joomla
Роль та місце адміністративного розсуду в діяльності органів управління
Юридичний вісник Причорномор’я

ШЕМЯКІН Олександр Миколайович

Д. ю.н., доцент, завідувач кафедри морського права Одеської національної

Морської академії

МИХАЛЬЧЕНКО Марія Валеріівна

К. ю.н., старший викладач кафедри адміністративного та

Кримінального права Одеської національної морської академії

У статті досліджено адміністративно-процедурну діяльність та її цілі, окреслені перспективні напрямки для інтегрованого розвитку та реформування інституту адміністративної процедури. Розкрито поняття адміністративного розсуду: його зміст, причини наявності, принципи та законодавчі межі застосування. Обґрунтовані напрям­ки щодо запровадження адміністративного розсуду в управлінську діяльність органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, а також практичне поєднання інституту адміністративних (публічно - правових) договорів та інституту адміністративного розсуду.

Ключові слова: адміністративно-процедурна діяльність, ад­міністративний розсуд, адміністративний договір, адміністративна процедура, органи управління.

В статье исследована административно-процедурная деятель­ность и ее цели, очерчены перспективные направления для интегри­рованного развития и реформирования института административ­ной процедуры. Раскрыто понятие административного усмотрения: его содержание, причины наличия, принципы и законодательные границы применения. Обоснованы направления по внедрению адми­нистративного усмотрения в управленческую деятельность органов исполнительной власти и местного самоуправления, а также прак­тическое сочетание института административных (публично-право­вых) договоров и института административного усмотрения.

Ключевые слова: административно-процедурная деятельность, административное усмотрение, административный договор, адми­нистративная процедура, органы управления.

The article presents the administrative and procedural activities and objectives outlined promising areas for integrated development and reforming the institution of administrative procedures. Disclosed the concept of administrative discretion: the content, causes of the presence, principles and legal limits of the application. Justify directions for the implementation of administrative discretion in the management activities of executive bodies and local authorities, as well as the practical combination of the institute of administrative (public law) contracts and the institution of administrative discretion.

Keywords: administrative procedural activities, administrative discretion, administrative contract, administrative procedure, gover­ning bodies.



Адміністративно-проце­дурні провадження охоп­люють велику сферу сус­пільних відносин і відзна­чаються особливою дина­мікою їх розвитку. Право, як їх регулятор, повинне охопити дані проваджен­ня ознакою нормативності

І надати їм відповідної пра­вової форми. Зробити це, з огляду на хід їхнього ге­незису, досить важко, ад­же для кожної ділянки уп­равлінської діяльності не­обхідна своя „індивідуаль­на” оптимальність. Звідси виникають колізії між юридичною формою та ре­альними життєвими обста­винами. Вихід з подібної ситуації полягає у запро­вадженні адміністратив­ного розсуду, особливо на тих ділянках управлінсь­кої діяльності, які відзна­чаються високим ступе­нем динамічності. І саме в цьому полягає актуаль­ність даної проблеми.

image020Метою статті є мож­ливість показати, що за допомогою адміністратив­ного розсуду можна уник­нути майбутніх прогалин у праві, колізій, а також інших негативних проя­вів, пов’язаних з відсут­ністю норми, що регулює відповідне суспільне від­ношення. Завданнями на­шої роботи є визначення діяльності органів вико­навчої влади та місцевого самоврядування, досліди­ти основні цілі адміністра­тивної процедури, причи­ни запровадження інститу­ту адміністративного роз­суду, а також дослідити дію адміністративного роз­суду у практиці викорис­тання адміністративних до­говорів. Питання розвит­ку, запровадження та ви­користання адміністратив­ного розсуду у практиці досліджувалось у працях наступних вчених: Авер’янова В. Б., Голосніченка І. П., Гонцяжа Я., Гнидюка Н., Кельмана М. С., Новосело­ва В. І., Перепелюка В. П., Петрова Г. І., Тимощука В. П.

Відповідно до ст. 1 Конс­титуції, Україна є демокра­тичною, соціальною, пра­вовою державою, де вста­новлюються та існують принципи, що характери­зують її як таку [1]. До та­ких принципів належать:

- поділ державної вла­ди на законодавчу, виконавчу, судову;

- верховенство права над законом, адже закон може носити неправовий характер, що підтверджу­ється багатьма історични­ми прикладами;

- наявність достатніх механізмів гарантування та захисту прав і свобод людини та громадянина;

- взаємна відповідаль­ність особи перед держа­вою і держави перед осо­бою;

- дія принципу щодо громадян „дозволено все, крім прямо забороненого законом”, а щодо держав­них органів і їх посадових осіб - „дозволено лише те, що прямо передбачено за­коном”, тобто за допомо­гою цих принципів здій­снюється пов’язаність як громадян, так і держав­них органів нормою права та інші.

Останній принцип є важливим, адже через ньо­го визначається та прова­диться вся діяльність ор­ганів виконавчої влади та місцевого самоврядування. Повноваження адміністра­тивного органу закріплю­ються переважно в законо­давчих актах, які поряд з їхнім статусом встановлю­ють також порядок (проце­дуру) їх реалізації у прак­тичній сфері. Основними цілями адміністративної процедури, тобто поряд­ку діяльності відповідних органів, є: по-перше, допо­мога адміністративним ін­ституціям у здійсненні за­вдань, які уряд покладає на них; по-друге, налаго­дити діяльність і систему ухвалення адміністратив­ними установами рішень, щоб забезпечити адекват­не і справедливе обслуго­вування всіх, хто матиме з ними справу [10, с. 20].

Адміністративна проце­дура, тобто встановлений порядок діяльності що­до розгляду індивідуаль­них справ, спрямовує ре­алізацію принципу ефек­тивності в такий спосіб, що змушує адміністра­тивний орган діяти опера­тивно та цілеспрямовано для виконання покладе­них на нього функцій за­коном і дієво підходити до вирішення звернень гро­мадян. Наявність інсти­туту „дискреційних пов­новажень” або, як ще йо­го називають, „право на вільний (адміністратив­ний) розсуд” органів вико­навчої влади та місцевого самоврядування поклика­но забезпечити саме таку діяльність.

Однак щодо цього існу­ють критичні зауважен­ня, які полягають у тому, що правозастосовчі орга­ни можуть, надміру, злов­живати подібними повно­важеннями і використову­вати їх не на користь гро­мадян. Перешкодою для подібних порушень по­винні стати принципи ад­міністративної діяльності та закон, який регулює ці відносини.

Закон прямо вказує, які дії орган виконавчої влади або місцевого самовряду­вання має право вчиняти, а які ні, недотримання да­ного нормативу, порушен­ня відповідності породжує негативні правові наслід­ки для адміністративного органу. Адміністративний розсуд, тобто право само­стійно вирішувати і прий­мати рішення у певних пи­таннях, визначається за­коном, що створює пра­вові кордони у діяльності органів, яким надано пра­во власного розсуду. У ра­дянській науці адміністра­тивного права майже не ви­користовувалося поняття адміністративного розсу­ду. Мова переважно йшла про підзаконну діяльність органів управління і поса­дових осіб та укріплення законності. Це означало їх жорстку пов’язаність нор­мами законів і вищестоя­щих органів [12, с. 62].

Основним й найбільш поширеним фактором, який впливає на поділ ад­міністративного розсуду в управлінській діяль­ності, органів виконав­чої влади та місцевого са­моврядування, є ступінь нормативної визначенос­ті владних приписів, ад­же ця диференціація, доз­воляє побачити та вира­жає суттєві особливості і ознаки „розсуду” в ціло­му. Як відомо з правової теорії та практики, існу­ють абсолютно та віднос­но визначені норми права, крім того, існує тенденція до виділення альтернатив­них норм.

Перші вичерпно визна­чають обставини, з наяв­ністю чи відсутністю яких пов’язується чинність нор­ми та чітко вказують пра­ва й обов’язки учасників відносин, точно окреслю­ючи варіант поведінки, санкція яких точно зазна­чає вид і міру юридичної відповідальності за пору­шення норми права. Від­носно визначені норми не містять достатньо повних даних про обставини дії норми, обмежуючи її умо­ви застосування певною су­купністю формальних ви­мог, диспозиція подібних норм не наводить істотних ознак поведінки учасників відносин і відомостей про їх права та обов’язки. Сан­кція визначається шляхом встановлення меж юри­дичної відповідальності за вчинене правопорушенн - ня від мінімальної до мак­симальної або виключно до максимальної.

Альтернативна норма містить гіпотезу, в якій за­значається декілька фак­тичних обставин, за яких починає діяти правило поведінки. Щодо диспо­зиції, то вона характери­зується тим, що вказує на кілька правових наслід­ків, але робить припущен­ня про настання лише од­ного з них, а санкція пере­дбачає наявність кількох видів юридичної відпові­дальності, зафіксованих через розділовий сполуч­ник „або”, „чи”. Таким чи­ном, відносно визначені та альтернативні норми на­дають певну свободу ад­міністративному органу самостійно визначати об­ставини дії норми, з до­триманням формальних вимог або вибирати із за­пропонованих, а також в якою мірою реалізовувати права та обов’язки.

Першою причиною, яка викликає практичну не­обхідність запровадження інституту адміністратив­ного розсуду у діяльності органів виконавчої влади та місцевого самовряду­вання є динаміка розвит­ку та значне ускладнення суспільних відносин, які потребують правової регу­ляції і як наслідок - поява не індивідуально - конк­ретизованих, а абстрак­тних правил поведінки. Змістовне наповнення їх відбувається у процесі за­стосування адміністратив­ним органом норми права.

Як приклад візьмемо За­кон України „Про звернен­ня громадян”, відповідно до названого Закону пра­вовий статус адміністра­тивного органу включає елементи власного розсу­ду, що найбільш вираз­но проявляється на стадії розгляду та ухвалення рі­шення, наприклад, у ч. 2 ст. 19 названого Закону за­значено, що у разі необхід­ності та за наявності мож­ливостей розгляд звернень громадян покладається на посадову особу чи підроз­діл службового апарату, спеціально уповноваже­них здійснювати цю ро­боту, в межах бюджетних асигнувань; ст. 20 того ж Закону, передбачено, що звернення розглядають­ся і вирішуються у тер­мін не більше одного міся­ця від дня їх надходжен­ня, а ті, які не потребують додаткового вивчення, — невідкладно, але не пізні­ше п’ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирі­шити порушені у звернен­ні питання неможливо, керівник відповідного ор­гану, підприємства, уста­нови, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для йо­го розгляду, про що пові­домляється особі, яка по­дала звернення. При цьо­му загальний термін вирі­шення питань, порушених у зверненні, не може пе­ревищувати сорока п’яти днів [6].

Цей приклад відобра­жає адміністративний роз­суд через категорії «необ­хідність», «наявність мож­ливостей», «встановлення необхідного терміну», на які одночасно встановлю­ються законодавчі обме­ження у вигляді: «в межах бюджетних асигнувань»; «не може перевищувати со­рока п’яти днів», тобто по­няття, які виражають пра­во на розсуд адміністра­тивного органу наповню­ються змістом у процесі їх реалізації, але така діяль­ність має відповідні зако­нодавчо встановлені рам­ки.

Іншою причиною, що спонукає до запроваджен­ня інституту адміністра­тивного розсуду, виступає безпосередньо методика управлінської діяльності, яка постійно перебуває в динаміці.

Наступною причиною запровадження власного (адміністративного) розсу­ду виступає логічна обме­женість формалізації при­писів правої норми. Для того щоб заглибитися в суть цієї проблеми, доціль­но з’ясувати, що включає­ться в зміст поняття фор­малізації та логічної об­меженості як із загально-наукової, так і з правової точки зору.

Формалізація - це пред­ставлення будь-якої зміс­тової галузі (суджень, до­казів, процедур класифі­кації, пошуку інформа­ційно наукових теорій) у вигляді формальної систе­ми або обчислення. Фор­малізація здійснюється на базі відповідних абстрак­цій, ідеалізації та штуч­них символічних мов [9, с. 540]. Згадана категорія передбачає посилення ролі формальної логіки, під якою ми розуміємо (грець­кою ^іке) науку про пра­вильні способи мислення, що поділяється на три ос­новні аспекти існування: онтологічний - „логіка речей”, тобто необхідний зв’язок явищ об’єктивного світу (Демокріт); гносеоло­гічний - „логіка знання”, тобто необхідний зв’язок понять, через які пізнаєть­ся „сутність і істина” (Пла­тон) і доказовий, або ло­гічний, тобто необхідний зв’язок суджень (вислов­лювань) в мисленні (умо­виводах), примусова пе­реконливість яких випли­ває тільки із форми цього зв’язку безвідносно до то­го, виражають ці суджен­ня „сутність і істину” чи ні (Аристотель) [9, с.595].

image021Правовий аспект цього поняття полягає у підго­товці відповідними органа­ми нормативно-правових актів, а також підзакон - них нормативних актів та викладу юридичних норм з дотриманням правил ло­гічної формалізації, адже логічна послідовність та взаємна пов’язаність еле­ментів структури забезпе­чують правильність і одно­значність розуміння, що свідчить про вищий рівень юридичної техніки.

Обмеженість процедури логічної формалізації по­лягає в складності та вели­кому спектрі суспільних відносин, які потребують правової регламентації, і які необхідно відобрази­ти через призму статті за­кону. Вказана причина та­кож виступає підґрунтям для причини гносеологіч­ного порядку, яка полягає у неможливості пізнання та достовірного визначен­ня всіх процесів та явищ, що відбуваються та існу­ють у суспільному житті, тому правова модель від­носин будується у вигляді абстракції, яка залишає певні аспекти на вирішен­ня правозастосувального органу, тобто ми говори­мо про наявність власного (адміністративного) роз­суду, як необхідності, що дозволяє вирішити ряд проблем.

Ще однією причиною наявності у діях адмініст­ративного органу власно­го розсуду є велика кіль­кість правових актів, які за своєю суттю впливають на такий самий предмет регулювання. Іноді такий вплив проявляється у су­перечності та протиріччі норм правових актів, які мають однакову правову силу і діють нарівні. В та­кому разі, єдиним виходом з правового казусу є засто­сування адміністративно­го розсуду, доки пробле­ма не буде усунута зако­нотворчим органом, адже ефективність управлінсь­кої діяльності, за певних ситуацій, визначається її оперативністю.

Не менш значною при­чиною присутності в уп­равлінській діяльності ад­міністративного розсуду є велика кількість оціноч­них категорій, таких як: доцільність, наприклад, відповідно до ч. 3 ст. 15 За­кону України „Про бібліо­теки і бібліотечну справу” доцільність реорганізації та ліквідації бібліотек, що є у державній та комуналь­ній власності, визначаєть­ся відповідними органами виконавчої влади та орга­нами місцевого самовря­дування за погодженням із спеціально уповноваже­ним центральним органом виконавчої влади у сфері культури [3]; необхідність, наприклад, в п. 1 ст. 48 За­кону України „Про зем­леустрій” зазначено, що з метою урахування громад­ських інтересів при здій­сненні землеустрою орга­ни виконавчої влади та ор­гани місцевого самовряду­вання відповідно до своїх повноважень інформують у разі необхідності насе­лення через засоби масо­вої інформації про заходи, передбачені землеустроєм [7]; особи, які потребують піклування, наприклад, відповідно до ч. 2 ст. 4 За­кону України „Про бла­годійництво та благодій­ні організації” поліпшен­ня матеріального станови­ща набувачів благодійної допомоги, сприяння со­ціальній реабілітації ма­лозабезпечених, безробіт­них, інвалідів, інших осіб, які потребують піклуван­ня, а також подання допо­моги особам, які через свої фізичні або інші вади об­межені в реалізації своїх прав і законних інтересів [4]; поважні причини, на­приклад, після відкриття виконавчого провадження по виконавчому докумен­ту, який зобов’язує борж­ника вчинити певні дії або утриматися від їх вчинен­ня, державний викона­вець визначає йому строк добровільного виконання рішення.

У разі невиконання без поважних причин цих ви­мог державний викона­вець застосовує до борж­ника штрафні санкції чи інші заходи, передбачені законодавством, і призна­чає новий строк виконан­ня. Якщо після цього рі­шення не буде виконано і виконання може бути про­ведено без участі борж­ника, державний викона­вець організовує виконан­ня відповідно до повнова­жень, наданих йому за­коном, а з боржника стя­гується двократний розмір витрат на проведення ви­конавчих дій [5]; суспільні потреби, наприклад, у ч. 1 ст. 149 Земельного кодек­су України зазначено, що земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та кому­нальної власності, можуть вилучатися для суспіль­них та інших потреб за рі­шенням органів держав­ної влади та органів місце­вого самоврядування та ін­ше [2].

image022Наведені приклади ілюст­рують досить інтенсивне використання оціночних категорій у процесі регу­лювання суспільних від­носин нормою права, що веде до прямої необхід­ності застосування влас­ного (адміністративного) розсуду. Хоча існує тен­денція вичерпного регулю­вання правовідносин в нормативно - правових ак­тах, але, на думку автора, це спричинить лише не­гативні прояви у правоза-стосувальній діяльності пов’язані з надмірною за - регульованістю і як наслі­док - неузгодженість зако­нодавчої процедури з прак­тикою суспільного життя. Крім причин об’єктивного характеру, які виступа­ють в ролі „суспільного подразника”, певного сти­мулу для формування та запровадження інституту власного (адміністратив­ного) розсуду, існують та­кож суб’єктивні причини, пов’язані з творчим підхо­дом (активністю) до вико­нання покладених на осо­бу повноважень та з про­явами ініціативи у процесі управлінської діяльності.

Подібна диференціація причин адміністративно­го розсуду, відіграє вагому роль з огляду на реформу­вання управлінської сис­теми та дозволяє:

1) визначити недоліки в роботі системи управління;

2) усунути негативні причини виникнення ад­міністративного розсуду в діяльності органів вико­навчої влади та місцевого самоврядування;

3) виробити відмінні підходи та визначитися з методикою щодо запро­вадження інституту ад­міністративного розсуду залежно від причин, які диктують таку необхід­ність, тобто, здійснюючи аналіз окремо взятої по­зитивної причини його ви­никнення, вирішувати пи­тання чи доцільно вводити цей інститут, базуючись на аргументах відповідної причини;

4) забезпечити роботу апарату управління від­повідно до принципів опе­ративності та ефектив­ності її реалізації.

Крім загальноправового значення адміністративно­го розсуду (дискреційних повноважень), як гнуч­кого механізму впливу на відносини управлінської системи, в аспекті проце­дурних питань, він має спе - ціальноорієнтовану сут­ність, що відображаєть­ся у функціонуванні ад­міністративно - процедур­них відношень.

Наприклад, досить пер­спективним виступає за­провадження адміністра­тивного розсуду у практи­ку неформальних проце­дур або при застосуванні адміністративних (публіч­но-правових) договорів в діяльності органів вико­навчої влади та місцевого самоврядування.

У 20-х роках адміністра­тивні договори розгляда­лись як побічна форма уп­равлінської діяльності, в 60-х роках - у якості про­явів її демократизації, що базується на рівності сторін [11; 13], але прак­тика управлінської діяль­ності, нові тенденції у побудові публічної ад­міністрації диктують про­тилежні підходи до взає­мовідносин приватних осіб з адміністративними орга­нами, що за своїм змістом передбачають лібераліза­цію відносин та перетво­рення „апарата управлін­ня” в „апарат регулювання”[8, с.117].

Одним із аспектів, який виражає фабулу цих відно­син та їх трансформацію у площині нових тенденцій, є інститут публічно-право­вих договорів.

image023Адміністративний до­говір - це угода, укладе­на на підставі адміністра­тивного акта щодо реалі­зації органом виконавчої влади або органом місце­вого самоврядування своїх владно-розпорядчих пов­новажень для узгодження загальносуспільних, гру­пових та індивідуальних (приватних) інтересів на ґрунті взаємної домовле­ності.

Загальновизнано, що за­кон не може передбачити всі конкретні умови спра­ви, адже палітра відно­син адміністративно-пра­вового регулювання пов­сякденно перебуває у ди­наміці (видозмінюється). З таких міркувань досить далекосяжним виглядає запровадження у практи­ку управлінської діяль­ності, особливо щодо пуб­лічно-правових договорів, адміністративного розсу­ду.

При характеристиці ад­міністративного розсуду у практиці використання ад­міністративних договорів необхідно сепаратно під­ходити до аналізу кожно­го його виду (координацій­но-правові та субордина-ційно-правові договори). Координаційно-правові договори виступають координатороми волі обох територіальних одиниць і виражають спільний ком­проміс щодо умов та по­рядку використання тако­го об’єкта, який базується на адміністративному роз­суді, адже вони за власним переконанням та інтереса­ми вирішують це питан­ня.

Другим видом публіч­но-правових договорів є субординаційно-правові договори, які укладають­ся між суб’єктами, у від­носинах яких існує підпо­рядкованість. Управлінсь­ка система має вже наявну практику застосування ад­міністративних договорів, поєднану із використан­ня адміністративного роз­суду, що є досить позитив­ним для її сучасного стану та майбутнього розвитку, в розрізі адміністративної реформи, з таких мірку­вань:

По-перше, формування публічної адміністрації та переорієнтація „апарату управління” в „апарат ре­гулювання” вимагає лі­бералізації відносин між органом управління та приватною особою, вико­ристання публічно-право­вих договорів, поєднаних з дискреційними повнова­женнями, забезпечить да­ну умову;

По-друге, широка прак­тика застосування дого­ворів в галузі адміністру­вання, на базі адміністра­тивного розсуду створить сприятливі умови для пе­ренесення центру прий­няття рішень зі столиці до адміністративно-тери­торіальних одиниць, що відповідає сучасним тен­денціями у побудові місце­вого самоврядування;

По-третє, координація управлінської діяльності шляхом укладення дого­вору між рівноправними суб’єктами в економічній, соціальній, культурній та інших сферах, при вико­ристанні власного розсу­ду щодо формулювання умов угоди, дозволить ад­міністративному органу оперативно та ефективно виконувати управлінські завдання;

По-четверте, передбачи­ти на законодавчому рів­ні особливості окремо взя­тої справи, по якій укла­дається адміністративний договір, досить важко, то­му доволі перспективним є надання адміністратив­ному органу та приват­ній особі права на власний розсуд погоджувати обста­вини публічно-правового договору, а у випадку недосягнення домовленос­ті - справу передати до ад­міністративного суду.

Таким чином, здійснення реформування управлінсь­кої системи, особливо в ас­пекті подальшого уніфіко­ваного розвитку інститутів адміністративного догово­ру та дискреційних повно­важень, тобто інтенсифіка­ція їх вживання створить підґрунтя для майбутнього вдосконалення управлінсь­кої діяльності відповідно до вимог та стандартів публіч­ної адміністрації.

image024З урахуванням викла­деного треба відзначити той факт, що адміністра­тивно-процедурна діяль­ність характеризується такою ознакою, як дина­мічність, особливо в де­яких сферах, тобто пере­буває у постійному русі (змінюється, удосконалю­ється, реформується то­що), і як наслідок вини­кають прогалини у праві, колізії, а також інші не­гативні прояви, пов’язані з відсутністю норми, що регулює відповідне сус­пільне відношення. Вихід з подібної ситуації, на пе­реконання автора, полягає у запровадженні, із засто­суванням прогностичної функції права, адміністра­тивного розсуду на подіб­них ділянках адміністра­тивно-процедурної діяль­ності органів виконавчої влади та місцевого само­врядування, тобто на мо­мент відсутності норми права орган правозастосування може використову­вати дискреційні повнова­ження визначені законом, інакше кажучи, діяти на власний розсуд, але з ура­хуванням загально-, спе­ціально-правових принци­пів адміністративної про­цедури та адміністратив­ного розсуду. Зазначені обставини обумовлюють потребу в наступних нау­кових дослідженнях у цій сфері.


image025


Список використаної літератури

1. Конституція України : прийнята 28 червня 1996 р. // Відо­мості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 141.

2. Земельний кодекс України від 25.10.2001 // Законодавс­тво України про землю. Нормативно-правові акти з зе­мельних питань. - К. : Юрінком Інтер, 2002. - 352 с.

3. Про бібліотеки і бібліотечну справу : Закон України від 27 січня 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 7. - Ст. 45.

4. Про благодійництво та благодійні організації Закон Ук­раїни від 16 вересня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1997. - № 46. - Ст. 292.

5. Про виконавче провадження : Закон України в редакції від 21 квітня 1999 р. // Відомості Верховної Ради Украї­ни. - 1999. - № 17. - Ст. 165.

6. Про звернення громадян : Закон України від 2 жовтня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 47. - Ст. 319.

7. Про землеустрій : Закон України від 22.05.2003 // Відо­мості Верховної Ради України. - 2003. - № 36. - Ст. 275.

8. Авер’янов В. Б. Реформування українського адміністра­тивного права: ґрунтовний підхід для теоретичної дис­кусії / В. Б. Авер’янов // Право України. - 2003. - № 5. -

С. 114-120.

9. Большая Советская Энциклопедия. В 30 томах. [Гл. ред. А. М. Прохоров]. - Изд. 3-е. - Т. 27. - М. : Советская Эн­циклопедия, 1977. - С. 435.

10. Гонцяж Я. Адміністративна реформа: нездійсненні мрії та втрачені можливості / Я. Гонцяж. - К. : Либідь, 2002. - 136 с.


11. Новоселов В. И. К вопросу об административных догово­рах / В. И. Новоселов // Правоведение. - 1969. - № 3. -

С. 34-39.

12. Петров Г. И. Советское административное право. Часть об­щая. / Г. И. Петров. - Л. : Изд-во ЛГУ, 1960. - 344 с.

13. Ямпольская Ц. А. О теории административного догово­ра / Ц. А. Ямпольская // Советское государство и право. - 1966. - № 10. - С. 56-61.