joomla
ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО СТАНОВИЩА ПРИВАТНИХ ПІДПРИЄМСТВ У СВІТЛІ ГОСПОДАРСЬКОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ
Юридичний вісник. Повітряне і космічне право

Юридичний інститут «Інститут повітряного і космічного права» НАУ

УДК 346.1 (045)

Н. М. Корчак, кандидат юридичних наук, доцент, завідувач кафедри господарського права і процесу Юридичного інституту «Інституту повітряного і космічного права» Національного авіаційного університету

І. М. Вертузаєва, Юридичний інститут «Інститут повітряного і космічного права» Національного авіаційного університету

В статті розглядається проблема недостатності і недосконалості норм, які регламенту­ють порядок створення і діяльності приватних підприємств, а також пропонуються шляхи розв’язання зазначеної проблеми.

Ключові слова: приватні підприємства, правове становище, корпоративний тип, заснов­ницький тип, організаційно-правова форма.



На сьогодні в Україні приватні підприєм­ства становлять велику частину загальної кількості господарюючих суб’єктів, заснова­них на приватній власності фізичних та юри­дичних осіб, оскільки ця форма господарю­вання є зручною з багатьох точок зору, в пер­шу чергу, через відсутність вимог щодо мінімального розміру статутного фонду, а та­кож через можливість здійснення одноосіб­ного керівництва і управління такою юридич­ною особою, адже законодавство не містить вимог щодо обов’язкового створення в при­ватному підприємстві виконавчого та інших органів, як це вимагається, наприклад, в това­ристві з обмеженою відповідальністю. Але в той же час спірною залишається велика кількість питань, пов’язаних зі створенням, порядком формування майна, а також спе­цифікою устрою приватного підприємства. Прийняття нових Цивільного та Господарсь­кого кодексів України, на жаль, так остаточно і не вирішило питання щодо правового стано­вища цієї господарюючої одиниці.

Мету дослідження можна сформулювати як спробу розробки теоретичних і практич­них основ пізнання окремої наукової складо­вої законодавчого визначення приватного підприємства в теорії господарського права.

Проблема правового становища приват­них підприємств в Україні розглядалася в працях багатьох дослідників, а саме: Алексєє - вої Ю., Ісакова М., Кравчука В, Кучерен - ка І. М., Ніколаєвої Л., Старцева О., Хахуліна

В. та інших, однак питання комплексного дослідження окресленої проблеми у поста­новці автора є недостатньо розробленим.

Закон України «Про підприємства в Ук­раїні», який був прийнятий в 1991 році і на сьогодні вже втратив чинність, визначав при­ватне підприємство як таке, що засноване на приватній власності окремого громадянина України з правом використання найманої ро­бочої сили. Пізніше прив’язка до громадянст­ва України (щодо визначення статусу заснов­ника приватного підприємства) в цьому За­коні зникла завдяки заміні формулювання «громадянин України» більш широким по­няттям «фізична особа» [7,14].

Нині ст. 63 Господарського кодексу Ук­раїни (далі - «ГК») серед видів та організа­ційно-правових форм підприємств називає приватне підприємство і визначає його як та­ке, що діє на основі приватної власності гро­мадян чи суб’єкта господарювання (юридич­ної особи). Дещо ширшим є законодавче виз­начення поняття приватного підприємства, що міститься в ст. 113 ГК України, де сказано, що приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іно­


Земців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб’єкта господа­рювання - юридичної особи [1].

Як бачимо, законодавче визначення при­ватного підприємства, закріплене в ГК Ук­раїни, є недостатнім для чіткого відмежуван­ня його від інших організаційно-правових форм здійснення господарської діяльності, таких як, наприклад, господарське товарист­во, створене у формі товариства з обмеженою відповідальністю.

Товариством з обмеженою відповідаль­ністю відповідно до ч.3 ст.80 ГК України є господарське товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких виз­начається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов’язаннями тільки своїм майном [1].

Очевидно, що порівняння цих двох форм господарювання допоможе з’ясувати спірні моменти у визначенні правового статусу при­ватного підприємства.

З вищенаведеного визначення товарист­ва з обмеженою відповідальністю (далі - «ТОВ») випливає його перша обов’язкова оз­нака - корпоративність устрою. Відповідно до ч. 5 ст. 63 ГК України корпоративне під­приємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об’єд­нання майна та/або підприємницької чи тру­дової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через орга­ни, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Треба відмітити, що законодав­ство дозволяє різні комбінації у засновниць­кому складі ТОВ: воно може бути створене однією фізичною та/або юридичною особою, кількома фізичними та/або кількома юри­дичними особами або однією фізичною і кількома юридичними особами (і навпаки). Важливим є те, що статутний капітал ТОВ є (або може бути) поділеним на частки неза­лежно від кількісного складу учасників (за­сновників). З цього випливає, що здійснюю­чи підприємницьку діяльність навіть у складі одного засновника, ТОВ залишається госпо­дарюючим суб’єктом корпоративного типу.

Щодо засновницького складу приватного підприємства (далі - «ПП»), то воно може бути створене однією фізичною, однією юри­дичною чи кількома фізичними особами. Тоб­то можливість створення його кількома юри­дичними або фізичними і юридичними особа­ми (разом) законодавством не допускається.

З огляду на це не можна однозначно віднести ПП до підприємства корпоративного або унітарного типу. З одного боку, при створенні його одним засновником (фізичною або юри­дичною особою), воно набуває статусу унітарного підприємства, яке відповідно до

Ч. 4 ст. 63 ГК України створюється одним за­сновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статут­ний фонд, не поділений на частки (паї), за­тверджує статут, розподіляє доходи, безпосе­редньо або через керівника, який ним призна­чається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового най­му, вирішує питання реорганізації та ліквіда­ції підприємства.

В цьому визначенні треба підкреслити, що законодавець не передбачив можливості поділу статутного фонду унітарного під­приємства на частки. Але з іншого боку, при створенні ПП кількома фізичними особами, майно такої юридичної особи закріплюється за нею на праві спільної приватної власності. Виникає питання: який саме режим цієї спільної власності - це спільна часткова чи спільна сумісна власність, оскільки що є об’єктом права власності унітарного під­приємства, законодавцем не визначено. Але якщо звернутися до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», то об’єктом оподаткування є корпо-ративні пра­ва, тобто право власності на статутний фонд (капітал) юридичної особи або його частку (пай) [6]. З цього можна зробити висновок, що об’єктом права власності унітарного під­приємства є статутний фонд такого під­приємства, який в організаціях унітарного типу є неподільним, і, відповідно майно таких юридичних осіб не є спільною частковою власністю.

В літературі існують спірні думки щодо тих випадків, коли ПП створюється одним з подружжя на основі спільного сумісного май­на цього подружжя [13]. Постає питання: як­що майно, на основі якого формується статут­ний фонд ПП, належить двом особам (по­дружжю) на праві спільної сумісної приват­ної власності, то чи не означає це, що другий з подружжя автоматично стає співзасновни - ком (і, таким чином, співвласником) цього ПП? Очевидно, що таке майно передається ПП у приватну власність. Проте слід зверну­ти увагу на те, що відповідно ч. 3 ст. 65 Сімей­ного кодексу України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують но­таріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінно­го майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово і нотаріально засвідчена. Але Закон України «Про державну реєстра­цію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» серед документів, які подають­ся для проведення державної реєстрації юри­дичної особи, не вимагає нотаріально посві­дченої згоди іншого з подружжя на відчужен­ня майна на користь створюваної юридичної особи. Тобто передача до статутного фонду ПП одним з подружжя майна, яке знаходить­ся у спільній сумісній власності подружжя, не має своєю обов’язковою умовою отриман­ня на це згоди другого з подружжя, і, таким чином, другий з подружжя не стає автоматич­но співзасновником (і співвласником) новос - твореного ПП. Але, безперечно, він є спів­власником майна, переданого до статутного фонду юридичної особи, і відповідно, має право на виділ ідеальної частки в майні під­приємства.

У випадку ж створення ПП фізичними особами, майно яких не знаходиться у спіль­ній власності, майно новоствореної юридич­ної особи буде закріплюватися за нею на праві спільної часткової власності. Але тут є один принциповий момент: статутний фонд такої юридичної особи буде поділеним на зазда­легідь визначену кількість часток, що свідчить про корпоративність устрою такого ПП, але оскільки законодавством прямо не передбаче­на можливість поділу статутного фонду ПП на частки, то можна зробити висновок, що збільшення складу учасників ПП шляхом, скажімо, поділу окремої частки одного з учас­ників на декілька частин, є неможливим.

Підтвердженням цього також слугує поло­ження, закріплене ч.1 ст.100 Цивільного ко­дексу (далі - «ЦК») України: право участі у товаристві є особистим немайновим правом і не може окремо передаватися іншій особі [4].

Таким чином, ТОВ є юридичною особою суто корпоративного типу, а ПП можна відне­сти як до господарської організації унітарно­го, так і корпоративного типу, що створює проблемні моменти із визначенням правового статусу майна ПП на практиці. Треба також зазначити, що поділ ПП на унітарні та корпо­ративні, є підставою для розмежування пра­вового режиму майна, яке закріплюється за такими підприємствами. Так, наприклад,

О. М. Вінник стосовно ПП зазначає, що за підприємством унітарного типу майно може закріплюватися на будь-якому з основних правових титулів - праві власності, праві гос­подарського відання, праві оперативного уп­равління. При цьому ПП корпоративного ти­пу має ту особливість, що майно за ним закріплюється на праві спільної часткової приватної власності [8].

Окрім того, корпоративність устрою юри­дичної особи є приводом згадати про таку ка­тегорію, як «корпоративні права». Відповідно до п.1.8. ст.1 Закону України «Про оподатку­вання прибутку підприємств» корпоративні права - це право власності на статутний фонд (капітал) юридичної особи або його частку (пай), включаючи права на управління, отри­мання відповідної частки прибутку такої юридичної особи, а також активів у разі її ліквідації відповідно до чинного законодавст­ва, незалежно від того, чи створена така юри­дична особа у формі господарського товари­ства, підприємства, заснованого на власності однієї юридичної або фізичної особи, або в інших організаційно-правових формах [6]. Ця дефініція є додатковою підставою для визначення ПП, що діє у складі кількох за­сновників, як корпоративного.

Але як в такому випадку бути із закріпле­ною в п.4 ч.1 ст.12 Господарського процесу­ального кодексу (далі - «ГПК») України [2] можливістю розгляду справ, що виникають з корпоративних відносин у спорах лише (до­дано автором) між господарським товарист­вом та його учасником, а також між учасника­ми господарських товариств, що пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням та при­пиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів? Як бачимо, в цій нормі не закріплено можливості розгляду справ, що виникають з корпоративних спорів між учас­никами юридичних осіб, створених в інших організаційно-правових формах господарю­вання, ніж господарські товариства, що може створювати проблеми стосовно вирішення таких спорів на практиці.

Ще одне питання, яке постає у зв’язку з поділом ПП на унітарні та корпоративні, це питання стосовно можливості звернення стягнення на частку учасника в статутному фонді юридичної особи за його особистими зобов’язаннями. За загальним правилом (ч. 3 ст. 96 ЦК та ст. 219 ГК України) юридична особа не відповідає за зобов’язаннями її учас­ника (засновника), крім випадків, встановле­них установчими документами та законом. Саме таким випадком і є закріплене в ч. 1 ст. 149 цього ж Кодексу правило, згідно якого звернення стягнення на частину майна ТОВ, пропорційну частці учасника товариства у статутному капіталі, за його особистими бор­гами допускається лише у разі недостатності у нього іншого майна для задоволення вимог кредиторів (шляхом пред’явлення вимоги до ТОВ про виплату вартості частини майна або виділу відповідної частини майна для звер­нення на нього стягнення). Щодо ПП, то така норма законодавством прямо не передбачена, але виходячи з деяких спільних ознак право­вого статусу ТОВ і ПП корпоративного типу, можна припуститися висновку, що в разі не­достатності в учасника ПП корпоративного типу іншого майна, для задоволення вимог кредиторів за його особистими зобов’язання­ми може бути застосована та ж сама процеду­ра, що застосовується до учасника ТОВ. Але більш дискусійним є питання щодо звернен­ня стягнення на майно ПП унітарного типу (за власними зобов’язаннями його засновни­ка). На думку І. М. Кучеренко засновник ПП є власником самого підприємства як цілісного майнового комплексу, який включає в себе і майно, передане до статутного фонду у вигля­ді внеску. Таким чином, стягнення за боргами власника ПП повинно звертатися не на ста­тутний фонд ПП, а на ПП, і в такому випадку оцінюватися повинен не статутний внесок чи статутний фонд ПП, а саме підприємство як цілісний майновий комплекс (з майном, пра­вами, обов’язками, кредиторською та дебіторсь­кою заборгованістю) [12]. Таке формулюван­ня, на думку автора, є найбільш вдалим для вирішення питання щодо розміру відповідальності ПП унітарного типу за осо­бистими зобов’язаннями його власника.

Не дивлячись на велику кількість прове­дених досліджень, питання щодо не закріпле­ного в законодавстві мінімального розміру статутного фонду ПП залишається багато в чому спірним. Деякі вчені (В. Кравчук) вва­жають це серйозною прогалиною в законо­давстві з огляду на те, що статутний фонд юридичної особи виконує ряд функцій, що, в свою чергу, відіграє неабияку роль у ство­ренні і власне функціонуванні юридичної особи [11]. Безперечно, з такою позицією не можна не погодитися, але важливо також звернути увагу і на зворотній бік цього питан­ня. Статутний капітал юридичної особи є, перш за все, гарантією для кредиторів. По­друге, статутний капітал є майновою і ма­теріальною основою діяльності підприємства. Але юридична особа може здійснювати свою діяльність з використанням коштів та інших матеріальних цінностей, не вносячи їх до складу свого статутного капіталу. Окрім того, під час здійснення господарської діяльності існує ризик зменшення або втрати частини активів юридичної особи. Для ТОВ, напри­клад, законодавством (ч. 4 ст. 144 ЦК Ук­раїни) передбачена вимога щодо зменшення статутного капіталу в разі, якщо після закінчення другого чи кожного наступного фінансового року вартість чистих активів ви­явиться меншою від статутного капіталу. А от щодо ПП такої вимоги не існує, як не існує і законодавчого визначення мінімального розміру статутного капіталу, а також строку, у який його має бути сформовано. Отже можна припустити, що в даному випадку, з огляду на менш суворі вимоги законодавця щодо розміру та порядку формування статутного фонду ПП порівняно з ТОВ, інколи саме вка­зана організаційно-правова форма здійснен­ня господарської діяльності (ПП) є більш зручною з точки зору відсутності обтяження засновника ПП обов’язком дотримуватися вимог законодавства щодо формування ста­тутного фонду в конкретно визначеному розмірі і його зменшення в разі зменшення вартості чистих активів.

Але при виборі організаційно-правової форми (між ТОВ і ПП) здійснення госпо­дарської діяльності слід звернути увагу на те, що не завжди можна заздалегідь передбачити, чи не виникне в процесі здійснення госпо­дарської діяльності необхідності реорганіза­ції такої юридичної особи, адже щодо ТОВ за­конодавством передбачена можливість реор­ганізації його шляхом злиття, приєднання, поділу, виділення або перетворення. Безумов­ною підставою можливості реорганізації ТОВ саме такими способами є його корпоративний устрій.

Щодо ПП, то способи його реорганізації в законодавстві не визначені. Однак очевидно, що ПП унітарного типу не може бути реор­ганізоване шляхом поділу або виділення, ад­же статутний фонд такого господарюючого суб’єкта є неподільним.

На основі проведеного дослідження та узагальнення спеціальної літератури з обра­ної проблеми можна зробити наступні вис­новки та сформулювати пропозиції.

1. З метою уникнення змішування право­вого становища приватних підприємств з іншими, схожими на перший погляд, видами суб’єктів господарювання - юридичними особами (товариство з обмеженою відпові­дальністю та товариство з додатковою від­повідальністю) пропонується закріпити мож­ливість створення приватного підприємства лише однією фізичною особою на основі май­на, що належить їй на праві приватної влас­ності, або на праві спільної сумісної власності подружжя, і, таким чином, визначити приват­не підприємство виключно як унітарне.

2. Досліджуючи можливість створення приватного підприємства однією юридичною особою (відповідно до ст.113 ГК України), можна побачити ще один із правових спосо­бів створення дочірнього підприємства в ор­ганізаційно-правовій формі приватного підприємства, що діє на основі приватної власності суб’єкта господарювання - юри­дичної особи. На практиці це може призвести до неможливості притягнення до відпові­дальності засновника - материнську ком­панію по боргам створеного нею дочірнього приватного підприємства, оскільки відповід­но до ст. 96 ЦК та ст. 219 ГК України учасник юридичної особи не відповідає за зобов’язан­нями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов’язаннями її учасника, крім випадків, встановлених установчими до­кументами та законом. Такими випадками є закріплена законодавством субсидіарна від­повідальність засновників за боргами створе­ної ними юридичної особи, яка зумовлена, по-перше, обраною ними організаційно-пра­вовою формою господарювання (повне това­риство, повні учасники командитного това­риства, товариство з додатковою відповідаль­ністю, виробничий кооператив) і, по-друге, правовим режимом майна, яке передається на баланс новоствореній юридичній особі (пра­во оперативного управління). Як бачимо, приватне підприємство під цю категорію юридичних осіб не підпадає.

3. Доповнити главу 8 розділу ІІ книги першої Цивільного кодексу України парагра­фом «Приватні підприємства», а главу 11 роз­ділу 11 Господарського кодексу України «Приватні підприємства. Інші види під­приємств» - нормами, які б детально регла­ментували порядок створення, формування статутного фонду, функціонування та припи­нення діяльності приватних підприємств, з постатейною деталізацією за аналогією зі, скажімо, регламентацією діяльності госпо­дарських товариств в Цивільному кодексі Ук­раїни.

4. З огляду на те, що на сьогодні в ст.113 ГК України закріплено можливість створення корпоративного приватного підприємства, доцільним було б поширити сферу застосу­вання п.4 ч.1 ст.12 Господарського процесу­ального кодексу України і на вказаний вид суб’єктів господарювання. А тому - викласти пункт 4 частини 1 статті 12 Господарського процесуального кодексу України в такій ре­дакції: «справи, що виникають з корпоратив­них відносин у спорах між юридичною осо­бою та її учасником (засновником, акціоне­ром), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) юридичних осіб, що пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням та при­пиненням діяльності цієї юридичної особи, крім трудових спорів, незалежно від того, чи створена така юридична особа у формі госпо­дарського товариства, підприємства, заснова­ного на власності однієї юридичної або фізич­ної особи, або в інших організаційно-право­вих формах».

5. З огляду на вищевказані зауваження - викласти частину 1 статті 113 Господарського кодексу України в такій редакції: «Приват­ним підприємством визнається підприєм­ство, що діє на основі приватної власності однієї фізичної особи з повною цивільною дієздатністю або на основі спільної сумісної власності подружжя з можливістю викорис­тання найманої праці».

Насамкінець, беззаперечним залишаєть­ся той факт, що приватні підприємства як унітарного, так і корпоративного типу на сьо­годні для багатьох є зручною формою госпо­дарювання, а отже потребують детальної за­конодавчої регламентації їх діяльності з ме­тою уникнення багатьох проблем, виклика­них відсутністю законодавчої бази для здійснення такої діяльності.

Вищезазначені висновки та пропозиції не є беззаперечними і можуть слугувати під­ґрунтям для наукових дискусій та подальших наукових досліджень.

Література

1. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року № 436-ІУ // Відомості Вер­ховної Ради. - 2003. - №№ 18-22. - Ст. 144.

2. Господарський процесуальний кодекс України від 6 листопада 1991 року № 1798-ХІІ // Відомості Верховної Ради. - 1992. - № 6. - Ст. 56.

3. Сімейний кодекс України від 10 січня

2002 року № 2947-ІІІ // Відомості Верховної Ради. - 2002. - № 21-22. - Ст. 135.

4. Цивільний кодекс України від 16 січня

2003 року № 435-ІУ // Відомості Верховної Ради. - 2003. - №№ 40-44. - Ст. 356.

5. Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців: Закон України від 15 травня 2003 року № 755- IV // Відомості Верховної Ради. - 2003. - № 31­32. - Ст. 263.

6. Про оподаткування прибутку під­приємств: Закон України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР // Відомості Верхов­ної Ради. - 1995. - № 4. - Ст. 28.

7. Про підприємства в Україні: Закон Ук­раїни від 27 березня 1991 року № 887-ХІІ // Відомості Верховної Ради. - 1991. - № 24. - Ст. 272.

8. Вінник О. М. Господарське право: Курс лекцій. - К.: Атіка, 2005. - 624с.

9. Ісаков М. Щодо правового режиму майна унітарних підприємств // Підприєм­ництво, господарство і право. - 2005. - № 2. - С. 130-133.

10. Кравчук В. Зміна власника (засновни­ка) приватного підприємства // Предприни­мательство, хозяйство и право. - 2000. - № 1.- С. 50-53.

11. Кравчук В. Поняття статутного капіта­лу юридичної особи // Право України. - 2006. - № 12. - С. 48-52.

12. Кучеренко І. М. Звернення стягнення на майно приватного підприємства за борга­ми його засновника // Держава і право: Збір­ник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 17. - К.: Ін-т держави і права ім. В. М.Корецького НАН України, 2002. - С. 199-203.

13. Ніколаєва Л, Старцев О. Приватне підприємство в контексті шлюбно-сімейних правовідносин // Предпринимательство, хо­зяйство и право. - 1999. - № 11. - С. 3-7.

14. Хахулин В., Алексеева Ю. Легальное определение частного предприятия в Украи­не // Підприємництво, господарство і пра­во.- 2007. - № 1. - С. 87-90.



Н. Н. Корчак, И. М. Вертузаева

Особенности правового положения частных предприятий в свете Хозяйственного кодекса Украины.

В статье рассматривается проблема недостаточности и несовершенства норм, регламентирующих порядок создания и деятельности частных предприятий, а также предлагаются пути решения указанной проблемы.

The problem of insufficiency and imperfection of norms which regulate the order of creation and activity of private enterprises is examined in the article, and also the ways of solution of the noted problem are offered.