joomla
ОСНОВНІ НАПРЯМКИ УДОСКОНАЛЕННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОХОРОНИ ПРАЦІ В УМОВАХ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ
Юридичний вісник Причорномор’я

ІЗУЇТА П. О.

Проаналізовано сучасний стан правового регулювання охорони праці в Україні. Розроблено конкретні пропозиції щодо удоскона­лення правового регулювання відносин у сфері охорони праці в умо­вах ринкової економіки.

Ключові слова: охорона праці, нагляд, контроль, профспілки, умови праці.

Проанализировано современное состояние правового регулиро­вания охраны труда в Украине. Разработаны конкретные предложе­ния по усовершенствованию правового регулирования отношений в сфере охраны труда в условиях рыночной экономики.

Ключевые слова: охрана труда, надзор, контроль, профсоюзы, условия труда.

In the present study the current state of the legal of labour protection in Ukraine is analysed. Concrete proposals to improve on the legal of relations in the sphere of labour protection in the conditions of market economy are developed.

Keywords: labour protection, supervision, control, trade unions, conditions of labour.



Сьогодні в нашій дер­жаві здійснюються глибокі суспільно-політичні та со­ціально-економічні рефор­ми. Україна переживає етап відмирання централізовано-розподільчих форм гос­подарювання і народжен­ня економічних відносин в сфері праці, притаманних соціально-ринковій моделі державного управління. При цьому, природно, змі­нюються ролі і функції ос­новних суб’єктів трудових правовідносин - держави, роботодавця і працівника. Цей процес неминуче охоп­лює і охорону праці - не­від’ємну частину будь-яко­го виробництва.

Із здобуттям незалеж­ності наша держава пер­шою серед республік колитттнього СРСР прийняла у 1992 році Закон України «Про охорону праці»[ 14 ]. Він визначив шляхи реалі­зації конституційного пра­ва громадян на охорону їх життя і здоров’я в процесі трудової діяльності та ос­новні засади державної політики з цього питан­ня. З прийняттям закону в країні було створено сис­тему управління охороною праці, яка враховувала до­свід багатьох країн світу, утворено органи, що за­безпечують організаційно - методичну роботу з цього питання. Враховуючи, що охорона праці є складовою частиною соціально-еко­номічного розвитку дер­жави, основні принципи державної політики в га­лузі охорони праці стали складовою частиною Ос­новних напрямів соціаль­ної політики, що схвалю­ються указами Президен­та України, а також щоріч­них програм економічного та соціального розвитку України.

Статтею 17 Закону Ук­раїни «Про охорону праці»[ 14 ] визначено, що власник зобов’язанийстворити в кожному структур­ному підрозділі і на робо­чому місці умови для пра­ці відповідно до вимог нор­мативних актів, а також забезпечити додержання прав працівників, гаранто­ваних законодавством про охорону праці. З цією ме­тою власник має забезпе­чити функціонування від­повідних служб, призна­чити посадових осіб, розро­бити та реалізувати заходи для досягнення встановле­них нормативів. Однак, об’єктивно оцінюючи охо­рону праці в Україні, на жаль, слід констатувати, що нинішній її стан не мо­же задовольнити потреби нашого суспільства.

Незадовільний стан умов безпеки праці, високий рі­вень виробничого травма­тизму і професійних за­хворювань обумовлюють­ся сьогодні комплексом об’єктивних та суб’єктив­них причин. Серед найго­ловніших з них є числен­ні порушення чинного за­конодавства про охорону праці - з одного боку, та наявність ряду суттєвих недоліків у цьому законо­давстві - з іншого.

Інтеграція України у європейське співтоварис­тво, проведення ринкових реформ - все це обумовило не тільки удосконалення діючих правових норм, а й створення зовсім нових, що відповідають світовим стандартам та вимогам. Ці стандарти, як і вся чинна міжнародна правнича сис­тема, будуються перш за все на принципах охорони та захисту прав людини і громадянина.

image057Стаття 3 Конституції України встановлює, що людина, її життя і здо­ров’я, честь і гідність, не­доторканість і безпека виз­наються в Україні найви­щою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їхні гарантії визнача­ють зміст і спрямованість діяльності держави. Дер­жава відповідає перед лю­диною за свою діяльність. Утвердження і забезпечен­ня прав і свобод людини є головним обов’язком дер­жави [1] . Принцип від­повідальності держави пе­ред людиною, закріпле­ний цією статтею, конкре­тизується в інших нормах Конституції. Тобто держа­ва повинна бути гарантом належної реалізації пере­дбачених Конституцією і законами прав і свобод лю­дини та громадянина. Вка­зане обумовлює спрямо­ваність процесів удоскона­лення законодавства Ук­раїни у сфері охорони пра­ці, метою якого є забез­печення всебічної захи­щеності найманих пра­цівників від негативних факторів виробничого се­редовища. Але цей про­цес має прискорюватися, оскільки Україна прагне увійти до єдиного право­вого простору цивілізо­ваних країн. На сьогод­ні саме адаптація законо­давства України до зако­нодавства Європейського Союзу виступає складовою процесу світової інтеграції щодо зближення та посту­пового приведення зако­нодавства України у від­повідність із європейсь­ким законодавством. Такі умови покладають на Ук­раїну нові і досить складні обов’язки щодо узгоджен­ня національного законо­давства у сфері охорони праці з чинними нормами Європейського Співтова­риства.

Державна політика Ук­раїни щодо адаптації за­конодавства у сфері охо­рони праці до законодавс­тва Європейського Союзу як складова частина пра­вової реформи в Україні спрямовується на забезпе­чення єдиних підходів до нормопроектування, обо­в’язкового врахування ви­мог законодавства Євро­пейського Союзу під час нормопроектування, під­готовки кваліфікованих спеціалістів, створення на­лежних умов для інститу - ціонального, науково-ос­вітнього, нормопроектно­го, технічного, фінансово­го забезпечення процесу адаптації законодавства України. Зокрема прийня­то низку угод, визначено програми, пріоритетні на­прямки інтеграції України до Європейського Союзу та адаптації національного законодавства. В Україні створено основні політи - ко-правові та організацій­ні засади адаптації законо­давства. Законом України від 18.03.2004 р. № 1629-

IV було затверджено За­гальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу.

image058Конкретнівше торкаю­чись співвідношення на­ціонального законодавства у сфері охорони праці і міжнародних та європей­ських норм, слід зазна­чити, що національне за­конодавство в цілому від­повідає цим нормам. Од­нак, в національному за­конодавстві є і деякі не­відповідності європейсь­ким нормативам, які пот­ребують уточнення або до­повнення. Так, необхідно доповнити Закон України «Про охорону праці» зако­нодавчо затвердженою ви­могою щодо єдиної пись­мової форми інформуван­ня працівників при прий­нятті на роботу про місце роботи, про посаду, харак­тер та категорію роботи, яку він має виконувати; про те, в чому полягатиме дана робота, як це зазначе­но в ст. ст. 2 та 4 Директи­ви № 91/533/ЄЕС «Щодо зобов’язання роботодавця повідомляти працівників про умови, які застосову­ються при укладенні угод працевлаштування або до трудових відносин» від 14 жовтня 1991 року[8] . За­кон України «Про охорону праці» (ст. 5) [14]встанов - лює, що під час укладан­ня трудового договору ро­ботодавець повинен проін­формувати працівника під розписку про умови пра­ці та про наявність на його робочому місці небезпеч­них і шкідливих виробни­чих факторів, які ще не усунуто, можливі наслід­ки їх впливу на здоров’я та про права працівника на пільги і компенсації за роботу в таких умовах від­повідно до законодавства і колективного договору, при цьому форму інформу­вання чітко не визначено.

В Кодекс законів про працю України не врахо­вані положення Директиви Ради № 2003/88/ЄЕС «Про деякі аспекти організації робочого часу» від 4 листо­пада 2003 року [9] щодо за­безпечення права нічних працівників на безкоштов­ний медичний огляд та нор­ми, щодо того, що роботода­вець, який регулярно вико­ристовує нічних працівни­ків, повинен повідомляти про це компетентним орга­нам на їхню вимогу. Тому, на мій погляд, в Кодекс за­конів про працю України необхідно внести зміни, де врахувати: «працівники, які працюють в нічний час мають право на безкоштов­ний медичний огляд та без­коштовне забезпечення не­обхідними медичними пре­паратами».

Також, Кодекс законів про працю та Закон Ук­раїни «Про охорону пра­ці» нажаль не встановлює обов’язок роботодавця що­до призначення працівни­ків для надання першої до­помоги, боротьби з поже­жею та евакуювання пра­цівників, що є однією зі складових охорони праці. Тому, на мій погляд, не­обхідно доповнити Кодекс законів про працю та За­кон України «Про охорону праці» відповідними стат­тями.

В Кодексі законів про працю України (ст. 159) [11]та Законі України «Про охорону праці» (ст. 14) [14] відсутній узгоджений між собою перелік обов’язків працівників в сфері безпе­ки і охорони їх здоров’я. Так, обов’язок негайно по­відомляти роботодавцю або працівникам, наділени­ми особливими функція­ми щодо охорони праці про будь-яку виробничу ситу­ацію, щодо якої вони ма­ють обґрунтовані підста­ви вважати, що вона являє серйозну і безпосередню за­грозу безпеці і здоров’ю, а також про будь-який по­мічений дефект у захисній системі не міститься у ви­щезазначених статтях Ко­декс законів про працю та Закону України «Про охо­рону праці», хоча аналогіч­ний обов’язок міститься в ст. 6 Закону України «Про охорону праці». Тому необ­хідно привести зазначені нормативні акти у відповід­ність між собою та визначи­ти загальний узгоджений перелік обов’язків праців­ника по дотриманню нор­мативних актів в сфері охо­рони праці.

В національному зако­нодавстві не закріплено обов’язок роботодавця, вста­новлений пунктом Дирек­тивою Ради № 89/391/ЄЕС «Про впровадження заходів для заохочення вдоскона­лень у сфері безпеки і охо­рони здоров’я працівни­ків під час роботи» від 12 червня 1989 року, [7] щодо здійснення необхідних за­ходів з тим, щоб роботодав­ці працівників інших під­приємств, залучених до ро­боти на його підприємстві або виробництві, одержува­ли призначену для них ін­формацію стосовно: загроз для безпеки і здоров’я, а та­кож захисних та запобіж­них заходів на підприємстві або виробництві в цілому, а також для кожного робочо­го місця або виду робіт; чи­сельності працівників для надання першої допомоги, боротьби з пожежею і еваку­ація працівників, їх підго­товки та обладнання, що є в їх розпорядженні.

В національному зако­нодавстві відсутній комп­лексний нормативно-пра­вовий акт, який би вста­новлював мінімальні при­писи щодо безпеки і охо­рони здоров’я у робочих зонах, як це зроблено в Директиві Ради №89/654/ ЄЕС ЄЕС «Про мінімаль­ні вимоги щодо безпеки і охорони здоров’я в робо­чих зонах» від 30 листо­пада 1989 року[10]. До то­го ж і сам термін «робочі зони» не визначено націо­нальним законодавством.

image059Крім того, одним з пев­них недоліків національ­ного законодавства щодо охорони праці є наявність великої кількості норма­тивних актів, які дублю­ють один одного, застосу­ються нормативні акти, прийняті за радянські ча­си, які в силу відповідних обставин не відповідають сучасним вимогам охорони праці. Прикладом є діючі «Правила об условиях тру­да грузчиков при погрузоч­но-разгрузочных работах» які були затверджені На­родним Комісаріатом Пра­ці СРСР від 20.09.1931ро - ку N 254.Вказаний норма­тивний акт відповідно Ко­дексу законів про працю України встановлює вік, гранично допустиме на­вантаження, а також від­повідний перелік робот, щодо праці вантажників на вантажно-розвантажу­вальних роботах. Це обу­мовлює необхідність тер­мінового перегляду, пере­робки та зменшення кіль­кості законодавчих актів, які регулюють відносини охорони праці. До того ж, в Україні відсутній комп­лексний нормативно-пра­вовий акт, який би регу­лював використання об­ладнання, що негативно впливає на організацію ро­ботодавцями безпечного використання обладнання.

Й дотепер на законо­давчому рівні не впровад­жено механізм економіч­ної зацікавленості робо­тодавця у створенні без­печних умов праці. Тобто стан виробничого травма­тизму взагалі не впливає на економічні показники підприємства, тобто систе­ма відшкодування збитків зовсім не працює.

По-перше, вважається за необхідне внести необ­хідні на сьогоднішній день зміни до Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне стра­хування від нещасного ви­падку на виробництві та професійного захворюван­ня, які спричинили втрату працездатності» з тим, або він наповнився логікою та конкретним змістом.

Найбільш прогресив­ною формою у цьому від­ношенні є впровадження аудиту з питань охорони праці на підприємствах, в установах та організаціях. Фінансування цих заходів має відбуватися за раху­нок коштів, що перерахо­вуються підприємствами на фінансування питань охорони праці, а також обов’язкових відрахувань до бюджету Фонду. Якщо після проведення аудиту власник або уповноваже­ний ним орган підприємс­тва, установи, організації починає виконувати реко­мендовані перевіркою за­ходи щодо охорони праці на виробництві і досягає при цьому певних пози­тивних зрушень, то Фонд має переглянути стра­хові тарифи у напрямку їх зменшення щодо цьо­го конкретного підпри­ємства. Якщо ж власник ухилятиметься від прове­дення аудиту або не вико­нує надані ним рекомен­дації, він підлягатиме ад­міністративній відпові­дальності у встановленому законодавством порядку. Крім цього, чинне законо­давство повинно передба­чити й ставки страхових тарифів та змінити їх у на­прямок збільшення для тих підприємств, на яких є підвищений ризик за­знати трудового каліцтва або професійного захворю­вання.

Одним із важелів підви­щення рівня охорони пра­ці на різних підприємс­твах є закріплення і норма­тивне визначення порядку обов’язкової періодичної атестації робочих місць за умовами праці на кожно­му виробничому підпри­ємстві. На підставі прове­деної атестації кожне під­приємство повинно бути віднесено до певної кате­горії небезпеки і відповід­но це буде мати для під­приємства відповідні чітко виражені правові наслід­ки. Такими наслідками є врахування категорії під­приємства для визначення розміру платежів даного підприємства до фонду со­ціального страхування від нещасних випадків на ви­робництві і професійних захворювань, крім того, всі платежі, здійснювані підприємством відповідно до нормативних актів про охорону праці (наприклад, штрафи за нещасний випа­док на виробництві і т. п.) повинні бути поставлені в залежність від категорії підприємства. Також, на нашу думку, вимоги по охороні праці повинні від­повідно підвищуватися в залежності від переходу підприємства до тієї чи ін­шої категорії.

На сьогоднішній день триває процес удоскона­лення організації держав­ного нагляду. Але рефор­мування системи тільки у цьому напрямку вияв­ляється недостатнім. До­сягти істотного покращен­ня ситуації, що поступово склалася з охороною пра­ці можна лише за умови, коли одночасно із захода­ми щодо забезпечення пос­тупового зростання еконо­міки держави буде вжи­то ефективних заходів до усунення недоліків за обо­ма напрямами - удоскона­лено чинне законодавство про охорону праці, підви­щиться нагляд і контроль за дотриманням цього за­конодавства, співробітниц­тво у цій сфері між держав­ними органами та робото­давцями чи профспілка­ми, а також буде приділя­тися більша увага держави у напрямку притягнення до відповідальності пев­них посадових осіб, влас­ника або уповноваженого ним органу або працівни­ків підприємства, установи чи організації.

Підвищення ефектив­ності державного нагляду та громадського контролю може принести відроджен­ня технічної інспекції пра­ці. Головна реалізація цьо­го завдання має поклада­тися на Федерацію профс­пілок України.

Таким чином після про­веденого аналізу держав­ного нагляду за дотриман­ням трудового законодавс­тва України можна зроби­ти такі висновки:

1. В умовах ринкових відносин українська держа­ва, що проголосила життя й здоров’я людини найвищою соціальною цінністю повин­на виступати гарантом ре­алізації закріпленого в ст.43 Конституції України права громадян на здорові й без­печні умови праці, забезпе­чивши адекватну сучасним умовам нормативно-право­ву базу регулювання охоро­ни праці, тим самим забез­печивши належне правове регулювання цих відносин. предметом правового регу­лювання є суспільні відно­сини.

2. Необхідно визначи­ти, що формами правово­го регулювання права пра­цівників на охорону праці є проведення певних органі­заційних, технологічних, соціально-економічних, санітарно-гігієнічних та лі­кувально-профілактичних заходів щодо охорони праці.

3. Методами здійснен­ня правового регулюван­ня права працівників на належні та безпечні умо­ви праці є створення таких умов на робочому місці, при яких працівник буде максимально захищений та спроможний викону­вати покладені на нього обов’язки.

4. Одним з найефективні­ших заходів з організацій­них форм правового регу­лювання прав працівника на безпечні та здорові умови праці є проведення атеста­ції робочих місць за умова­ми праці. Для вдосконален­ня правового регулюван­ня охорони праці в Україні на сучасному етапі, забез­печення повної реалізації права працівника на на­лежні і безпечні умови пра­ці в умовах ринкових відно­син, атестація робочих міс­ць повинна бути повсюдною і періодичною. Тому доціль­но Кабінетом Міністрів Ук­раїни законодавчо закріпи­ти обов’язкову періодичну атестацію робочих місць за умовами праці на підпри­ємствах, установах, органі­заціях всіх форм власності незалежно від виду їх діяль­ності, зобов’язати власників використовувати результа­ти атестації робочих місць за умовами праці для вста­новлення підвищення від­повідальності, пільг і ком­пенсацій, передбачених за­конодавством для певної категорії працівників.

5. image060Законодавче закріп­лене обов’язкове проведен­ня атестації робочих міс­ць за умовами праці доз­волить економічно заціка­вити власників в створенні належних умов праці, тоб­то сприятиме підвищенню рівня позитивної відпові­дальності власника у сфері охорони праці. І, крім то­го, наявність об’єктивної інформації про перебуван­ня робочих місць на під­приємстві дозволить ство­рити реальну картину ста­ну безпеки праці на даному підприємстві, в регіоні, на загальнодержавному рів­ні, що у свою чергу дозво­лить ухвалювати конкретні цілеспрямовані рішення по поліпшенню стану охорони праці на сучасному етапі.

6. Суб’єктамиправовідно- син в сфері охорони праці є, перш за все, держава в особі її органів та посадових осіб, у тому числі й тих, що здійс­нюють державний нагляд та контроль за охороною пра­ці, також роботодавець або уповноважений ним орган (органи), створювані на під­приємствах, в установах, організаціях та працівник. Зміст правового статусу ор­ганів як суб’єктів правовід­носин в сфері охорони пра­ці охоплює не лише їх права та обов’язки, тобто повнова­ження, але й гарантії їх ре­алізації чи виконання.

7. Основними формами та способами забезпечення законності й дисципліни у державному управлінні є нагляд і контроль, який здійснюють державні ор­гани. При цьому контроль слід відрізняти від близько­го до нього виду державної діяльності - нагляду, хо­ча вони й мають ряд спіль­них рис. Основними форма­ми нагляду та контролю є державний і громадський нагляд і контроль. Держав­ний контроль здійснюєть­ся усіма державними ор­ганами в процесі виконан­ня поставлених перед ни­ми й підпорядкованими їм органами (посадовими осо­бами) завдань. Він є скла­довою частиною держав­ного управління, однією з його функцій, методом ре­алізації управлінської ком­петенції. Громадський кон­троль за умовами праці та побуту, додержанням пра­вил і норм охорони праці на робочих місцях, виконан­ням власником заходів по запобіганню травматизму та професійних захворю­вань на виробництві здійс­нює громадський інспектор з охорони праці.

8. Необхідно на законо­давчому рівні чітко виділи­ти органи нагляду й кон­тролю за охороною праці, т. я. по-перше, вони різні за своєї компетенцією та обсягом наданих їм пов­новажень, а по-друге, пов­новаження органів нагля­ду та органів контролю за­кріплюються в різних нор­мативно-правових актах, слугують підставою для пе­ревірки їх діяльності саме як окремих органів з чіт­ко визначеним колом прав та обов’язків щодо робото­давців або інших уповно­важених осіб підприємств, установ та організацій. То­му необхідно створити єди­ний кодифікований норма­тивний акт, який визначив би загальні положення охо­рони праці для більшості підприємств, об’єднавши в собі велику кількість нор­мативних актів, які на да­ний момент регулюють ці відносини.


Список використаних джерел

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради Украї­ни. - 1996. - № 30. - Ст.141.

2. Про впровадження заходів зі сприяння покращенню без­пеки та здоров’я працівників на роботі: Директива Ради 89/391/ЄС від 12 червня 1989 р. // Official Journal L 134, 17/07/1989, P.0019 - 0021.

3. Щодо зобов’язання роботодавця повідомляти працівни­ків про умови, які застосовуються при укладенні угод пра­цевлаштування або до трудових відносин: Директиви Ради № 91/533/ЄЕС від 14 жовтня 1991 року // Official Journal L106,19/11/1991, P.005 - 0011.

4. Про деякі аспекти організації робочого часу: Директиви Ради № 2003/88/ЄЕС від 4 листопада 2003 року // Official Journal L 242, 12/11/2003, P. 0029 - 0036.

5. Про мінімальні вимоги щодо безпеки і охорони здоров’я в робочих зонах: Директиві Ради №89/654/ЄЕС ЄЕС від 30 листопада 1989 року // Official Journal L 206, 11/01/1990, P.0013 - 0020.

6. Кодекс законів про працю України // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1971. - Додаток до № 50. - Ст. 375.

7. Про охорону праці: Закон України від 14 жовтня 1992 р. // Ві­домості Верховної Ради України. - 1992. - № 49. - Ст. 668.

8. Основи законодавства України про охорону здоров’я від 11 листопада 1992 р. // Відомості Верховної Ради Украї­ни. - 1993.

9. Науково-практичний коментар до Закону України „Про охорону праці”// Ткачук С. П., Андрійчук В. В., Васильо - ва З. М., Вишіпан В. П. , Галицький О. В. та інші. - К: «Ос­нова», 1997.

10. Постановление Кабинета Министров Украины от 01.08.92. № 442 «О порядке проведения аттестации рабочих мест по условиям труда»: В сб. Охрана труда, условия труда, ат­тестация рабочих мест. - Киев, 1993.

11. Указ Президента України «про затвердження Основних напрямків розвитку трудового потенціалу в Україні на пе­ріод до 2010 року» від 3 серпня 1999 року N 958/99