УДК 347.82 (045)

А. А. Козловський,

Доктор юридичних наук, професор

З. І. Боярська,

Кандидат історичних наук, доцент

У статті аналізується формування інститутів повітряного права в СРСР та Україні, сучасні перспективи становлення повітряного праваУкраїни як самостійної галузі права.

Ключові слова: система права, інститути, галузь повітряного права.

Історичне формування повітряного права в Україні тривалий час не мало самостійного харак­теру, а було представлено правовою доктриною і практикою розвитку повітряного законодавства СРСР. І тільки за часів державної незалежності України спостерігається бурхливий розвиток її повітряного законодавства. В той же час Повітря­ний кодекс України, прийнятий 1993 року як ос­новний нормативний акт, що регулює діяльність цивільної авіації, багато в чому повторює традиції радянського повітряного законодавства і потребує внесення докорінних змін, доповнень, спрямова­них на врахування нових реалій розвитку суспіль­них відносин у сфері цивільної авіації та вимог стандартів і рекомендованої практики Міжнарод­ної організації цивільної авіації (ІКАО), регіональ­них спеціалізованих міжнародних інституцій у Європі^АА та Євроконтролю. Отже, актуальність зазначеної проблеми полягає в тому, що бурхливий розвиток цивільної авіації у всьому світі та в Ук­раїні, зростання потреб у використанні повітряного простору і розширення кола його користувачів зу­мовлюють необхідність вдосконалення внутрішнь­одержавного повітряного права України з огляду на історичний досвід його формування та сучасних вимог європейського й міжнародного права.

Метою даної статті є виявлення та загальна ха­рактеристика історичних етапів розвитку специфіч­них та міжгалузевих інститутів повітряного права СРСР та України, що складають галузь повітряного права України. Для реалізації поставленої мети пос­тавлені наступні завдання: дослідити історію форму­вання повітряного права в Україні; охарактеризувати особливості розвитку специфічних інститутів галузі; виявити міжгалузеві інститути повітряного права; дослідити особливості розвитку концепції повітря­ного права України у проекті нового Повітряного ко­дексу України та чинному Повітряному кодексі України; довести сформованість повітряного права України як самостійної галузі права.

Враховуючи, що повітряне право як міжнарод­не, так й внутрішньодержавне, мають вже свою історію, необхідно зазначити, що розвиток повіт­ряного права в країнах світу відбувався разом з появою цивільної авіації та потребами у викорис­танні повітряного простору. Але питання правової регламентації використання повітряного просто­ру майже до початку ХХ століття мало лише тео­ретичний характер. Відомо тільки, що ще в 1784 р. у царській Росії імператрицею Катериною ІІ було видано перший нормативний акт, норми якого но­сили заборонний характер-указ про заборону запускати повітряні кулі на період з 1 березня по

1 грудня у зв’язку небезпекою пожеж.

У подальшому у зв’язку із швидким розвитком авіації та використанням державами повітряного простору у цивільних та воєнних цілях проблема правової регламентації відносин, пов’язаних із ви­користанням цього простору, стала нагальним пи­танням практики. З огляду на це постало питання про суверенітет держави над своїм повітряним простором. Отже, важливим положенням у докт­рині та правовій практиці повітряного права стало визнання та нормативне закріплення повного та виключного суверенітету держави відносно свого повітряного простору[1, с. 334-337]. Наприклад, Україні, як суб’єкту міжнародного права, нале­жить повний і виключний суверенітет на повітря­ний простір в її територіальних межах [2, ст. 1].

Аналізуючи історичну спадщину щодо розвит­ку повітряного законодавства в України не­обхідно відмітити, що концептуальний підхід до становлення правової регламентації використан­ня повітряного простору в Україні вперше втілено у «Правилах про повітряні пересування у повітря­ному просторі над територіями РРФСР та її тери­торіальними водами», що були затверджені РНК 17 січня 1921 р. Цей документ слід розглядати й як першу кодифікацію радянського повітряного права. З утворенням СРСР дія Правил поширила­ся на всю територію СРСР, в тому числі тери­торію радянської України. Структурно документ складався з чотирьох розділів, норми яких регу­лювали порядок реєстрації пілотів, повітряних су­ден та аеродромів; правила експлуатації аерод­ромів; правила польотів у повітряному просторі

РРФСР, що здійснювалися вітчизняними та іно­земними літаками; відповідальність власника по­вітряного судна та льотного складу за спричинені збитки. З прийняттям Правил розпочинається формування відповідних інститутів повітряного права в СРСР.

27 квітня 1932 р. ЦВК і РНК СРСР було затвер­джено Повітряний кодекс СРСР, який розглядав­ся як збірка законів з повітряного права, оформле­ний у вигляді єдиного законодавчого акту. Він складався вже з 9 глав та 68 статей, що визначали: загальні положення; цивільні повітряні судна; екіпажі цивільних повітряних суден; наземне об­ладнання для польотів; умови праці працівників ЦПФ; регулювали: польоти; міжнародні польоти; майнову відповідальність перевізника і порядок розгляду спорів; правила та обов’язкові постанови ГУ ЦПФ. Повітряний кодекс став юридичною ба­зою щодо поточної правотворчості органів дер­жавного управління в сфері повітряного права. Розвиток інститутів повітряного права був про­довжений у зв’язку із затвердженням 7 серпня 1935 р. Постановою ЦИК та РНК СРСР наступ­ного Повітряного кодексу СРСР, який складався з 10 глав, 96 статей та Додатку. Кодекс визначив систему повітряного права як галузь законодав­ства [3, с. 25-29]. Слід зазначити, що це визначення залишилося в теорії права і після прийняття Повіт­ряного кодексу України 1993 р. Доктрина повіт­ряного права тривалий час не визнавала, що наяв­ність кодексу та відносно самостійної сукупності інших нормативних актів, що об’єднані у свої ін­ститути, є вагомою підставою вважати сукупність повітряного законодавства самостійною галуззю права. Навіть в сучасних умовах це питання зали­шається спірним і остаточно не вирішеним.

6 грудня 1961 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР було затверджено новий Повітряний кодекс, що набув чинності з 1 січня 1962 р. Кодекс складався з 10 глав, 145 статей та Додатку. Порів­няно з попередніми кодифікаціями у даному По­вітряному кодексі знайшло відображення регулю­вання таких питань, як права та обов’язки екіпажу повітряного судна; порядок здійснення міжнарод­них повітряних перевезень пасажирів, багажу й ван­тажів; встановлювалася адміністративна відпо­відальність (у вигляді штрафів) за порушення від­повідних норм. З появою Повітряного кодексу 1961 р. в теорії права розширюється розуміння джерел повітряного права, серед яких визначалися: Конс­титуція СРСР, Повітряний кодекс СРСР, Авіацій­ні правила, підзаконні акти (накази, інструкції ор­ганів державного управління цивільною авіаці­єю), міжнародні Конвенції та багатосторонні уго­ди з питань співробітництва в галузі експлуатацій­ної, комерційної та фінансової діяльності авіатра - нспортних підприємств ряду країн. Вперше було зазначено, що повітряне право має міжгалузевий характер, ряд його норм відносяться до адміністра­тивного права (штрафи), цивільного права (авіа­ційні перевезення), земельного права (відвід зе­мель для потреб цивільної авіації) [3, с. 32-34].

Подальший розвиток доктрини радянського повітряного права позначений із затвердженням

11 травня 1983 р. Президією Верховної Ради СРСР нового Повітряного кодексу СРСР. Під його впливом була визначена система повітряного за­конодавства, що складається з взаємопов’язаних правових інститутів: державне регулювання діяль­ності в галузі цивільної авіації; державний конт­роль за діяльністю цивільної авіації; повітряні суд­на; аеродроми, аеропорти та об’єкти єдиної систе­ми організації повітряного руху; екіпаж повітря­ного судна; польоти повітряних суден; авіаційна безпека; повітряні перевезення; авіаційні роботи тощо [4, с. 59]. Отже, систему повітряного права створювали взаємопов’язані правові інститути, визначені у Повітряному кодексі. Вона охоплюва­ла існуючі на той час сфери діяльності цивільної авіації щодо використання повітряного простору.

З прийняттям у 1993 р. Повітряного кодексу України розпочинається інтенсивний розвиток повітряного права незалежної України. Слід за­значити, що цей кодекс поки залишається чинним, незважаючи на те, що було підготовлено і подано до Верховної Ради України вже декілька нових проектів Повітряного кодексу України (останній - станом на 15 січня 2009 р.)

Необхідно відмітити, що за час, що минув з 1993 р., Україна вже стала членом Європейської конференції цивільної авіації (ЄКЦА) та Євро­пейської організації з безпеки аеронавігації (Євро - контроль), кандидатом у члени ^А, що, відповід­но, потребує внесення змін до законодавства Ук­раїни у сфері авіації. Але чинний кодекс з самого початку зберігав та ще зберігає інститути радянсь­кого повітряного права і не орієнтується на вимо­ги міжнародного права, навіть після внесення до нього доповнень та змін. За весь період в чинний Повітряний кодекс було внесено 5 поправок.

Враховуючи це, у проекті нового Повітряного кодексу України (2009 р.) пропонується встано­вити правові основи використання повітряного простору України з урахуванням вимог міжнарод­ного повітряного права, стандартів та рекомендо­ваної практики ІКАО, економіко-правові й органі­заційні засади діяльності у галузі авіації, забезпе­чення безпеки та інтересів держави, безпеки польо­тів, авіаційної та екологічної безпеки. Проект по­вітряного кодексу України в редакції 2009 р. скла­дається з 18-ти розділів та 107 статей [5]. Концеп­ція цього Повітряного кодексу вперше побудова­на на комплексному розумінні авіації, включаючи цивільну авіацію та військову авіацію.

Досягненням останнього проекту Повітряного кодексу (2009 р.) можна вважати також те, що він вмі­щує вже не так багато відсильних норм, які уск­ладнювали користування попередніми кодексами.

До змісту проекту Повітряного кодексу (2009 р.) включені Авіаційні правила, в яких у світлі уніфі­кованих вимог та рекомендованої практики ІКАО, норм європейського та міжнародного права зроб­лений акцент на безпекових питаннях; питаннях запобіганні авіаційним подіям; на порядку ліцен­зування авіаційних робіт; сертифікації авіаційних компаній та їх авіаційного парку.

Збільшена кількість норм, що встановлюють від­повідальність перевізника, експлуатанта повітря­ного судна; а також звернено увагу на умови звіль­нення від відповідальності перевізника за втрату, нестачу або пошкодження вантажу і багажу у зв’яз­ку із несприятливими мете- реологічними умовами.

Концепція нового повітряного кодексу Украї­ни (2009 р.) орієнтована на максимальне враху­вання сучасних тенденцій розвитку цивільної авіації, міжнародного права, особливо у частині використання повітряного простору, забезпечен­ня безпеки польотів, охорони навколишнього се­редовища, захисту цивільної авіації від актів неза­конного втручання тощо.

Так, у проекті повітряного кодексу України (2009 р.) більш ґрунтовно та докладно у сфері за­хисту цивільної авіації від актів незаконного втру­чання передбачені заходи організаційного забез­печення авіаційної безпеки, заходи щодо захисту від актів незаконного втручання, в тому числі пре­вентивного характеру, способи врегулювання кри­зових ситуацій, звертається увага на перелік пред­метів, що заборонені для пронесення в зони обме­женого доступу або перевезення на повітряних суд­нах, заходи підтримання встановленого порядку на борту повітряного судна, в тому числі шляхом включення до складу екіпажу повітряного судна підготовлених фахівців авіаційної безпеки та за­стосування заходів стримування.

Позитивно, що в проекті Повітряного кодексу України звернена увага на розширення кола ко­ристувачів повітряним простором, зокрема вста­новлені правила сертифікації «для малої авіації» [5, ст. 19] - планерів, дельтапланів, надлегких літальних апаратів і т. п.

Як уявляється, проект Повітряного кодексу (2009 р.) вже достатньо переконливо демонструє пристосування повітряного права України до між­народних вимог про «відкрите небо» та до лібе­ралізації ринку авіаційних перевезень. Враховую­чи вищесказане, слід підкреслити, що повітряний простір над сухопутною і морською територією держави перебуває під суверенітетом цієї держа­ви, що регламентується міжнародними актами та внутрішнім законодавством. Але суверенітет над повітряним простором реалізується не стільки па­нуванням держави у повітрі та заборонами на ко­ристування ним іншим державам, скільки визна­ченням умов, на яких це користування дозво­ляється [1, с. 335]. Конституція України закріпи­ла, що атмосферне повітря є об’єктом права влас­ності Українського народу [6, ст. 13].Враховуючи територіальне верховенство держави та оперуючи категорією «власність», національне законодавство держав та міжнародне право допускають викорис­тання повітряного простору держави за її згодою іноземними державами, фізичними та юридични­ми особами (користувачами). З огляду на вище­зазначене уявляється слушним закріпити у Повіт­ряному кодексі положення, що держава є не тіль­ки сувереном свого повітряного простору, а й його власником. Отже, кодекс мусить закріпити конку­рентну поведінку на ринку авіаперевезень та вста­новити його правила. Таким чином, діапазон по­вітряного права буде значно розширений.

Особливого значення в сучасних умовах набуває включення у проект повітряного кодексу норм су­міжних галузей права, що також регулюють діяль­ність цивільної авіації. Так, до проекту нового Повіт­ряного кодексу включена ст. 47 - «Охорона навко­лишнього середовища». Такій підхід уявляється цілком логічним, бо в сучасних умовах авіаційна ді­яльність, в тому числі й цивільної авіації, тісно по­в’язана з проблемами екології та екологічного права.

Як бачимо, концепція проекту нового Повітря­ного кодексу України вносить значний внесок у визнання повітряного права як галузі права, що складається з основних (галузевих) та міжгалузе­вих інститутів, надаючи повітряному праву комп­лексного характеру.

Спробуємо проаналізувати дане ствердження. Не викликає сумніву, що галузі національного пра­ва України з часів здобуття національної незалеж­ності перебувають у постійній динаміці. Отже, у су­часній теорії повітряне право в широкому розу­мінні розглядається як сукупність норм, що регу­люють відносини, які виникають у зв’язку з вико­ристанням повітряного простору [7, с. 89-96].

Використання повітряного простору України в рамках правового регулювання передбачає такий вид діяльності, в процесі якої відбувається пе­реміщення у повітряному просторі повітряних су­ден, ракет та інших матеріальних об’єктів. Корис­тувачами повітряного простору визнаються гро­мадяни та юридичні особи, що наділені у встанов­леному порядку правом на здійснення діяльності щодо використання повітряного простору.

На нашу думку, використання повітряного простору може бути пов’язане також з будівницт­вом висотних споруд, з діяльністю, в процесі якої відбуваються електромагнітні та інші випроміню­вання, викиди в атмосферу речовин, що погіршу­ють видимість, з проведенням вибухових робіт й аналогічних дій тощо. Безумовно, це потребує сво­го регулювання, але, як уявляється, нормами не повітряного законодавства, а екологічного (інсти­тут охорони атмосферного повітря).

Як бачимо, предметом повітряного права України виступають лише такі суспільні відносини, що вини­кають у зв’язку із безпосередньою діяльністю авіації по використанню повітряного простору. Зокрема, нормами повітряного права регулюються відносини, що виникають у зв’язку із виконанням польотів у повітряному просторі, вимогами до екіпажів та повітряних суден цивільної авіації, тощо. Не регулю­ються нормами чинного повітряного права України польоти повітряних суден, що входять до складу збройних сил України (Повітряний кодекс України 1993 р.). В проекті нового Повітряного кодексу Ук­раїни (2009 р.) таке регулювання передбачається.

Юридичною основою правового регулювання правовідносин у сфері цивільної авіації є правові норми, що містяться в Конституції України, зако­нах та підзаконних актах.

При такому підході норми повітряного права можна розглядати, по-перше, як самостійну сис­тему, що має свої специфічні галузеві та міжгалу­зеві інститути; по-друге, як сукупність, блок норм іншої галузі права (транспортного права, наприк - лад)[8], [9]. Щодо останнього підходу, то слід за­уважити, що сучасне повітряне право України покликано визначати правові основи функціону­вання у нових умовах не тільки цивільної авіатра - нспортної системи, а й усієї системи юридичних норм щодо використання повітряного простору країни. Це прямо пов’язано із підтримкою скла­дових національної безпеки: політичної, еконо­мічної, соціальної, екологічної, а також добро­буту громадян країни. У цьому розумінні зведен­ня змісту повітряного права тільки до підгалузі або правового інституту транспортного права не розк­риває його місця і ролі у системі права України.

З огляду на це доцільно акцентувати увагу на проблему цілісності повітряного права. Цілісність права взагалі виступає як принцип його існуван­ня. В сучасній теорії часто розуміння повітряного права вкладають у термін «законодавство». Проте віднесення того або іншого нормативного акту до певної системи залежить не тільки від змісту само­го нормативного акту, але й від розуміння поняття «законодавство». З цього приводу можна зазначи­ти, що в сучасній теорії права склалось декілька типів розуміння категорії «законодавство», зокрема:

■ як таке, що включає в себе тільки закони і за­конодавчі акти;

■ таке, що охоплює законодавчі й урядові акти нормативного змісту;

■ і, нарешті, таке, що охоплює всі існуючі нор­мативні акти, тобто закони і підзаконні акти [10, с. 78-82].

Наприклад, в сфері використання повітряного простору окрім базового закону - «Повітряного кодексу України» - активно напрацьовуються підзаконні акти, що регулюють специфіку діяль­ності цивільної авіації, та норми інших галузей права. Таким чином, повітряне право вміщує блоки законодавства, які регулюють відносини в інших сферах суспільного життя.

Отже, повітряне право України, на наш погляд, сформоване як комплексна галузь права. Аналізу­ючи його структуру, слід звернути увагу на те, що воно вміщує:

■ норми конституційного права (суверенітет над повітряним простором);

■ норми цивільного права (право власності на по­вітряне судно, перевезення пасажирів, пошти; орен­да повітряного судна; цивільна відповідальність перевізника і власника повітряного судна; види авіаційного страхування тощо);

■ норми адміністративного права (порядок лі­цензування авіаційних робіт та сертифікації авіа­компаній, порядок реєстрації повітряних суден, аеро­дромів та аеропортів; адміністративна відпові­дальність);

■ норми кримінального права (відповідальність за особливо тяжкі правопорушення, наприклад за­хоплення повітряного судна);

■ норми господарського права (господарська і комерційна діяльність, авіаційні роботи);

■ норми екологічного права (регулювання ви­промінювання та шумів, екологічних забруднень, спричинених підприємствами авіації).

■ норми земельного права, які не включені в про­ект Повітряного кодексу, а існують в інших норма­тивних актах (відведення земель для авіації, пра­вовий режим земель авіації) тощо.

На нашу думку, в сучасних умовах вже давно назріла необхідність визнати повітряне право Ук­раїни самостійною галуззю права, враховуючи специфіку та інтенсивність правового регулюван­ня. Аргументом на користь такої пропозиції може бути факт, що в сучасному праві України окрім тра­диційних галузей права, наприклад, конституцій­ного (державного), адміністративного, криміналь­ного, цивільного, трудового, кримінально-проце­суального, цивільно-процесуального та інших ство­рюються та виокремлюються нові галузі - госпо­дарське, підприємницьке, земельне, екологічне то­що. Виокремлення же повітряного право як умов­но автономної підсистеми в загальній системі права України зумовлено його специфічними ознаками, за якими воно відрізняти серед різних галузей права:

■ повітряне право за роки незалежності у на­ціональної системи права вже історично сформу­валося як підсистема - за сукупністю нормативно - правових актів з умовно самостійною функцією, обумовленою правовою природою держави як су­верена повітряного простору;

■ повітряне право України як система формуєть­ся не як сукупність, а як множина правових прин­ципів та норм, що у своїй єдності утворюють нову якість відносин, пов’язаних із застосуванням дер­жавою гарантій щодо використання її повітряного простору та участю у використанні міжнародного повітряного простору;

■ повітряне право України має достатньо високий рівень систематизації у формі кодексу (Повітряного кодексу України) з рецепцією та інтеграцією у нього принципів і норм міжнародних конвенційних поло­жень, рекомендованої практики ІКАО, що регулю­ють відносини у повітряному просторі;

■ повітряне право України має специфічні озна­ки у правовідносинах, що визначається у застосу­ванні спеціальними суб’єктами у повітряному про­сторі України особливого права з різними цілями;

■ повітряне право України наділено особли­вістю відносин права власності стосовно повіт­ряного простору (атмосферне повітря, як і земля, її надра, водні та інші природні ресурси в нашій країні є об’єктом права власності українського народу);

■ повний і виключний суверенітет на повітря­ний простір України належить тільки державі, що формує специфічні ознаки правового статусу всіх інших суб’єктів повітряного права лише як корис­тувачів повітряного простору;

■ повітряне право України містить притаманні тільки йому правові норми та правові категорії сто­совно визначення суб’єктних та об’єктних галузе­вих ознак (наприклад, авіаційний персонал, пілот, екіпаж повітряного судна, експлуатант авіаційної техніки, повітряний транспорт, повітряне судно, авіаційні правила, аеропорт, аеродром, повітряна траса та інші);

■ повітряний простір, як предмет правовідно­син, обумовлює функціональний зв’язок всіх струк­турних елементів повітряного права України як цілісної системи.

Література

1. Тодоров И. Я., Субботин В. Н, Филонов А. В. Между­народное публичное право: Учебн. Пособие. - К.: Знання,

2005. - 414 с.

2. Повітряний кодекс України. Закон України від 04.05 1993 №3167-ХІІ (в ред. ЗУ від 21.10.1997, № 590/97-ВР).

3. Волков М. М. Советское воздушное право Ч. 1. Об­щая. Учебное пособие. - Л.: Ленкнига, 1969. - 50 с.

4. Дежкин В. Н. Воздушный кодекс СССР 1983 г. и ре­гулирование правоотношений в гражданской авиации // Государственное управление и право: история и совре­менность. Межвузовский сб. - Л.: Изд. Ленинградского ун-та, 1984. - С. 57-66.

5. Повітряний кодекс України. Проект. (станом на 15 січня 2009 р).

6. Конституція України: Офіційне видання. - К.: Міністерство юстиції України, 2006.

7. Теорія держави і права. Навч. посібник / За заг. ред.

В. В. Копейчикова і С. Л. Лисенкова. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 290 с.

8. Транспортне право України: Навч. посіб. / За заг. ред. В. К. Гіжевського, Е. Ф. Демського. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 416 с.

9. Анцелевич Г. О., Покрещук О. О., Ковалевська Л. І. Міжнародно-правова регламентація транспортних пере­везень. - К.: Зовнішня торгівля, 2004. - 130 с.

10. Бобровник С. В., Богінич О. Л. Система законодав­ства України: актуальні проблеми та перспективи розвит­ку. - К.: Наукова думка, 1994. - 315 с.

А. А. Козловский, З. И. Боярская

Развитие концепции воздушного права Украины: история и современность.

В статье анализируется формирование институтов воздушного права в СССР и Украине, современные перспективы становления воздушного права Украины как самостоятельной отрасли права.

A. A. Kozlovsky, Z. I. Boyarskaya

The development of the concept of air spaces right of Ukraine: history and modernity.

The development of a concept of the air Law of Ukraine: history and modernity. The formation of branch of the air law in the USSR and Ukraine and the contemporary prospects of becoming of the air law as an independent institu­tions of law are analysed in article.