joomla
ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ПРОБЛЕМИ НАСИЛЬСТВА В КОНТЕКСТІ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ
Юридичний вісник Причорномор’я

ЧАБАН Наталя Іванівна

Кандидат педагогічних наук, доцент, професор кафедри соціально - гуманітарних дисциплін Херсонського юридичного інституту ХНУВС

Статтю присвячено актуальному соціально-культурному питан­ню інтерпретації проблем насильства в контексті світової культури.

Ключові слова: насильство, мораль, економіка, тиранія, демок­ратія, економічні відносини, суїцид.

Статья посвящена актуальному социально-культурному вопросу интерпретации проблем насилия в контексте мировой культуры.

Ключевые слова: насилие, мораль, экономика, тирания, демок­ратия, экономические отношения, суицид.

Постановка проблеми та її зв’язок із провідни­ми науковими та практич­ними завданнями. Кожне суспільство тією чи іншою мірою хвилювала пробле­ма насильства. Сьогодні дедалі більше насильство постає як одна з глобальних проблем не тільки політи­ки, економіки, а й моралі. У чому причини насильс­тва - ось той наріжний ка­мінь, на якому сконцентро-вуються умоглядні й аргу­ментовані фактами теорії та окремі міркування. На­сильство є продуктом мо­ралі чи економіки, а мож­ливо воно закладене в при­роді людської натури чи іс­нує як об’єктивна даність буття?

Аналіз останніх дослі­джень і публікацій з цієї проблематики. Цю про­блему розглядали пере­дусім культурні діячі всьо­го світу - Ян Гус, Мартін Лютер Кінг, Лев Толстой, Микола Бердяєв, Альберт Швейцар, Мохандас Ганді, які підходили до цьо­го по-філософськи та мали на увазі в першу чергу про­блеми демократії. На наш же час більше приділяєть­ся уваги таким пробле­мам, як, наприклад, евтаназія та суїцид.

Цілі та завдання стат­ті. Ми робимо спробу про­аналізувати сучасні про­блеми в ракурсі загальнос­вітової загрози громадсь­кому спокою.

Виклад основного ма­теріалу. Розглядаючи на­сильство з точки зору мо­ралі в площині заповіді “Не убий!” слід зазначи­ти, що воно має конкрет­ний вираз - аморальний, оскільки порушує цю за­повідь і суперечить со­ціальним заборонам на сам факт насильства. Насильс­тво і ненасильство - це дві іпостасі людського буття, так само як добро і зло. Всі питання, пов’язані з про­блемою насильства, мож­на вважати однією гло­бальною проблемою людс­тва, яка поєднує в собі ці­лий ряд інших проблем. А. Франс зазначав, що ко­ли люди перестануть пе­ремагати один одного, во­ни навчаться зрештою пе­ремагати самих себе. І це найдобродійніший подвиг, який вони здатні здійсни­ти, найпіднесеніше засто­сування їх мужності й ду­ховної шляхетності.

Якщо розглядати на­сильство з точки зору мо­ралі, то тлумачення його сутності знаходитиметься у двох площинах. Перша - абсолютистська, друга - прагматична. В кожній з цих площин є свої недолі­ки та позитивні сторо­ни. Абсолютистська одно­значно вважає насильство злом. Прагматична шукає виправдання йому різни­ми шляхами - від мораль­ного до політичного, еко­номічного і релігійного.

З точки зору загального уявлення, насильство - це примусова дія в усіх її про­явах і формах - як прямих, так і дотичних. Насиль­ство набуває вигляду фі­зичного тиску (примусу), економічного, політично­го, психологічного, сексу­ального, морального. Мо­image048Ральний же вид насильс­тва може бути сукупним наслідком інших. У тако­му контексті насильство є проявом зла, а відповід­но й морального зла, то­му що всі суспільні інсти­тути більшою чи меншою мірою ґрунтуються на мо­ральних засадах, всі вчин­ки, які мають політичний або фізичний прояв, так чи інакше пов’язані з морал­лю - витікають з мораль­них норм чи проявляють­ся в моральному настрої. Моральне насильство вип­равдання не має, навіть якщо стосується фізичної шкоди, нанесеної людині (вбивство, пограбування, каліцтво та ін.).

Насильство є одним із засобів, який забезпечує панування людини над лю­диною. Такий засіб має ціл­ком конкретний підтекст - бажання володарювати.

В історії людських сус­пільств цей засіб набував грізного або завуальова­но м’якого виразу - від ти­ранії до демократії. Остан­ня, будучи більш-менш м’яким виразом владарю­вання, теж не могла вдо­вольнити всіх, а тому по суті своїй залишалася та­ким же інструментом вла­ди, тобто засобом тиску, примусу. Те саме стосуєть­ся військової агресії, ко­лонізаторської політи­ки - інакше кажучи, вій­ни, революції, силового за­хоплення чужих земель, чужого майна, рекету, те­роризму, кіднепінгу - ви­крадання людей з різною метою, зокрема й політич­ною. Це, звісно, є форма політичного насильства у різних його видах. Так чи інакше, сама по собі дер­жава теж є формою насиль­ства, хоча вона і виправдо­вує себе як необхідний інс­трумент регуляції соціаль­но-економічних відносин та підкорення людей на всіх стадіях розвитку сус­пільства.

Як ідеологічна форма на­сильства, деякий час, особ­ливо в період середньовіччя, в Європі виступала релігія за принципом: “Хто не з на­ми, той проти нас”. Саме під релігійними гаслами дов­гий час здійснювалися так
звані публічні “аутодафе”, “полювання на відьом”, єре­тиків, що тривали в Європі, а потім і в Америці століт­тями. Цивілізованість у пи­таннях релігії поступилася місцем релігійному догма­тизму, і законодавство пос­тавило чітку умову, що за­безпечується юридичним правом громадян - свободою совісті й віросповідання.

Витікаючи з економіч­них відносин, насильство набувало й набуває різ­них форм тиску, гноблен­ня. Це - рабство, феодаль­не холопство, батракуван­ня та інші види залеж­ності, за яких обов’язково володарювання виступає як домінуюча сила експлу­атації людини людиною, і всі форми такого приму­су можна сміливо вважати економічним насильством.

Окрім того, в багатьох випадках політичні та еко­номічні умови виявляють­ся тісно переплетеними й породжують як малі (регіо­нальні), так і глобальні ви­ди насильства - страйки, революції, екологічні бі­ди, пов’язані з діяльністю людини, війни. Війни в си­лу своєї масштабності - це найжорстокіший і найма - совіший вид насильства.

У певних випадках своє­рідним видом насильства можна вважати не тільки насильство одних людей над іншими; насильство над собою хоча й відріз­няється від звичного тиску (примусу) збоку, теж зали­шається тим же насильс­твом за своєю соціальною та моральною сутністю: життя священне і відби­рати його в іншого так са­мо несправедливо (гріш­но), як і в себе самого. Са­могубство - провина пе­ред собою й суспільством. Суїцид в усіх християнсь­ких народів вважався ве­ликим гріхом. Самогуб­ця не можна було ховати на цвинтарі, над ним не здійснювалися відповідні релігійні обряди, а родина піддавалася остракізму. Щоправда, самогубство на Сході, в східних релігіях Китаю, Індії та Японії от­римувало не тільки со­ціальне, а навіть моральне схвалення й пошану. Особ- ливо, коли йшлося про ви­конання обов’язку будь- яким методом (самогубс­твом зокрема), що вважа­лося моральною цінністю і часто поставало як ідеаль­ний приклад.

Кожний окремо взятий вид насильства породжений певними причинами - полі­тичними, соціальними, еко­номічними і морально-пси­хологічними. Причини на­сильства можна розгляда­ти як мотиви, які задають тональність цьому діянню. Мотиви (причини) глибоко лежать в природі суспільно- історичних відносин, маєть­ся на увазі насильство як ін­стинктивний прояв природ­них особливостей людини, коли воно є наслідком інс­тинкту самозбереження або порушення нормального психічного стану людини. Чимало філософів поясню­вали причини насильства наявністю в людині двох на­чал - божественного та зем­ного (тваринного). Останнє й породжувало, на їхню дум­ку, насильницьку практику. Аргументація стосовно та­кого мотиву досить вагома.

Можливо, саме з тваринної суті й походить такий на­півсвідомий вид насильства, як садизм.

На разі слід відверто сказати, що кожна фор­ма насильства, кожен йо­го вид обов’язково має мо­ральний бік. Тобто в кін­цевому результаті все зво­диться до морального на­сильства.

Мотиви насильства в першу чергу помічають­ся в процесі становлення, спочатку родових, а потім суспільно-класових відно­син. Моральне насильство формувалося разом з ти­ми змінами, які відбува­лися в суспільстві, так са­мо, як здійснювалося ста­новлення й формування моралі. Це процес взаємо- обумовлений: один нака­зував, другий виконував його волю. Влада в людсь­ких взаємовідносинах має вигляд прийняття рішен­ня одним за іншого, поси­лення своєї влади за раху­нок іншого. Тобто насиль­ство в своєму дотичному (непрямому) виразі - це не зовсім фізичний примус, це швидше шкода, яка на­носиться людині всупереч її волі. Насильство - це узурпація свободи волі. Во­на є посяганням на свобо­ду людської волі. Саме в посяганні виділяються два суттєві моменти:

1) те, що одна воля пе­ресікає іншу волю або підкорює її;

2) те, що це здійснюєть­ся шляхом фізичного при­мусу, тиску.

Насильство проявляєть­ся як форма поведінки в аг­ресивності настроїв, вчин­ків чи їх спроб. Нерідко на­сильство супроводжується звичкою так діяти, інко­ли жорстокістю, вже зга­даним садизмом і рідше - неадекватністю поведін­ки, спровокованої нестій­кою або хворою психікою. Проте воно завжди має мо­ральні наслідки незалеж­но від результату. Особ­ливою проблемою в сучас­них умовах постає так зва­не побутове насильство із застосуванням фізичного та психологічного тиску. Жертвами такого насиль­ства стають не тільки дорослі, а й, що найстрашні­ше, - діти.

У контексті розгляду по­рушеного питання є сенс зу­пинитися на етичному ас­пекті, що породжує питан­ня: чи завжди насильство слід вважати злом; чи вся­ке насильство є необхід­ністю; чи можна виправда­ти насильство з точки зору об’єктивної чи суб’єктивної необхідності; якщо виправ­дання насильства можли­ве, то в яких випадках його можна, хоч б умовно, вважа­ти благом? Саме ці питан­ня в етичній проблематиці можна вважати чільними.

Насильство саме з етич­ної точки зору розглядаєть­ся неоднозначно, оскільки не має однієї сталої думки на добро і зло. Звідси і дві етичні позиції. Не мораль можна вважати темою роз­біжності поглядів, а власне самі погляди, які мають ви­раз життєвих позицій, хоча вони протиставляються од­не одному в одній проблемі і розташовані в різних пло­щинах.

Між насильством та йо­го антиподом - ненасиль - ством - існує постійне мо­ральне протистояння. Пи­тання про обґрунтованість насилля зводиться до то­го ж вічного питання про добро і зло. Якщо добро - ненасильство, то зло - на­сильство. Але це було б за­надто просто, оскільки в практиці життя добро для одних може виступати злом для інших і навпаки.

Якщо ворогуючі сторо­ни мають однакове право виступати від імені добра (а вони мають таке право, оскільки сама ворожнеча виникає через відсутність спільного поняття добра), то це означає, що вони своєю ворожнечею вихо­дять за межі моралі й опи­няються у сфері, де рішен­ня приймаються не силою розуму і, відповідно, дик­туються свободою мораль­ного вибору (волі), а си­лою примітивних інстин­ктів ще з часів первісноо­бщинного суспільства за принципом “Право диктує сильніший”.

У цьому і полягає пара­докс: насильство за визна­ченням знаходиться поза мораллю. Насильство вис­тупає як право сили. Все існування людської цивілі­зації - ситуація бороть­би насильства і ненасильства, в якій ненасильство все ж таки перемагає. Пе­ремагає так само, як до­мінують етапи миру над війною, інакше б людс­тво просто не змогло про­суватися по шляху про­гресу. Як би парадоксаль­но це не виглядало, інколи і саме насильство виступає як необхідність - політич­на, економічна, соціаль­на та моральна. Почасти насильство може виступа­ти як благо, хоча спірність цих тверджень піддається критиці вже досить довгий час. Насильство як благо - даність не тільки минуло­го, але й нашого суспільс­тва. В епоху варварства на­сильство як засіб і як пози­ція щодо чужинців діяло тільки за межами роду, ли­ше частково застосовую­чись щодо окремих членів роду, що порушили його закони, у вигляді вигнан­ня. І там ця практика була цілком виправданою.

Насильство, як би воно не таврувалося і не ганьби­лося, поки що здійснюєть­ся навіть на цілком свідо­мому рівні з боку самої дер­жави, яка виступає в силу своєї необхідності апара­том захисту її громадян. І найбільш яскравим при­кладом тут є практика по­карань або, інакше кажу­чи, відплата, кара за вже вчинене насильство. І цю практику виконують пев­ні правові інституті, що мусять забезпечити своїм громадянам правовий за­хист від насильства.

Існування насильства породило цілий ряд про­блем, причинно-наслідковий характер яких аналі­зується в таких явищах давніх і відносно нових, як смертна кара і евтаназія.

Смертна кара є пока­ранням, розплатою за най­тяжчі види вчиненого на­сильства. Вона у багатьох випадках є благом для сус­пільства, оскільки є актом відплати за найстрашні­ший акт насильства - сві­доме і жорстоке позбав­лення життя людини.

Евтаназія - це легке й безболісне позбавлення життя людини, прирече­ної на страждання і боліс­ну смерть через невиліков­ну хворобу або каліцтво. Евтаназію в її чистому виг­ляді можна розцінювати як акт насильства над лю­диною, але її ж можна роз­цінювати і як благо, тоб­то акт милосердя над тим, хто страждає і знає, що приречений. Якщо вважа­ти, що життя - це благо і його можна вважати бла­гом до того часу, поки воно має людську форму та іс­нує в сфері культури і мо­ральних відносин, то евтаназія як форма насильства виправдана.

Зрештою насильство чинить найбільше над со­бою цивілізована людина, коли вона робить те, чого не бажає, або те, що роз­ходиться з її поглядами чи уявленнями про певне яви­ще, дію, факт, процес. Але в такому випадку насиль­ство в ім’я високого ідеа­лу постає як благо щодо суспільства або самого се­бе, бо є свідченням високої моральності, де головним чинником насильства над собою постає обов’язок. Насильство над собою в ім’я необхідності власного або корисного для когось обов’язку є благо.

Так само як добро і зло, насильство і ненасильство є дві сторони - не тільки діяння, а й свідомості, які тісно пов’язані між собою.

image049Ненасильство, будучи зворотним боком насиль­ства, врівноважує перше. Ненасильницьку позицію, ненасильницьку практи­ку можна сміливо назвати етикою ненасильства. Ети­ку ненасильства можна поєднати певним чином з етикою доброї волі, бо саме в такому аспекті ненасиль- ство виступає не тільки як усвідомлене діяння, а й як світосприйняття, життєва позиція, моральне кредо. Таку моральну ідею спові­дують немало людей на землі, які свято дотриму­ються священних мораль­них заборон: “Не убий”, “Не вкради”, “Не нашкодь” та ін. Етика ненасильства має один бік, який може викликати сумнів і непри­йняття окремого принци­пу непротивлення злу, вис­ловленого в біблійній за­повіді: “Б’ють по одній що­ці - підстав другу”.

Переваж ання нена - сильства над насильством не можна вважати при­вілеєм людського життя. Це - суттєва основа жит­тя. Особливість людської форми життя полягає в то­му, що перевага ненасиль- ства над насильством стає свідомим зусиллям і цілес­прямованою діяльністю людей. І в своїй історичній практиці людство рухало­ся двома шляхами, двома етапами для обмеження ворожості. Перший з них - тальйон (таліон), другий - поява держави, яка б змог­ла насильство обмежити.

Тальйон задавав загаль­ну спільну основу, яка поєднувала “своїх” та “чу­жих” через взаємовигід­ну користь, а потім і по­вагу один до одного, як можливість захиститися. В такому вигляді тальйон набував вигляду так званої “війни за правилами”. Парадокс полягає в тому, що коли війни ведуться під ідеологічними прапорами, то нівелюються в процесі “правила” тієї боротьби і виступає вже на перший план жорстокість - най­гірша та найпотаємніша сторона людської натури, вже позбавлена і натяку на цивілізованість.

Державне насильство можна розглядати не як форму насильства, а як форму обмеження насиль­ства, як засіб на шляху до подолання насильства.

У самому ненасильстві міститься теж кілька дієво реальних сторін. З одного боку, ненасильство може набувати виразу насиль­ницької відповіді на на­сильство, як спосіб віддачі, покарання, відплати. Це виклик насильству. В жит­ті воно постає як так зва­ний “революційний” гу­манізм, при якому метою є благородна ідея - пролити кров, активно застосовува­ти те ж насильство, щоб та­кого більше не було.

З іншого боку, ненасильство виступає як непротивлення злу, смирення перед небезпекою і ворожою аг­ресією, що виражене у біб­лійному принципі, що вва­жає дієвим “підставляння іншої щоки”. Таку позицію непротивлення злу можна розглядати як позицію бо­ягуза або байдужого. І во­на є, без сумніву, позицією слабодухої людини, яка хоч і не шкодить, але і не допо­магає.

З третього боку, ненасильство може набувати альтернативної форми не­противлення злу, що пород­жується двома першими, у вигляді активного нена­сильницького опору, із за­стосуванням ненасильни­цьких методів.

Ненасильство насампе­ред визначається розумін­ням (усвідомленням) того, як розподіляються добро і зло. І в цьому полягає го­ловна відмінність його від насильства.

Дієва практика ненасильства набувала конкрет­ного вигляду у різних на­родів. Так, найбільш яскра­во і повно, майже у чистому вигляді етика ненасильства поставала в джайнізмі. Спосіб життя ченця-схимника визначався основни­ми правилами, які забо­роняли вбивство, брехню, подружню зраду, крадіжку і володіння чужим майном. Дотримання такої обітни­ці - свідомий вибір того, хто ставав на шлях пізнан­ня вищої сутності, хто керу­вався аскетичним поглядом на власне життя (довгі голо­дування, тривалемовчання, випробування тіла спекою, вогнем, холодом), надмір­на суворість якого відрізня­ла джайнізм від інших дав­ньоіндійських вчень. Найс­трашніший гріх - “хінса” (нанесення шкоди живому створінню) - перетворився в шляхетний аскетичний моральний закон в дії - “ахінсу”, який забороняв не просто вбивство живого створіння, а й нанесення йо­му будь-якої шкоди. Адеп­ти, наприклад, проціджу­вали воду, замітали перед собою дорогу, затуляли рота і носа матерією, щоб випад­ково не розчавити, не про­ковтнути яке-небудь живе створіння.

Відголоски такого сві­тосприйняття живі й до­нині. Вони набувають ін­ших форм, переломлюю­чись у своїх моральних принципах через духовну скарбницю світової цивілі­зації. Цілий ряд видат­них вчених і мислителів сповідували новий погляд на ненасильницьку пози­цію життя. До них нале­жать Ян Гус, Мартін Лю­тер Кінг, Лев Толстой, Ми­кола Бердяєв, Альберт Швейцар, Мохандас Ганді, який зазначав: “...якби ворожість була основною рушійною силою, світ дав­но був би зруйнований.” Він вважав, що “Ахінса є наш вищий обов’язок”, але неможливий без “пов­ного очищення Душі”.

Прихильники ненасильства переконані, що навіть політика - батьківський дім організованого та легі­тимного насильства - мо­же бути кардинальною на принципово ненасильни­цьких основах і що від пе­ретворення вона тільки виграє, виграє перетворена саме як політика.

Ненасильницька тео­рія, яка фактично сфор­мувалася у XX ст., є ефек­тивним засобом вирішен­ня суспільних конфлік­тів, передусім таких, які зазвичай вирішуються за­стосуванням насильства, цілком конкретним спосо­бом - відсіччю насильства насильством. Ненасильство мається на увазі як особлива форма суспільної практики людства.

Етика ненасильства пе­реводить мораль у прак­тичну проекцію, що особ­ливо небезпечно в таких практичних сферах, як політика, якій взагалі мо­раль є чужою. Етика нена­сильства пов’язує спасіння людини зі спасінням світу і вважає, що шлях тако­го спасіння лежить тільки через ненасильство.

Висновки. Отже, ненасильство - загальна пара­дигма поведінки, а тому його ніяк не можна вважа­ти утопічною теорією, як це вважають деякі політи­ки. Воно виступає як при­нципове утримання від то­го, щоб ставити свою волю вище волі іншої людини, воно є визнанням здат­ності людей до вільного ви­бору, розумних і морально відповідальних діянь і рі­шень, визнаючи право лю­дини на моральне відпові­дальне існування іншої людини. Це добровільне визнання того, що кожна свідома людина цінна сама по собі. Таким чином, за­борона на насильство пос­тає як перший і основний моральний імператив.

Орієнтуючись на пози­тивне начало в людській природі, прихильники не­насильства виходять з пе­реконання, що розумна поведінка, яка виступає проти насильства, навіть з позиції “розумного егоїз­му” домінує в людині - на­приклад, збереження жит­тя заради самого життя.

Таким чином, перед за­грозою агресивності, вой­овничої несправедливості можливі три лінії поведін­ки: а) пасивна покірність;

Б) насильницький опір;

В) ненасильницький опір.