joomla
ДО ПИТАННЯ ДОГОВІРНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ДОГОВОРАМИ НА ПОСТАЧАННЯ ЕЛЕКТРОЕНЕРГІЇ
Юридичний вісник. Повітряне і космічне право

УДК 347.44 (045)

С. Я. Вавженчук, кандидат юридичних наук, старший викладач кафедри цивільного права і процесу Юридичного інституту «Інститут повітряного і космічного права» Національного авіаційного університету

Юридичний інститут «Інститут повітряного і космічного права» НАУ

У даній статті автор звертає увагу на окремі аспекти юридичної природи відповідальності учасників договірних відносин у сфері постачання електроенергії. Приділяється увага науковим підходам щодо визначення цивільно-правової відповідальності, об’єктному та суб’єктному складу відповідальності у разі порушення договору на постачання електроенергії.

Ключові слова: юридична природа, відповідальність учасників, об'єктний склад, суб'єктний склад, постачання електроенергії.



Застосування права у будь-якій державі та формування, непохитність суспільних право­відносин у галузі електроенергопостачання за­лежать від вдалого застосування конструкції до­говірної відповідальності в цивільному праві. Існує необхідність у з’ясуванні правової приро­ди цивільно-правової відповідальності у зазна­ченій сфері. Адже розкриття суті цивільно-пра­вової відповідальності має не лише науково-тео­ретичне, а й практичне значення в регулюванні правовідносин у галузі постачання електрое­нергії за договорами постачання електроенергії.

Поняття цивільно-правової відповідаль­ності завжди вважалося складним та спірним як у наукових колах правників, так і серед юристів-практиків. Положення цивільно-пра­вової відповідальності досить щільно пов’язані з положеннями юридичної відповідальності, то­му що поняття «цивільно-правова відповідаль­ність» і «юридична відповідальність» співвідно­сяться як вид і рід.

Не можна не погодитись з Л. С. Мамутом, який вказував, що треба визнати дослідження відповідальності як такої заняттям дуже ризико­ваним. У деякому сенсі воно нагадує прохід по мінному полю. Один необережний поступ (сло­во) - і вибух. Вибух обурення, звинувачень, спростувань тощо. Надто палкою у своєму соціально-історичному смислі є ця проблема [9].

Якщо ж розглядати цивільно-правову відповідальність як вид юридичної відповідаль­ності, то вона виражається у формі обмежень особистого або майнового порядку. Разом усі ці види відповідальності призначаються для за­безпечення впорядкованості, стабільності сус­пільних відносин у різних сферах життя сус­пільства.

Досліджуючи такий інститут цивільного права, як відповідальність, не можна не згадати про категорію юридичної відповідальності. Юридична відповідальність має важливе зна­чення для цивільного права, а отже, і для пра­вовідносин у сфері електроенергопостачання, так як супроводжуючи його, забезпечує нор­мальний розвиток суспільних відносин. Міра юридичної відповідальності для цивільного права повинна мати загальне значення, так як супроводжує усі без винятку його інститути. А проявляється вона передусім у наслідках пору­шення існуючого зобов’язання (договірна відповідальність) або у наслідках самого право­порушення, яке породжує нове зобов’язання (деліктна відповідальність) [7]. Таким чином, поява інституту відповідальності у цивільному праві, а отже, і у сфері електроенергопостачан - ня є неминучим і необхідним з точки зору на­лежного забезпечення виконання зобов’язань за договорами електроенергопостачання.

Необхідно підкреслити, що у цій статті під договором на постачання електричної енергії слід розуміти правочин двох або більше осіб, спрямований на встановлення, зміну або при­пинення цивільних прав та обов’язків у сфері постачання електричної енергії за регульова­ним та нерегульованим тарифом. Не можна по­годитись з позицією Національної комісії з пи­тань регулювання електроенергетики України, яка у ст. 1 постанови від 31 липня 1996 р. № 28


Вказує, що під договором про купівлю-продаж електричної енергії слід вважати угоду двох сторін (постачальник електричної енергії за не - регульованим тарифом і споживач), що є доку­ментом певної форми, який встановлює зміст та регулює правовідносини між сторонами під час купівлі-продажу електричної енергії, а під дого­вором про постачання електричної енергії слід розуміти угоду двох сторін (постачальник елек­тричної енергії за регульованим тарифом і спо­живач), що є документом певної форми, який встановлює зміст та регулює правовідносини між сторонами під час постачання електричної енергії за регульованим тарифом [2]. Враховую­чи ч. 2 ст. 714 ЦК України [1], до договору по­стачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу застосовуються за­гальні положення про купівлю-продаж, поло­ження про договір поставки, якщо інше не вста­новлено законом або не випливає із суті відно­син сторін. Закон не дає визначення договорів на постачання електроенергії. Положення п. 2 ст. 712 ЦК України вказують, що до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж [1].

Логічним висновком буде твердження, що договір про постачання електричної енергії є видом цивільно-правового договору купівлі - продажу так як до першого в силу закону засто­совуються правила купівлі-продажу. З огляду на це розглядувана постанова НКРЕ № 28 [2] містить неправильний підхід до розуміння до­говору купівлі-продажу та постачання елект­ричної енергії, покладаючи в основу розмежу­вання критерій регульованого або нерегульова - ного тарифу.

Досліджуючи питання цивільно-правової відповідальності у сфері електроенергопоста - чання, звичайно постає питання щодо її суті. Але суть відповідальності за договором на по­стачання електричною енергією, аж ніяк, не у покаранні винного у разі невиконання або нена­лежного виконання ним такого договірного зо­бов’язання, що має місце у кримінальному праві (мається на увазі покарання), а у компенсації (відновленні) порушеної майнової сфери кон­трагента, тобто сторони в договорі, чиї майнові інтереси та суб’єктивні права були порушені. «Мета цивільної відповідальності полягає у то­му, щоб винагородити приватну особу за шкоду, заподіяну їй іншою особою. Цивільна відпові­дальність схиляється до сплати винагороди, еквівалентної заподіяній шкоді» [5]. Тобто цивільно-правова відповідальність за порушен­ня договірних зобов’язань у сфері постачання електроенергії має на меті відновлення майно­вої сфери потерпілої особи.

Так, ч. 3 ст. 22 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) вказує, що збитки відшко­довуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі [1]. Законода­вець дає можливість договором або законом зменшити або збільшити рівень відповідаль­ності. Тобто потерпілий, право якого було пору­шено, внаслідок порушення договірного зо­бов’язання у сфері постачання електроенергією може повністю не відновити свою майнову сфе­ру, або навпаки отримати дохід унаслідок вказівки закону або договору.

На перший погляд здається, що такий принцип відповідальності, як відновлення май­нової сфери потерпілої особи не дотримується внаслідок дії ч. 3 ст. 22 ЦК України, але це не так. Особливістю договірної відповідальності у сфері постачання електроенергією є саме те, що вона може встановлюватись межами такого до­говору, тобто її розмір може зменшуватись або збільшуватись умовами договору постачання електроенергії. Необхідно підкреслити, що така особливість договірної відповідальності міститься у ст. 22 ЦК України.

Враховуючи п. п. 1.2. постанови Національ­ної комісії з питань регулювання електроенер­гетики України «Про затвердження Правил ко­ристування електричною енергією» № 28, елек­трична енергія (активна) - енергоносій, який виступає на ринку як товар, що відрізняється від інших товарів особливими споживчими яко­стями та фізико-технічними характеристиками (одночасність виробництва та споживання, не­можливість складування, повернення, переад­ресування), які визначають необхідність регу­лювання та регламентації використання цього товару [2].

Як наслідок, відповідальність за порушен­ня умов договору на постачання електроенергії певною мірою залежить від властивостей елект­роенергії як товару. Такими властивостями є: електроенергія при передачі споживається і не може бути повернута постачальнику; постачан­ня електроенергії здійснюється тільки через приєднану мережу; електроенергію неможливо накопичувати і зберігати у значних кількостях; виробництво електроенергії тісно сполучено з її споживанням; для постачання електроенергії постачальнику та абоненту необхідно мати технічні прилади для підключення до енергоме­режі; безупинність виробництва і споживання електроенергії.

Вказані особливості електроенергії дають підстави зробити логічний висновок про те, що неможливо скористатись таким видом забезпе­чення виконання зобов’язання, як притримання у цивільному праві. Так, уразі порушення до­говірного зобов’язання абонентом постачальник не в змозі скористатись правом притримання.

Відповідно до ст. 594 ЦК України, «Креди­тор, який правомірно володіє річчю, що підля­гає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зо­бов’язання щодо оплати цієї речі або відшкоду­вання кредиторові пов’язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов’язання». Проте особливістю договору купівлі-продажу є його специфічний об’єкт - електроенергія, яку не­можливо притримати внаслідок її фізичних властивостей.

До специфічних особливостей у вказаній сфері належить також неможливість наявності в таких договорах умов терміну придатності то­вару, комплектності товару, тари і упаковки, га­рантійних термінів, а отже, неможливості вста­новлення відповідальності у цих випадках.

Враховуючи ряд чинників, слід вказати, що договір на постачання електроенергії містить досить специфічний об’єкт - електроенергію. Також не варто забувати, що у такому договорі в силу об’єктивних причин відсутні деякі до­говірні умови, а це в свою чергу призводить до встановлення відповідальності певного роду.

Звертаючись до радянського цивільного права, можна знайти яскраві приклади, дещо іншого бачення цивільної відповідальності. Са­ме у цей період розвитку цивільного права деякі дослідники прагнули обґрунтувати тезу про міжгалузеву сутність інституту відповідаль­ності. Таким твердженням вони доводили цілісність радянського права і неможливість його поділу на приватне та публічне, оскільки «радянському праву далекі поняття «приватно­го» та «публічного» права», а «в умовах соціа­лістичного ладу немає й не може бути неприми­ренних протиріч між суспільними й індивіду­альними інтересами» [8].

Враховуючи потреби сьогодення та зверта­ючись до історичних витоків права, здається не­обхідним, досліджувати цивільно-правову відповідальність сторін за договором на поста­чання електроенергією відштовхуючись від поділу права на приватне та публічне, і таким чином виходити на сутність договірної відпові­дальності у сфері постачання електроенергією. У свій час С. С. Алексєєв зазначав, що саме в поділі права на приватне та публічне «сховані й реалізуються основи і принципи права як інсти­туту цивілізації, приготованого історією («про - ведінням», «задумом природи») для лібераль­ної епохи в житті людей» [4]. Досліджуючи юридичну відповідальність, можна зробити висновок, що її необхідно поділяти на приват­ноправову та публічно-правову. Такий поділ зу­мовлений, перш за все, історичним розвитком суспільства та необхідністю виокремлення особливостей юридичної відповідальності. В основі такого поділу юридичної відповідаль­ності може знаходитись критерій інтересу (ма­теріальна теорія) або ж критерій організації за­хисту (формальна теорія). Справді, ще у старо­давньому Римі виокремлювали публічно-пра­вову та приватноправову відповідальність, ви­ходячи з поділу права на приватне (jus priva­tum, або jus civile) та публічне (jus publicum). Також Ульпіан в свій час зазначав: «Publicum jus est quod ad statum rei romanae spectat, priva­tum quod ad singulorum utilitatem» (D. 1.1.1.2.) [11] - Публічним правом є те, яке відноситься до положень римської держави; приватне - яке відноситься до користі окремих осіб.

Виходячи з такого твердження, приватно­правову, а отже, і цивільно-правову відпові­дальність можна розуміти, як відповідальність, яка спрямована на захист переважно інтересів окремих осіб у їх взаємовідносинах з іншими особами. Звичайно цивільне право не є приват­ним правом у «рафінованому» вигляді, але воно є основою приватноправових відносин.

У свою чергу, публічно-правову відпові­дальність можна визначити, як відповідаль­ність, що спрямована на захист переважно інте­ресів держави (публічних), тобто інтересів усіх і кожного. Публічно-правова відповідальність характеризується певним суб’єктним складом. У такому правопорушенні завжди стороною є держава в особі певного органу або посадової особи. Держава завжди ініціює притягнення правопорушника до публічно-правової відпові­дальності за недотримання останнім установле­ного публічною владою правопорядку у відпо­відній сфері суспільних відносин. При пору­шенні публічно-правових норм ініціювання публічно-правової відповідальності є невідво­ротним, на відміну від приватного права.

З огляду на вказану проблематику не мож­на не погодитись з позицією Й. О. Покровсько - го, який вказував: «Раз совершено преступле­ние, положение преступника определяется ис­ключительно волею власти, и никакая частная воля этого положения изменить не может: госу­дарство по собственной инициативе привлекает виновного к ответственности и налагает на него соответственное наказание; даже прощение по­терпевшего не может устранить ни пресле-дова - ния, ни наказания. Для частных определений и соглашений нет никакого места; положение преступника определяется велениями, исходя­щими из одного единственного центра - влас­ти» [11]. Приватноправова відповідальність має на меті, звичайно, захист, переважно, приватно­правових інтересів. Але не слід забувати, що у кожному правилі можуть бути свої винятки. У цьому випадку винятком буде ст. 49 Цивіль­ного кодексу УРСР 1963 р. [3]. Відпові­дальність у даному випадку буде носити публіч­но-правовий характер, тому що встановлена за укладення угод з метою, суперечною інтересам держави і суспільства. Такі угоди порушують публічний порядок, який і є специфічним об’єктом посягання.

Аналізуючи ст. 49 Цивільного кодексу УРСР [3], можна дійти до єдиного висновку, який полягає у тому, що реалізація відповідаль­ності носить, виключно, приватноправовий ха­рактер, тобто така угода визнається недійсною. Наслідки ж такого визнання угоди недійсною носять публічно-правовий характер, так як за­стосування такої відповідальності не узгоджу­ється з цивілістичним принципом компен­саційного характеру відшкодування шкоди - одержане та/або належне за такою угодою стя­гується в дохід держави за рахунок винної сто­рони. Ініціювання відповідальності зазначеній у ст. 49 Цивільного кодексу УРСР [3] належить знову ж таки державі і є невідворотним, тобто не залежить від волі потерпілого.

З огляду на діюче законодавство Цивіль­ний кодекс України дещо інакше врегульовує досліджуване питання. Зокрема, ч. 2 ст. 228 ЦК України вказує, що правочин, який порушує публічний порядок є нікчемним. Необхідно та­кож звернутись до ч. 2 ст. 216 ЦК України, яка вказує, що при вчиненні недійсного правочину другій стороні або третій особі (у даному випад­ку це держава) завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню вин­ною стороною.

Враховуючи позицію законодавця (ст. 216 ЦК України), яка вказує на правові наслідки недійсності правочинів, ми доходимо висновку, що норма містить положення, які дотримують­ся принципу компенсаційного характеру відшкодування шкоди. Якщо при порушенні публічного порядку державі, як третій особі, за­вдані збитки, тоді винна сторона зобов’язана їх відшкодувати. Як висновок, слід зазначити, що правова конструкція, яка міститься у Цивільно­му кодексі України, з цього питання, є на поря­док збалансованішою, а ніж у Цивільному ко­дексі УРСР 1963 р. [3].

У галузі енергопостачання цивільно-право­ва відповідальність теж має свій суб’єктний склад. Такий суб’єктивний склад у будь-якому випадку відрізняється від суб’єктного складу публічно-правової відповідальності. У цивіль­ному праві потерпілий, при порушенні його суб’єктивного права, як приватна особа, сам вирішує питання притягнення до відповідаль­ності. Тобто саме йому, належить вольовий мо­мент, який визначає відновлення його поруше­ного права (потерпілий самостійно вирішує чи застосовувати норми відповідальності до по­рушника). Так, наприклад, за договором на по­стачання електроенергією постачальник зобо­в’язується поставляти електроенергію абонен­ту, а абонент спожив певну її кількість, але спла­тив за неї постачальнику визначену таким дого­вором та встановленими тарифами суму гро­шей (ціну) з пропуском встановленого догово­ром строку розрахунку. Відповідно до умов до­говору, за порушення строків розрахунку вста­новлювався штраф. Отже, маємо порушення суб’єктивного права постачальника електрое­нергії. Але лише постачальник, або у добро­вільному порядку абонент може ініціювати інструментарій відповідальності. Держава, у да­ному випадку, дає лише потенційну можливість захистити таке порушене право і не є суб’єктом на користь якого здійснюється стягнення санк­цій, передбачених законом, або договором.

Також необхідно наголосити, що мірами приватноправової відповідальності забезпе­чується здійснення захисту не тільки приват­них, а певною мірою й публічних інтересів. Це означає, що ціллю цивільно-правової відпові­дальності є насамперед захист приватних інте­ресів осіб, а захист публічних інтересів осіб здійснюється побічно і не є самоціллю, а отже, і головною метою.

У кримінальному, як публічному праві виз­начити відповідальність суб’єкта є досить по­мірним завданням і вбачається простіше ніж у цивільному праві. Якщо особа вчинила кримі­нально каране діяння, тобто злочин, тоді вона повинна понести покарання у вигляді позбав­лення волі, виправних робіт, штрафу або у ви­гляді, яке передбачене кримінальним законом. Отже, покарання, яке буде нести особа і буде відповідальністю.

Складність розуміння цивільно-правової відповідальності полягає, перш за все, у специ­фіці кола відносин, які регулюються цивільним правом, також його цілями, об’єктом та методом його регулювання. Коло відносин, яке врегуль­овується цивільним правом, є надзвичайно ши­роким. Виходячи з наведеного можна зробити висновок, що це ускладнює вирішення питання цивільно-правової відповідальності. Широке коло відносин, які регулюються цивільним пра­вом, розрізняє у правовому положенні суб’єктів цивільного обороту і саме по собі ускладнює вирішення питань цивільно-правової відпо­відальності, які вже за цими питаннями не мо­жуть вирішуватись однозначно [6].

Для ширшого розуміння цивільно-правової відповідальності у галузі енергопостачання не­обхідно звернути увагу і на об’єкт кримінально­го права. Вбачається, що об’єктом кримінально­го права є суспільні відносини, які пов’язані з кримінально-правовими правопорушеннями. Цивільне право має на меті регулювання май­нових і не майнових відносин між учасниками цивільного обороту. Відносини, пов’язані з цивільно-правовою відповідальністю, не мають першочергового значення, так як цивільне пра­во презюмує розумність, добросовісність, учас­ників цивільного обороту. Враховуючи такі особливості зазначених галузей права, ми дохо­димо до твердження, що у цивільному праві інститут відповідальності займає не перше місце, як це має місце, наприклад, у криміналь­ному праві.

Не слід забувати, що відповідальність сторін за договорами на постачання електро­енергії є центральним та основним засобом за­хисту їх порушених прав, яка окреслюється су­ворим впливом на особу правопорушника. Але обов’язково треба зазначити, що цивільно-пра­вова відповідальність для цивільного права є швидше винятком, аніж правилом.

Така конструкція відповідальності є прий­нятною для приватного права, так як цивільне право завдяки різноманітності способів і мето­дів правового регулювання цивільних прав та обов’язків, характеру взаємовідносин суб’єктів цивільного обороту має досить різноманітний арсенал впливу на суб’єкта (окрім відповідаль­ності), який не виконує або виконує неналеж­ним чином своє зобов’язання. Такими способа­ми впливу можуть бути регулятивні або попе­реджувальні.

Виходячи з теорії цивільного права та пе­реліку, який наведений ст. 16 ЦК України, мож­на зробити висновок, що засоби захисту цивільних прав та інтересів поділяються на спеціальні засоби захисту (визнання права; виз­нання правочину недійсним; припинення дії яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов’язку в натурі; зміна правовідносин; припи­нення правовідносин; визнання незаконними рішення, дії чи бездіяльність органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб) та засоби відповідальності (відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди та ін.). Правильним є залишення відкритого пе­реліку засобів захисту в ст. 16 ЦК України: «Суд може захистити цивільне право або інте­рес іншим способом, що встановлений догово­ром або законом» [1]. У той же час, ч. 1 ст. 6 Цивільного кодексу УРСР 1963 р. передбаче­ний теж відкритий перелік засобів захисту, але передбачений лише законодавством (підкрес­лення наше. - Я. С.). Отже, положення ст. 16 ЦК України сформульоване більш правильно ніж положення ст. 6 Цивільного кодексу УРСР 1963 р. Позитивним є і те, що засоби захисту цивільних прав не обмежуються ст. 16 ЦК Ук­раїни вони передбачені і у ст. ст. 18, 19 ЦК Ук­раїни, як захист цивільних прав нотаріусом, са­мозахист цивільних прав та ін. Отже, як бачимо, Цивільний кодекс України містить Гл. 3 з окре­мими статтями засобів захисту цивільних прав.

Необхідно відзначити, що цивільно-право­ва відповідальність є однією з форм захисту цивільних прав осіб. У свою чергу, захист ци­вільних прав є певною складовою функцій дер­жави щодо забезпечення цивільних прав. Право не може існувати без надійного захисту, тому що реалізація такого права без захисту буде за­надто звужена. Беззахисне право перетворю­ється у декларацію суб’єктивних можливостей. Правильно відзначав Д. І. Мейєр, вказуючи, що суб’єктивне право, як визнана суспільством та закріплена в законодавстві міра свободи кон­кретного індивідуума, зобов’язана користува­тись охороною з боку суспільства, і в першу чергу, в особі держави, як органу, який наділе­ний соціальними функціями з організації життєдіяльності суспільства, у тому числі і з ор­ганізації законодавчої та виконавчої влади і су­дочинства, а також з охорони та захисту прав та свобод громадян та інших суб’єктів суспільства. Якщо ж свобода особи у відомих межах визнана та зведена у ранг суб’єктивного права, то будь - яке насильницьке вторгнення в неї має бути зу­пинене - інакше без цього користування свобо­дою буде неможливе [10].

Література

1. Цивільний кодекс України: Офіційне ви­дання. - К.: Атіка, 2004. - 416 с.

2. Про затвердження Правил користуван­ня електричною енергією: постанова Націо­нальної комісії з питань регулювання електрое­нергетики України від 31 липня 1996 р. № 28 / Http://www. liga. net

3. Цивільний кодекс Української РСР // Відомості Верховної Ради. - 1963. - № 30.

4. Алексеев С. С. Право: азбука - теория - философия: Опыт комплексного исследова­ния. - С. 583.

5. Годэмэ Е. Общая теория обязательств: Пер. с фр. // Учен. тр. ВИЮН. - М.: Юриздат, 1948. - Вып. ХІІІ. С. 309.

6. Грибанов В. П. Ответственность за нару­шение гражданских прав и обязаностей. - М.: Изд-во «Знание», 1973. - С. 24-25.

7. Иоффе О. С. Развитие цивилистической мысли в СССР, (часть ІІ), Изд-во Ленинград­ского университета. Ленинград, 1978. - С. 128.

8. Матвеев Г. К. Вина в советском граж­данском праве. - К.: Изд-во КГУ, 1955. - С. 20.

9. Мамут Л. С. Проблема ответственности народа // Вопросы философии. - 1999. - № 8. -

С. 19-28.

10. Мейер Д. І. Русское гражданское право.

Ч. 1. - М.: Статут, 1997. - С. 264.

11. Покровский И. А. Основные проблемы гражданского права. — М.: Статут, 2000. - С. 37.



С. Я. Вавженчук

К вопросу договорной ответственности за договорами на поставку электроэнергии.

В данной статье автор обращает внимание на отдельные аспекты юридической природы ответственности участников договорных отношений в сфере поставки электроэнергии. Определяется внимание научным подходам к определению гражданско-правовой ответственности, объективному и субъективному составу ответственности в случае нарушения договора на поставку электроэнергии.

In this article an author pays attention to the separate aspects of legal nature of responsibility of participants of contractual relations in the field of supply of electric power. Attention is spared to scientific approaches in relation to determination of civil liability, to objective and subject composition of responsibility in breach of contract on the supply of electric power.