joomla
РОЗУМІННЯ «ДЕМОКРАТІЇ» ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ НА ШЛЯХУ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ
Юридичний вісник. Повітряне і космічне право

УДК 34: 001 (477) (045)

А. М. Колодій, доктор юридичних наук, професор кафедри конституційного і адміністративного права Національного авіаційного університету

У статті досліджується поняття «демократі», розкриваються її ознаки та джерела за­хисту прав людини і громадянина, а також за результатами проведених досліджень пропону­ються заходи для забезпечення процесу Європейської інтеграції України.

Ключові слова: демократія, верховенство права, права людини, європейська інтеграція



У наш час демократія стає адекватною тим новим проблемам, що їх висуває перед людством сучасний стан цивілізації. Найпов­нішого розвитку вона набуває у процесі фор­мування громадянського суспільства і право­вої держави. Загалом, демократія (грец. demokratij - народовладдя, від demos - народ і kratij - влада) - форма організації суспіль­ства, його державно-політичного устрою, що ґрунтується на визнанні народу джерелом влади, послідовному здійсненні принципу рівності і свободи людей, їх реальної участі в управлінні справами держави і суспільства. Демократія вимагає, щоб влада цілком нале­жала народові. Він здійснює її безпосередньо шляхом прямої участі у вирішенні державних і громадських справ (референдуми, плебісци­ти, демонстрації, мітинги, збори громадян, на­родні ініціативи тощо) або через обраних ним представників (депутатів) у представницькі органи державної влади і місцевого самовря­дування. Через інститути народних засіда­телів і присяжних відбувається участь грома­дян у здісненні судової влади.

Справжній демократії властиві наступні ознаки.

По-перше, демократія - це не тільки фор­мальна рівність правових можливостей, але насамперед їх всебічне забезпечення. Форму­ла, «народ є джерелом влади» стає не просто декларацією, а фактичним станом справ у суспільстві.

По-друге, демократія передбачає повагу до права і закону, наявність у суспільстві ста­лої законності і міцного правопорядку, послі­довне здійснення принципу поділу державної влади з її функціональними формами на зако­нодавчу, виконавчу й судову.

По-третє, демократії притаманні широкі асоціативні зв’язки на всіх рівнях суспільного життя, інституційний і політичний плюралізм: партії, профспілки, народні рухи, масові об’єд­нання, асоціації, спілки, товариства, які об’єдну­ють людей за різноманітними інтересами і на­хилами. Інтеграційні процеси слугують розвит­кові державності, демократичним засадам усьо­го суспільного життя, а також свободи особи.

По-четверте, участь народу в управлінні справами суспільства і держави, за умов де­мократії, стає справді масовою. Складається ситуація, коли об’єкти і суб’єкти управління ніби збігаються.

По-п’яте, здійснюючись з волі більшості, демократичне управління водночас враховує також інтереси меншості, використовуючи метод погодження рішень під час їх вироб­лення і прийняття.

По-шосте, у демократичній державі існує розподіл повноважень між центром і місцеви­ми органами влади. Перші вирішують питан­ня, від яких залежить існування всього сус­пільства, його життєздатність: екології, роз­поділу праці в міжнародному, регіональному співтоваристві, запобігання конфліктам, то­що, другі - забезпечують вирішення питань місцевого самоврядування, економічного, соціального і духовного життя людей у міс­тах, селищах, селах. Таким чином перестає існувати проблема концентрації і монополіза­ції влади у суспільстві і державі.


По-сьоме, демократія є об’єктивною умо­вою формування і функціонування грома­дянського суспільства і правової держави, во­на сприяє процесам їх повноцінного існуван­ня та подальшого зміцнення.

Основи демократії, її головні інститути, умови її утвердження і функціонування виз­начаються, як правило, в Основних Законах держави. Так, у ст. 1 Конституції України про­голошено, що вона є суверенною і незалеж­ною, демократичною, соціальною і правовою державою.

Верховенство права здебільшого розумі­ється, як принцип, що передбачає панування права у життєдіяльності громадянського сус­пільства і функціонуванні правової держави.

Принцип верховенства права зафіксова­ний у частині 1 ст. 8 Конституції України, яка закріплює, що «В Україні визнається і діє принцип верховенства права». Тобто, саме він у нашій країні має визначати умови життє­діяльності усього соціального організму, зок­рема порядок створення, існування і функ­ціонування державних органів і громадських організацій, соціальних спільностей, відно­шення до них, а також між собою окремих громадян, тощо. Саме завдяки цьому він має модифікуватися у різних сферах функціону­вання держави і права, наприклад, у правоу - творенні, правореалізації, правоохоронні.

Принцип верховенства права має осново­положне значення для правової системи Ук­раїни, як до речі і будь-якої іншої країни, ос­кільки він, насамперед, означає, що:

1) не держава створює право, а навпаки, право є основою організації і життєдіяльності держави в особі її органів і посадових осіб, інших організацій;

2) не держава надає права і свободи люди­ні, а народ створює право щоб, насамперед, об­межити ним державну владу. Адже, як відомо, в правовій державі владі притаманні деякі межі, які вона не може переступити. Обмеженість влади у правовій державі створюється визнан­ням за особою непорушних та недоторканних прав, розподілом влад, чітким визначенням компетенції її структурних одиниць і т. ін.;

3) право утворюється інституціями гро­мадянського суспільства в процесі повсяк­денного його функціонування, а держава ли­ше офіційно визнає, формалізує та надає пра­ву загальнообов’язкову силу, систематизує та охороняє його;

4) розмежовується право і закон та утвер­джується верховенство права по відношенню до закону;

5) право і держава розглядаються, як са­модостатні і відносно незалежні соціальні явища, які мають власну історію, закономір­ності існування та функціонування;

6) в основі права завжди перебуває ідея справедливості, яка змінюється у часі і про­сторі, а в основі закону - суб’єктивна воля за­конодавця, яка не завжди відповідає цій ідеї;

7) визнаються джерелами права політика, економіка, звичаї, традиції, релігія, договори, етика, естетика, наукова доктрина, суспільні інтереси та відносини, психологія, наступ­ність, запозичення, а джерелами законів, ви­ключно тільки, нормативні звичаї, норма­тивні договори, нормативно-правові акти, су­дові та адміністративні прецеденти;

8) дослідження права, законодавства, суспільства, держави здійснюється не лише з позицій нормативізму та позитивізму, але й із врахуванням положень інших концепцій про - ворозуміння, а саме теорії природного права, історичної, соціологічних, психологічних, фе­номенологічних, інтегративних, екзистенціо - налістських та інших теорій, тощо.

Принцип верховенства права є основою для функціонування принципу верховенства закону, підґрунтям якого є частина 2 ст. 8 Конституції України у якій проголошено, що «Конституція України має найвищу юридич­ну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції Ук­раїни і повинні відповідати їй». При цьому під принципом верховенства законів, здебіль­шого, розуміють принцип у відповідності до якого закон має вищу юридичну силу стосов­но всіх інших нормативно-правових актів та джерел юридичного, тобто державою вста­новленого (позитивного) права.

Окрім цього хотілося б наголосити, що при втіленні вимог принципів верховенства права та верховенства законів у систему національного законодавства і особливо у за­конодавчий процес необхідно звернути увагу та врахувати наступні факти:

1) вимагає якісного удосконалення про­цес розробки, прийняття та набуття чинності нормативно-правовими, правозастосовчими та правоінтерпретаційними актами. Його можна було б забезпечити шляхом прийняття таких нормативно-правових актів, якими могли б стати Закони України «Про правові акти України», «Про нормативно-правові ак­ти України», «Про закони та законодавчу діяльність в Україні», «Про Регламент Вер­ховної Ради України», тощо. Загалом, у сучас­ній вітчизняній юридичній теорії та практиці все частіше формулюється висновок про доцільність прийняття Законодавчого кодек­су України;

2) існуюче, в сучасній Україні, законодав­ство важко назвати системою, більш адекват­ним для визначення такого його стану є термін «масив законодавства», а тому в цей період головним завданням правової науки та практики є розробка обґрунтованої моделі системи національного законодавства саме на підставі принципів верховенства права та за­конодавства. При цьому моделюючи систему національного законодавства згідно прин­ципів верховенства права та законодавства, ієрархії та субординації вважливо осмислити та вирішити наступне:

А) первинною у цій системі є Конституція України і на це прямо вказує, уже цитована, частина 2 ст. 8 Основного Закону. Але варто згадати, що згідно ст. 135 Конституції Украї­ни Автономна Республіка Крим теж має Кон­ституцію, яку приймає Верховна Рада Авто­номної Республіки Крим та затверджує Вер­ховна Рада України не менш як половиною від конституційного складу Верховної Ради України. З приводу чого можна констатувати, що місце Конституції Автономної Республіки Крим в системі національного законодавства визначено вкрай не вдало, адже за процеду­рою прийняття її скоріше можна віднести до звичайних законів, але за предметом, сутніс­тю, змістом, значущістю тих суспільних від­носин, які нею регулюються та охороняються вона належить саме до Основних Законів;

Б) наступними за юридичною силою є за­кони про внесення змін до Конституції Украї­ни, тобто конституційні закони, які передба­чені Розділом ХІІІ Основного Закону Украї­ни. Але варто врахувати, що в Конституції та законодавстві України відсутня навіть їх офіційна назва, не сформульовано їх визна­чення, ознак, тощо. До того ж, аналіз ста­тей 154-155 та 156 Розділу ХІІІ Конституції України переконує, що у них йдеться про два види конституційних законів, які відрізня­ються між собою саме за процедурою їх прий­няття. А отже, враховуючи це, треба також визначити їх місце в системі законодавства та врегулювати співвідношення між собою;

В) далі, напевно, що мають називатися за­кони, ухвалені парламентом за процедурою, встановленою Конституцією України щодо за­конів про державні символи України, це зокре­ма ст. 20 Конституції України. Ми вважаємо, що є усі підстави визнавати такі закони ор­ганічними з огляду на процедуру їх прийняття, але це, знову ж таки, вимагає їх офіційного визнання та нормативної регламентації сто­совно визначення, ознак, видів, тощо;

Д) четверте місце, за юридичною силою, займають звичайні закони, тобто ті, які, від­повідно до ст. 91 Конституції України, Вер­ховна Рада України приймає більшістю від її конституційного складу;

Е) наступними, в системі законодавства України, необхідно визнавати чинні міжна­родні договори, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України і які, відповідно до ст. 9 Конституції України є час­тиною національного законодавства України. При цьому варто звернути увагу на ту обста­вину, що вітчизняний Основний Закон, на превеликий жаль, не встановлює пріоритету загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права, як це робить, наприклад, «Декларація про державний суверенітет України» від 16 липня 1990 року та багато інших законодавчих, нині діючих, актів. Переконані, що визнання пріоритету загальновизнаних норм міжна­родного права перед нормами внутрішньо­державного права, особливо в гуманітарній сфері є корисним і вкрай необхідним;

Є) певно, що до системи законодавства необхідно віднести і акти, які приймаються всеукраїнським референдумом. З цього при­воду звертає на себе увагу ст. 1 Закону Ук­раїни «Про всеукраїнський та місцеві рефе­рендуми» від 3 липня 1991 року, яка встанов­лює, що «Референдум — це спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів, інших рішень з важливих питань за­гальнодержавного і місцевого значення. За­кони, інші рішення, прийняті всеукраїнським референдумом, мають вищу юридичну силу по відношенню до законодавчих актів Вер­ховної Ради України...».

Втім варто визнати, що за відсутності су­часних законодавчих актів «Про всеукраїн­ський референдум», «Про місцеві референду­ми» місце і роль актів всеукраїнського рефе­рендуму визначена вкрай погано;

Ж) вимагає вирішення проблема про спів­відношення із системою національного зако­нодавства висновків Конституційного Суду України з питань офіційного тлумачення Конституції України та законів України та рішень Конституційного Суду України щодо конституційності законів або їх окремих по­ложень. З приводу цієї проблеми думки вітчизняних вчених є абсолютно полярними. Одні стверджують, що висновки Консти­туційного Суду України, особливо з питань офіційного тлумачення Конституції та зако­нів України є невід’ємною складовою самої Конституції та відповідних законів України, а висновки Конституційного Суду України з питань офіційного тлумачення Конституції України в системі національного законодав­ства, за їх юридичною силою, навіть переду­ють конституційним законам. Стосовно рішень Конституційного Суду України щодо конституційності законів або їх окремих по­ложень то ця група вчених, найбільш часто, згадує, що існує не тільки позитивна, але й негативна правотворчість. Інші вітчизняні правники вважають, що вищезазначені вис­новки та рішення Конституційного Суду Ук­раїни є особливими правоінтерпретаційними актами і вони жодним чином не належать до чинної системи національного законодавства;

З) певно, що до системи національного за­конодавства необхідно відносити і чинні дек­рети Кабінету Міністрів України, які прийма­лися в порядку делегованої законотворчості.

Що стосується прав людини то найбільш важливим завданням, опісля їх закріплення в Конституції України, є їх гарантування та за­хист. При цьому у сучасній гуманітарній на­уці розрізняють загальносоціальні та спеціа­льно-юридичні джерела захисту прав та сво­бод людини і громадянина. Коли ведуть мову про загальносоціальні то мають на увазі, на­самперед, біосоціальну самозахисну сутність людини, політичні, економічні та духовні явища, процеси та інститути, що захищають права та свободи людини і громадянина, то­що. Під спеціально-юридичними джерелами розуміють, передусім, систему нормативно - правових актів, орієнтованих на захист прав та свобод людини і громадянина.

А тому, переслідуючи ціль, системного та логічного викладення наукового матеріалу я спочатку охарактеризую основні, на мій по­гляд, загальносоціальні а потім спеціально - юридичні джерела захисту прав та свобод лю­дини і громадянина.

Здається, що найбільш важливими загаль - носоціальними джерелами захисту прав та свобод людини і громадянина варто визнати:

По-перше, наявність узгодженої та цент­ралізованої системи захисту прав та свобод людини і громадянина. Мається на увазі існу­вання єдиного центру який би займався захи­стом, об’єднував та консолідував, планував та узагальнював результати захисної діяльності. Разом з тим необхідно визнати, що на загаль - носоціальному рівні в Україні відсутня єдина та централізована система захисту прав і сво­бод людини і громадянина.

По - друге, основним загальносоціаль - ним джерелом захисту прав та свобод людини і громадянина у міжнародній гуманітарній сфері вважають існування повноцінного гро­мадянського суспільства. Але, разом з тим, змушений констатувати, що на рівні націо­нального суспільства, викликає найбільший жаль той факт, що до цього часу вітчизняне суспільство не навчилося відстоювати та за­хищати свої права та свободи.

По-третє, основним загальносоціальним джерелом захисту прав та свобод людини і громадянина у сучасному світі необхідно виз­нати цивілізовану державу. Але Українська держава ще не сформована, як дійсно право­ва, демократична та соціальна де насамперед держава пов’язана соціально-справедливим правом, народ є дійсним і єдиним джерелом влади і саме вона, в першу чергу, забезпечу високий, або хоча б достатній рівень життя населенню.

З моєї точки зору найбільш важливими спеціально-юридичними джерелами захисту прав та свобод людини і громадянина варто визнати:

По-перше, Конституцію України, яка як одне з основних джерел захисту прав та сво­бод людини і громадянина майже не присвя­чує цій проблемі окремих статей. Так у її ст. 3, Розділу І йдеться лише про утвердження і за­безпечення прав і свобод людини.

До того ж кидається у вічі те, що статті Конституції України покладають справу за­хисту на саму людину і громадянина, тобто суб’єкта (носія) прав і свобод, які можуть бу­ти порушеними. У них, на превеликий жаль, ніколи не йдеться про те, що захист є не пра­вом людини, а обов’язком суспільства та дер­жави, їх інституцій.

По-друге, наступним за важливістю дже­релом захисту прав та свобод людини і грома­дянина могла би стати Концепція реалізації та захисту прав та свобод людини і громадя­нина. Мова фактично йде про необхідність відпрацювання єдиної Концепції реалізації та захисту прав та свобод людини і громадяни­на, до створення якої неодноразово бралися Верховна Рада України, Міністерство юстиції України і яка б могла бути прийнятою у формі закону або іншого нормативно-право­вого акту та об’єднати зусилля усіх соціаль­них інститутів у цьому напрямку. На підставі і упродовж згаданої Концепції можна було б розробити і прийняти ще цілий ряд норма­тивних актів (наприклад, Соціальний кодекс або Кодекс прав, свобод та обов’язків людини і громадянина в Україні, Закони України «Про осіб без громадянства», «Про правовий статус іноземців в Україні», тощо).

По-третє, одним із найбільш важливих спеціально-юридичних джерел захисту прав та свобод людини і громадянина необхідно визнати міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, з питань прав людини. Але Консти­туція України, зокрема частина 2 ст. 9, не виз­нає їх пріоритету по відношенню до націо­нального законодавства України навіть у цій сфері життєдіяльності суспільства. Це, та ряд інших причин, зумовлюють те, що і представ­ники юридичної науки і практичні працівни­ки не звикли керуватися міжнародними дого­ворами в галузі прав людини. Майже відсутні видання доктринального (наукового) тлума­чення міжнародних договорів, ще менше по­силань на статті міжнародних договорів при юридичній кваліфікації поведінки соціаль­них суб’єктів юристами-практиками. Міжна­родні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України не зазнали національної офіційної систематизації, на­приклад у вигляді кодифікації.

Європейська інтеграція України — це розвиток політичних, економічних, культур­них та інших відносин України з Європейсь­ким Союзом, який є її стратегічною зовніш­ньою функцією і який має зумовити набуття Україною повноправного членства в цій міжнародній організації.

Для забезпечення процесу Європейської інтеграції України у сфері формування і функціонування вітчизняної держави, насам­перед, необхідно:

1. Створити і прийняти Закони України «Про нормативно-правові акти», «Про зако­ни і законодавчу діяльність», «Про Верховну Раду України», «Про тимчасові спеціальні та тимчасові слідчі комісії Верховної Ради Ук­раїни», «Про депутатські фракції», «Про пар­ламентську опозицію», «Про центральні ор­гани виконавчої влади». Загалом, ст. 19 Кон­ституції України доповнити частиною 3 у якій передбачити, що державні органи їх ок­ремі структурні підрозділи не мають права функціонувати, якщо їх статус не врегульова­но окремим Законом України, який має відповідати Конституції України.

2. Осучаснити та прийняти у новій редак­ції Закони України «Про Президента Украї­ни», «Про прокуратуру», «Про місцеві дер­жавні адміністрації», «Про міліцію», «Про державну службу».

3. Прийняти Регламенти Кабінету Мі­ністрів України, Рахункової палати, усіх ін­ших органів державної влади, тим самим вре­гулювавши не тільки статус але й процедуру їх діяльності.

4. Позбавити народних депутатів, проку­рорів, членів Колегії Рахункової палати, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та його секретаріату, Представ­ництва Президента України в Автономній Ре­спубліці Крим пільг, переваг, спеціальних процедур при притягненні до юридичної від­повідальності. Загалом кидається у вічі, що абсолютна більшість категорій державних службовців користуються недоторканністю, пільгами, перевагами при притягненні їх до юридичної відповідальності.

5. Запровадити двопалатну структурно - організаційну модель Парламенту України, передбачивши, що верхня палата формується на підставі мажоритарної виборчої системи, зменшити кількість парламентарів.

6. Чітко визначити правовий статус Пре­зидента України, виходячи з того, що в ст. 6 Конституції Україні, де йдеться про поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, за нього навіть не згадується. Не­обхідно також вирішити питання про місце і роль у механізмі державної влади Представ­ництва Президента України в Автономній Ре­спубліці Крим та Ради національної безпеки і оборони України.

7. У ракурсі втілення принципу роз­поділу влад, чітко розподілити компетенцію Кабінету Міністрів України і центральних ор­ганів виконавчої влади на користь останніх.

8. Для забезпечення реальної самостій­ності і незалежності судової влади, запровади­ти інститут безпосередніх виборів суддів місце­вих судів після того, як, призначені Президен­том України, вони відпрацюють певний час.

9. На конституційному рівні передбачити створення і основи функціонування самос­тійної контрольно-наглядової влади.

Для забезпечення процесу Європейської інтеграції України у сфері формування і функціонування вітчизняного суспільства, передусім, необхідно:

1. Внести зміни до Розділу 1 Конституції України присвятивши окремі статті інституту громадянського суспільства, адже є парадок­сом те, що проголосивши себе правовою дер­жавою Україна жодного разу у тексті Основ­ного Закону не згадала за громадянське суспільство.

2. Створити й прийняти Закони України «Про збори, мітинги, походи і демонстрації», «Про народну референтну ініціативу», «Про народну законодавчу ініціативу», «Про національно-культурну автономію», «Про те­риторіальну громаду», «Про територіальний устрій», «Про комунальну власність», «Про приватну власність», «Про місцевий бюд­жет», «Про корінні народи», «Про місцеву міліцію», «Про мирові суди» і тим самим створити можливість впливу вітчизняного громадянського суспільства на державу.

3. Осучаснити та прийняти у новій ре­дакції Закони України «Про всеукраїнській референдум», «Про місцеві референдуми», «Про місцеве самоврядування», «Про націо­нальні меншини».

4. Створити єдину Концепцію забезпе­чення прав, свобод, обов’язків і законних ін­тересів людини і громадянина і таким чином забезпечити послідовність, системність і ком­плексність вирішення даного завдання. А у перспективі створити і прийняти Соціальний кодекс України.

5. Слід активно пропагувати, а можливо навіть і вчити самих громадян відстоювати свої права, використовуючи правосуддя, можливість звернення до вітчизняних дер­жавних органів і міжнародних та національ­них недержавних органів і організацій.

6. Встановити принцип прямої дії норм міжнародного права у сфері охорони і забез­печення прав людини і привести у відповід­ність з ним національне законодавство.

Беззаперечно, що процес Європейської інтеграції України вимагає здійснення і ін­ших заходів. Але нам вкрай необхідно систем­но, комплексно і послідовно реформувати вітчизняні суспільство і державу. Лише такий підхід забезпечить успіх.



А. Н. Колодий

Понимание «демократии» и обеспечения прав человека на пути к европейской интеграции Украины

В статье исследуется понятие «демократии», раскрываются её признаки и источники защиты прав человека и гражданина, а также за результатами проведённых исследований предлагаются способы для обеспечения процесса Европейской интеграции Украины.

In a article an author explored a definition of “ democracy», analyzed it’s features and sources of human and citizen rights protection and also an author gave a ways of providing process of European integra­tion of Ukraine.