joomla
ЗМІСТ ПРАВА НА ТОРГІВЕЛЬНІ МАРКИ
Юридичний вісник. Повітряне і космічне право

УДК 347.772



О. В. Хортюк, старший викладач


У науковій статті розглянуто правове регулювання використання торгівельної марки та обґрунтовано забезпечення надійного захисту прав на марки, визначених в Угоді ТРІПС та Директивах Ради ЄС.

Ключові слова: марка, торгівельна марка, інтелектуальна власність.



Актуальність наукової статті полягає в тому, що суттєве оновлення всього цивільного законода­вства України і ширше прагнення до інтеграції та гармонізації національного законодавства в галузі охорони права інтелектуальної власності із зако­нодавством країн Європейського Союзу і Світової організації торгівлі потребує розробки нових тео­ретичних і практичних підходів до проблеми охо­рони права на торгівельну марку в рамках досить жорстких стандартів і норм щодо охорони і забез­печення надійного захисту прав на марки, визначе­них в Угоді ТРІПС та Директивах Ради ЄС.

З розвитком ринкових відносин в Україні по­частішали прояви недобросовісної конкуренції, пов’язаної з незаконним використанням торгівель - них марок. І, на жаль, масштаби таких порушень зростають з року в рік.

Науково-теоретичну основу статті склали праці відомих українських і зарубіжних вчених - циві­лістів, правознавців, спеціалістів у сфері до­слідження окремих питань інтелектуальної влас­ності: Ю. Л. Бошицького, М. В. Гордона, О. В. Дзе - ри, В. А. Дозорцева, В. C. Дроб’язко, В. І. Жукова,

О. С. Іоффе, Я. А. Канторович, О. В. Кохановської,

Н. С. Кузнєцової, Н. М. Мироненко, О. А. Підопри - гори, О. О. Підопригори, О. Д. Святоцького, В. І. Се - ребровського, О. Ф. Скакун, І. В. Спасибо-Фатє - євої, О. А. Сурженко, Є. О. Харитонова, Я. М. Шев­ченко, Р. Б. Шишки та інших.

Емпіричну основу дослідження склали цивіль­не законодавство України, законодавство України про промислову власність, практика його вико­ристання та захисту прав володільців виключних прав, законодавство іноземних держав, міжнарод­но-правові акти, декларації, конвенції, угоди у сфе­рі, що досліджується.

Марка для товарів і послуг може бути викорис­тана будь-яким способом, що не суперечить чин­ному законодавству. Це може бути застосування на товарах і при наданні послуг, для яких зареєст­ровано марку, на упаковці товарів, у рекламі, дру­кованих виданнях, на вивісках, під час демонстра­ції експонатів на виставках, ярмарках, що прово­дяться в Україні, в проспектах, рахунках, на блан­ках та іншій документації, пов’язаній із запрова­дженням зазначених товарів і послуг у госпо­дарський оборот.

Якщо марка належить кільком власникам, то користування нею визначається угодою між ними.

У разі відсутності такої угоди кожен із співвлас­ників має право користуватися маркою на свій розсуд, але жоден з них не має права видавати дозвіл (ліцензію) на використання марки та пере­давати право власності іншій особі без згоди ін­ших співвласників свідоцтва [1].

Для того, щоб власник міг ефективно реалізувати своє право на знак, не обмежуючи при цьому права та законні інтереси інших осіб, необхідно чітко виз­начити зміст його правових можливостей щодо поз­начення, а також межі їх здійснення. З огляду на те, що зміст права на торгівельну марку є надзвичайно широким питанням, ми змушені залишити поза ува­гою деякі аспекти цієї проблематики і зосередитись на дослідженні лише тих правових інститутів, які не врегульовані законодавством України і жодним чи­ном не висвітлені у вітчизняній правовій доктрині.

Необхідно зауважити, що ст.16 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» гарантує власнику свідоцтва на товарний знак вик­лючне право користуватись і розпоряджатись ним за своїм розсудом. При цьому використанням зна­ка Закон визнає застосування його на товарах і при наданні послуг, для яких його зареєстровано, на упаковці товарів, у рекламі, друкованих виданнях, на вивісках, під час показу експонатів на виставках і ярмарках, що проводяться в Україні, в проспектах, рахунках, на бланках та в іншій документації, по­в’язаній із введенням зазначених товарів і послуг в господарський оборот. Крім того, використанням знака визнається також його використання в Інтер - неті, а також використання доменних імен, тотож­них чи подібних до знака настільки, що їх можна сплутати. У свою чергу, право розпорядження поля­гає у можливості власника свідоцтва на підставі відповідного договору передати право власності на зареєстрований знак будь-якій іншій особі або ж надати дозвіл (ліцензію) на його використання.

Однак, на нашу думку, найбільше значення для власника свідоцтва на товарний знак має гаранто­вана йому законом правова можливість забороня­ти третім особам здійснювати певні дії стосовно за­реєстрованого на його ім’я позначення. Основною метою набуття права власності на знак у встанов­леному законом порядку є отримання саме цього права заборони. Можливість використовувати позначення та ним розпоряджатись теоретично може бути реалізована будь-яким звичайним ко­ристувачем. Тоді як здатність усувати всіх третіх


Осіб від використання знака може належати вик­лючно його власнику. Таким чином, право заборони є тією основною ознакою, що визначає наявність у конкретної особи найбільш повного комплексу прав на використовуване по-значення, тобто пра­ва власності.

Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» містить лише просту вка­зівку на те, що свідоцтво надає його власнику пра­во забороняти іншим особам використовувати за­реєстрований знак без його дозволу (п. 3 ст. 16). Дану правову норму в силу її надзвичайно уза­гальненого характеру можна тлумачити досить широко, але при цьому не уявляється можливим знайти однозначну відповідь на три основні пи­тання: які саме об’єкти можуть бути заборонені для використання, відносно яких товарів і послуг може здійснюватись така заборона та здійснення яких саме дій може бути заборонено власником зареєстрованого позначення. Оскільки міжнарод­ними договорами в сфері охорони інтелектуальної власності встановлені певні стандарти щодо регла­ментації зазначених питань, пропонуємо перш за все звернути увагу саме на них. У своєму дослі­дженні ми будемо спиратись на правові норми ст. 16 Угоди TRIPS та ст. 5 Директиви ЄС про то­варні знаки, з огляду на те, що саме вони містять загальні вимоги до врегулювання цих відносин.

Зареєстроване позначення, яке належить пев­ному суб’єкту, може використовуватись іншими особами не обов’язково в якості саме знака, але та­кож інших розрізняльних позначень. У зв’язку з цим, слід з’ясувати чи вправі власник вимагати припинення використання таких позначень. Уго­да TRIPS, як і згадана вище Європейська Дирек­тива виходять з того, що власником знака може бути заборонено використання будь-якого розріз­няльного позначення, яке відтворює його знак, як­що таке використання порушує його права. Тако­го висновку можна дійти проаналізувавши термі­нологію, яка вживається в указаних документах. Так, зокрема, ст. 16.1 Угоди TRIPS зобов’язує дер - жави-учасниці забезпечити власнику товарного знака право забороняти всім третім особам вико­ристовувати без його згоди в процесі торгівлі іден­тичні або схожі позначення для товарів чи послуг, які є ідентичними або схожими на ті, стосовно яких реєструється такий знак, якщо таке викорис­тання може призвести до ймовірності плутанини. Оскільки термін «позначення» є узагальнюючим і застосовується не лише відносно визначення по­няття товарного знака, можна стверджувати, що за певних умов власник може заборонити викорис­тання свого знака в якості будь-якого іншого роз­різняльного позначення.

Абсолютний характер права на марку оціню­ється перш за все в зв’язку з його призначенням (кінцевою метою): торгівельні марки як розріз­няльні позначення не охороняються самі по собі, але в їх застосуванні для маркування певних то­варів і послуг [2]. У загальній масі однорідних то­варів чи послуг споживач орієнтується на кон­кретне позначення (логотип, певне зображення, поєднання кольорів тощо) і його при цьому не ці­кавить чим є це позначення з точки зору права - товарним знаком, фірмовим найменуванням, най­менуванням домену чи чимось іншим. В зв’язку з цим, поява на ринку однорідних чи схожих товарів будь-якого іншого розрізняльного позначення, ідентичного чи схожого з торгівельною маркою, може розцінюватись споживачем як така, що ви­ходить від власника такої марки. У результаті това­ри, що виходять від різних виробників, можуть сприйматись споживачем як такі, що мають єдине джерело походження. Таке змішування завдає шко­ди як споживачеві, який фактично вводиться в оману стосовно дійсного виробника товару, так і власнику торгівельної марки, який втрачає ви­ключне право на його використання. Таким чином, надана власнику марки можливість забороняти його використання в якості будь-якого іншого розрізняльного позначення є цілком виправданою не лише з точки зору захисту його власних прав, але також з позиції охорони прав споживачів.

Директива ЄС про товарні знаки, так і Угода TRIPS, поділяють позначення, які власник може заборонити використовувати третім особам на дві групи. При цьому основним критерієм, покладе­ним в основу такого поділу, є ступінь очевидності ризику змішування між торгівельною маркою та незаконно використовуваним позначенням. Вихо­дячи з цього, до першої категорії відносяться то­тожні зареєстрованій марці позначення, призна­чені для маркування однорідної продукції (інши­ми словами, ідентичні знаки для ідентичних то­варів). У даному випадку виникнення ризику змі­шування в свідомості споживачів є очевидним фак­том, який не потребує доведення, тобто імовірність їх сплутати із зареєстрованою маркою вважається презумпцією. За таких обставин власник може за­боронити використання подібних позначень, спи­раючись лише на їх ідентичність власній марці. Щодо позначень другої групи, то їх використання може бути заборонено власником лише за умови доведення останнім ризику їх змішування зі сво­єю торгівельною маркою. Це пов’язано з тим, що в даному випадку відсутня ідентичність одночасно спірних позначень та видів товарів чи послуг, що­до яких вони застосовуються. Аналіз змісту ст. 16.1 Угоди TRIPS та ст. 5.1(b) Директиви ЄС про то­варні знаки дає підстави розподілити позначення другої групи на три основні види: позначення, схожі з товарним знаком і призначені для марку­вання ідентичних товарів; схожі з товарним зна­ком позначення, що використовуються для подіб­них товарів; ідентичні з товарним знаком позначен­ня, що застосовуються до подібних товарів. Оскільки в кожному з перелічених випадків ризик виникнен­ня змішування між двома позначеннями не є очевид­ним, власнику знака необхідно довести цей факт.

Отже, обсяг і межі здійснення права заборони є відображенням позитивних правових можливос­тей власника торгівельної марки, які, в свою чер­гу, визначаються відповідно до правила спеціалі­зації та принципу територіальності і залежать від основного призначення марки. Однак, із цього за­гального правила існують певні винятки. У нашо­му дослідженні ми згадували про два види марок, що мають особливий правовий статус і користу­ються посиленою правовою охороною. Мова йде про загальновідомі та знамениті торгівельні мар­ки. З огляду на їх високу економічну цінність та репутацію, обсяг прав власників таких позначень значно ширший від обсягу прав власників звичай­них торгівельних марок. Основна різниця прояв­ляється саме в неоднакових заборонних можли­востях власника, які у випадку із загальновідоми­ми та знаменитими знаками виходять за межі пра­вила спеціалізації та принципу територіальності. Так, власнику навіть не зареєстрованої, але за­гальновідомої марки для того, щоб набути право заборони, достатньо довести факт його загально - відомості на території певної країни (ст. 6 bis Па­ризької конвенції та ст. 16.2 Угоди TRIPS) та існу­вання ризику змішування між своєю маркою та конфліктуючим позначенням. Тоді як власник звичайної марки може реалізувати право заборо­ни лише стосовно зареєстрованого позначення, тобто виключно в межах принципу територіаль - ності. У свою чергу, на знамениті марки не розпов­сюджується правило спеціалізації: їх власникам забезпечується можливість забороняти викорис­тання тотожних чи схожих позначень навіть у ви­падку, коли таке використання здійснюється тре­тьою особою щодо товарів і послуг відмінних від тих, для яких зареєстровано знамениту марку. Не­обхідно лише довести, що використання такого конфліктуючого позначення навіть в іншій сфері може спричинити шкоду розрізняльному характе­ру знаменитої марки або репутації та інтересам його власника.

У силу загальних принципів цивільного права будь-яке посягання на об’єкт власності тягне за со­бою цивільно-правову відповідальність для по­рушника. Тобто фактично власник може заборо­няти вчинення будь-яких дій, що можуть бути розцінені як посягання на його права. Оскільки торгівельна марка є об’єктом права власності, відповідно його власнику повинна бути забезпече­на така сама можливість - забороняти третім осо­бам вчинення будь-яких дій, якими обмежуються його правові можливості стосовно власного по­значення.

Основною метою законодавця при вирішенні цього питання повинно бути не обмеження мож­ливостей власника реагувати на ті чи інші пору­шення своїх прав, а навпаки, полегшення право - застосовчої практики для здійснення більш швид­кого та ефективного захисту прав власника сві­доцтва.

Право власності на будь-який об’єкт має свої межі реалізації. Щодо торгівельних марок, то такі обмеження встановлені саме щодо заборонних можливостей їх власників, і обумовлюється це не­обхідністю захисту прав споживачів, конкурентів та інших зацікавлених осіб.

Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» містить вказівку на те, що влас­ник вправі забороняти використання належного йому знака без свого дозволу, за винятком ви­падків, коли таке використання не визнається згідно з цим Законом порушенням його прав (п. З ст. 16). У 1999 році п. З ст. 16 було доповнено абз. 2, яким було передбачено перший і єдиний на сьо­годнішній день випадок, коли власник свідоцтва на знак не може заборонити його використання іншим особам. Так, не визнається порушенням прав власника свідоцтва добросовісне використання цього позначення іншими особами, розпочате до 1 січня 1992 р.

Порівнюючи вітчизняне законодавче регулю­вання вказаних відносин з основними міжнарод­ними вимогами та розробленим у відповідності із цими вимогами законодавством зарубіжних країн, можна зробити висновок не лише про недос­татність, а скоріше про повну відсутність належ­ного правового забезпечення в цій сфері. Із всіх універсальних міжнародних договорів, які тією чи іншою мірою стосуються охорони торгівельних марок, основну увагу регулюванню зазначених пи­тань приділяє вже згадувана раніше Директива ЄС про товарні знаки. Враховуючи зобов’язання Ук­раїни забезпечити рівень захисту прав на інтелек­туальну власність, аналогічний до існуючого в Співтоваристві [3], метою проведення теоретич­ного дослідження даної проблематики має бути визначення основних напрямків гармонізації національного законодавства з цього питання саме з європейським правом.

Європейським Співтовариством в основу об­меження заборонних можливостей власника мар­ки покладено перш за все принцип вичерпання права. Відповідно до ст. 7 (1) Директиви право на товарний знак не дозволяє власнику забороняти третім особам використовувати його для товарів, що були введені під цим знаком в господарський обіг на території Співтовариства самим власни­ком або з його згоди. Поява даного правового ін­ституту в праві торгівельних марок стала резуль­татом компромісу між принципом вільного обігу товарів та послуг в межах європейського еко­номічного простору та існуванням прав на об’єкти інтелектуальної власності. До цього в окремих єв­ропейських країнах (зокрема, у Франції) на влас­ників марок розповсюджувалось право слідуван­ня, тобто вони мали можливість здійснювати контроль за використанням своїх позначень про­тягом всього періоду їх просування до кінцевого споживача [4]. Однак, Римською Угодою про зас­нування Європейського Співтовариства [5] від 25.0З.57 було передбачено принцип вільного обігу товарів в межах ЄС (ст. ст. 28-З0 Угоди в останній редакції від 2.10.97). Оскільки наявність контро­люючих функцій з боку власників марок могла стати на заваді реалізації цього принципу, віднос­но торгівельних марок почали застосовувати те­орію вичерпання права. Основна ідея цієї теорії полягає в тому, що право на марку є виключною можливістю власника використовувати позначен­ня з метою введення його в торговий оборот: лише власник знака має право представляти на ринок та реалізовувати марковані таким знаком об’єкти. Але на цьому його право припиняється: «вичер­пується» першим введенням в оборот позначеного знаком товару [6]. Далі такий товар може переп­родаватись багато разів різними особами, поки не потрапить до споживача. При цьому такі особи фактично користуються тією маркою, якою позна­чається даний товар, але власник марки вже не має можливості заборонити його використання.

Закон України від 03.07.96 № 270/96-ВР «Про рекламу»[7] визначає рекламу як спеціальну інформацію про осіб чи продукцію, яка розпов­сюджується в будь-якій формі та в будь-який спо­сіб з метою прямого або опосередкованого одер­жання прибутку (ст. 1). Безумовно, одержання прибутку є тією кінцевою метою, для якої і прово­диться рекламна діяльність. Але перш за все ос­новним призначенням будь-якої реклами є при­тягнення уваги населення до конкретного товару чи послуги [8]. Реалізація саме цього завдання ро­бить можливим і досягнення кінцевої мети. Вихо­дячи з цього, можна зрозуміти наскільки важливу роль відіграють в цьому процесі розрізняльні по­значення, які є основним інструментом для при­тягнення уваги споживачів. В залежності від того, яким чином буде подаватись вказана інформація, в свідомості споживачів може бути сформовано як позитивне, так і негативне ставлення до позначе­ного конкретним знаком товару чи послуги. Як правило, на ринку однорідних товарів викорис­тання чужої марки при рекламуванні власної про­дукції здійснюється для того, щоб, акцентувавши увагу на тих чи інших позитивних рисах свого то­вару, продемонструвати одночасно їх відсутність у товарів саме того конкурента, чия марка вико­ристовується для порівняння. Тим самим відбу­вається своєрідна дискредитація товарів конку­рента. В зв’язку з цим, протягом тривалого періо­ду в країнах континентальної системи права була заборонена або суттєво обмежена реклама з вико­ристанням чужих позначень, яка могла б призвес­ти до спричинення шкоди репутації використову­ваної в такій рекламі марці, а, отже, і до заподіян­ня збитків його власнику. Однак, на сьогодні євро­пейське право виходить з того, що порівняльна реклама відповідає інтересам споживачів, а тому при певних чітко визначених в законодавстві умо­вах може бути застосована [9]. Основні вимоги до такого роду реклами полягають в тому, що вико­ристання чужої марки при цьому не повинно створю­вати змішування між товарами рекламодавця та його конкурентів, заподіювати шкоду власнику викорис­товуваного для порівняння позначення, так само як і не призводити до незаконного отримання прибутку від загальновідомості такого позначення [10].

Законодавство України на відміну від європей­ського права, хоча і дозволяє здійснення порівняль­ної реклами, але при цьому не передбачає чітко визначених вимог до використання чужих розріз­няльних позначень в такій рекламній діяльності. Відповідно до ст. 7 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» (в редакції Зако­ну № 783-14 від 30.06.99 р.) [11] порівняльною визнається реклама, що містить порівняння з то­варами, роботами, послугами чи діяльністю іншо­го господарюючого суб’єкта (підприємця). По­рівняльна реклама є правомірною лише в тому ви­падку, якщо наведені в ній відомості стосовно за­значених об’єктів підтверджені фактичними дани­ми, є достовірними, об’єктивними та корисними для інформування споживачів. Отже, в цьому За­коні, втім як і в інших нормативно-правових ак­тах, відсутні будь-які спеціальні правила, якими було б встановлено межі використання чужих роз­різняльних позначень в порівняльній рекламі. Це дає підстави зробити висновок про те, що рівень правового регулювання зазначених відносин у вітчизняному законодавстві не відповідає основ­ним стандартам, дотримання яких вимагає Євро­пейське Співтовариство. З метою усунення цієї невідповідності законодавство України необхідно доповнити правовими нормами, якими буде забез­печено правове вирішення цього питання відпо­відно до вимог європейського права та з врахуван­ням інтересів всіх зацікавлених осіб - рекламо­давця, його конкурентів-власників порівнюваних в рекламі позначень, а також споживачів. Таке ре­гулювання може бути здійснено як в рамках спеціального законодавства по охороні торгівель - них марок, так і в межах Законів «Про захист від недобросовісної конкуренції», «Про рекламу» або «Про захист прав споживачів».

Обмеження права власника забороняти вико­ристання належного йому позначення жодним чи­ном не залежать від самого власника, тобто вони за­кладаються вже з моменту отримання права влас­ності на марку. Однак, зарубіжній законодавчій практиці відомий також випадок обмеження пра­ва заборони, можливість застосування якого по­в’язується з певною поведінкою самого власника. Йдеться про позбавлення права заборони вна­слідок пропущення строку для заперечення проти використання власного позначення третьою осо­бою. На рівні міжнародних договорів основні по­ложення щодо застосування цього правового інституту передбачаються вже згадуваною вище Директивою ЄС про товарні знаки. Відповідно до ст. 9 Директиви власник товарного знака не має права заборонити використання зареєстрованого позначення з більш пізнім пріоритетом, якщо він, будучи обізнаним про таке використання, не запе­речував проти цього протягом п’яти років безпе­рервно, якщо тільки реєстрація більш пізнього знаку не була здійснена недобросовісно. Позбав­лення права заборони в даному випадку обме­жується лише тими товарами і послугами, віднос­но яких було допущено використання позначення з більш пізнім пріоритетом. Слід зауважити, що позбавлення права заборони носить двосторонній характер. Тобто, незважаючи на те, що власник мар­ки втрачає право заперечувати проти використання пізніше зареєстрованого позначення, власник ос­таннього не має права протидіяти використанню марки з більш раннім пріоритетом.

Узагальнюючи всі вищенаведені міркування, можна зробити висновок про те, що правове регу­лювання заборонних можливостей власника тор - гівельної марки у вітчизняному законодавстві не відповідає основним міжнародним вимогам та стандартам з цього питання. Для усунення вказа­ної невідповідності Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» потребує вне­сення відповідних доповнень. Перш за все це сто­сується визначення кола заборонених до викорис­тання об’єктів, а також тих товарів і послуг, віднос­но яких може здійснюватись така заборона. Крім того, в законодавстві необхідно закріпити приб­лизний перелік дій, вчинення яких може бути за­боронено власником марки. І нарешті, основна увага повинна бути приділена визначенню випадків, коли використання марки третьою особою не визнаєть­ся порушенням прав власника свідоцтва.

Література

1. Цивільне право України: Підручник: у 2-х кн. /

О. В. Дзера (кер. авт. кол.), Д. В. Боброва, А. С. Довгерт та ін.;

За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. - 2-е вид., допов. і перероб. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - Кн. 1. - 736 с.

2. Galloux G.-C. Droit de la proprietе industrielle. - Paris: Dalloz, 2000. - Р. 391-392.

3. Див.: Ст. 50 Угоди про партнерство та співробіт­ництво між Україною та Європейськими Співтоварист­вами та їх державами-членами від 14.06.1994 р., ратифі­кована Законом України від 10.11.94 № 237/94-ВР// Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 46. - Ст. 415.

4. Matfaly P. Le nouveau droit frayais des marques. - Vеlizy: Editions J. N.A., 1994. - 180 р.

5. Dubouis L., Gueydan C. Grands textes de droit de l’Union europеenne•, Trates - Droit dеrivе - Juris­prudence, 5-e еdition. - Paris: Dalloz, 1999. - Р. 23-123.

6. Matfaly P. Le nouveau droit frayais des marques. - Vеlizy: Editions J. N.A., 1994. - Р. 180-181.

7. Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 39. - Ст. 181.

8. Bonet G. L’usage de la marque d’autrui dans la pub - licte / Le nouveau droit des marques en France. - Paris: Litec, 1991. - 109 р.

9. Galloux G.-C. Droit de la propriеtе industrielle. - Paris: Dalloz, 2000. - 402 р.

10. Bonet G. L’usage de la marque d’autrui dans la pub - licte / Le nouveau droit des marques en France. - Paris: Litec, 1991. - 120 р.

11. Відомості Верховної Ради України. - 1999. - №34 . - Ст. 274.



А. В. Хортюк

Содержание права на торговые марки.

В научной статье рассматривается правовое регулирование использования торговой марки и обоснова­но обеспечение надежной защиты прав на марки, определенных в Соглашении ТРИПС и Директивах Совета ЕС.

A. V. Hortyuk

Contents of a trademark.

The scientific article deals with legal regulations of using a trade name and gives reasons for providing reliable protection of the right to a trade name, indicated in TRIPS and the Directives of the Council of the European Union.