженістю і відсутністю субсидіарності в діяльності органів законодавчої, виконавчої влади і глави держави. Отже, для збережен­ня балансу влади необхідна узгоджена робота органів законодавчої, виконавчої та судової влади, тобто їх взаємодія, з метою ефективізації функціонування де­ржавної влади. У зв’язку із цим обґрун­тованим уявляється пропозиція щодо конституційного закріплення принципу взаємодії «гілок» державної влади.

Така пропозиція кореспондує по­зитивному досвіду зарубіжних країн. Так, наприклад, Конституція Білорусі (1994 р.) закріплює, що «державні орга­ни в межах своїх повноважень самостій­ні: вони взаємодіють між собою, стри­мують та урівноважують один іншого» (ст. 6). Конституція Португальської Рес­публіки (1976 р.) встановлює, що Пор­тугальська Республіка як демократична правова держава ґрунтується, зокрема, на «розподілі влади та взаємозалежності гілок влади» (ст. 2). Відповідно до Кон­ституції Польської Республіки (1997 р.) «державний лад Польської Республіки ґрунтується на розподілі та рівновазі за­конодавчої влади, виконавчої влади і су­дової влади» (ч. 2 ст. 10). У Конституції Греції (1975 р.) глава друга присвячена «відносинам між парламентом та Уря­дом». Стаття 4 Конституції Республі­ки Хорватія (1990 р.) була доповнена частиною 2: «принцип розподілу влади включає форми взаємного співробітниц­тва та контролю суб’єктами влади, які передбачені Конституцією і законами».

Таким чином, враховуючи наведене, пропонується доповнити ст. 6 Консти­туції України новою частиною, в якій передбачити, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади взаємодіють між собою.

Потребують змін положення ст. 9 Конституції України. Так, за відсут­ністю відповідного закону немає чітко встановленої системи ієрархії норма­тивно-правових актів та, зокрема, від­сутнє визначення ієрархії міжнародних договорів та нормативно-правових актів внутрішнього законодавства. Це може призвести до відповідних спорів. З ме­тою їх вирішення та уникнення, а також з метою закріплення принципу пріори­тету міжнародного публічного права над національним, доцільним є допов­нити ст. 9 Конституції України новою частиною, в якій передбачити, що при встановленні міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, ін­ших правил, ніж ті, що передбачені в інших нормативно-правових актах зако­нодавства України, застосовуються пра­вила міжнародного договору.

Гуманістичні засади конституційного ладу містять у положеннях ст. ст. 3, 4, 25 чинної Конституції України. Потре­бують коректування положення ст. 3 Конституції.

З метою утвердження та забезпечен­ня прав та свобод людини і громадянина необхідною є ефективізація механізму їх захисту, методологічним підґрунтям якого є визначення пріоритету прав лю­дини перед іншими соціальними ціннос­тями та інтересами.

Звідси теоретично обґрунтованим та методологічно доцільним є внесення змін до ст. 3 Конституції України.

Конституція України, визначаючи людину, її життя і здоров’я, честь і гід­ність, недоторканність і безпеку «найви­щою соціальною цінністю» (ч. 1 ст. 3), не закріплює принцип пріоритетності прав людини. Втім, у Конституції Украї­ни зроблено акцент на прагненні держа­ви максимально забезпечити й гаранту­вати права і свободи людини. Згідно з її Преамбулою, одним із головних мо­тивів прийняття Основного Закону Ук­раїни була необхідність «забезпечення прав і свобод людини» (ч. 4 Преамбули Конституції). Крім цього, ч. 2 ст. 3 Кон­ституції України визначено, що «права

І свободи людини та їх гарантії визна­чають зміст і спрямованість діяльності держави». Це дає змогу говорити про конституційне визнання принципу пріо­ритетності прав людини у взаємовідно­синах «людина — суспільство — де­ржава» і обов’язок держави визнавати, забезпечувати і захищати ці права.

Звідси теоретично виправданим і ло­гічно відповідним сутності і змісту Кон­ституції України було б пряме закріп­лення останнього принципу в її тексті, зокрема, шляхом доповнення ст. 3 но­вою частиною такого змісту: «Права і свободи людини є пріоритетними перед іншими соціальними цінностями та ін­тересами».

Подібна вербальна конструкція спри­яла б конкретизації положень ч. 1 цієї статті Конституції України. Крім того, мала б практичну, інструментальну цін­ність для застосування в діяльності ор­ганів публічної влади. Це відповідало б одному з основних напрямків розвитку права, його «олюдненню», людському виміру конституційного права на основі сучасних міжнародних стандартів.

Політичні основи конституційного ладу містяться у положеннях ст. ст. 15, 17, 18, 20, 36, 37, 69, 71-74 чинної Кон­ституції, які слід зосередити у розділі першому Конституції, з відповідними змінами.

Тенденція політологізації сучасного українського конституціоналізму вияв­ляється в необхідності розвитку полі­тичної системи. Діяльність політичних партій є необхідною передумовою фор­мування демократичної, правової де­ржави та розвинутого громадянського суспільства, а також їх взаємодії. Звід­си актуалізується питання щодо ефек - тивізації діяльності політичних партій в сучасному суспільстві, що виявляється в необхідності розвитку та удосконален­ня політичної системи та її відповідного конституційно-правового врегулювання.

Конституційні засади існування бага- топартійної політичної системи, принци­пи організації та діяльності політичних партій в Україні закріплено у ст. ст. 15, 36, 37 Основного Закону держави, а саме: політична багатоманітність; свобо­да політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України; право громадян України на свободу об’єднання у політичні партії; визначення основної мети функціонування політичних пар­тій, зокрема, сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян та участь у виборах; членами політичних партій можуть бути лише громадяни України; закріплення норми, що обме­ження щодо членства у політичних пар­тіях встановлюються виключно Консти­туцією і законами України.

Демократичність цих положень не викликає сумнівів. Проте політична су­часність України відрізняється великою кількістю політичних партій та тенден­цією їх поступового збільшення. Втім, як свідчить практика, збільшення кількості політичних партій не є покращенням політичної ситуації в країні та ефективі - зацією політичної системи. Крім того, девальвується реальна роль та значення політичних партій в суспільстві.

Аналіз конституційних реалій та не­обхідність конституційних перетворень в Україні, які спрямовані на розвиток України як демократичної, правової дер­жави, надають можливість виокремити такі основні вектори розвитку сучасної партійної системи, які повинні бути конституційно забезпеченні, а саме: по-перше, слід конституційно закріпити функції політичних партій, виходячи з конституційної мети їх функціонування та ролі у суспільстві; по-друге, сприян­ня через відповідне конституційно-пра­вове регулювання формуванню крупних політичних партій, здатних у масштабах країни реалізувати свої конституційні функції; по-третє, наділення політичних партій широким колом повноважень у сфері формування, організації публічної влади та діяльності її органів; по-четвер­те, удосконалення законодавства про політичні партії (що відноситься, від­повідно, до вдосконалення суб’єктного, функціонального та нормативного структурних елементів політичної сис­теми суспільства) на основі оновлених конституційних принципів.

Національно-культурні основи міс­тяться у положеннях ст. ст. 10, 11,

12 image004Чинної Конституції України. Втім, потребує внесення змін ст. 10 Конс­титуції. Виходячи з системного аналі­зу положень Конституції України (ст. ст. 1, 3, 10, 11, 21, 22, 53), Декла­рації прав національностей України (від 01.11.1991 р.), законів України «Про ратифікацію Європейської хартії ре­гіональних мов або мов меншин» (від 15.05.2003 р.), «Про національні мен­шини в Україні» (від 25.06.1992 р.), «Про ратифікацію Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин» (від 09.12.1997 р.), «Про за­сади державної мовної політики» (від 03.07.2012 р.) [5], а також міжнародних договорів, що регулюють питання вико­ристання мов, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, представляється обґрунтованим закрі­пити статус регіональних мов в Україні та засади державної мовної політики. Крім того, аналізуючи положення ч. 2 ст. 10 чинної Конституції щодо росій­ської мови та враховуючи мовну про­блему, яка існує в Україні, необхідним є визначити статус російської мови на всій території України.

Економічні основи конституційного ладу містяться у положеннях ст. ст. 13, 14, 41, 42 чинної Конституції України, які потребують коректування. Так, в Україні актуальною залишається про­блема власності, перш за все, проблема формальної її характеристики. У Конс­титуції України, не закріплюючи кон­кретного, вичерпаного переліку форм власності в Україні, йдеться про приват­ну, державну та комунальну власність (ст. 41). Водночас ст. 13 Конституції встановлено можливість існування та­кого правового явища, як право влас­ності Українського народу, зміст якого законодавчо не визначено.

Виходячи з теорії демократії, право власності Українського народу доцільно розглядати як особливу форму влас­ності.

Основною аргументацією такого під­ходу є те, що влада народу, народний суверенітет повинні мати матеріальну (економічну) основу. Такою основою на­родного суверенітету є земля та природ­ні ресурси в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) еконо­мічної зони, що водночас є національ­ним багатством, яким народ володіє на праві власності. При цьому, виходячи зі специфіки «статусу» народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, право власності Українсько­го народу як самостійна форма влас­ності набуває особливостей за змістом. Зокрема, перелік об’єктів права такої власності є вичерпним (земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші при­родні ресурси, які перебувають в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони), тобто об’єктами права власності народу є ос­новні природні багатства країни.

Права власника від імені Українсь­кого народу «здійснюють органи де­ржавної влади та органи місцевого само­врядування в межах, визначених цією Конституцією» (ч. 1 ст. 13 Конституції України). Втім, Конституція чітко не визначає функції та розмежування пов­новажень цих органів щодо здійснення прав власника на зазначені об’єкти.

Звідси, з метою визначення право­вих засад реалізації права власності Ук­раїнського народу, встановленого ч. 1 ст. 13 Конституції України, закріплення функцій і повноважень органів держав­ної влади та місцевого самоврядування щодо здійснення права власника від імені народу, а також для встановлен­ня організаційно-правових форм та ме­ханізмів такого здійснення, доцільним є прийняття спеціального закону та за­кріплення цієї вимоги у тексті Консти­туції України.

З проблемою невизначеності фор­мальної характеристики власності детер­міновано проблему права власності на землю, яку Конституція України оголо­шує основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (ч. 1 ст. 14 Конституції). Ситу­ацію ускладнює те, що земля є «об’єктом права власності Українського народу» (ч. 1 ст. 13 Конституції), та водночас ч. 2 ст. 14 Основного Закону встановле­но можливість набувати і реалізовувати право власності на землю громадяна­ми, юридичними особами та державою. Звідси колізійними уявляються поло­ження ч. 1 ст. 13, в якій закріплено, що «від імені Українського народу право власності здійснюють органи держав­ної влади», та положення ч. 2 ст. 14, яке передбачає, що право власності на землю набувається та реалізується, ок­рім інших суб’єктів, державою. Звідси незрозумілим є механізм набуття цього права державою, враховуючи, що право власності від імені народу здійснюють органи державної влади.

Крім того, потребують коректуван­ня, з метою узгодження, положення ст. ст. 13, 14 Конституції щодо землі як об’єкта власності Українського народу та норми ч. 1 ст. 142 Конституції, згідно з якою матеріальною основою місцевого самоврядування є земля та природні ре­сурси, що є у власності територіальних громад.

Важливим з метою визначення еко­номічних основ конституційного ладу є закріплення у тексті Конституції ви­черпного переліку форм власності в Ук­раїні.

Розвиток підприємницької діяль­ності — основний засіб зростання ефективності економіки, який потре­бує створення дієвого механізму для її стимулювання. Із цього приводу необ­хідним є закріплення основ підприєм­ницької діяльності в Розділі 1 щодо еко­номічних основ конституційного ладу України.

В умовах формування системи сучас­них економічних суспільних відносин у демократичному правовому суспільстві доречним є встановлення партнерських взаємовідносин між державою та підпри­ємницьким сектором, які передбачають спільне вирішення проблем: трудових та сировинних (з метою активізації їх використання), оподаткування, міжна­родної торгівлі, суспільних (державних) замовлень, раціонального використання та охорони навколишнього середовища, капіталовкладень.

На сучасному етапі розвитку під­приємницької діяльності в Україні такі партнерські взаємовідносини тільки формуються. Необхідна така модель соціального партнерства, яка буде ре­алізовувати на практиці логічний лан­цюг: «конкурентоспроможна економі­ка — справедлива держава — заможні громадяни».

Враховуючи необхідність такого пар­тнерства та паритетності взаємостосун­ків між людиною (підприємцем), грома­дянським суспільством та державою, а також враховуючи, що підприємницька та інша економічна діяльність — це сфе­ри громадянського суспільства, у роз­витку яких безпосередньо зацікавлена держава, представляється, що відносини між цими суб’єктами повинні будувати­ся на принципах, які слід закріпити у нормах Конституції, а саме, це принци­пи: економічної демократії, соціального партнерства та соціальної солідарності з метою узгодження їх інтересів.

Водночас, наводячи модель партнерс­тва підприємництва та держави, слід на­голосити на необхідності юридичного та фактичного впровадження ідеї свободи людини у сфері економічної діяльності.

Забезпечення економічної свобо­ди — одне з основних завдань демокра­тичної держави. Людина для здійснення своєї свободи має бути захищена від втручання з боку держави, яка, окрім цього, повинна створити правові умови для ефективного розвитку підприємни­цької діяльності. Із цією метою нагаль­ним є закріплення в Конституції України принципів свободи, захисту та гаранто - ваності підприємницької діяльності. Від­сутність конституційного закріплення цих принципів негативно впливає на розвиток ринкової економіки та ство­рення правових передумов щодо еконо­мічної свободи людини.

Господарський кодекс України міс­тить статтю, присвячену свободі під­приємницької діяльності (ст. 43). Про­те цього недостатньо з таких причин. По-перше, аналіз положень статті дає змогу зробити висновок, що свобода підприємницької діяльності відповідно до Господарського кодексу України зво­диться до трьох критеріїв: самостійності підприємців, яка є необмеженою (див. ч. 1 ст. 43); законодавчого регулюван­ня окремих сфер підприємництва (див. ч. 2, 3 ст. 43); встановлення певних заборон (див. ч. 3, 4 ст. 43). Думаєть­ся, принцип свободи підприємницької діяльності за змістом є більш широким та таким, що передбачає відповідний конституційно-правовий стан підприєм­ництва, при якому самостійна підприєм­ницька діяльність, передусім, вільна від необґрунтованого (неконституційного, неправового) втручання органів публіч­ної влади та від абсолютного контролю з боку держави. По-друге, підприємни­цька діяльність регулюється не тільки Господарським кодексом України, але й нормативно-правовими актами інших галузей законодавства (цивільного, тру­дового, фінансового тощо), які мають регулювати різні сфери підприємниць­кої діяльності, базуючись на єдиному принципі — принципі свободи такої діяльності. Крім того, цей принцип в су­часних умовах розвитку економіки має бути покладено в основу відповідної політики держави, має спрямовувати діяльність органів публічної влади у ць­ому напряму, а також має стати еконо­мічною основою розвитку суспільства. Це є можливим тільки за умови зве­дення його до конституційного рангу, тобто закріплення в Основному Законі держави.

Отже, в Конституції України слід закріпити принцип свободи підприєм­ницької та іншої економічної діяльності, не забороненої законом. Крім того, з метою розвитку підприємницької діяль­ності доповнити ч. 1 ст. 42 Консти­туції положенням про те, що держава гарантує та захищає підприємницьку діяльність, не заборонену законом, яка здійснюється на принципах економічної демократії, соціального партнерства, со­ціальної солідарності та створює умови для ефективного розвитку вільного під­приємництва.

Потребують свого конституційного визначення екологічні основи консти­туційного ладу. Однією з найактуаль­ніших проблем сучасного суспільства є пошук гармонії з природою. Деградація довкілля стає надто очевидною, щоб її можна було ігнорувати. У сучасних умо­вах особливого значення набуває третє покоління прав людини, що відобража­ють законні сподівання всього людства, а саме: права на мир, розвиток і чисте довкілля, що охороняється від руйну­вання. Глобалізація екологічної пробле­ми детермінує необхідність закріплення екологічних основ конституційного ладу України та створення системи екологіч­ного законодавства, спрямованого на регулювання відносин у сфері взаємодії суспільства і природи.

З метою визначення України як еко­логічної держави необхідними є конс­титуційні положеннями, що стосують­ся екологічних основ конституційного ладу, в яких слід передбачити екологіч­ні обов’язки Української держави, що визначені у ст. 16 чинної Конституції

України, та основи екологічної політи­ки держави. Звідси розділ 1 Конституції доцільно доповнити новою статтею, в якій закріпити, що з метою забезпечен­ня екологічної безпеки та екологічних потреб наступних поколінь, збережен­ня екологічного різноманіття та підтри­мання екологічної рівноваги українська держава гарантує та забезпечує сталий розвиток, захист і розумне (збалансо­ване) використання довкілля (та всіх елементів екосистеми). Крім того, важ­ливим є конституційно визначити, що органи державної влади та органи місце­вого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти у сфері навколишньо­го середовища виключно на підставах обачності (обережності, остороги), ро­зумності, узгодженості своїх сумісних дій та у випадках, визначених законом, за консультативним погоджуванням з громадськістю.

Наведена концепція модернізації конституційних положень має доктри - нальний характер та стосується таких засад конституційного ладу як основні характеристики Української держави, гуманістичні, політичні, соціально-еко­номічні, національно-культурні та еко­логічні основи конституційного ладу України. Зазначена концепція не пре­тендує на завершеність, проте, думаєть­ся, вона може стати концептуальним напрямком вирішення ряду актуальних питань щодо нормативного визначення змісту конституційного ладу України відповідно до теорії і практики сучас­ного конституціоналізму, гарантування його стабільності та непорушності.

Ключові слова: конституційні пере­творення, конституційна модернізація, Конституція України, конституційний лад, засади конституційного ладу.

У статті викладена авторська доктринальна концепція модернізації положень Конституції України щодо засад конституційного ладу держави та суспільства у контексті сучасних конституційних перетворень в Ук­раїні, з урахуванням конституційно - правової теорії та практики.

В статье изложена авторская до­ктринальная концепция модернизации положений Конституции Украины относительно основ конституцион­ного строя государства и общества в контексте современных конститу­ционных преобразований в Украине, с учетом конституционно-правовой теории и практики.

The article presents the author’s doc­trinal concept aimed at modernizing the provisions of Ukrainian Constitution related to the fundamentals of Consti­tutional order of the state and society in the context of modern Constitutional reform in Ukraine and accounting for Constitutional law theory and practice.

Література

1. Рішення Конституційного Суду Ук­раїни № 10-рп/99 від 14 грудня 1999 р. у справі про застосування української мови // Вісник Конституційного Суду України.

— 2000. — № 1. — С. 5-9.

2. Шаповал В. «Соціалізація» як особ­ливість сучасного конституційного регу­лювання // Вісник Конституційного Суду України. — 2004. — № 3. — С. 28-48.

3. Рішення Конституційного Суду Ук­раїни № 6-рп/2002 від 26 березня 2002 у справі про охорону трудових прав депу­татів місцевих рад [Електронний ресурс].

— Режим доступу : Www. ccu. gov. ua.

4. Рішення Конституційного Суду Ук­раїни № 23-рп/2008 від 15 жовтня 2008 року у справі про проголошення Президен­том України всеукраїнського референду­му за народною ініціативою [Електрон­ний ресурс]. — Режим доступу : Www. ccu. gov/uk/doccatalog/ list? currDir=22778 ; Рішення Конституційного Суду України № 6-рп/2005 від 05 жовтня 2005 року у справі про здійснення влади народом // Офіційний вісник України. — 2005. — № 42.

— Ст. 2662 та ін.

5. Декларації прав національностей Ук­раїни від 1 листопада 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 53.

— Ст. 799 ; Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин : Закон України від 15 трав. 2003 р. // Ві­домості Верховної Ради України. — 2003.

— № 30. — Ст. 259 ; Про національні мен­шини в Україні : Закон України від 25 черв. 1992 р. // Відомості Верховної Ради Ук­раїни. — 1992. — № 36. — Ст. 529 ; Про ра­тифікацію Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин : Закон України від 9 груд. 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 14.

— Ст. 56 ; Про засади державної мовної політики : Закон України від 3 лип. 2012 р. // Офіційний вісник України. — 2012. — № 61. — Ст. 2471.