joomla
Диспозитивність та змагальність в юридичному процесі
Юридичний вісник Причорномор’я

ТЕРТИШНИК Володимир

Доктор юридичних наук, професор Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ

Макушев Петро

Кандидат юридичних наук, доцент декан юридичного факультету Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ

У статті розглядаються проблеми засад законодавчого регулюван­ня та принципів юридичного процесу в умовах реалізації ідей право­вої держави у сфері судочинстві.

Ключові слова: засади законодавства, принципи діяльності, при­нципи юридичного процесу.

В статье рассматриваются проблемы основ законодательного ре­гулирования та принципов юридического процесса в условиях реа­лизации идей правового государства в сфере судопроизводства.

Ключевые слова: документ, речь, логика, стиль юридических до­кументов.

The problems of the foundation of legal regulation and the principles of the legal process in implementing the ideas of law in judicial proceedings are researched in the article.

Key words: document, speech, logic, style of legal documents.

Постановка проблеми. Стан справ у сфері судо­чинства сьогодні не мо­же задовольняти ні сус­пільство, ні людей, ні, тим більше, юридичну на­уку. Потрібні зміни, змі­ни в першу чергу проце­суального законодавства. Велінням часу ми маємо створити правові інститу­ти які мінімізували будь-які обмеження прав лю­дини, унеможливлювали можливість реанімації ко­мандно-адміністративної чи тоталітарної системи. Право має стати мистец­твом істини, добра і спра­ведливості.

Між тим, судово-право­ва реформа в Україні здій­снювалась досі хаотично, часом шляхом проб і по­милок, без чітко визначе­ної концептуальної моделі правосуддя та її основних засад.

Актуальність досліджу­ваної проблеми обумовлю­ється новими обертами су­дово-правової реформи, ак­тивною розробкою законо­проектів що, регулюють здійснення судочинства. За таких обставин першочер­гово необхідно визначитись

З засадами та принципами юридичного процесу.

Під принципами права зазвичай розуміються де­терміновані суспільними відносинами та виражені в нормах права ідейно-політичні, моральні осно­ви, починання певної га­лузі права, визначаючі її якісні особливості, найіс­тотніші риси та перспек­тиви розвитку [13, С. 124;

12, С. 124].

Принципи юридичного процесу - це закріплені в за­коні основоположні ідеї, засади, найзагальніші по­ложення, що визначають сутність, зміст і направ­леність діяльності суб’єк­тів процесу, спосіб і про­цесуальну форму їх діяль­ності та здійснення право­суддя, створюють систему гарантій встановлення іс­тини, забезпечення верхо­венства права та справед­ливості правосуддя, заса­ди, від яких не відступа­ють, а їх порушення веде до скасування вироку та інших прийнятих за таких умов рішень у справі.

Аналіз останніх науко­вих досліджень і публіка­цій, в яких започатковано розв’язання даної пробле­ми показує, що питанням принципів права, принци­пів юридичного процесу взагалі й принципів кримі­нального процесу зокрема уділяється значна увага в сучасній юридичній літе­ратурі [2; 4; 7-12; , 14]. Але питання цілісної систе­ми принципів юридичного процесу та суті і змісту таких принципів диспозистивність та змагальність в юридичному процесі до­сліджено недостатньо.

Ідея диспозитивності, будучи передбаченою п.

4 ч. 3 ст. 129 Конституції України та в ст. 16-1 КПК України, викликає немало питань в теорії і практиці юридичного процесу. Нез­важаючи на те, що навіть в словнику української мови та словнику інозем­них термінів немає жод­ного визначення поняття диспозитивності, принцип з такою назвою з’явився в законодавстві і дебатується в науковій літературі [7; 14].

Мета даної роботи - визначити суть та місце диспозитивності і змагаль­ності в сфері судочинства.

Якщо посилатись на зміст, наприклад, статті 16-1 КПК України під на­звою «Змагальність і диспозитивність», то до ро­зуміння диспозитивності за існуючих теоретичних уявленнях можна відноси­ти і положення ч. 2, де за­значено, що «при розгляді справи в суді функції об­винувачення, захисту і ви­рішення справи не можуть покладатися на один і той же орган чи на одну і ту ж особу» і положення ч. 3, яка проголошує, що «дер­жавне обвинувачення в суді здійснює прокурор. У випадках, передбачених цим Кодексом, обвину­вачення здійснює потер­пілий або його представ­ник», або, що все ж таки більш вірогідно, положен­ня ч. 5 і 6, (де йдеться мо­ва про наявність протисто­яння сторін, як про явище найбільш наближене до уявлень щодо диспозиції і диспозитивності), де ствер­джується, що «прокурор, підсудний, його захисник чи законний представник, потерпілий, цивільний по­зивач, цивільний відпові­дач та їх представники бе­руть участь у судовому за­сіданні як сторони і корис­туються рівними правами та свободою у наданні до­казів, їх дослідженні та доведенні їх переконли­вості перед судом», а суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість, створює необхідні умови для вико­нання сторонами їх проце­суальних обов’язків і здій­снення наданих їм прав». Хоча ці ж положення з не меншим успіхом можуть розглядатись і як переду­мови чи складові посту­лати принципу змагаль­ності.

Не розв’язана проблема диспозитивності і в Проек­ті КПК України поданому для розгляду до Верховної Ради України в другому читанні [5]. В ст. 21 дано­го законопроекту «Публіч­ність та диспозитивність» де зазначено, що «проку­рор, слідчий, орган дізнан­ня в межах своєї компе­тенції незалежно від дум­ки окремих фізичних чи юридичних осіб зобов’я­зані почати провадження у справі у кожному випадку виявлення ознак злочину і вжити передбачених зако­ном заходів для всебічного, повного і об’єктивного до­слідження обставин спра­ви, захисту прав і закон­них інтересів потерпілого, підозрюваного, обвинува­ченого, інших осіб, захис­ту інтересів суспільства і держави, виконати пере­дбачені законом дії для встановлення і притягнен­ня до відповідальності ви­нуватого у вчиненні злочи­ну чи реабілітації невину­ватого. Відмова прокурора від обвинувачення тягне за собою закриття провад­ження у справі, за винят­ком випадків, передбаче­них цим Кодексом», фак­тично мова йде лише про принцип публічності.

За визначенням Л. М. Ло - бойко, принцип диспозитивності - правове поло­ження, згідно з яким суб’єк­там кримінального про­цесу надається і забезпе­чується можливість віль­но в межах закону обирати способи поведінки для за­хисту своїх кримінально-правових і процесуальних прав, а також впливати на хід і результати кримі­нально-процесуальної ді­яльності, головним при­значенням якого є забез­печення гнучкості та пов­ноти захисту заінтересова­ними суб’єктами процесу своїх прав, а також стиму­лювання їх активності у захисті цих прав [7, С.9].

Ця одна з перших спроб дефініції принципу диспозитивності та визначення його структури, створює певну наукову базу для подальших наукових по­шуків.

В такому неординарно­му концептуальному доку­менті, насиченому різни­ми цікавими, в тому числі і проблематичними ідеями, як «Концепція вдоскона­лення судівництва для ут­вердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандар­тів» зазначається, що су­дочинство як найдієвіший інститут забезпечення вер­ховенства права має грун­туватись, зокрема, на та­кому принципі як «диспо - зитивність, відповідно до якої сторони можуть віль­но розпоряджатися свої­ми правами щодо предме­та спору» [3]. Як бачимо, диспозитивність досі дуже часто асоціюється зі свобо­дою розпоряджатись пра­вами, хоча тут є елемент тавтології «ви маєте право користуватись своїм пра­вом». На те воно і право що воно є правом, а не обов’яз­ком і в своєму докорінно­му змісті включає свободу ним розпоряджатись.

Певна спроба дефініції та визначення змісту принци­пу диспозитивності зроб­лена авторами Проекту КПК України підготовле­ному під егідою Національ­ної комісії зі зміцнення де­мократії та утвердження верховенства права.

В ст. 19 даного законо­проекту^] «Офіційність і диспозитивність провад­ження» викладено таке по­ложення:

«Орган кримінального переслідування зобов’яза­ний у межах своїх повно­важень почати криміналь­не провадження у випад­ку заяви або повідомлення про наявність криміналь­ного правопорушення і здійснити всі процесуаль­ні дії у досудовому провад­женні, що передбачені цим Кодексом. Відмова органу кримінального пересліду­вання від обвинувачення є безумовною підставою для закриття кримінального провадження.

Суд здійснює відповід­ні процесуальні дії у ме­жах повноважень, які на­дає закон.

Кримінальне провад­ження у випадках приват­ного обвинувачення суд відкриває за заявою фізич­ної особи. Відмова заявни­ка від приватного обвину­вачення є підставою для негайного припинення су­дом кримінального про­вадження.

Учасники криміналь­ного провадження мають право вільно користувати­ся своїми процесуальними правами в межах і поряд­ку, що встановлені цим Кодексом».

image015Думається що диспозитивність більш правиль­но розглядати як певну за­гальну засаду, а не принцип діяльності суду, засаду роз­будови концептуальної мо­делі судового процесу, за­снованої на більш широко­му застосуванні змагаль­них підходів, а зміст цієї засади треба шукати у пло­щині переходу на демокра­тичні засади судочинства, характерні для країн Євро­пи, а саме до так званої зма­гальної чи змішаної (змагально-розшукової) форми процесу. Саме за такої мо­делі, наприклад, в кримі­нальному процесі більш широко запроваджується можливість альтернативи (обвинувачення підтримує державний обвинувач або ж і сам потерпілий, запро­ваджуються можливості судового компромісу то­що. В ініціюванні процесу тут відома як активна роль державних органів, так і приватних осіб. Більш ши­роке коло справ приватно­го та приватно-публічного обвинувачення, дієвий ін­ститут відновлювального правосуддя та медіації. Та­ка альтернативність спря­мована в першу чергу на інтереси людини, надаю­чи їй більш широкий виб­ір вільної поведінки в рам­ках закону.

На наш погляд, диспозитивність як демократична засада правосуддя, вклю­чає такі основні постулати:

1) Органам дізнання та досудового слідства рівно як і зацікавленим в справі особам надається право ініціювання судового про­вадження, а у визначених законом випадках кримі­нальна справа може бу­ти порушена тільки за за­явою потерпілого;

2) Прокурор, підсуд­ний, його захисник чи за­конний представник, по­терпілий, цивільний пози­вач, цивільний відповідач та їх представники беруть участь у судовому засідан­ні як сторони;

3) Сторонам надаєть­ся необхідний для захис­ту своїх законних інтере­сів процесуальний статус та можливість самим віль­но розпоряджатись свої­ми процесуальними пра­вами: представляти чи не представляти докази, да­вати показання чи відмо­витись від давання пока­зань, а також користують­ся рівними правами та сво­бодою у наданні доказів, їх дослідженні та доведен­ні їх переконливості перед судом;

4) Державне обвинува­чення в суді здійснює про­курор, а потерпілому на­дається право на підтри­мання обвинувачення в суді за умови коли сам про­курор відмовився від обви­нувачення;

5) Потерпілому і обви­нуваченому надається па­во на примирення сторін у визначених законом ви­падках, а суд має сприяти компромісу і при його до­сягненні, у визначеному в законі колі кримінальних справ закінчує проваджен­ня не винесенням вироку, а закриває справу за при­миренням сторін.

Диспозитивність — де­мократична засада побу­дови юридичного проце­су, яка полягає в тому, що органам держави рів­но як і зацікавленим в справі особам надається право ініціювання судо­вого провадження; сторо­нам надається певний про­цесуальний статус та пра­во самим вільно розпоряд­жатись своїми правами: представляти чи не пред­ставляти докази, давати показання чи відмовитись від давання показань; у визначеному в законі колі справ суд закінчує провад­ження не за примиренням сторін.

Пропонуємо таке поло­ження закріпити в ст. 16-1 КПК України та в Проек­тах КПК України.

Змагальність - це така побудова юридичного про­цесу, за якої зацікавлені сторони мають рівні мож­ливості для пошуку істи­ни та відстоювання своїх тверджень або оскаржен­ня тверджень іншої сторо­ни.

Проблемам змагальнос­ті теж все більше ували приділяється уваги в су­часній юридичній літера­турі [1; 9-11]. Змагальність в кримінальному процесі передбачає відокремлен­ня обвинувачення від су­ду, незалежність суддів та процесуальну самостій­ність слідчого, процесу­альну рівність сторін, не­зацікавленість суду в ре­зультатах справи.

Проблемою реалізації принципу змагальності при розробці нового Криміналь­но-процесуального кодексу України стає, з однієї сто­рони, надмірне захоплен­ня ідеєю змагальності та спроба запровадити її «за­ради самої змагальності» на усіх стадіях процесу, так і недостатня увага до необ­хідності реформування ста­тусу учасників процесу, за­безпечення рівності сторін в змагальному процесі.

Слід зауважити, що сьо­годні в змагальний про­цес потерпілий вступає в складних умовах, а саме коли йому не видали жод­ного з основних юридичних документів, що можуть ста­ти предметом досліджен­ня (обвинувального виснов­ку, вироку тощо). Проблема змагальності ще тільки по­чинає отримувати певні ри­си концептуальності, посту­пово осмислюється вчени­ми та торує шлях в юридич­ну практику, але потребує реальних реформ системи судочинства, розширення прав учасників процесу.

image016Висновки. Диспозитивність правильно розгляда­ти як певну загальну засаду та характерну рису мо­делі змагального судового процесу. Зміст цієї засади треба шукати у площині більш широкого запровадження можливості альтер­нативи - запровадження процедури судового комп­ромісу й закінчення спра­ви моровою угодою.



Бібліографічні посилання

1. Грошевий Ю. Проблеми реформування кримінального судо­чинства / Ю. Грошевий // Право України. - 2009. - №2 . - С. 7.

2. Ковтун Г. И состязательность и поиск истины / Г. Ков­тун // Российская юстиция. - 1997. - №7. С. 12-13.

3. Концепція вдосконалення судівництва для утверджен­ня справедливого суду в Україні відповідно до європейсь­ких стандартів. Затверджена Указом Президента Украї­ни № 361/206 10 травня 2006 року // Урядовий кур’єр. 24 травня 2006 року, №95.

4. Король В. В. Засада гласності кримінального судочинства України: поняття, зміст, підстави обмеження. Моногра­фія / В. В. Король. - Івано-Франківськ: Плай, 2003.

5. Кримінально-процесуальний кодекс України: Проект, під­готовлений Верховною Радою України до другого читання (реєстраційний № 3456-1).

6. Кримінально-процесуальний кодекс України: Проект, під­готовлений робочою групою Національної комісії зі зміц­нення демократії та утвердження верховенства права від 10 грудня 2008 року.

7. Лобойко Л. М. Принцип диспозитивності в кримінальному процесі України: Монографія / Л. М. Лобойко. - Дніпропет­ровськ: Юридична академія МВС України, 2004. - С. 13-36.

8. Маркуш М. Змагальність у кримінальному процесі: істори - ко-методологічний аспект / М. Маркуш // Підприємниц­тво, господарство і право. - 2005. -№2.- С. 55-57.

9. Півненко В., Мірошниченко Е. Впровадження конституцій­них принципів змагальності та рівності сторін та стадії до-

Судового слідства: проблеми і шляхи їх вирішення / В. Пів - ненко, Е. Мірошниченко // Вісник Верховного Суду Ук­раїни. - 2003. - № 2 (36).

10. Попелюшко В. Чи можливий справжній змагальний су­довий розгляд в українському кримінальному процесі? / В. Попелюшко // Право України. - 2006. - №3. - С. 94-97.

11. Тертишник В. М. Захисник у змагальному кримінально­му процесі / В. М. Тертишник //Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2010. - №12. - С. 90-95.

12. Тертишник В. М. Проблеми розвитку концептуальної мо­делі системи принципів кримінального процесу / В. М. Тер- тишник // Вісник прокуратури. - 2001. - №5. - С. 26-34.

13. Тертишніков В. І. Принципи цивільно-процесуального права / В. І. Тертишніков. - Харків, 1991. - С. 4.

14. Шишкін В. Диспозитивність - принцип судочинства / В. Шишкін // Право України. - 1999. -№6. - С. 10-16.