joomla
ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВАХ ПРИВАТНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ
Юридичний вісник Причорномор’я

БАРНА Євген Йосипович

Викладач кафедри кримінального процесу Херсонського юридичного інституту ХНУВС

Статтю присвячено проблемам, які стосуються провадження у справах приватного обвинувачення.

Ключові слова: справи приватного обвинувачення, законні пра­ва, протиправні злочинні посягання, провадження у кримінальній справі, справи приватно-публічного характеру.

Статья посвящена проблемам, которые касаются производства по делам частного обвинения.

Ключевые слова: дела частного обвинения, законные права, про­тивоправные преступные посягательства, производство по уголовно­му делу, дела частно-публичного характера.

Постановка проблеми та її зв’язок із провідними науковими та практични­ми завданнями. Людина, її життя і здоров’я, честь і гід­ність, недоторканність і без­пека визнаються в Україні найвищою соціальною цін­ністю (ч.1 ст.3 Конституції України), а відповідно ут­вердження і забезпечення прав і свобод людини є го­ловним обов’язком держа­ви (ч.2 ст.3 Конституції Ук­раїни). Зокрема держава усіляко зацікавлена в ство­ренні таких умов, за яких людина була б в змозі від­стояти та захистити свої за­конні права та інтереси від протиправних злочинних посягань.

Аналіз останніх дослід­жень і публікацій з цієї про­блематики. Чинним КПК України з метою виконан­ня завдань кримінального судочинства щодо швидко­го і повного розкриття зло­чинів та викриття виннихimage053

Виділено категорію кримі­нальних справ, які в тео­рії кримінального проце­су прийнято називати спра­вами приватного обвину­вачення. До даної категорії кримінальних справ за­конодавець відносить (ч.1 ст.27 КПК України) кримі­нальні справи про злочини, передбачені ст.125 (Умис­не легке тілесне ушкоджен­ня), ч.1 ст.126 (Побої і мор­дування) та ст.356 КК Ук­раїни (Самоправство).

Цілі та завдання статті. З метою усунення очевид­них суперечностей та неуз­годженості між окремими положеннями КПК Украї­ни у цій статті ми пропо­нуємо відповідні заходи.

Виклад основного мате­ріалу.

Основними підставами віднесення певної групи суспільно-небезпечних ді­янь до категорії справ при­ватного обвинувачення є такі:

- їх відносно невисока суспільна небезпека;

- специфіка безпосеред­нього об’єкту злочину (шко­да заподіюється виключ­но інтересам приватної осо­би).

Додатковими підстава­ми є:

- небажання держави втручатися в інтимні пи­тання приватного життя осіб, що може завдати їм суттєвої шкоди;

- необхідність врахуван­ня думки постраждалого для правильної оцінки ха­рактеру і ступеня суспіль­ної небезпеки посягання.

Особливий порядок про­вадження у даних кримі­нальних справах визна­чається тим, що вони пору­шуються не інакше як за скаргою потерпілого і тіль­ки суддею (за винятком ч.3 ст.27 КПК України). Дізнан­ня і досудове слідство у даній категорії криміналь­них справ не проводиться.

Одним із способів захис­ту своїх прав та законних інтересів громадян є звер­нення із заявою до право­охоронних органів з метою реагування на порушення та відновлення порушених прав.

Відповідно до ч.2 ст.97 КПК України, за заявою чи повідомленням про зло­чин прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов’язані не пізніше три­денного строку прийняти одне з таких рішень:

- порушити криміналь­ну справу;

- відмовити в порушен­ні кримінальної справи;

- направити заяву або повідомлення за належ­ністю.

Щодо справ приватно-публічного та публічно­го характеру, то за наяв­ності заяви або повідом­лення про злочин, а також наявності в діянні ознак складу злочину та відсут­ності обставин, визначе­них ст.6 КПК України, ор­ган дізнання, слідчий або прокурор відповідно до визначеної підслідності приймає одне з наведених у ч.2 ст.97 КПК України рішень.

Більш складним і не - визначеним виявляється розгляд заяв або повідом­лень про злочини, які від­повідно до ч.1 ст.27 КПК України віднесені до справ приватного обвинувачен­ня, які порушуються не інакше, як за скаргою по­терпілого.

1. Розпочнемо з наз­ви ст.27 КПК України - “Притягнення до кримі­нальної відповідальності не інакше як за скаргою потерпілого”, яка вже міс­тить в собі суперечність.

Відповідно до ч.1 ст.49 КПК України потерпілим визнається особа, якій зло­чином заподіяно мораль­ну, фізичну або майнову шкоду.

Про визнання громадя­нина потерпілим чи про відмову в цьому особа, яка провадить дізнання, слід­чий і суддя виносять пос­танову, а суд - ухвалу (ч.2 ст.49 КПК України). Крім того, зі змісту норми ч.3 ст.49 КПК України зрозу­міло, що користуватись пра­вами потерпілого, а від­повідно й набувати його ста­тусу у кримінальній справі може тільки особа, яка була визнана потерпілим, тобто відносно неї було прийняте рішення (винесена постано­ва або ухвала) щодо визнан­ня її потерпілим.

Але звернення із заявою про злочин у будь-якому разі відбувається до порушення кримінальної справи, тоб­то до того моменту, коли бу­де здійснена її перевірка і прийнято рішення про на­явність у діяннях ознак зло­чину, а відповідно і визнан­ня протиправних діянь зло­чинними. Отже, рішення про визнання особи потер­пілим, тобто що відносно неї було вчинено саме зло­чин, а не інше протиправне діяння, не може передува­ти порушенню криміналь­ної справи. Відповідно наз­ва суб’єкта - потерпілий - у даній категорії криміналь­них справ не відповідає пок­ладеному в основу норми ст.27 КПК України змісту. На стадії порушення кримі­нальної справи не може бу­ти потерпілого з усіма його правами та обов’язками, а є тільки особа, яка постраж­дала від злочину або заяви­ла про вчинення злочину (заявник).

2. image054При надходженні за­яви або повідомлення про злочини, визначені в ч.1 ст.27 КПК України не до суду, а до органу дізнання, слідчого, прокурора останні зобов’язані здійснити їх пе­ревірку, але за результата­ми такої перевірки, при на­явності в діяннях ознак зло­чинів передбачених ст.125,

Ч.1 ст.126 та ст.356 КК Ук­раїни, вони не вправі пору­шити кримінальну спра­ву, бо відповідно до ч.3 ст.98 КПК України це віднесено до компетенції судді.

У такому випадку ор­ган чи посадова особа, які здійснювали перевірку, зо­бов’язані прийняти рішен­ня про направлення такої заяви або повідомлення за належністю.

На сьогодні поняття на­лежність чинним КПК Ук­раїни не визначено. В тео­рії кримінального процесу дане поняття тлумачать як компетентність розгляда­ти ті чи інші заяви або пові­домлення про злочини та приймати за результатами їх розгляду відповідні рі­шення в порядку визначе­ному ст.97 КПК України.

Тобто порушення кримі­нальної справи про зло­чини визначені ч.1 ст.27 КПК України, відповід­но до ч.3 ст.98 КПК Украї­ни віднесено до компетен­ції судді (за винятком ч.3 ст.27 КПК України). Та­ким чином, відповідно до п.3 ч.2 ст.97 КПК України такі заяви або повідомлен­ня слід направляти за на­лежністю, зокрема до від­повідного суду.

Порушення криміналь­ної справи прокурором від­повідно до ч.3 ст.27 КПК України, можливе тіль­ки у випадку відсутності скарги потерпілого, а та­кож коли ці справи мають особливе громадське зна­чення та коли потерпілий у такій справі через свій безпорадний стан, залеж­ність від обвинуваченого чи з інших причин не мо­же захистити свої законні інтереси. Тобто порушення кримінальної справи про­курором може мати місце тільки за відсутності скар­ги самого потерпілого і при наявності інших визначе­них в ч.3 ст.27 КПК Ук­раїни підстав. Направлен­ня за належністю прокуро­ру скарги потерпілого, при наявності інших визначе­них в ч.3 ст.27 КПК Украї­ни підстав, не може вважа­тись правомірним.

Направлення ж заяви або повідомлення за на­лежністю, до суду, ство­рює нові проблеми в йо­го розгляді. Оскільки, від­повідно до ч.1 ст.251 КПК України скарга потерпіло­го повинна відповідати ви­могам, які встановлені для обвинувального висновку (ст. ст. 223 і 224 КПК Украї­ни), що не є обов’язковим при зверненні до інших правоохоронних органів. Якщо вимоги ч.1 ст.251 КПК України не буде ви­конано, то суддя одержав­ши від потерпілого скар­гу з проханням порушити справу залишає її без роз­гляду та повертає її особі, яка подала скаргу (п.1 ч.2 ст.251 КПК України).

Вбачається правиль­ною з цього питання по­зиція Пленуму Верховно­го Суду України, який у своїй постанові від 02 лип­ня 2004 року “Про практи­ку застосування судами за­конодавства, яким передба­чені права потерпілих від злочинів” у п.27 зазначає: “Суддя не вправі відмови­ти у прийняті скарги по­терпілого про притягнен­ня особи до кримінальної відповідальності за ст.125,

Ч.1 ст.126, ст.356 КК, якщо скарга надійшла до район­ного (міського) суду з про­куратури чи з інших ком­петентних органів у поряд­ку, встановленому п.3 ч.2 ст.97 КПК”. Але знову ж та­ки, йдеться про прийняття скарги, а не про її розгляд.

Залишення скарги без розгляду не позбавляє осо­бу права виконати вимо­ги ч.1 ст.251 КПК України та повторно звернутись із скаргою до суду для захис­ту своїх прав, але в резуль­таті затягування часу може бути втрачено доказову ба­зу або взагалі надію особи на правосуддя та прагнення відновити порушені права.

3. image055Також орган дізнання, слідчий та прокурор, на на­шу думку, за результатами перевірки заяв або повідом­лень про злочини, визначені в ч.1 ст.27 КПК України, в порядку ч.2 ст.97 КПК Ук­раїни має можливість від­мовити в порушенні кримі­нальної справи, при вста­новленні обставин визначе­них ч.1 ст.6 КПК України. Не обов’язково направляти заяву за належністю до су­ду, якщо відсутні підстави до порушення кримінальної справи, а саме коли відсут­ні достатні дані, які вказу­ють на наявність ознак зло­чинів, передбачених ст.125,

Ч.1 ст.126 та ст.356 КК Ук­раїни. Кримінально-проце­суальним законодавством, а саме ч.3 ст.98 КПК України визначено тільки виключне право судді щодо порушен­ня кримінальних справ да­ної категорії (окрім випадку

Ч.3 ст.27 КПК України), але це не позбавляє права орган дізнання, слідчого та проку­рора прийняти рішення про відмову в порушенні кримі­нальної справи з підстав ч.1 ст.6 КПК України.

Крім того, в практичній діяльності не поодинокі ви­падки прийняття рішення органом дізнання про відмо­ву в порушенні криміналь­ної справи за заявами або повідомленнями про злочини, визначені в ч.1 ст.27 КПК України. Мотивом відмо­ви в порушенні криміналь­ної справи вказують те, що дізнання і досудове слідство у даних кримінальних спра­вах не проводяться. Разом з тим у резолютивній частині постанови, або в повідомлен­ні про відмову в порушен­ні кримінальної справи вка­зують можливість звернен­ня до суду для захисту своїх прав та законних інтересів. Але винесення відповідної постанови про відмову в по­рушенні кримінальної спра­ви автоматично позбавляє особу права такого звернен­ня до суду на підставі п.10 ч.1 ст.6 КПК України, якщо за тим же фактом є нескасована постанова органу дізнан­ня, слідчого, прокурора про відмову в порушенні кримі­нальної справи.

4. Разом з тим, при фор­мулюванні відмови в пору­шенні кримінальної спра­ви та можливості звернен­ня до суду для захисту своїх прав та законних інтересів в порядку приватного обви­нувачення також унемож­ливлює процес оскарження постанови про відмову в по­рушенні кримінальної спра­ви. Адже відповідно до ч.1 ст.99-1 КПК України скар­га на відповідну постанову подається особою, інтере­сів якої вона стосується, або її представником протягом семи днів з дня одержання копії постанови.

Відмова ж з підстав ч.1 ст.27 КПК України за своїм формулюванням не виклю­чає захист прав та закон­них інтересів взагалі, а тільки спрямовує до суду, що на думку потерпілого, дає можливість знову звер­нутись із заявою. Але при зверненні їй буде відмов­лено з підстав п.10 ч.1 ст.6 КПК України, і тільки піс­ля цього, щоб не втратити можливість захистити свої права остаточно, особа буде намагатись оскаржити пос­танову про відмову в пору­шенні кримінальної справи винесену органом дізнання, слідчим чи прокурором, що практично не можливо ви­конати у встановлений за­коном строк - сім днів.

З іншого боку, у ч.1 ст.99 КПК України зазначено, що при відсутності підстав до порушення криміналь­ної справи прокурор, слід­чий, орган дізнання або суддя своєю постановою відмовляють у порушенні кримінальної справи, про що повідомляють заінте­ресованих осіб і підпри­ємства, установи, організа­ції. Такий порядок відмови в порушенні кримінальної справи також унеможлив­лює його оскарження, ос­кільки особі направляєть­ся повідомлення, а оскар­жити рішення про відмову в порушенні кримінальної справи відповідно до ч.1 ст.99-1 КПК України мож­ливо протягом семи днів з моменту отримання копії постанови. Тобто ніякої постанови відповідно до ст.99 КПК України не на­дається і не надсилається, що знову позбавляє особу права оскаржити дане рі­шення у встановленому за­коном порядку.

Отже, прийняття рішен­ня щодо відмови в порушен­ні кримінальної справи з підстав ч.1 ст.27 КПК Ук­раїни про те, що дізнання і досудове слідство у даній категорії кримінальних справ не провадяться, є не­законним.

Висновки. Таким чином, з метою усунення очевид­них суперечностей та неуз­годженості між окремими положеннями КПК Украї­ни пропонуємо:

1. Визначити процесуаль­ний статус особи, яка звер­тається із заявою чи пові­домленням про злочини, визначені ч.1 ст.27 КПК Ук­раїни, та відповідно внести зміни до ст.27 та ст.251 КПК України, де замінити слова потерпілого, які вживають­ся щодо стадії порушення кримінальної справи.

2. Доповнити ст.32 КПК України визначенням по­няття “належність” у кримі­нальному процесі.

3. Визначити порядок на­правлення заяв або повідом­лень (матеріалів) про злочи­ни, передбачені ст.125, ч.1 ст.126 та ст.356 КК Украї­ни, до суду для прийняття рішення щодо порушення кримінальної справи. Для цього необхідно доповнити ст.27 КПК України, де зазначити, що у разі надход­ження заяв або повідомлень про злочини, визначені в ч.1 ст.27 КПК України, до ор­ганів дізнання, досудового слідства чи прокуратури ос­танні в межах своєї компе­тенції здійснюють їх пере­вірку, за результатами якої приймають рішення згід­но ч.2 ст.97 КПК України. За наявності в діяннях оз­нак злочинів, передбачених ст.125, ч.1 ст.126 та ст.356 КК України, матеріали пере­вірки в порядку п.3 ч.2 ст.97 КПК України повинні бу­ти направлені за належніс­тю до відповідного суду для прийняття рішення згідно з

Ч.3 ст.98 КПК України.

Крім того, внести змі­ни до ст.251 КПК Украї­ни, якими зобов’язати суди приймати до розгляду за­яви або повідомлення (ма­теріали) про злочини, виз­начені ч.1 ст.27 КПК Ук­раїни, що були направлені їм за належністю органами дізнання, досудового слідс­тва чи прокурором.

4. Виключити ч.1 ст.251 КПК України, оскільки за­яви і повідомлення про зло­чини, які надходять до пра­воохоронних органів не по­винні відповідати таким вимогам. Дана норма переш­коджає виконанню завдань кримінального судочинства щодо швидкого розкриття злочинів, а також унемож­ливлює, за наявності під­став, направлення заяви або повідомлення про злочин за належністю до суду.

5. Доповнити ч.1 ст.99 КПК України положенням, що повідомлення заінтере­сованих осіб проводиться шляхом вручення (направ­лення) копії постанови про відмову в порушенні кримі­нальної справи відповідно до ч.1 ст.99-1 КПК України.

Внесення вказаних змін до чинного КПК України може сприяти подальшому вдосконаленню національ­ного кримінально-процесу­ального законодавства, а головне - зміцнить гаран­тії і збільшить можливості ефективного захисту конс­титуційних прав громадя­нами нашої держави та ін­шими особами, які цього потребують.