joomla
ПРАВОВЕ СТАНОВИщЕ РОБІТНИКІВ І ПРАЦІВНИКІВ-ЗАЛІЗНИЧНИКІВ У КІНЦІ ХІХ ст
Юридичний вісник Причорномор’я

КОНОВАЛОВ О. Л.

Здобувач Херсонського національного технічного університету, кафедра українознавства

У статті йде мова про загальні особливості становища робітни­ків у кінці ХІХ ст. Особлива увага приділена правовому положенню робітників і працівників-залізничників.

Ключові слова: працівник-залізничник, пролетаріат, капіталовлас - ник, правове положення, порушення прав, страйкова боротьба.

В статье идет речь об общих особенностях положения рабочих в конце ХІХ в. Особенное внимание уделено правовому положению ра­бочих и рабочих-железнодорожников.

Ключевые слова: рабочий-железнодорожник, пролетариат, собс­твенник, правовое положение, нарушение прав, страйки.

In the article speech goes about the general features of position of workers in the end ХІХ of century Special attention is spared to legal position of workers and workers-railroaders.

Keywords: worker-railroader, proletariat, owner, legal position, violation of rights, strikes.



В кінці ХІХ ст. продов­жувався процес формуван­ня капіталізму в Російсь­кій імперії. Збільшувала­ся кількість фабрик і за­водів, зростала довжина залізничних шляхів. Важ­ливою рушійною силою та складовою цього проце­су було формування і роз­виток робітничого класу. Особливістю цього істо­ричного періоду стає утво­рення нових загонів про­летаріату — транспортно­го і гірничого. Слід відмі­тити, що одним із аспектів розвитку історичної науки є дослідження особливос­тей спорудження залізни-


Ць на території України. На сьогоднішній день за­лишаються недослідже - ними багато регіональних магістральних залізниць та особливості правового, соціального і економічно­го становища робітників, які їх будували. Отже, ви­щесказане обумовлює ак­туальність теми дослід­ження, яка потребує по­дальшого вивчення.

Слід відмітити, що од­ним з головних дослід­ників положення проле­таріату України та Росії був О. О. Нестеренко. З-по­між його змістовних до­сліджень слід виокремити працю “Заробітна плата промислових робітників України наприкінці ХІХ ст.”, 1951 р. [1]. А роком пізніше виходить наступ­на робота історика “Розви­ток капіталістичної про­мисловості і формування пролетаріату на Україні в кінці ХІХ і на початку ХХ ст.” [14], де ґрунтовно досліджено рівень заробіт­ної платні робітників цук­робурякових заводів Ук­раїни, працівників гірни­чої та металевої промисло­вості.

Важливим внеском в іс­торію досліджень поло­ження робітників стали ро­боти Ф. Є. Лося. Серед них можна виділити “Форми­рование рабочего класса на Украине и его революцион­ная борьба в конце ХІХ и в начале ХХ в.”, яка вийшла у 1955 р. [13], де на основі широкої джерельної ба­зи характеризується роз­виток промисловості в Ук­раїні, джерела формуван­ня робітничого класу, ці­кавою є інформація щодо особливостей кількісних змін в складі робітничо­го класу, правового поло­ження пролетаріату. Про­довженням подібної тема­тики стало опублікування винайдених джерел що­до становища робітників у хрестоматії за редакцією Ф. Є. Лося — “Зароджен­ня робітничого класу на Україні. Середина XVIII ст. — 1861 р.” [2], 1982 р., де вміщено документи, що характеризують розвиток промисловості в Україні в епоху розкладу феодаль­ного ладу, зародження і формування пролетаріа­ту, його чисельність, про­фесійний і національний склад.

Дослідженням темати­ки формування і розвитку робітничого прошарку сус­пільства займався також А. Г. Рашин, робота яко­го “Формирование рабоче­го класса России” вихо­дить у 1958 р. [14]. Варто зауважити, що ця робота є продовженням монографії “Формирование промыш­ленного пролетариата в России”, 1940 р., однак, на відміну від попередньої роботи, вона висвітлює ди­наміку чисельності та про­цеси формування не лише промислового пролетаріа­ту — а й інших важливих груп робітничого класу хронологічно від 1861 р. до соціалістичної револю­ції 1917 р.

Неможливо не зазна­чити і вагомий вклад

О. А. Парасунько у розроб­ку проблеми положення робітників. Його робота “Положение и борьба рабо­чего класса Украины (60- 90 годи ХІХ в.)” виходить у 1963 р. [10]. На почат­ку дослідження подається змістовний історіографіч­ний аналіз досліджуваної теми. На основі великої кількості архівних джерел було ґрунтовно дослідже­но положення робітничо­го класу, розвиток робіт­ничого руху в Україні в другій половині ХІХ ст. Висвітлюються питання виникнення і діяльності соціал-демократичних ор­ганізацій.

У зазначений період робітничий клас зростав чисельно, збільшувалась кількість постійних робіт­ників, виникав контингент спадкових пролетарів. Од­ним із джерел формуван­ня робітничого класу ста­ли сім’ї самих робітників на відміну від попередніх часів. Остаточний і пов­ний відрив робітників від землі, концентрація про­летаріату в промислових центрах значною мірою сприяли формуванню йо­го класової свідомості. За­галом на 1891 р. в оброб­ній промисловості України, за неповними даними офіційної фабрично-за­водської статистики, кіль­кість робітників на під­приємствах, взятих на об­лік, становила 146,9 тис. чоловік. Ускладнювалася галузева структура робіт­ничого класу. На першо­му місці, як і в попередні десятиріччя, стояв вели­кий загін робітників цук­рової промисловості, який налічував понад 79 тис. чоловік. Всі робітники тут були зайняті на підпри­ємствах заводського ти­пу. У 80-90-х роках швид­ко виріс повий великий за­гін робітників-металістів і машинобудівників, дру­гий за чисельністю серед індустріального проле­таріату України — понад

22,5 тис. чоловік. Серед металістів абсолютну біль­шість становили робітни­ки, зайняті на підприємс­твах фабрично-заводсько­го типу. Робітники, зайняті у виробництві будівельних матеріалів, були третіми за чисельністю серед про­мислових робітників Ук­раїни — понад 10,8 тис. чо-

Ловік. Далі йшли робітни­ки, які працювали в старих галузях промисловості — мукомельній, винокурній та суконній. Слід відзначи­ти швидке зростання кіль­кості робітників на парових млинах. У зазначених га­лузях переважну частину становили робітники, зай­няті на підприємствах фаб­рично-заводського типу — 69-88% загальної кількості робітників. В паперовій і лісопильній промисловості більшість робітників та­кож були зайняті вже на механічних підприємствах. Нарешті, у хімічній про­мисловості фабрично-за­водські робітники станови­ли 65,4%, а у шкіряній — 37,8% всього числа робіт­ників [15, с. 194].

Отже, у 80-90-х роках ХІХ ст. пролетаріат зріс кількісно, передусім за ра­хунок прискореного роз­витку металообробної і харчової промисловості. Але головним тут було різ­ке збільшення питомої ва­ги робітників, зайнятих на підприємствах фабрич­но-заводського типу, що забезпечило повну перева­гу фабрично-заводського пролетаріату в основних галузях промисловості.

Щодо транспортного про­летаріату — робітників за­лізниць і залізничних май­стерень, — то на 1893 р. йо­го кількість досягла 84 тис. чоловік, з них — близь­ко 21 тис. зайнятих в за­лізничних майстернях. До його складу входили та­кож робітники-річковики, яких в Україні у 1890 р. бу­ло близько 15 тис чоловік. Крім того, у морському па­роплавстві працювало по­над 7 тис. кочегарів і мат­росів, на ремонтних і суд­нобудівних підприємствах Півдня — близько 10 тис. робітників.

image087

Таким чином, у ході технічного перевороту чіт­ко виявилася тенденція до зростання питомої ваги ве­ликих підприємств та кон­центрації робітників на них. Складна техніка ве­ликих машинізованих під­приємств вимагала постій­них кадрів. Їх формуван­ня протягом 80 — початку 90-х років ХІХ ст. відбу­валося у всіх галузях, але відносно повільними тем­пами. Концентрація робіт­ників, що посилилася, бу­ла основою даного проце­су.

Постійні робітники пе­реважали у металооброб­ній і текстильній про­мисловості Лівобережжя. На металургійних заво­дах Півдня в 1892 р. час­тка постійних робітників становила від 44 до 55%. Слід зазначити, що протя­гом 80-90-х років ХІХ ст. відбувався швидкий від­рив промислового насе­лення від землі. Зауважи­мо, що залізничний про­летаріат України значною мірою порвав із землею. У 90-х роках серед високок­валіфікованих залізнич­ників лише 2,4% тримали зв’язок із селом. На початку 90-х років постійних робіт­ників на залізницях було

47,6 тис. (63,9%), тимчасо­вих — 4,3 тис. (5,8%), по­денних — 22,6 тис. (30,5%) [15, с. 194].

Процес формування ро­бітничого класу у 80 — на початку 90-х років інтенсивно здійснювався за ра­хунок не лише місцевого населення, а й прийшлих селян і робітників, пере­дусім з Центральної Росії. Швидкий розвиток індус - трії на Півдні притягу­вав сюди тисячі й тисячі трудівників. Так, на шах­тах Донбасу на початку 90-х років 52-56% робіт­ників були прийшлими, переважно з російських губерній. Частина робіт­ників на рудниках Кри­воріжжя були вихідцями

З Росії. На металургійних заводах 49-55% робітни­ків (1884 р.) були вихід­цями з російських та біло­руських губерній. Части - на залізничників, робіт­ників на цукрових заводах були також прийшлими з російських та білоруських губерній. Робітничий клас України, формуючись з вихідців українського та російського села, ставав тим самим носієм дружби і єднання двох братніх на­родів.

Як і в попередні роки, робітники продовжували за­лишатися політично безп­равними. Вони зарахову­валися до податного стану, були зобов’язані сплачува­ти різноманітні податки, викупні платежі, викону­вали військову повинність. Вони не мали права вла­штовувати збори, їм забо­ронялося об’єднуватися у професійні організації, ор­ганізовувати страйки і де­монстрації, щоб добивати­ся поліпшення свого стано­вища. Існуюче в Росії фаб­ричне законодавство мало впливало на поліпшен­ня становища робітників. Фабрична інспекція, ство­рена у 1882 р., яка мала здійснювати нагляд за ви­конанням фабричних за­конів, в умовах безправ’я народу виконувала власне поліцейські функції, захи­щаючи, як правило, інте­реси капіталістів. Самі ж робітники не могли впли­вати на дії фабричних інс­пекторів.

У Росії навіть в 80-90-х роках не було законів, якими б регулювалася тривалість робочого дня. Робітники змушені були працювати на фабриках і заводах по 12 і більше го­дин на добу. Власники під­приємств широко вико­ристовували жіночу і ди­тячу працю. Однак лише в 1882-1885 рр. було вида­но закони, які дещо обме­жували тривалість робо­чого дня жінок і підлітків, а також забороняли нічні роботи. На шахтах Донба­су робітники працювали в основному в дві зміни по

12 годин кожна. При ць­ому перша зміна почина­ла роботу о шостій ранку і закінчувала о шостій вечо­ра. На низці шахт робочий день тривав навіть 15 го­дин на добу [15, с. 194].

image088

Робочий день робітни­ків, зайнятих на будівниц­тві залізниць, становив 15-17 годин на добу. Три­валим, хоч дещо меншим, був робочий день у заліз­ничних майстернях. Так, в Полтавських майстернях він починався о шостій го­дині ранку і закінчував­ся о 5 годині 30 хвилин ве­чора. А робочий день та­ких категорій робітників на залізницях, як стрілоч­ники, зчіплювачі вагонів, складачі поїздів, до по­чатку 90-х років залежав від волі адміністрації. Во­ни працювали безперервно 24 години зі зміною через добу. Лише часті аварії на транспорті внаслідок пе­ревтоми робітників служ­би руху та тяги примуси­ли у 1891 р. Міністерство шляхів заборонити робіт­никам цих служб працю­вати безперервно 24 годи­ни, проте тільки в сере­дині 90-х років остаточно був встановлений 12-го - динний робочий день [15, с. 194].

До безправного стано­вища робітників ще слід додати те, що при вла­штуванні на роботу з ни­ми часто не укладали нія­кої угоди, а просто забира­ли паспорти, тому для того щоб перейти на іншу робо­ту, необхідно було забра­ти паспорт, який з метою втримання робітника або групи робітників, що від­мовлялися працювати або вимагали покращення їх становища, просто не від­давали або віддавали із за­тримкою [15, с. 194]. Такі дії роботодавців спонука­ли працівників боротися за свої права.

Крім того, до згаданого вище додавалась ситуація

Із штрафуванням праців­ників. Так, однією зі ста­тей визиску робітників ка - піталовласниками 80-90 років ХІХ ст. було встанов­лення великих і необмеже­них як у правовому, так і економічному плані штра­фів, які доходили до поло­вини заробітку працівни­ка, а іноді й перевищували його зарплату [9, с. 260]. Однак посилення боротьби робітників проти свавіл­ля роботодавців змусило царський уряд у 1886 р. видати закон про штрафи. Закон встановлював: 1) ко­ли і з яких приводів дозво­лялось накладати штра­фи; 2) крайню величину штрафів (не вище за одну третину заробітної плати);

3) штрафні гроші повинні були йти не в кишеню фаб­риканта, а на потреби са­мих робітників. Закон до­пускав тільки три приво­ди для накладення штра­фів: 1) несправна, недбала робота; 2) прогул; 3) по­рушення порядку. Капі­талісти не лише нічого не втратили від нового зако­ну, але й ухитрилися ско­ристатися ним для подаль­шого посилення експлуа­тації робітників завдяки тому, що розміри штрафів були встановлені офіційно у вигляді закону [8, с. 84].

Наслідком такого ста­новища стала страйкова боротьба працівників за свої права та свободи. Слід наголосити, що вона роз­почалася ще в перші по - реформені десятиріччя ХІХ ст. Але в кінці ХІХ ст. новими рисами робітничо­го руху стають зростання класової солідарності се­ред робітничих мас, еле­менти організованості та свідомості, виділення по­між робітників організа­торів страйків, початок пропаганди ідей соціаліз­му серед передових верств робітників, поява робітни­чої соціал-демократичної інтелігенції.

Зауважимо, що “проц­вітання” промисловості у кінці XIX століття зміни­лося економічною кризою. Підприємці, що отриму­вали в період промислово­го підйому значні прибут­ки, в період кризи прагну­ли перекласти тягар кри­зи на робітників. З 1899 р. в багатьох групах вироб­ництв почалося погіршен­ня становища робітничо­го класу. Причиною цьо­го була економічна криза: сильно зростало безробіт­тя, скорочувалася заробіт­на плата, збільшувався ро­бочий день, інтенсифіка­ція праці. Різко погірша­ло харчування робітників, а житлові умови, і без то­го погані, стали ще гірши­ми. Робітники відповіли на це масовими страйка­ми і політичними демонс­траціями [8, с. 164]. Крім того, більш активними страйки робітників були протягом 1905-1907 рр., під час та після Першої світової війни, оскільки визиск працівників знач­но підвищується, а інф­ляційні процеси, як було з’ясовано, не відповідали рівню заробітної платні.

Отже, як було з’ясовано, прошарок робітничого класу в кінці ХІХ ст. по­чинає збільшуватись вже не лише за рахунок селян після відміни кріпосного права 1861 р., а й завдяки власних сімей. Соціаль­но-економічне положен­ня працівників було вкрай важке, а ще й безправне становище призводило до активної боротьби за свої права та свободи.



Список використаних джерел і літератури

1. Заробітна плата промислових робітників України напри­кінці ХХ ст. / О. О. Нестеренко. - К.: Вид-во Держ. ун-ту ім. Т. Г. Шевченка, 1951. - 61 с.

2. Зародження робітничого класу на Україні: середина 18 ст. - 1861 р.: зб. документів і матеріалів / Голов. арх. упр. при Раді Міністрів УРСР, Центр. держ. іст. арх. УРСР, ін-т історії АН УРСР, ін-т сусп. наук АН УРСР уклад. В. П. Ба­ран, ред. Лось Ф. Є. - К.: Наук. думка, 1982. - 495 с.


3. Історія робітничого класу Української РСР, У 2-х Т. - К.: 1967, Т.1 / Відп. ред.: Лось Ф. Є. 1967. - 567 с.

4. Кірпа Г. М., Пшинько О. М., Агієнко І. В. Залізниці Ук­раїни: Історичний нарис / Г. М. Кірпа, О. М. Пшинько,

І. В. Агієнко. - Дніпропетровськ: Арт-Пресс, 2001 - 328 с.

5. Кульчицкий С. В. Развитие железнодорожного транс­порта на Украине в дореволюционный период: Автореф. дис. канд. эк. наук. / АН УССР / С. В. Кульчицкий. - К., 1963, - 18 с.

6. Лось Ф. Е. Формирование рабочего класса на Украине / Ф. Е. Лось. - К. Госполитиздат, 1955. - 135 с.

7. Напорко А. Г. Очерки развития железнодорожного транс­порта СССР / А. Г. Напорко. - М.: Гострансжелдориздат,

1954. - 288 с.

8. Нестеренко О. О. Очерки развития народного хозяйства Ук­раинской ССР / О. О. Нестеренко. - М., 1954. - 554 с. 138

9. Нестеренко О. О. Розвиток капіталістичної промисло­вості і формування пролетаріату на Україні / О. О. Несте­ренко. - К.: Держполітвидав УРСР, 1952. - 180 с. 140

10. Парасунько О. А. Положение и борьба рабочего класса Ук­раины (60-90-е годы ХІХ века): Монография / О. А. Пара - сунько. - К.: АН УССР, 1963. - 576 с.

11. Розвиток капіталістичної промисловості і формування пролетаріату на Україні в кінці ХІХ і на початку ХХ ст. / О. О. Нестеренко. - К.: Держполітвидав України, 1952. - 180 c.

12. УРСР уклад. В. П. Баран, ред. Лось Ф. Є. - К.: Наук. дум­ка, 1982. - 495 с.

13. Формирование рабочего класса на Украине и его рево­люционная борьба в конце ХІХ и в начале ХХ ст.: конец ХІХ ст. - 1904 г. / Ф. Е. Лось. - К.: Госполитиздат УССР,

1955. - 332 с.

14. Формирование рабочего класса России: историко-эконо­мические очерки / Адольф Григорьевич Рашин. - М.: СО - ЦЭКГИЗ, 1958. - 623 с.

15. Хрестоматия по истории СССР 1861-1917. - М.: Просве­щение, 1990. - 416 с.


[1] Аналіз роботи судів загальної юрисдикції у I півріччі 2008 р.: Ста­тистичні дані Державної судової ад­міністрації України, МВС, вищих спеціалізованих судів // Http://www. scourt. gov. Ua/clients/vs. nsf/0/8751F 9D3F3F52C90C2257524004AEF84? OpenDocument&CoЦapseView&Restrict ToCategory=8751F9D3F3F52C90C2 257524004AEF84&Count=500&.

[2] Стан здійснення судочинства су­дами загальної юрисдикції у 2007 р.: Офіційні дані Верховного Суду Украї­ни // Http://www. scourt. gov. ua/clients/ vs. nsf/0/4808955272299287C225748 F0025395A? OpenDocument&CoПapse View&RestrictToCategory=48089552 72299287C225748F002535A&Count= 500&.

[3] Аналіз роботи судів загальної юрисдикції у I півріччі 2008 р.: Ста­тистичні дані Державної судової адміністрації України, МВС, вищих спеціалізованих судів // Http://www. scourt. gov. ua/clients/vs. nsf/0/8751 F9D3F3F52C90C2257524004AEF84? OpenDocument&CollapseView&Restrict ToCategory=8751F9D3F3F52C90C22 57524004AEF84&Count=500&.

[4] Зрозуміло, для кожного конк­ретного випадку несанкціонованого «врізу» ця сума строго індивідуаль­на. Наприклад, в одній з криміналь­них справ, порушених Полтавської області за фактом учинення незакон­ної «врізання», витрати на віднов­лення нафтопроводу склало понад 33 тис. грн.

[5] См.: Халфина Р. О. Общее учение

О правоотношении. М., 1974. С. 6.

[6] Под мерами превентивно-ис­правительного воздействия следует понимать комплекс мероприятий, применяемых государством в отно­шении осужденного, способствую­щих предупреждению совершения новых преступлений и обеспечива­ющих соблюдение законности и пра­вопорядка при исполнении (отбыва­нии) наказания.

[7] См.: Пинчук В. И. Исправитель­но-трудовые правоотношения. М., 1968. С. 11; Перков И. М. Соотноше­ние материальных и процессуаль­ных норм исправительно-трудового права в теории и практике исполне­ния уголовных наказаний. М., 1980. С. 84; Советское исправительно-тру­довое право. Общая часть. Рязань, 1987. С. 72; Севрюгин АС. Исправи­тельно-трудовые правоотношения. Рязань, 1988. С. 4; Фефелов ВА. Уго­ловно-исполнительное право Рос­сии. Рязань, 1998. С. 237; Уголовно­исполнительное право. Общая часть. Рязань, 2006. С. 363; Уголовно-ис­полнительное право России. М., 2003. С. 57.

[8] См.: Советское исправительно­трудовое право. Общая часть. /Под ред. Стручков НА., Шмарова И. В., СперанскогоИА. М., 1977. С. 217.

[9] См.: Уголовно-исполнительное пра­во. Общая часть. / Под ред. Ю. И. Ка­линина. Рязань, 2006. С. 285.

[10] См.: Уголовно-исполнительное право. Общая часть. Рязань, 2001. С. 364-365.