joomla
ДЕРЖАВНА ВЛАДА ЯК ПРАВОВИЙ ФЕНОМЕН
Юридичний вісник. Повітряне і космічне право

УДК 342.5 (045)

В. В. Ладиченко,

Доктор юридичних наук, доцент

Автор розглядає у статті державну владу як складний, багатоплановий та суперечливий феномен. Певною мірою наука не виробила єдиного погляду на їі поняття та принципи. Відсутня й цілісна загаль­новизнана теорія державної влади, як і влади взагалі. Реальні прояви цього феномену продовжують, як справедливо відзначив Мішель Фуко, «залишатись чимось загадковим, непізнаним, навіть демонічним».

Ключові слова: державна влада, суб’єктивне право, управління.



Державна влада - складне, багатопланове та суперечливе явище. Певною мірою наука не ви­робила єдиного погляду на її поняття та принци­пи. Відсутня й цілісна загальновизнана теорія державної влади, як і влади взагалі. Реальні про­яви цього феномену продовжують, як справед­ливо відзначив Мішель Фуко, «залишатись чи­мось загадковим, непізнаним, навіть демоніч­ним» [1].

Найбільш поширене в науці визначення: «Влада - одна з основних функцій соціальної ор­ганізації суспільства, авторитетна сила, що во­лодіє реальною можливістю керувати діями лю­дей, узгоджуючи суперечливі індивідуальні чи групові інтереси, підпорядковувати їх єдиній волі за допомогою переконання чи примусу» [2]. На наш погляд, некоректно розглядати владу в її вузькому значенні як систему державних органів та осіб, наділених державними, адміністративни­ми повноваженнями, як панування (політичне панування) та як управління. Управління - це діяльність органів влади [3], тобто автори розме­жовують управління та владоу. Управління в та­кому його трактуванні виявляється зовнішнім та динамічним проявом влади. Наука також розг­лядає управління та владу як близькі, але не ідентичні явища. Склалося два основні підходи, що відбивають крайні позиції на відмінності вла­ди та управління. Одні вчені вважають, що влада є основою управління, на думку інших, управ­ління слугує основою влади. Перша позиція, зокрема, була сформульована М. Кейзеровим та Є. Пеньковим. Так, М. Кейзеров розглядає владу як засіб соціального управління [4].

Є. М. Пеньков визначав суспільну владу як структурний та функціональний елемент уп­равління. Іншого погляду на співвідношення по­нять, що аналізуються, дотримувався А. Аніке - вич. Він уважав, що «не влада заснована на уп­равлінні, а, соціальне управління за своє під­ґрунтя має владу. Володарює не той, хто управ­ляє, а управляє суб’єкт влади чи його представ­ник» [5]. Прибічником такого зв’язку влади та уп­равління є й Г. Атаманчук. Розуміючи під управ­лінням «цілеспрямований, який їх організовує і регулює вплив на суспільні процеси; він зазначає, що воно в певному сенсі є моментом утілення влади в життя [6]. Подібну думку висловив В. Проко - шиним, який розглядає державну владу як регу­лятор управління, а управління - як основний канал реалізації влади [7]. Незважаючи на від­мінності наведених поглядів, учені єдині в тому, що терміни «влада» та «управління» не ідентичні, відтак зводити владу у вузькому значенні цього слова до управління, безумовно, неправильно.

Як владу вузькому значенні цього терміна, на нашу думку, не можна розглядати й керівництво, осіб, що наділені відповідними державними, ад­міністративними повноваженнями. Вони носії, суб’єкти влади, але не сама влада. Застосування щодо них терміна «влада» в широкому сенсі ціл­ком зрозуміле. Однак вузьке значення цього по­няття, потребує розмежування самої влади та її суб’єктів. Крім того, йдеться про те, що владу не можна звести тільки до панування одного із су­б’єктів соціальної взаємодії. Це тільки один полюс влади. На іншому її полюсі неодмінно повинно бу­ти присутнім підпорядкування. Влада як соціаль­не явище виникає за взаємодії суб’єктів пануван­ня та підпорядкування. У зв’язку з цим викликає сумнів можливість застосування втих цілях дефініцій влади, у яких вона розглядається тільки як панування чи як політичне володарювання.

Важко погодитись і з поглядом на владу як на начальствування чи як на діяльність керівників зі здійснення своїх функцій. Ці явища ймовір­ніше не сама влада, а один із зовнішніх її проявів. Та й, окрім влади, у будь-якій діяльності із керів­ництва людьми, зокрема і в начальствуванні, ви-яв - ляється безліч інших чинників. З-поміж них до­свід керівника, його індивідуальні якості та інше.

Щодо системи державних органів, то вона та­кож являє собою не владу в точному та вузько­му значенні цього терміна, а сукупність її су­б’єктів, які своєю діяльністю здійснюють дер­жавну владу.

Отже, з урахуванням наведених аргументів, як робочу основу розуміння влади можна вико­ристати погляди на неї:

- як на право, силу та волю;

- як на свободу дій та розпоряджень;

- як на здатність та можливість розпоряджа­тись кимось-чимось, здійснювати вирішальний вплив на долю, поведінку та діяльність людей за допомогою різних засобів.

Враховуючи важливість зв’язків права та влади, поширеність у юридичній літературі поглядів на владу як на право, автор вважає за необхідне більш детальніше зупинитися на цим питаннях. Можна сказати, що в праві склалося розуміння тісного не­розривного зв’язку між правом та владою. Зреш­тою, саме цей зв’язок, на нашу думку, дозволяє го­ворити про право та владу як про юридичні явища, а цілісне їх функціонування розглядати в ролі юри­дичного простору свободи. Дослідження природи та сутності влади окремо від права обов’язково спричинить перекручування її сутності, владу, у кращому випадку, до силової переваги, а в гіршому

- до насильства. Натомість право у відриві від вла­ди перетворюється на порожню формальність, що позбавлена життєвої сили.

Говорячи про зв’язок влади та права, варто зазначити, що в сучасній юридичної науці утра­диційнилося розуміння влади як права та, на­самперед, як суб’єктивного права. Розглядаючи цей підхід Г. Шершневич свого часу писав: «На думку Кокошкіна, «поняття про владу підходить під загальне розуміння суб’єктивного права», «влада є спеціальним видом суб’єктивного пра­ва» [8]. Це доводиться тим, що влада є пануван­ням однієї волі над іншою та суб’єктивне право є також пануванням однієї волі над іншою. Кокошкін вважає, що всюди, де є влада, є й суб’єк­тивне право, «але не всяке суб’єктивне право є владою». Я вважаю навпаки: будь-яке суб’єктив­не право є владою, але не всяка влада є суб’єк­тивним правом» [9]. Г. Мальцев, торкаючись поглядів на владу як на суб’єктивне право, пише: «У старій юриспруденції, німецькій та дорево­люційній руській, було поширено трактування суб’єктивного права як влади в значенні, по-пер­ше, панування особи над об’єктом її права (реча­ми, діями), по-друге, влади особи в межах право­вих відносин між нею та іншими особами щодо даного об’єкта. Віндштейн визначав суб’єктивне право (управління) як владу чи панування, що надані особі в юридичному порядку» [10]. Ф. Регельсбергер бачив у ньому «коло влади чи владу, що взята у сенсі не суб’єктивної здатнос­ті, а об’єктивної належності» [11]. На думку Г. Шершневича, суб’єктивне право є владою здійс­нювати свій інтерес, що забезпечена нормами об’єктивного права [12].

Звісно, відповідні теоретико-правові конст­рукції, які належать до початку нашого століття, значно застаріли, але основні ідеї та міркування, що лежать в основі трактування суб’єктивного права як влади, забуті незаслужено. Сучасна те­орія права упускає, а можливо навмисно ігнорує, специфічно владну природу права, що спричиняє до розуміння права як системи, яка не має внутрішньої сили й яка приводиться в рух сила­ми, що діють ззовні, точніше політичними сила­ми, що сконцентровані у державі [13].

У сучасній юридичній літературі також фіксу­ємо розуміння влади як суб’єктивного права. Ю. Тихонравов вважає, що «сама по собі влада в чистому вигляді являє собою лише здатність впливати на поведінку інших людей. В цьому плані влада є суб’єктивне право». Науковець про­понує власну інтерпретацію суб’єктивного права в його співвідношенні з об’єктивним. «Суб’єктив­не право передує об’єктивному вже хоча б у тому сенсі, що об’єктивне право встановлюється вла­дою, яка сама є суб’єктивним правом нав’язувати іншим людям певний спосіб поведінки» [14]. Погоджуючись з таким підходом до розуміння зв’язку об’єктивного та суб’єктивного права, зау­важимо би відмітити, що це лише один бік їхньо­го взаємозв’язку. Другий бік цього зв’язку дозво­ляє говорити про те, що об’єктивне право пере­дує суб’єктивному. Власне такий погляд більш поширений серед учених: «Термін «суб’єктивне», стверджують дослідники, - «означає належність права конкретному суб’єкту як учаснику пра­вовідносин. Суб’єктивне право є похідним від об’єктивного» [15]. Порівнюючи ці два підходи до співвідношення суб’єктивного та об’єктивно­го права, вважається, що кожен з них правиль­ний. Наведені погляди віддзеркалюють існуван­ня двох різних видів зв’язку цих явищ і водночас підкреслюють зв’язок і суб’єктивного, і об’єктив­ного права з владою. Варто зауважити, що цей зв’язок - один з важливих моментів для ро­зуміння сутності самої влади та для методології її вивчення. Однак, наявність таких зв’язків не­достатня для визначення влади як суб’єктивного права і автор не є прибічником подібного підхо­ду до феномену, що досліджується. Для аргумен­тації цієї позиції звернемося до дискусії з цієї проблеми між Ф. Кокошкіним, на думку якого «не всяке суб’єктивне право є владою», та Г. Шершневичем, який стверджував, що «не всяка влада є суб’єктивним правом». Як бачимо, обидва вчені, хоча і з різних позиції, але наводять різни­цю між владою та суб’єктивним правом. Нам близький такий підхід, оскільки вважає, що ці явища не ідентичні і між ними не можна ставити знак рівності. Водночас, висновок, що був зроб­лений, не означає заперечення нами тісного взаємозв’язку між владою та суб’єктивним пра­вом, як і правом загалом. Навпаки, існує переко­наність у наявності таких зв’язків відтак загалом поділяємо позицію тих учених-юристів, які роз­глядають владу в контексті її пов’язаності не тільки з суб’єктивним, але й з об’єктивним пра­вом. Так, Г. Мальцев вважає, що право за фор­мою та за сутністю «являє собою владний фено­мен, нормативно-регулятивну систему, яка по­будована на принципах влади авторитету; право, що взяте у своєму об’єктивному та суб’єктивно­му вимірах, виступає як особливе явище влади», воно «сутнісне пов’язане з владою». Однак «вла­да права, хоча вона й пов’язана з державною вла­дою, не тотожна їй та принципово не зводиться до неї. Помилка дореволюційних юристів поля­гає в тому, що суб’єктивне право вони схильні були розглядати як частинку або «шматочок» влади, який перепадає суб’єкту від держави, тоб­то влада права, вважали вони, є тією ж держав­ною владою або її віддзеркаленням чи емана­цією» [16].

Отже, влада пов’язана з правом, але не зво­диться до нього. Натомість - право пов’язане з владою, але не дорівнює цьому феномену. Влада та право взаємно «проникають» у сфери один одного та своєю присутністю якісно змінюють їх. Влада, впливаючи на сферу права, з одного боку стає її елементом, а з іншого - формує саме пра­во як явище влади. Водночас право також прони­кає до сфери влади, стає її елементом і формує саме право як різновид влади. Відтак, виникає влада як елемент права та право як елемент вла­ди. Зокрема, влада як елемент права ніби фоку­сується в санкціях правових норм, а право як елемент влади - в ідеях, про які говорив Б. Кістяковський як про ідеї, що морально вип­равдовують існування самої влади та прояву її сили. Одночасно з цим формується право влади та влада права, які знаходять своє цілісне існу­вання в нормативно-правових актах та в системі законодавства. Правові акти слугують носіями елементів цієї цілісності та їхніми провідниками. Вони є ланкою в ланцюгу переміщення права та влади з нормативного, всезагального рівня на індивідуальний рівень упорядкування суспіль­них взаємозв’язків, що представлений конкрет­ними суб’єктами права, які при цьому набувають свої суб’єктивні права. Так само втілення су­б’єктивних прав потребує природної влади самого суб’єкта, за допомогою якої він здійснює вплив на довкілля. У такому контексті об’єктивне та су­б’єктивне право виявляються формами зв’язків різних рівнів влади і не можуть бути зведені до самої влади. Об’єктивне право віддзеркалює вла­ду держави, яка об’єктивує її у своїх норматив­них актах. А в суб’єктивному праві віддзеркалю­ється вже ця об’єктивована форма влади держа­ви, яка адресована конкретному суб’єктові як по­казник меж прояву його власної влади. Об’єк­тивне право слугує безпосереднім провідником влади держави, а суб’єктивне право є безпосе­реднім провідником об’єктивного права. Водночас суб’єктивне право втілюється в дійсність шляхом влади суб’єкта. Отже, таким чином, у цих зв’яз­ках право та влада опосередковують один одного. Об’єктивне право, опосередковуючи владу дер­жави, формує умови для її здійснення, а влада індивіда організує втілення в дійсність суб’єктив­ного права. Іншими словами, право (об’єктивне) віддзеркалює владу (держави) та, впливаючи на індивідів, формує суб’єктивне право, яке є осно­вою для здійснення їхньої природної влади.

Торкаючись поглядів учених на владу в кон­тексті права, варто зазначити, що деякі юристи розглядають її як повноваження. Так, А. Малий, проаналізувавши цілу низку визначень держав­ної влади, висновує, що вона як «конституційно - правова категорія використовується у двох зна­ченнях: як сукупність владних державних пов­новажень та як сукупність (система) державних органів» [17].

Водночас один з аспектів суб’єктивних прав та повноважень, судячи з усього, дозволяє гово­рити про них як про владу. Цей аспект дуже вда­ло сформулював А. Куфтирев, який розглядав владу як «повноваження (особистості, органу, організації, що представлені чи узурповані, під­кріплені механізмом, що забезпечує виконання владних велінь) на право здійснювати управ­ління тією чи іншою соціальною спільністю зага­лом чи якої-небудь її частини» [18]. Якщо вихо­дити з того, що повноваження - це можливість прояву активності, яка надається її суб’єкту нор­мами права, то можна погодитись з А. Куфтире - вим та розуміти владу як можливість управляти спільністю людей.

На нашу думку, спроби звести владу до су­б’єктивного права чи до сукупності повноважень, за всієї їхньої юридичної привабливості, не зов­сім коректні, передусім, з погляду методологіч­ного підходу до вивчення цього феномену. Як уже зазначалось, юридична наука фактично зро­била свій вибір у цьому напрямку дослідження влади. Її висновок такий: зрозуміти та пояснити владу тільки як юридичне, правове явище немож­ливо та методологічно помилково. Погляд на вла­ду як на юридичні повноваження чи як на су­б’єктивне право відверто звужує обсяг цього явища тільки до одного боку цього феномену. По­вноваження та суб’єктивне право, звісно, вклю­чені до механізму влади, але, окрім них, влада пе­редбачає волю та силу. Взаємопов’язаність су­б’єктивного права та повноважень з владою мож­на звести до двох моментів. По-перше, вони ба­чаться зовнішньою формою влади, формою, що обмежує прояв сили та цим організує її. По-дру­ге, суб’єктивні права та повноваження можуть бути чинниками прояву влади. У названих зв’яз­ках елементом, що конституює, є воля. Вона спрямовує та контролює процеси організації, кон­центрації сили, права та їх проявів.

Висновуючи наголосимо, що влада як явище формується цілісним функціонуванням сили, права та волі. Виключення будь-якого з цих еле­ментів з унеможливлює саму владу.

Щодо поширеного в науці погляду на владу як на можливість та здатність суб’єкта розпоряд­жатись кимось та чимось, здійснювати вирішаль­ний вплив на діяльність людей, вершити свою волю та реалізовувати свої цілі, то він, на нашу думку, дозволяє досліджувати цей феномен у ролі провідника та форми зв’язку двох сфер бут­тя: потенційності та дійсності. Прибічники різ­них підходів до розуміння влади активно вико­ристовують терміни «здатність» та «можли­вість», даючи визначення цього феномену. Так, прибічники системного підходу до влади розгля­дають її як здатність системи забезпечувати ви­конання зобов’язань, прийнятих на себе. Вчені, які поділяють «інструменталістський» погляд, уважають, що влада - це можливість викорис­тання визначених засобів. Для поглядів при­бічників «конфліктних» визначень влади прита­манно розглядати її як можливість приймати рішення, які регулюють розподіл благ. Один з найавторитетніших соціологів - М. Вебер писав, що влада «означає будь-яку можливість прово­дити всередині соціальних відносин власну волю навіть всупереч опору, незалежно від того, на чо­му така можливість ґрунтується». Важливим мо­ментом у цьому визначенні є те, що влада розгля­дається як чинник, що забезпечує результативну пов’язаність потенційності та дійсності. Тут до­цільно зазначити, що для зарубіжної науки, як і для вітчизняної, розуміння влади в цьому кон­тексті - явище доволі поширене. З одного боку, влада досить часто визначається через поняття «здатність» та «можливість», які відбивають по­тенційну сферу соціальної реальності. А з іншо­го цей феномен розглядається як неодмінний ат­рибут досягнення суб’єктом своїх цілей, як фак­тор утілення їх у дійсність. Прикладом може слу­гувати визначення влади, запропоноване амери­канським соціологом Бернардом Барбером, який розуміє її як «законну здатність до досягнення цілей у соціальних системах» [19].

Поняття «здатність» та «можливість» здебіль­шого виявляються «загальним знаменником» для різноманітних поглядів на владу. Так, один з відомих російських теоретиків права А. Венге­ров розуміє владу як «здатність та можливість здійснювати певний вплив на діяльність, пове­дінку людей за допомогою яких-небудь засобів - волі, авторитету, підпорядкування, регламенту­ючих актів», а державну владу - як «здатність та можливість здійснювати такий вплив за допомо­гою державного примусу». З огляду на такі за­гальні визначенні влади, цей науковець форму­лює поняття політичної влади, яка, на його дум­ку, «являє собою здатність державних структур підкоряти поведінку людей волі державного класу чи всього суспільства» [20].

У нашому дослідженні влада розглядається в контексті влади у контексті термінів «здатність» та «можливість», які важливі для визначення сутності влади загалом та державної влади зок­рема. Вони відбивають два боки потенційного буття, втілення якого в дійсність здійснюється активністю індивідів та соціальних спільностей, опосередкованої цілісним функціонуванням права та влади. Акцентуючи акцент на відмін­ності понять «здатність» та «можливість», вва­жає, що термін «здатність» більшою мірою під­креслює наявність внутрішніх потенціалів су­б’єкта, який здійснює вплив. Щодо до державної влади - це ресурси самої держави. А термін «можливість», на нашу думку, віддзеркалює стан об’єкта впливу відносно суб’єкта. Цей стан ха­рактеризує відсутність в об’єкта перешкод для впливу на нього з боку суб’єкта. Значною мірою можна говорити про здатність як про внутрішні потенціали системи, а про можливості як про зовнішні умови для прояву здатностей суб’єкта впливу. Незважаючи на зазначені особливості, і «здатність», і «можливість» характеризують сфе­ру потенційного, майбутнього. Власне такого майбутнього, яке не тільки реальне, але й не уни­кне за умови прояву активності суб’єктом влади в потрібному напрямку. Влада як здатність та можливість постає чинником невідворотності, неминучості досягнення мети, що поставлена су­б’єктом, як фактор результативності його ціле­спрямованої активності, що забезпечує пов’яза­ність мети та результату підсумку, минулого, сь­огоденного та майбутнього. «Відомо, що майбут­нє визначає поведінку. З цього погляду влада по­стає як засіб досягнення майбутнього, оволо­діння соціальним часом» [21].

Варто зауважити, що в юридичній літературі виникла дискусія з розгляданого питання. Її сут­ність зводиться до розуміння влади не просто як здатності, а як реалізованої здатності [22]. Кри­тикуючи такій підхід до розуміння влади, А. Ко­валенко зазначив, що «у такому випадку немож­ливо говорити про належність влади до відпо­відного органу держави, тому що суттєвий зміст поняття «належність» означає існування цієї здатності до її реалізації» [23]. Загалом цілому, на думку автора цієї роботи, слід погодитись, що здатність та реалізована здатність, про яку йдеться, - це не одне й те ж. Реалізована здатність - це оре - чевлений [24] результат прояву самої здатності. І він певною мірою втрачає ту якість, яка знаходи­лась в його основі. Потенціал здатності виявляєть­ся реалізованим та втіленим у його оречевлений стан. При цьому, на думку автора, реалізація здат­ності суб’єкта зовсім не означає втрату властивої її якості влади. Влада як реалізована здатність су­б’єкта впливати на навколишню дійсність не зни­кає в небуття. Вона переходить у якісно новий оречевлений стан та знаходиться в ньому.

Щодо належності державної влади до того чи іншого органу держави, то вона не виключає на­ступного процесу її реального втілення в дійс­ність. Одне зі значень дієслова «належати» фор­мулюється як «бути властивим, притаманним кому-, чому-небудь, вихідним від кого-, чого - небудь» [25]. Іншими словами, це дієслово пе­редбачає не тільки статику (бути властивим, при­таманним кому-чому - небудь), але й динаміку (бути похідним від кого-, чого - небудь). Влада, як здатність до дії державних органів, не лише зосереджена в них, але й походить від них у виг­ляді самої дії. Так, повноваження судової влади належать суддям. Відтак, що судді є носіями вла­ди, яка походить безпосередньо від них. І судова влада існує не тільки як здатність суддів прийма­ти рішення, тобто як процес реалізації їх повнова­жень. У своїй завершальній фазі цей процес утілюється в рішення, що приймається судом. На цьому завершується безпосередня влада суду. Але опосередковано суд продовжує впливати на суспільні відносини, тобто продовжує володарю­вати і після прийняття свого рішення. Воно, бу­дучи обов’язковим для виконання, слугує чин­ник уречевленої влади суду. У цьому сенсі ре­алізована здатність суду залишається владою, але владою, опосередкованою його рішенням.

Вважаємо, що здійсненний аналіз дозволяє кон­трактувати про владу як здатність загалом і як реа­лізовану здатність зокрема. У цих випадках йдеть­ся про одне явище, але в його якісно різних станах.

Сказане дозволяє визнати більш вдалим під­ходом до розуміння влади погляд на неї як на ре­алізовану здатності та можливості. Такий погляд відбиває закономірність, неминучість реалізації здатностей та можливостей у дійсність.

Література

1. Власть: Очерки современной политической философии Запада. - М.,1989. - 206 с.

2. Философский словарь / Под ред. И. Т. Фролова. - М., 1980. - 53 с.

3. Ожегов С. И. Словарь русского языка. - М., 1990. - 824 с.

4. Кейзеров Н. М. Власть и авторитет. - М., 1973. - 37 с.

5. Аникевич А. Г. Политическая власть. Вопросы методологии исследования. - Красноярск, 1986. - 48 с.

6. Атаманчук В. Г. Обеспечение рациональности государственного управления. - М., 1990. - 126 с.

7. Прокошин В. А. Россия: проблемы власти, эко­номики и права. - М., 1995. - 21 с.

8. Кокошкин Ф. Русское государственное право. - Спб., 1908. - С. 64 - 65.

9. Шершневич Г. Ф. Общая теория права: В 2-х то­мах. - Т.1. - М., 1995. - 189 с.

10. Виндштейн. Учебник пандектного права. Спб, 1874. - Т. 1. - 82 с.

11. Регельсбергер. Общее учение о праве. - М., 1897. - 34 с.

12. Шершневич Г. Ф. Общая теория права. - М., 1912. - 69 с.

13. Мальцев Г. В. Право и политика в контексте теории власти. // Право и политика современной России. - М., 1996. - 7 с.

14. Тихонравов Ю. В. Основы философии права. - М., 1997. - 302 с.

15. Общая теория права и государства./ Под. ред. В. В. Лазарева. - М., 1994. - 144 с.

16. Мальцев Г. В. Право и политика в контексте теории власти. // Право и политика современной России. - М., 1996. - 9 с.

17. Малый А. Ф. Органы государственной власти области: проблемы организации. - Архангельск, 1999. - 36 с.

18. Куфтырев А. И. Политическая организация социалистического общества. - М., 1981. - 30 с.

19. Американская социология. - М., 1972. - 236 с.

20. Венгеров А. Б. Теория государства и права. Ч. 2. Теория права. - Т.1. - М., 1996. - 52 с.

21. Волков Ю. Г., Лубский А. В., Макаренко В. П., Харитонов Е. М. Легитимность политической влас­ти (методологические проблемы и российские реа­лии). - М.,1996. - 34 с.

22. Азовкин И. А. Демократический характер государ­ственной власти в СССР и механизм ее осуществле­ния. // Советское государство и право. - М., 1968. - 13 с.

23. Коваленко А. И. Теория государства и права. - М., 1994. - 38 с.

24. Философский словарь. - М., 1975. - 296 с.

25. Ожегов С. И. Словарь русского языка. - М., 1990. - 593 с.



В. В. Ладиченко

Государственная власть как правовой феномен.

Автор рассматривает в статье государственную власть как сложный, многоплановый и противоречивый феномен. В определенной степени наука не выработала единого взгляда на ее понятия и принципы. Отсут­ствует целостная общепризнанная теория государственной власти, как и власти вообще. Реальные проявле­ния этого феномена продолжают, как справедливо отметил Мишель Фуко, «оставаться чем-то загадочным, неопознанным, даже демоническим».

V. V. Ladychenko

Government as a legal phenomenon.

The author considers the article in the state power as a complex, multidimensional and contradictory phenomenon. To some extent, science has not produced a single view of its concepts and principles. There is no generally accepted theory and holistic government, as government at all. Actual manifestations of this phenomenon continues, as rightly pointed Michel Foucault, remain somewhat mysterious, unknown, even demonic.