joomla
ДОГОВІРНЕ ПРАВО УКРАЇНИ: СУЧАСНИЙ СТАН І ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ
Юридичний вісник. Повітряне і космічне право

УДК374.23 (045)

В. В. Луць,

Доктор юридичних наук, професор

Стаття присвячена дослідженню розвитку інституту договору та тенденціям розвитку цивільного і зокрема договірного законодавства України. У ній проаналізовані положення Цивільного та Госпо­дарського кодексів та інших актів законодавства України у регулюванні договірних відносин.

Ключові слова: договір, договірне право, договірні відносини, тенденція розвитку, кодифікація, адаптація.



Сучасний стан договірного права України ха­рактеризується розбіжністю та суперечливістю, які існують у положеннях Цивільного та Госпо­дарського кодексів та інших актів законодавства у регулюванні договірних відносин, що, в свою чергу, негативно відображаються на практиці його застосування. У зв’язку з цим у процесі розвитку договірного права України зростає значення різних за характером і нерідко супе­речливих тенденцій.

Окремі проблеми розвитку договірного зако­нодавства України досліджували такі вчені як

О. А. Беляневич, В. С. Мілаш, А. В. Луць, Д. Г. Пав­ленко, О. К. Вишняков та ін.

Мета написання цієї статті - на основі аналізу положень цивільного та господарського законодав­ства України у регулюванні договірних відно­син охарактеризувати сучасний стан та основні тенденції розвитку договірного права України.

Сучасний стан договірного права характери­зується передусім визначною роллю Консти­туції України 1996 року [1], в якій закріплено принцип верховенства права, цивільно-правові засади регулювання відносин власності, свободу підприємницької діяльності. Як зазначено у ч. 1 ст. 4 Цивільного кодексу України 2003 року, Конституція України становить основу цивіль­ного законодавства України.

Третя (після 1922 і 1963 років) кодифіка­ція цивільного законодавства в Україні завер­шилась прийняттям Верховною Радою 16 січ­ня 2003 р. нового Цивільного кодексу України

[2].

До здобутків цього кодексу слід віднести пе­редусім те, що в ньому, на відміну від Цивільного кодексу УРСР 1963 р., із загальних положень про зобов’язання (Книга п’ята) виділені за­гальні положення про договори (поняття і види договору, свобода та обов’язковість договору, положення про публічний, попередній договори, договори приєднання і на користь третьої особи, про форму, порядок укладання, зміни та розір­вання договору тощо). Положення про окремі види договірних зобов’язань зазначені в підрозділі 1 розділу ІІІ Книги п’ятої ЦК (статті 655 -1143).

Безумовно, договірних відносин стосуються й ті положення ЦК, які визначають зміст та об­сяг цивільної правосуб’єктності фізичних, юри­дичних осіб та інших учасників цивільного обо­роту, норми про правочини, право власності, представництво, позовну давність тощо. Крім то­го, більшість загальних положень про зобов’я­зання і зокрема про способи їх забезпечення (не­устойку, заставу, поруку, гарантію, завдаток, притримання) ґрунтуються на конструкції дого­вору. Договори, зокрема ліцензійний і ко­мерційної концесії, виступають як правові фор­ми реалізації права інтелектуальної власності (глави 75 і 76 ЦК). Спадковий договір дістав своє закріплення у главі 90 Книги шостої ЦК «Спадкове право».

Норми про цивільно-правові договори міс­тяться в Сімейному, Земельному кодексах, чис­ленних законах, прийнятих Верховною Радою, указах Президента, постановах Кабінету Мініст­рів, актах інших органів державної влади Украї­ни, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, у статутах гос­подарських товариств тощо.

Паралельною до Цивільного кодексу вияви­лась кодифікація договірного права в рамках Господарського кодексу України від 16 січня

2003 року [3] (надалі - ГК). Зокрема, в розділі

IV цього кодексу зазначені деякі загальні поло­ження про господарські зобов’язання (глава 19) і господарські договори (глава 20), в яких ви­значені поняття, підстави виникнення і види господарських зобов’язань (майново-госпо­дарські та організаційно-господарські), істотні умови та порядок укладення, зміни і розірвання господарського договору, вимоги щодо вико­нання та забезпечення господарських зобо­в’язань, застосування санкцій за їх порушення та деякі інші.

Особливості правового регулювання окре­мих видів господарсько-договірних відносин визначенні у розділі VI ГК стосовно договорів поставки, контрактації, енергопостачання, оренди і лізингу, міни (бартеру), збереження на товар­ному складі, перевезення вантажів, капітального будівництва та деяких інших. Хоч Господарсь­кий та Господарський процесуальний кодекси оперують поняттям «господарський договір», однак в цих актах немає визначення господарсь­кого договору, як і немає одностайності у визна­ченні цього поняття в літературі з проблем гос­подарського права [4, с. 107; с. 43 - 62].

Між тим, Господарський кодекс містить по­няття майново-господарських зобов’язань як цивільно-правових зобов’язань, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов’язана сторона повинна вчинити певну гос­подарську дію на користь другої сторони або ут­риматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони вико­нання її обов’язку. Майнові зобов’язання, які виникають між учасниками господарських від­носин, регулюються Цивільним кодексом Ук­раїни з урахуванням особливостей, передбаче­них Господарським кодексом України (ч. 1 ст. 175 ГК). Серед підстав виникнення госпо­дарських зобов’язань ч. 1 ст. 174 ГК називає гос­подарський договір та інші угоди, як передба­чені законом, так і угоди, не передбачені зако­ном, але такі, що йому не суперечать.

Оскільки майново-господарські зобов’язан­ня, що виникають з договорів поставки, оренди, перевезення, капітального будівництва тощо, є цивільно-правовими, у законодавстві має забезпе­чуватись єдність їх правового регулювання. Чим, приміром, можна пояснити, що за одні і ті ж по­рушення сторонами зобов’язань із договорів бу­дівельного підряду (капітального будівництва) неустойка за статтями 883 і 886 ЦК має штраф­ний характер (стягується неустойка і відшкодо­вуються збитки у повному обсязі), а відповідно до ч. 1 ст. 322 ГК - вона має зарахувальний ха­рактер (збитки відшкодовуються в сумі, не по­критій штрафними санкціями)?

Отже, законодавчим шляхом повинні бути усунені розбіжності та суперечності, що існують у положеннях Цивільного і Господарського ко­дексів та інших актів законодавства у регулю­ванні договірних відносин. І пріоритет тут пови­нен надаватись положенням Цивільного кодексу, які мають для договірного права загальний характер.

З плином часу і з врахуванням практики за­стосування законодавчих актів може виникати потреба в доповненні або зміні деяких їх поло­жень. Безумовно, такі зміни або доповнення ма­ють бути достатньою мірою обґрунтованими.

Цього не скажеш про всі зміни, які вносились до Цивільного кодексу після введення його в дію з 1 січня 2004 р. Прикладом можуть послу­жити зміни змісту ч. 1 ст. 876 ЦК. За початко­вою редакцією цієї статті власником об’єкта будівництва або результату інших будівельних робіт до їх дачі замовникові вважається підряд­ник. Однак, у зв’язку зі змінами, внесеними у цю статтю згідно із Законом України № 3201 - IV від 15 грудня 2005 р., власником об’єкта будів­ництва або результату інших будівельних робіт вважається замовник, якщо інше не передбачено договором. Таке законодавче визнання замовни­ка суб’єктом права власності на зведені конст­рукції або незавершене будівництво є необґрун - тованим, оскільки до передачі йому готового об’єкта або результатів інших будівельних робіт вони перебувають у сфері відання і діяльності підрядника, в яку замовник не має права втруча­тись. Разом з тим, у ст. 95 Загальних умов укла­дання і виконання договорів підряду в капіталь­ному будівництві, які були прийняті 1 серпня 2005 р., передбачено, що право власності на закінчені роботи (об’єкт будівництва) перехо­дить до замовника з моменту підписання акта передання-прийняття робіт. Отже, до цього мо­менту власником залишається підрядник.

У прикінцевих та перехідних положення Цивільного і Господарського кодексів на Кабі­нет Міністрів покладався обов’язок у тримісяч­ний строк підготувати і внести на розгляд Вер­ховної Ради перелік законодавчих актів (їх ок­ремих положень), які можуть бути визнані таки­ми, що втратили чинність, та перелік законодав­чих актів, до яких слід внести зміни, у зв’язку з набранням чинності цими кодексами. Крім того, в прикінцевих положеннях ГК (розділ ІХ) заз­началось, що Кабінет Міністрів має затвердити нормативно-правові акти, передбачені цим ко­дексом. Однак, до цього часу Урядом не прий­няті Положення про поставки продукції вироб­ничо-технічного призначення та поставки ви­робів народного споживання (ч. 1 ст. 271 ГК), Положення про контрактацію сільськогоспо­дарської продукції (ч. 5 ст. 273 ГК), та деякі інші підзаконні нормативно-правові акти, які мають конкретизувати відповідні положення ЦК і ГК у сфері договірних відносин.

Розходження в цивільному і господарському законодавстві про договори відображається і на практиці його застосування, зокрема судовій практиці по вирішенню спорів про визнання пра- вочинів (договорів) недійсними та інших спорів щодо виконання і відповідальності за порушен­ня договорів. Як відомо, ще при дії ЦК УРСР 1963 р. Пленум Верховного Суду України прий­няв постанову від 28 квітня 1978 р. № 3 «Про су­дову практику в справах про визнання угод недійсними», а президія Вищого господарського суду України, зі свого боку, затвердила роз’яс­нення «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсни­ми» від 12 березня 1999 р.

Позиції цих судових інстанцій у питаннях тлумачення деяких положень договірного права не завжди співпадали.

Така «традиція», очевидно, продовжувати­меться й при дії двох кодексів - ЦК і ГК. Так, Пленум Верховного Суду України прийняв у першому читанні проект постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнан­ня правочинів недійсними», а Вищий госпо­дарський суд України готує свої роз’яснення з цього питання. А чи не слід було б, з метою за­безпечення єдності судової та іншої правозасто - совчої практики у сфері договірних відносин, розробити і прийняти єдиний документ, який узагальнив би практику вирішення договірних спорів загальними та господарськими судами? Така пропозиція висловлювалась науковцями при обговоренні проекту названої постанови Пленуму на засіданні секції цивільного судочи­нства Науково-консультативної ради при Вер­ховному Суді України.

У розвитку інституту договору і, відповідно, договірного права в сучасних умовах помітна дія різних за характером і нерідко суперечливих тенденцій.

Так, з одного боку, в регулюванні майнових відносин розширяється свобода волевиявлення у визначенні своїх прав та обов’язків як ознака диспозитивного методу регулювання. Відповід­но до ч. 3 ст. 6 ЦК сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного зако­нодавства і врегулювати свої відносини на влас­ний розсуд, крім тих положень, обов’язковість яких для сторін прямо випливає із самого акта законодавства чи його змісту або із суті право­відносин між сторонами. Серед загальних прин­ципів цивільного законодавства (ст. 3 ЦК) наз­вана свобода договору, яка полягає не лише у вільному укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору сторонами (ст. 627 ЦК), але й у свободі вибору форми договору, праві на укладення «непойменованих», «зміша­них» договорів, можливість встановлювати спо­соби забезпечення договірних зобов’язань, фор­ми (міри) відповідальності за їх порушення то­що [5, с. 47]. При цьому, звичайно, сторони мають враховувати вимоги ЦК та інших актів законодавства, звичаїв ділового обороту, вимоги розумності, добросовісності та справедливості.

В сучасних наукових дослідженнях, зокрема, підкреслюється, що принцип добросовісності ви­ступає основним критерієм правомірності дій сторін договірного зобов’язання, який проявля­ється через конкретні загальні та спеціальні скла­ди добросовісної поведінки [6, с. 13].

Підкреслюючи розширення свободи волеви­явлення сторін при укладенні договорів у пев­них сферах економічних відносин, зокрема тих, які в умовах командно-адміністративної системи формувались на основі планових приписів, не можна не відзначити й протилежну тенденцію, яка властива й сучасному договірному праву за­рубіжних країн. Йдеться про те, що з метою за­хисту інтересів слабкої сторони договору та за­безпечення збалансованого розвитку майнового обороту запроваджується ряд обмежень дії принципу свободи договору, що проявляються зокрема в інтенсивному розвитку антимоно­польного законодавства, законодавства про за­хист прав споживачів, державному регулюванні ціноутворення, регулювання якості товарів, робіт і послуг тощо.

Важливою тенденцією розвитку цивільного і зокрема договірного права є зближення та взаємо­проникнення елементів речових, зобов’язальних та інших правовідносин. Це проявляється на­самперед у договорах, спрямованих на перехід права власності від відчужувача до набувача май­на (купівля-продаж, поставка, міна, дарування, довічне утримання, рента тощо). Прикладом до­говірної конструкції, в якій поєднуються речові та зобов’язальні елементи правовідносин, є до­говір управління майном (глава 70 ЦК). Відно­сини між установником управління та управи­телем майна за цим договором мають зобо­в’язальний характер. Але управитель, якщо це визначено договором, є довірчим власником ць­ого майна, яким він володіє, користується і роз­поряджається відповідно до закону та договору управління майном, хоч до нього й не перехо­дить право власності на це майно (ч. 5 ст. 1033 ЦК). Отже, крім зобов’язальних прав та обо­в’язків управителя перед установником управ­ління, управитель може бути наділений і речо­вими правами як довірчий власник у відносинах як з установником управління, так й іншими особами.

Договір може породжувати правовідносини у сфері використання об’єктів інтелектуальної власності (наприклад, ліцензійний договір); на підставі засновницького договору виникають су - б’єкти корпоративних відносин (повні та коман - дитні товариства); злиття або приєднання акціонерних товариств теж відбувається на ос­нові договору (ст. 81 Закону України «Про ак­ціонерні товариства») тощо.

Отже, поглиблення та ускладнення еконо­мічних зв’язків у внутрішньому та зовнішньому обороті призводять до трансформації системи договорів, появи нових договірних форм, зокре­ма у сферах надання послуг, обробки інформа­ції, міжнародної науково-технічної кооперації тощо. Договірні відносини все частіше набува­ють комплексний та довготривалий характер (договори оренди підприємств як цілісних май­нових комплексів, лізингу, факторингу тощо).

Важливим напрямом розвитку договірного законодавства України є його адаптація до стан­дартів Європейського Союзу. Економічні інтег­раційні процеси потребують відповідної право­вої інтеграції, зокрема, поступового наближення правового забезпечення майнових відносин то­варного характеру в Україні до умов внутрішнь­ого ринку ЄС, до правових засад і принципів, що діють на цьому ринку, з метою досягнення спо­лучності з нормами права ЄС та країн-членів, а згодом - гармонізації, а також уніфікації в дея­ких галузях [7, с. 5]. Це стосується насамперед договірного права.

Як відомо, Законом України від 18 березня

2004 року було затверджено Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу [8]. Однак за 5 років, що минули з часу прийняття цієї програми, мало що змінилось у цивільному за­конодавстві України. На цьому шляху має бути проведена велика робота по усуненню дублю­вання та розбіжностей у сфері договірного пра­ва, по оновленню масиву підзаконних норматив­но-правових актів, а також договірної та судової практики щодо застосування цивільного і госпо­дарського законодавства.

Література

1. Відомості Верховної Ради України (ВВР). -

1996. - № 30. - Ст. 141.

2. Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 2003. - № 40 - 44. - Ст. 356.

3. Відомості Верховної Ради України (ВВР). -

2003. - № 18 - 22. - Ст. 144.

4. Беляневич О. А. Господарське договірне право України (теоретичні аспекти): Моногр. / О. А. Беля­невич. - К., 2006.; Мілаш В. С. Комерційний договір у контексті сучасних ринкових умов: Монографія. - Харків: Видавець фО-П Вапнярчук Н. М., 2007.

5. Луць А. В. Свобода договору в цивільному праві України: навч. пос. / А. В. Луць. - К.: Школа,

2004. - 47 с.

6. Павленко Д. Г. Принцип добросовісності в до­говірних зобов’язаннях: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук / Д. Г. Павленко. - К.: 2009. - 13 с.

7. Вишняков О. К. Апроксимація правового забезпе­чення цивільних майнових відносин в Україні до умов внутрішнього ринку Європейського Союзу: дис. ... д-ра юрид. наук / О. К. Вишняков. - Одеса, 2008.

8. Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 2004. - № 29. - Ст. 367.



В. В. Луць

Договорное право Украины: современное состояние и тенденции развития.

Статья посвящена исследованию развития института договора и тенденциям развития гражданского и в частности договорного законодательства. В ней проанализированы положения Гражданского и Хозяйствен­ного кодексов и других актов законодательства Украины в регулировании договорных отношений.

V. V. Luts

Contractual law of Ukraine: present state and the development trends.

This article is devoted to the research of contract institute development and trends of civil and contract legislation development. An author analyses the provisions of the Civil and Economic Codes and other legislative acts of Ukraine in the process of contractual relations regulation.