joomla
ПРОТИРІЧЧЯ МІЖ ДЕРЖАВОЮ ТА ПРАВОМ: ПРИЧИНИ ВИНИКНЕННЯ, МЕТОДИ ТА СПОСОБИ ПОДОЛАННЯ
Юридичний вісник. Повітряне і космічне право

УДК 342.1 (045)

Н. М. Оніщенко,

Доктор юридичних наук, професор

Omne ius hominum causa constitutum est (Кожний закон повинен прийматися в інтересах людей)

У сучасній юридичній науці досить повно досліджені проблеми взаємодії, єдності, відмінностей держави і права в сучасному світі. Що стосується їх протиріч, то ця проблема, що має велике не тільки теоретичне, але й практичне значення, не знайшла достатнього висвітлення ні в рамках монографічних, ні в рамках статейних викладів. Саме цьому подоланню проблеми присвячена представлена стаття.

Ключові слова: держава і право, природа права, соціальний та політичний баланс.



У кризових умовах, що мають місце в сучас­ному світі, вивчення проблем взаємодії, єдності, відмінностей та протиріч між державою та пра­вом набувають великого, не тільки теоретичного, але й практичного значення [1].

Є аксіоматичним, що держава і право - явище соціальної дійсності, які постійно, в тому чи іншому форматі, в тих чи інших ракурсах, під певними кутами зору знаходилися і знаходяться в центрі уваги філософських, політичних, соціоло­гічних, культурологічних та інших напрямів на­укових знань.

Не є винятком в аналізі державно-правових явищ і юридична наука. Проте слід визнати, що традиційно в теорії держави і права співвідно­шення зазначених категорій розглядалися як: їх єдність, їх відмінності, їх взаємодія. Стосовно ж протиріч між державою і правом (одного темпо - рально-просторового континіуму) ні в рамках монографічних напрацювань, ні в статейному ви­кладі ця проблема не здобуває належного аналізу та висвітлення.

Чи можливі по суті протиріччя між державою і правом? Спробуємо відповісти на це та інші, пов’язані з цією проблематикою, питання хоча б у рамках їх окреслення та виокремлення.

У праві виявляє себе загальна воля цивілізо­ваних спільнот до самозбереження, тому право і виступає регулятором внутрішнього їхнього жит­тя. Право не лише забезпечує соціальну дисци­пліну, зобов’язує громадян виконувати належне, відстоює інтереси держави, воно також виражає і захищає права особистостей, їхні інтереси. Нор­ми права спрямовують індивідуальну енергію в конструктивне русло і забороняють громадянам будь-які руйнівні дії або замахи на них. Як регуля­тор соціального життя, право вступає у дію і там, де не спрацьовують релігійні норми, моральні, інші засоби впливу на індивідів [2].

Природа права досить ретельно досліджується видатними мислителями П. Сорокіним, О. Ящен - ко, Г. Гурвічем та ін.

Право, за П. Сорокіним, - це:

1. Сукупність правил поведінки, що вказують на бажану поведінку шляхом поділу прав та обо­в’язків.

2. Такі правила чи норми, що знаходяться у психіці людини у вигляді правових переконань і поділом на права та обов’язки, які закріплені за тими чи іншими особами в різних ситуаціях.

3. Ці правові переконання реалізуються чи об’єктивуються в різних видах і формах.

Вони, зокрема, об’єктивуються:

1. В правових усних судженнях.

2. Правових обрядах.

3. В писаних законах.

4. В поведінці і вчинках людей.

5. У всій соціально-політичній організації су­спільства і у його окремих інститутах та устано­вах [3].

На підставі визначення аналізу та узагаль­нень А. О. Ященко сформулював наступне визна­чення права: «Право є сукупністю діючих сус­пільстві, внаслідок колективно-психологічного


Переживання членами суспільства і примусового здійснення органами влади, норм поведінки, що встановлюють рівновагу між інтересами особис­тої свободи і суспільного блага» [4].

Г. Гурвич формулює поняття соціального права, що є «автономним правом загальної єднос­ті, що об’єктивно інтегрує будь-яку дійсну актив­ну тотальність, яка втілює позачасову позитивну цінність» [5].

Як зазначають сучасні правознавці, право за своєю природою покликане в суспільстві увідпо - віднювати протилежні інтереси різних соціаль­них суб’єктів, сприяти вирішенню різних соці­альних суперечностей, примушуючи сторони шу­кати компроміси, укладати угоди тощо [6].

Особливо важливою є превентивна, попере­джувальна місія права. Правові норми утриму­ють у собі санкції - саме завдяки їм ця місія в значній мірі і здійснюється.

Оскільки суспільство, як соціологічна реаль­ність, постає як структура нормативно встанов­леної та координованої поведінки, то заслугою та пріоритетом права є те, що воно не лише впоряд­ковує й інтегрує суспільні дії, зберігаючи ціліс­ність і усталеність суспільного організму, але й сприяє створенню узагальнених, міцних і стій­ких моделей поведінки. «Впровадження право­вого регулювання, - пише Р. Циппеліус, - надає соціальній дійсності стабільності та особливої орієнтаційної впевненості. У плюралістичній бо­ротьбі думок стосовно того, що є дійсно правиль­ним і справедливим, правові норми пропонують надійні та гарантовані лінії поведінки» [7]. Завдя­ки праву поведінка, що відхиляється від норми, утримується в жорстких межах санкцій, віднов­люється регулятивний стан речей, що був пору­шений девіантною поведінкою, соціальні конфлік­ти позбавляються деструктивної сили, як вре­гульовані раціонально-договірним способом - так право здійснює свою суспільноформуючу та стабілізуючу функції. Ці функції здійснюються засобами адаптації до вимог держави, конкрет­них осіб, громадянського суспільства, досягнення конкретних цілей по зміцненню соціального по­рядку, збереженню власної системної цілісності, захисту основних нормативно-ціннісних прин­ципів, моделей належного, ідеалів, що є довго­терміновими - морально-правовими орієнтира­ми [8].

Право постійно апелює до людини як істоти соціокультурної, як до істоти, що усвідомлює се­бе частиною суспільного цілого, готова підкоря­тися вимогам суспільної волі соціуму, приймати загальноприйняті і найбільш бажані моделі по­ведінки, стверджувати духовні смисли.

Багато із спеціалістів у сфері юридичної етно­логії пишуть про те, що основна мета архаїчного судочинства - забезпечення гармонії в суспільстві за допомогою примирення сторін. Я. Курчевсь - кий пише: «Виникає і така обставина, що суд чи суддя не намагаються призначити найбільш су­воре покарання для винного, а прагне, у першу чергу, до забезпечення задоволення потерпілому таким чином щоб він міг налагодити свої відно­сини з винним» [9].

Тривалий часу в правознавчій літературі при­значення права окреслювалось його здатністю регулювати суспільні відносини, бути волею державної влади. Але ж насправді для права ме­тою є не держава, не суспільство, не справедливі закони, не соціальний порядок. Його сенс - життя індивіда, людина здатна до органічного і духов- но-піднесеного самоздійснення, розкриття всіх своїх потенційних творчих можливостей. Проте для того, щоб сягнути цієї мети, право має бути динамічним, дієздатним, постійно наближатися до конкретного живого індивіда, щоб долати відчу­женість людини від права, яка ще так поширена в су­часному суспільстві. Тільки право здатне протисто­яти катастрофі, що може загрожувати людству в умовах анархії, сваволі, сваволі влади, тероризму. Механістичний підхід до проблем «людини в пра­ві» знайшов прояв у тому, що позитивне право бай­дуже до людини як такої, воно знає суб’єкта пра­ва, тобто носія суб’єктивних прав і обов’язків.

Сучасний етап розвитку права дає особистос­ті чимало підстав ставитися до нього негативно (правовий нігілізм, демагогія, правовий інфан­тилізм, інші дисфункції правової свідомості). Хоча, з іншого боку, людина покладає на право великі сподівання, які втілюють надії та віру у торжество Справедливості, Істини, Добра, Ідеалу влади. Але досягнення цього залежить від дер­жави, влади, суспільства, людини-особистості, від рівня розвитку її як культурної істоти, усвідом­лення нею своєї цінності, здатності, в кінці кін­ців, сприймати право як цінність, а отже, - вико­нувати свідомо його настанови.

Після цього попереднього аналізу спробуємо класифікувати протиріччя між державою та пра­вом, що можуть виникати і знаходити прояв у досить різноманітних формах:

А) держава зацікавлена у прийнятті закону, який може характеризуватися як неправовий. До речі, ця форма «протиріччя» між державою і правом є найбільш, порівняно з іншими, дослідже­ною у вітчизняній юридичній літературі; зга­даємо хоча б історичну ретроспективу та появу на державницькому рівні нормативно-правових актів про примусову депортацію населення.

Досить цікавим ілюстративним, прикладним положенням може слугувати питання про пра­вові пільги та правові привілеї. Вже наголошува­лося, що правова пільга - це правовірне полег­шення стану суб’єкта, це правомірні винятки, за­конні винятки, встановлені компетентними ор­ганами в нормативних актах.

Правові пільги ні в якому випадку не слід ото­тожнювати із зовнішнім схожим феноменом - привілеями.

У суспільній свідомості привілей асоціюється з надмірним одержанням благ окремих поса­довців поза законом. Система привілеїв одержа­ла, на жаль, широке розповсюдження не тільки у 80-90-х роках, але ще більше в сучасний період.

Саме існування таких привілеїв суперечить ідеї формування правової держави, принципу соціальної справедливості, рівності громадян пе­ред законом, найчастіше привілеї встановлюють­ся у різних «закритих» нормативно-правових актах [10].

Б) Ще одна форма - закони, що з’являються в правовому просторі для регулювання певних суспільних відносин, існують, але не функціону­ють, оскільки не «влаштовують» державу (dor - miunt aliquando leges - закони інколи сплять).

Тоді спостерігається таке явище: закон є, а ме­ханізму його реалізації, на жаль, не існує. В цьо­му випадку відбувається кількісне зростання нормативно-правових актів, що не призводить до якісного стану правової системи в цілому (cor - ruptissima re publica plurimae leges - чим ближче держава до занепаду, тим більше в ній законів).

Протиріччя між державою і правом, а, інколи, в сучасних умовах, і протистояння між ними при­зводять до того, що та чи інша норма не сприй­мається кожним індивідом або навіть суспіль­ством у цілому, що призводить до деструктивних проявів в усіх сферах життєдіяльності.

В) Ще одна форма характеризованих проти­річ полягає в тому, що існує нагальна потреба у прийнятті того чи іншого закону, проте його по­ява не влаштовує певні бізнесові кола, партійні групи, політичні сили, або, навіть, окремих поса­довців. Отже, результатом є прогалина права протягом певного, інколи досить довгого часу, що позначається на правовому регулювання суспільних відносин. Відповідальність за такий стан речей повинна покладатися на державу. Особливо це відчутно в кризових умовах, коли повинні з’являтися закони, що захищатимуть соці­ально слабші верстви (це підвищення мінімаль­ної заробітної плати, надання пільг, які вони по­винні одержувати тощо).

Нещодавно в інтерв’ю Міністра праці і со­ціальної політики Людмили Денисової було на­голошено на тому, що сьогодні півтора мільйона українців вимушені працювати за кордоном, на різного роду роботах; у більшості своїй це висо­кокваліфіковані працівники, які вимушені в та­кий спосіб забезпечувати себе і свої сім’ї [11].

Яким же може і повинен стати механізм уре­гулювання зазначеного кола протиріч між сучас­ною державою і правом як явищами соціальної дійсності?

Заслуговує на увагу те, що в українській юри­дичній науці сутність держави тривалий час роз­глядається тільки з класових позицій. Думка про державу як про інструмент урегулювання класо­вих суперечностей, організацію, що задовольняє інтереси всіх чи більшості соціальних сил, над­класової організації, інструмент класового комп­ромісу тощо не визнавалася.

Наступна полярна позиція - боротьба з дер­жавою, що довгі десятиріччя регулювала всі сфе­ри українського суспільного життя, трактувала­ся як боротьба проти тоталітаризму та антиде­мократичних методів соціального та політично­го управління. Результатом цієї боротьби повин­но було б, на думку неолібералів, стати створен­ня в Україні розгалуженого та добре структуро - ваного громадянського суспільства як макро- соціальної демократичної практики. Знищення тотального диктату держави, як вважалося, дасть новий історичний імпульс країні, застійні явища в якій починали серйозно погрожувати її статусу європейської держави. Жорстоко знищувалося галузеве та загальне централізоване планування, підприємства позбавлялися оборотних засобів, потім - приватизація найбільших державних підприємств як недієздатних [12].

У результаті шокових перетворень практичні процеси несподівано виявилися далекими від «гламурних» теоретичних конструктів. Голов­ною причиною цього стає некоректна інтерпре­тація реформаторами особливостей взаємовід­носин держави, державної влади, громадянсько­го суспільства та права в Україні. Справа поля­гає в тому, що для України держава лишається системоутворюючим принципом на всіх етапах розвитку. Це інваріантний принцип її існування. Діяльність держави можна успішно демократич­но корегувати за допомогою: 1) суб’єктів; 2) інс­титутів; 3) структур громадянського суспільства;

4) і, безумовно, ефективності, дієвості права як такого. Але не можна позбавити її певної ролі в організації вітчизняного соціального простору, хоча такі спроби в історії країни виникали неод­норазово. Наприклад, другий етап перебудови, а потім реформи 1992-1995 рр. Однак, як в істо­ричному минулому, так і зараз, вони призводили лише до періодів соціальних по-трясінь, які потім інтенсифікували саме авторитарні тенден­ції соціального та політичного управління, а от­же, до гострих протиріч між державою та прин­ципом верховенства права.

Сучасний стан українського суспільства по­требує від наукової спільноти пошуку відповідей щодо зміни стратегії процесів, спрямованої, в то­му числі, на збалансовану взаємодію держави і права. Саме принцип соціального та політичного балансу у взаємовідносинах держави та права по­винен стати основою для виправлення та ко­рекції існуючої ситуації.

У цій сфері країна зустрілася сьогодні з най­більшими труднощами. Проблеми у взаємовід­носинах вітчизняних панівних структур із суб’єк­тами та інститутами громадянського суспіль­ства, інститутами сучасного цивілізованого пра­ва є настільки серйозними, що в національній су­спільній свідомості стали формуватися полярні, досить стійкі уявлення про те, що в Україні за­кордонні демократичні інституції взагалі не потрібні, що, крім шкоди, для країни вони нічого не принесли.

Щоб розібратися в цьому питанні, слід ви­значити роль держави як базового елементу ук­раїнської політичної системи, що відповідає за збереження цілісності суспільства та забезпечен­ня його нормальної життєдіяльності. Вона за до­помогою адміністративних структур, органів конт­ролю, профілактики та запобігання протиправної діяльності, регулює різнорівневий зв’язок та вза­ємодію між різними суб’єктами. Соціальний про­стір структурується так, щоб доля ентропійних процесів (невизначених) у соціумі не перевищува­ла рівень, за яким починаються системно-струк­турні дисфункції та стає можливим його розпад.

Оголошення магістральною проблемою сьо­годення прав людини, визнання інтересів осо­бистості більш вагомими порівняно з інтересами суспільства і держави є класичним постулатом доктрини громадянського суспільства. Однак це не означає і не може означати послаблення ролі держави у захисті та охороні особистості. Більш того, особистість не в змозі вирішувати проблему власної безпеки та поновлення прав, які пору­шені скоєнням злочину. Це - пріоритет держави.

З ростом злочинності держава повинна адекват­но посилювати свої функції в сфері контролю над нею. Права людини можуть бути гарантовані тільки в умовах сильної держави, яка в змозі уп­равляти суспільством та позитивно впливати на особистість.

Сучасна держава - соціальний арбітр, ор­ган вирішення загальних справ, організатор ба­гатьох важливих заходів, без здійснення яких не може нормально функціонувати сучасне суспіль­ство.

Крім того, слід зазначити, що об’єктивно між державою і громадянином можуть і навіть по­винні існувати суперечності, проте останні не повинні посилюватися протиріччями між самою державою та правом. Отже, завдання держави - запобігати зростанню, посиленню цих супереч­ностей, не доводити їх до гострого конфлікту. Слаб­ка діяльність держави в соціальній сфері часто стає причиною гострих соціальних конфліктів, порушенням прав громадян, що закріпленні в Конституції України.

Задача держави передбачати, попереджати наростання, посилення цих суперечностей, не доводити їх до гострого конфлікту, протистоян­ня [13]. В даному випадку повинно йтися про відповідальність держави, за бездіяльність її ор­ганів і посадовців, за грубі порушення консти­туційних прав громадян. На жаль, на практиці цього не відбувається, а якщо і відбувається, то надто рідко. Подібне положення породжує від­чуття безкарності, вседозволеності у окремих державних урядовців і у держави в цілому.

Не викликає заперечень констатація того, що одним із найдієвіших засобів, інструментів, за до­помогою яких утверджується держава, реалізу­ється її соціальна сутність та спрямованість, є са­ме право. За допомогою його настанов державна політика в будь-якій сфері: економічній, полі­тичній, соціальній - знаходить вираз та напрями розвитку. Від того, наскільки будуть зрозуміли­ми, підтриманими певними соціумами, індивіда­ми, суспільством у цілому правові настанови, настільки успішними можуть виявитися ті чи інші державні заходи, напрями діяльності, ра­курси трансформаційних процесів, а отже, буде реалізована так звана соціальна цінність сучас­ної держави. Під таким кутом зору право може розглядатися як певна посередницька ланка між державою та суспільством у контексті їх взаємо­впливу, взаємопроникнення та удосконалення окремих інститутів та структур.

У зв’язку з цим стає зрозумілим необхідність подолання протиріч, колізій та неузгоджень між державою та правом як явищами соціальної дійс­ності в будь-яких проявах та формах.

Однією з причин безвідповідальності держа­ви є відсутність ефективних правових механіз­мів реалізації відповідальності держави перед особою. Завдання українського суспільства - їх створити, оскільки держава не зацікавлена в здійсненні, і тим паче в удосконаленні механізму власної відповідальності. В правовій державі, громадянському суспільстві такої невідповід­ності у відносинах «держава - громадянин» бути не повинно.

Отже, повинен бути розроблений інститут юридичної відповідальності держави перед сус­пільством і особою, що дозволить мінімізувати протиріччя між нею та правом. Це, у свою чергу, сприятиме підвищенню авторитету держави, державної влади, владних структур, що є конче необхідним на сучасному етапі правового роз­витку та демократичного перетворення.

Література

1. Марченко М. Н. Государство и право в услови­ях глобализации. - М.: Проспект, 2008. - 6 с.

2. Оніщенко Н. М. Сприйняття права в умовах де­мократичного розвитку: проблеми, реалії, перспек­тиви: Монографія / Відп. ред. Ю. С. Шемшученко. - К.: Юридична думка, 2008. - 35 с.

3. Сорокин П. А. Элементарный учебник общей теории права в связи с теорией государства. - Ярос­лавль, 1919. - 31 с.

4. Ященко А. С. Теория федерализма. Опыт синте­тической теории права и государства. - Юрьев: Але - тейя, 1999. - 15 с.

5. Философия и социология права: Избранные со­чинения / Г. Д. Гурвич; пер. с фр. М. В. Антоно­ва; пер. с англ. М. В. Ворониной. - СПб.: Издат. Дом С. - Петерб. гос. ун-та, 2004. - 55 с.

6. Оніщенко Н. М. Проблеми ефективності зако­нодавства: сучасна доктрина та потреби практики // Судова апеляція. - 2006. - № 2 (3). - С. 10-15.

7. ЦиппеліусРайнгольд. Філософія права / Є. М. При - чепій (пер. з нім.). - К.: Тандем, 2000. - 300 с.

8. Алексеев С. С. Линия права. - М.: Статут,

2006.

9. Цит.: Подгурецкий А. Очерки социологии пра­ва. - М.: Прогресс, 1974. - 103 с.

10. Матузов Н. И., Малько А. В. Теория государ­ства и права: учебник. - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Юристъ, 2006. - 527 с.

11. Денисова Л. Полтора миллиона украинцев вы­нуждены хотя бы временно зарабатывать за границей // Ваша судьба. - № 25. - 25 июня 2009. - 2 с.

12. Оніщенко Н. М. Взаємодія громадянського суспільства і держави: сучасні погляди, виміри та підходи // Проблеми організації державної влади в Україні в контексті політико-правової реформи: Ма­теріали методологічного семінару. - К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2008. - С. 44-47.

13. Принцип верховенства права: проблеми теорії та практики: Монографія / У двох книгах / За заг. ред. Ю. С. Шемшученка; / Книга перша: Верховенство права як принцип правової системи: проблеми теорії / Відп. ред. Н. М. Оніщенко. - К.: Юридична думка,

2008. - 31 с.



Н. Н. Онищенко

Противоречия между государством и правом: причины возникновения, методы и способы преодоления.

В современной юридической науке достаточно полно исследованы проблемы взаимодействия, единства, различий государства и права в современном мире. Что касается их противоречий, то эта проблема, имею­щая большое не только теоретическое, но и практическое значение, не обрела достаточного освещения ни в рамках монографических, ни в рамках статейных изложений. Именно этому преодолению проблемы посвя­щена представленная статья.

N. N. Onishchenko

The contradictions between the state and the law: causes, methods and ways to overcome.

In modern jurisprudence are full enough investigated problems of interaction, unity, distinctions of the state and the right in the modern world. As to their contradictions this problem having big not only theoretical, but also the prac­tical value, has not found sufficient illumination neither within the limits of monographic, nor in frameworks article statements. Presented article is devoted this overcoming of a problem.