joomla
Державно-правові особливості іноземної колонізації південної україни у другій половині 18 століття
Юридичний вісник Причорномор’я

САВЕНОК Л. А.

Кандидат історичних наук, доцент

У статті проаналізовано державно-правові засади функціонуван­ня Слов’яносербії як адміністративно-територіальної та військово - поселенської області іррегулярних гусарських полків другої полови­ни 18 ст. з рисами автономії.

Ключові слова: адміністративно-територіальний устрій, со­ціально-правова структура населення, військово-поселенська об­ласть, історико-правова спадщина, колонізація Південної України, Слов’яносербія.

В статье дан анализ государственно-правовых основ функциони­рования Словяносербии как административно-териториальной и во - енно-поселенской области иррегулярных гусарских полков второй половины18 века.

In article is analyzed a place and role of Slovynoserbia in development of South Ukraine in the plans of the Russian government. Complex historical and legal studyng of the evolution Slovynoserbia in the second half of 18 century



Постановка проблеми.

Адміністративна реформа, започаткована в Україні більше десяти років тому, визначила головні шляхи побудови принципово но­вої державно-управлінсь­кої системи при гармоній­ному поєднанні загально­державних та місцевих ін­тересів, з урахуванням пот­реб організації управління на регіональному рівні. Не­досконалість функціону­вання органів місцевої вла­ди, численні наукові дис­кусії щодо здійснення ад­міністративної і пов’язаної


З нею адміністративно-те­риторіальної реформи ви­магають аналізу відповід­ного історико-правового досвіду окремих історич­них регіонів. Важливі на­укові та практично-полі­тичні результати в цьому річищі дає дослідження Слов’яносербії як адміні­стративно-територіальної та військово-поселенської округи іррегулярних гу­сарських полків з рисами автономії, розрахованої на потреби колоністів-інозем - ців. У соціально-правово­му часі Слов’яносербія (як і інша військово-колоні­заційна область Нова Сер­бія) є витвором процесу колонізації Південної Ук­раїни другої половини 18 століття.

Стан дослідження. Лі­тератури і джерел з історії Слов’яносербії не бракує як в українській, так і в зарубіжній, історіографії. Водночас власне історико - правові дослідження прак­тично відсутні. Існують і суттєві розбіжності щодо цілей заснування цього ре­гіону, хронологічних меж існування, його історико - правових ознак та спадщи­ни. В історії Слов’яносербії як історико-правового фе­номену головне проблем­не питання стосується спе­цифіки адміністративно- територіального устрою, соціально-правової струк­тури населення та хроно­логії її існування, яке не можнакоректновизначити без з’ясування типологіч­них ознак Слов’яносербії як адміністративно-тери­торіальної одиниці.

В літературі її кваліфі­кують як «область війсь­ково-землеробських посе­лень сербів і валахів 1754­1764 рр.»; «поселенський округ, створений поселен­нями сербів, валахів, мол­даван і чорногорців, що іс­нував у 1753-1764 роках»; «адміністративно-терито­ріальну область, створе­ну в 1753 р. і ліквідовану в 1764 р.»; «адміністратив- но-територіальнуівійсько - ву одиницю, що існувала в 1753-1764 рр.» (Див.:1-4). Подекуди цілком слушно згадують про певну авто­номію Слов’яносербії.

Кінцевою датою існува­ння Слов’яносербії в абсо­лютній більшості видань виз­начено 1764 р. Так, І. С.Сла- бєєв пов’язує ліквідацію Слов’яносербії з утворен­ням Новоросійської губер­нії в 1764 р., а датою лікві­дації військово-поселенсь­ких формувань вважає 1783 р. [5, С.513-514]. Така позиція не розглядає озна­ки Слов’яносербії як одно­часно адміністративно-те­риторіального і військово - поселенського утворення. Проте, адміністративно-те­риторіальні ознаки Сло - в’яносербії у 1764 р. не бу­ли повністю ліквідовані [6, С.204].

Отже, історія Слов’яно- сербії в історико-правово - му контексті залишаєть­ся практично не дослідже­ною. Метою розвідки є до­ведення доцільності виді­лення Слов’яносербії як окремої адміністративно - територіальної області До­неччини, що існувала у 1753-1783 рр. Підґрунтям цього є комплексна оцін­ка декількох факторів - цивілізаційного, політико-адміністративного, коло­нізаційного та військово - історичного в координатах історії держави і права.

Основна частина. Росій­ська імперія на іноземних військових поселенців у Слов’яносербії покладала військові, колонізаційні, економічні та політичні за­вдання. Слов’яносербія ма­ла апробувати оптимальну для уряду адміністратив­но-територіальну та політико-юридичну модель де­ржавної колонізації Пів­денної України та ліквіда­ції решток її автономії.

У літературі достатньо докладно описано фактич­ну історію Слов’яносербії, що дозволяє обмежитись деякими важливими обста­винами. Так, 1753 р. авст­рійські офіцери І. Шевич і Р. Прерадович зі своїми командами перейшли в підданство Росії. Для по­селення їм відвели зем­лі в межиріччі Сіверсько - го Донця, Бахмуту та Лу - гані по правому, південно­му берегу середньої течії Сі - верського Донця, на тери­торії частини сучасних До­нецької та Луганської об­ластей. Сусідами Слов’яно - сербії на сході були Землі Війська Донського, на за­ході - Запорозька Січ, на півночі - Ізюмський полк, на півдні - Кримське ханс­тво.

На цих землях було роз­міщено два сербських гу­сарських поселенських пол­ки. Поселення здійснюва­лась по ротам, кожна рота будувала поселення-шан- ці. Адміністративно та по­літично Слов’яносербія у 1753-1764 рр. підпоряд­ковувалась Військовій ко­легії і Сенату, а в Бахмуті (адміністративно-терито­ріальний центр Слов’яно - сербії) розміщувалась Слов’я - носербська комісія, що ві­дала адміністративно-вій­ськовими, господарськи­ми, фінансовими та судо­вими справами.

Іноземні військові посе­ленці отримували у довіч­не володіння ділянки (да­чі) - землі розміром 5-26 га залежно від військового звання, грошову платню, право безмитно займатись торгівлею, ремеслами та винокурінням. Крім ціл­ком зрозумілих труднощів налагодження життя на нових і недостатньо освоє­них землях (попервах до­водилось переживати на­віть продовольчі трудно­щі) російська бюрократія далеко не завжди викону­вала обіцянки щодо допо­моги, яка розподілялась переважно на користь офі­церів.

Для історії Слов’яно - сербії як адміністративно - територіальної області вій­ськових поселенців важ­ливо наступне. Роль ук­раїнського (запорозького, слобідського) козацтва та українського населення як першопоселенців порівня­но з іноземними військо­вими колоністами важко переоцінити. У літературі висловлюється обґрунто­вана думка про те, що наз­ва «Слов’яносербія» має політичний або етнополі - тичний зміст [8, С.66]. Ук­раїнське козацтво в ході колонізації цих земель за­своїло норми звичаєвого права, традиції управлін­ня суспільством, господа­

Рювання, військової спра­ви своїх попередників як безпосередньо на цих зем­лях, так і в схожих за істо- рико-географічними умо­вами регіонах - Запорож­жі, Слобожанщині, басей­ні Кальміусу, звідки воно переселялось в басейн се­редньої течії Сіверського Донця. Ці землі до 1746 р. належали Кальміуській паланці і на території Сло- в’яносербії знаходились козацькі села, слободи, ху­тори, зимівники, «уходи». Влітку 1754 р. на цій тери­торії було 3 слободи і 115 хуторів [2, С.225]. Інозем­них поселенців було зама­ло для комплектування гу­сарських полків та освоєн­ня краю, тому командуван­ня поселенських полків було змушене поповнюва­ти склад полків вихідця­ми з сусідніх Запорожжя та Слобожанщини, засе­ляти землі місцевим і при­йшлим українським лю­дом. Показовим є етнічний склад слов’яносербських гусарських полків у 1757 р.: сербів було 49,3%, воло­хів - 17,9%, молдован - 4,42%, угорців - 9,29%, болгар - 4,42%, греків - 4,33%, македонців - 5,30%, по 2 % було росіян і хор­ватів [підрахунки наші], а також менш чисельни­ми були турки, австрійці, чехи, українці, євреї, бос - нійці, татари, шведи, гру­зини тощо. Інакше кажу­чи, вже в перші роки існу­вання Слов’яносербії важ­ко вести мову як про «серб­ські», так і про «слов’яно- сербські» гусарські посе­ленські полки. Причому використання прикмет­ника «балканські» теж не прояснює ситуацію. Це зайвий раз засвідчує су­то політичний зміст то­поніму і дає підстави вести мову про «так звану Сло - в’яносербію» [8, с.77]. У 1763 р. чисельність насе­лення Слов’яносербії до­сягла 10176 осіб, з них іно­земці складали 3992 (38,7%). Більшістью насе­лення були українці [9, с.79]. Тому, Слов’яносер - бію (за виключенням 1754­1764 рр.) можна віднести до «своєрідного осередку формування національної спільності українців» [8, с.75].

Населення слов’яно - сербських поселень скла­далось з трьох основних соціально-правових кате­горій: власне військово­службовців або стройових; т. зв. заступаючих або за­пасних; фаміліантів, які обробляли як свої землі, так і перших двох кате­горій. Іноземці балкансь - кого походження пере­важали серед військово­службовців і запасних, а власне серби обіймали ко­мандні військові посади.

Кардинальні зміни в чи­сельності та складі (змен­шення питомої ваги іно­земців, передусім сербів і збільшення частки ук­раїнців) та соціально-пра­вовій структурі (відсоток власне стройових скорочу­вався, а запасних зростав) населення Слов’яносербії були закріплені у 1764­1783 роках військовими й адміністративно-право­вими реорганізаціями гусар­ських поселенських полків і включенням Слов’яно - сербії у загальноімперсь - кий адміністративно-тери­торіальний поділ.

Так, у 1764 р. в межах армійської реформи і через хронічний некомплект два слов’яносербських полки були злиті в один - Бах - мутський гусарський по­селенський полк. За шта­тами він мав включати 4891 військовослужбовців в т. ч. 2208 запасних. Фак­тично некомплект військо­вослужбовців сягав 3595 чоловік, в т. ч. 3346 строй­ових гусар [2, С.235].От - же, фактично Бахмутсь - кий полк не став повноцін­ною бойовою одиницею.

Відповідно до «Плану за­селення Новоросії» 1764 р. Слов’яносербію як адміні­стративно-територіальну і військову одиницю цент­рального підпорядкування було ліквідовано. Вона ста­ла частиною першої Ново­російської губернії у складі Катериненської провінції, з 1765 р. - Бахмутського по­віту. Цей повіт складав­ся з трьох поселенських полків, в т. ч. Бахмутсько - го, державних і поміщи­цьких сіл [6, С.204], тоб­то поєднував риси військо­во-поселенської та цивіль­ної адміністративно-тери­торіальної одиниці. Влас­не вся Новоросійська гу­бернія скоріше нагадувала не звичну за пізнішими ча­сами російську губернію, а військовий округ - її очолю­вав військовий командир, а військовими поселення­ми керував військовий де­партамент військової кан­целярії [9, с.180]. Інакше кажучи, було до певної мі­ри збережено військово-по­селенський характер в ад - міністративно-територіаль- ному устрої. Реорганізацію Слов’яносербії здійснювала Слов’яносербська спеціаль­на комісія протягом 1764­1766 років з метою усунен­ня існувавших недоліків і зміцнення Бахмутського гусарського полку. До не­доліків слід віднести слаб­ку боєздатність порівня­но з регулярними полками через некомплект, погані спорядження та вишкіл, неякісний склад поселен­ців (вік, хвороби, наявність декласованих і криміналь­них елементів).

Військові поселенці не­ефективно використову­вали витрачені на них ре­сурси та надані привілеї. Так, їм було виділено зем­лю і кошти на облаштуван­ня; всі військовослужбовці одержували платню, а не­здатні до служби за віком - пенсію; вони користува­лись правом безмитної тор­гівлі і були звільнені від усіляких податків; коза­ки з Гетьманщини допома­гали їм у будівництві шан­ців, а для охорони посе­лень залучались регуляр­ні військові частини тощо. Лише грошові витрати на Слов’яносербію сягали 1 млн. крб. (це становило 1,5% державних коштів, що для дефіцитного бюд­жету Росії було забагато), а між тим за 10 років не бу­ло сформовано повноцін­них військових частин, ус­піхи в заселенні та госпо­дарському засвоєнні краю порівняно з сусідами були значно меншими і набагато дорожчими [1, С.112-114].

Слов’яносербська ко­місія здійснила заходи для забезпечення повноцінно­го й якісного комплекту­вання гусарського посе­ленського полку і заселен­ня його земель з меншими витратами. Так, всю тери­торію Слов’яносербії було поділено на 140 округів (по 20,2 тис. га) і ділянки (по 30 га). Поселенці залежно від військового звання от­римували від 30 га (рядові) до 485 га (офіцери), при­чому за умови заселення та освоєння надана земля ставала власністю госпо­даря. Практично дозволи­ли оселятися всім здатним служити (хоча матеріаль­на допомога на облашту­вання іноземцям склада­ла 30 крб., а запорожцям і розкольникам - 12 крб.) і розширили пільги.

Все це сприяло заселен­ню Слов’яносербії переваж­но українцями та росіяна - ми-розкольниками (сербам- офіцерам було вигідно їх поселяти для подальшої експлуатації тим чи іншим чином). Натомість пито­ма вага іноземців, перш за все сербів, скорочувалась, тобто «Слов’яносербія» все більше ставала українсь­кою. Серед населення пос­тійно зменшувалась кіль­кість військовослужбовців і зростала кількість цивіль­них. Проте некомплект у Бахмутському гусарсько­му полку так і не був лікві­дований, а боєздатність іс­тотно не зросла.

Проте принципово важ­ливе інше. У 1764 р. Слов’я - носербія як військова й ад - міністративно-територіа - льна одиниця втративши риси автономії не зникла, а продовжувала існувати як військово-поселенський полк в межах напівцивіль - них адміністративно-тери- торіальнихутворень - Бах - мутського повіту і Ново­російської губернії. Це по­силило централізоване (ад­міністративне та військо­ве) керівництво. При ць­ому Бахмутській полк зберіг риси адміністратив­но-територіальної військо­во-поселенської одиниці в кордонах Слов’яносербії та особливий соціально-пра­вовий статус військових по­селенців.

Наступний етап реорга­нізації Слов’яносербії при­падає на адміністративні та військово-організацій­ні зміни 1775-1776 рр., які за причинами, змістом і наслідками слід вважа­ти продовженням реформ 1764-1766 рр. Поштовхом до цього стала перемога Ро­сії у російсько-турецькій війні 1768-1774 рр. та по­дальша уніфікація імпер­ського адміністративно-те­риторіального поділу. У 1775 р. землі Слов’яно - сербії увійшли до дру­гої Азовської губернії в складі Бахмутського пові­ту [6, С.204]. Бахмутський повіт був типовою цивіль­ною адміністративно-те­риторіальною одиницею.

З метою уніфікації ка­валерії 24.12.1776 р. всі поселенські полки, в т. ч. Бахмутський гусарський, отримали нову організа­цію з аналогічною до регу­лярних структурою - в 6 ескадронах 744 чоловіка, в т. ч. 288 стройових і 456 запасних [10, С.185]. Про­те, знов поселенські пол­ки не зуміли укомплек­тувати - вони були вкрай непопулярними через по­ширення на військових поселенців поземельного і подушного податків, труд­нощі поєднання військо­вої служби з веденням гос­подарства. Вишкіл і боєз­датність поселенських, на - піврегулярних полків не відповідала стандартам. Поселенці воліли користу­ватись статусом військо­вих поселенців для влас­ного добробуту, а спра­ви військові їх не обходи­ли. Тому їх чекали чергові зміни 1783-1784 рр. Пош­товхом до них стало при­єднання Кримського ханс­тва до Російської імперії. Незабаром, 28.06.1783 р., всі поселенські полки бу­ли остаточно ліквідовані та перетворені на регуляр­ні легкокінні полки росій­ської армії.

Одночасно проходять ад- міністративно-терито - ріальні зміни, що ліквіду­вали адміністративно-те­риторіальну специфічність військових поселень. Так, 1782 р. Бахмутська провін­ція була ліквідована і землі колишньої Слов’яносербії включили до Катеринослав­ського намісництва. Офі­цери здебільшого продов­жили службу в армії, збе­регли набуті маєтності і злились з російським дво­рянством. Частина рядо­вих гусарів теж продовжи­ла службу, а основна маса перетворилась на держав­них селян і міщан, хоча в офіційних документах во­ни деякий час фігурува­ли як військові поселенці. Військові поселенці зли­лись з відповідними стана­ми Російської імперії, а іно­земці (крім волохів) посту­пово асимілювались в ук­раїнському середовищі.

Висновки. Слов’яносер - бія - це колонізаційна вій­ськово-поселенська адмі - ністративно-територіаль - на одиниця зі специфічною соціально-правовою струк­турою. В соціальному часі існування Слов’ яносер - бії є частиною колонізації Південної України 18 ст., причому саме цьому періоду були властиві подібні війсь­ково-поселенські, іноземні й українські утворення.

В адміністративно-тери­торіальному відношення Сло - в’яносербія була специфіч­ною й окремою адміністра­тивно-територіальною та військовою одиницею з певною, хоча і тимчасо­вою, автономією та на­явністю спеціальних ор­ганів адміністративно-вій­ськового, господарського, фінансового та судового правління, особливим со­ціально-правовим стату­сом населення. В широко­му історичному контексті Слов’яносербія як військо­во-поселенська територія стала специфічною органі­зацією війська в епоху тра­диційного суспільства. В Україні військові поселен­ня існували з 16 ст. до 1857 р. Економічним підґрун­тям військовим поселень було намагання зменши­ти військові витрати, вій­ськовим - тривалість про­цесу формування модерної армії та зникнення мілі­цейських військових фор­мувань.

Результативний вектор вертикальних (владно-полі­тичних) і горизонтальних (ет­нічних, військових і госпо­дарських) зв’язків Слов’яно-сербії свідчить про те, що ця область мала системоут­ворюючі державно-правові історико-регіональні особ­ливості: чіткі адміністра­тивні кордони, особливий соціально-правовий статус населення, військово-посе­ленську організацію внут­рішнього життя.

Отже Слов’яносербія як військово-поселенський ок­руг ірегулярних гусарсь­ких полків та адміністра­тивна область існувала про­тягом 1753-1783 років. В її історії можна виділити два періоди: 1753-1764 рр. - формування Слов’яносер - бії як спеціальної адмініст­ративно-територіальної та військової одиниці інозем­них (балканських)військо - вих поселенців з ознаками автономії. Цей процес че­рез незадовільні наслідки був суттєво скорегований владою; 1764-1783 рр. - втрата Слов’яносербією при­вілейованого статусу спе­ціального адміністратив­но-територіального утво­рення, поступове включен­ня до загальноімперського адміністративного поділу яквійськово-адміністратив- ної одиниці. Невдала спро­ба створення напіврегу - лярного поселенського вій­ськового з’єднання, посту­пове зникнення етнополі - тоніму «Слов’яносербія», перетворення військово-по­селенської округи в україн­ську етнічну територію. Ос­таточна ліквідація Слов’я­носербії 1783 р. та транс­формація військових посе­ленців у традиційні стани населення.



Список літератури

1. Верменич Я. В. Історична регіоналістика в Україні: теоре - тико-методологічний аспект проблеми: автореф. На здобут­тя наук. ступеня докт. істор. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / Я. В.Верменич. - К., 2005. - 27 с.

2. Дегтярев Ю. Сказание о земле Славяносербской - Славяно- сербия. 1753-1764 / Юрий Дегтярев // Зборник радова СА меьународна научног скупа у Новом Саду, 7-9меія.-2003.-

С.223-242.-Режим доступу:Http://www. Kulichki. com/ gusary/istorija/polski/18 vek/poseleniya.

3. Подов В. Поселение сербских гусарских полков Шевича и Прерадовича (Славяносербия, 1754-1764) / В. Подов // Зборник радова СА меьународна научног скупа у Но­вом Саду, 7-9 меjя 2003.- С.213-221.- Режим доступу: Http://www. Kulichki. com/gusary/istorija/polski/18 vek/ poseleniya.

4. Кузик Т. Л. Слов’яносербія /Т. Л.Кузик //Юридична ен­циклопедія: В 6 т. / Редкол. Ю. С.Шемшученко (гол. ред - кол.) та інші. - К.: Укр. енцикл., 2003. - Т.5. - С.523.

5. Слабєєв І. С. Визволення Північного Причорномор’я і по­чаток його колонізації / І. С.Слабєєв // Історія Української РСР: В 8 т., 10 кн. - К.: Наук. думка, 1979.- С.478-528.

6. Панашенко В. В. Бахмутська провінція / Вера Панашен - ко // Енциклопедія історії України: В 5 т. / Редкол.:

B. А. Смолій (голова) та ін. - К.: Наук. думка, 2003. - Т.1. -

C. 204.

7. Верменич Я. В. Історико-географічний регіон / Ярослава Володимирівна Верменич // Енциклопедія історії Украї­ни: В 5 т. / Редкол.: В. А.Смолій (голова) та ін. - К.: Наук. думка, 2003.- Т.3. - С.549-551.

8. Гуржій О. І. Гетьманська Україна / Олександр Гурій, Та­рас Чухліб. - К.: Видавн. дім «Альтернативи», 1999.­304 с.

9. Сухих Л. А. Новоросійська губернія / Л. А.Сухих // Юри­дична енциклопедія: В 6 т. / Редкол. Ю. С.Шемшученко (гол. редкол.) та інші. - К.: Укр. Енцик., 2002. - Т.4. -

С.180-181.

10. История конницы: В 2 кн.- Кн.2 Примечания Брикса к «Истории конницы» Денисона / Генрих Отто Рихард Брикс.- М.: ООО «Издательство АСТ», 2000.- 400 с.