joomla
ІМПЕРАТИВНИЙ МАНДАТ ЯК ФОРМА ВЗАЄМОВІДНОСИН ДЕПУТАТА І ВИБОРЦІВ
Юридичний вісник. Повітряне і космічне право

УДК 342.534.1 (045)

Г. В. Задорожня, кандидат юридичних наук, доцент кафедри конституційного та адміністративного права Юридичного інституту «ІПКП» Національного авіаційного університету

Юридичний інститут «Інститут повітряного і космічного права» НАУ

У статті автор досліджує законодавчі основи посилення взаємного правового зв’язку депутата і виборців, аналізує необхідність посилення відповідальності народного представника перед народом України.

Ключові слова: імперативний мандат, правовий зв'язок, виборці, народний представник.



Зауважимо, що в сучасній юридичній літе­ратурі дана проблема неодноразово ставала об’єктом дослідження. Наукові обґрунтування деяких її сторін, зроблене М. В. Баглаєм,

В. Ф. Погорілком, О. Ф. Фрицьким, А. М. Ко­лодієм та іншими вченими, безперечно, заслу­говують на увагу. В своїх працях вони висвітлю­ють не лише загальні засади конституційно- правового статусу народних депутатів, а й виз­начають відповідні напрямки оптимізації їх діяльності. Разом з тим, існуюча система взаємовідносин депутата і виборців в Україні далека від прийнятної, позаяк зв’язок між вка­заними суб’єктами правовідносин практично обмежується рамками передвиборчого процесу. Відтак виникає питання: у який спосіб можна посилити взаємний правовий зв’язок народного депутата і виборців, які важелі впливу є найбільш оптимальними з огляду на посилення відповідальності народного представника перед народом України? Саме ці проблемні питання лягли в основу дослідження даної публікації.

Дослідження виокремлених проблем здійснювалося на основі використання відпо­відних методів, зокрема, застосування методів логічного аналізу та синтезу допомогло визна­чити не лише змістовне наповнення поняття «імперативний мандат», а й визначити тенден­ції розвитку сучасної моделі представництва та парламентаризму.

Примітно, що поняття «імперативний ман­дат» як на доктринальному рівні, так і в свідо­мості громадян продукується в тісному взаємо­зв’язку з депутатським мандатом. В юридичній літературі висловлюються різні думки з приво­ду не лише сутності депутатського мандата, а й форм та складових його елементів. На переко­нання окремих вітчизняних вчених, мандат (від лат. - наказ, доручення) - це документ, який засвідчує легітимність (законність) повнова­жень депутата представницького органу, а та­кож обсяг прав, повноважень та привілеїв депу­тата. Характер депутатського мандата зумов­лює депутатська недоторканність, право на ви­нагороду за депутатську діяльність, форма сто­сунків депутата з виборцями [1, с. 360].

Водночас протилежна позиція ґрунтується на тому, що депутатський мандат не є окремим письмовим документом, а є вираженою і зафіксованою в установленому законом поряд­ку волю народу на представництво певною осо­бою його інтересів у представницькому органі та здійснення цією особою покладених на неї повноважень [2, с. 190].

Аналізуючи зміст депутатського мандата, доцільно звернутися до правової позиції Кон­ституційного Суду України, висловленої ним у Рішенні в справі за конституційними подання­ми 49 народних депутатів України і виконавчо­го комітету Вінницької міської ради щодо офіційного тлумачення положень статей 38, 78 Конституції України, статей 1, 10, 12, ч. 2 стат­ті 49 Закону України «Про місцеве самовряду­вання в Україні» (справа про сумісництво посад народного депутата України і міського голови) від 6 липня 1999 р.

Конституційний Суд України (далі - КСУ), вирішуючи дану справу, дійшов виснов­ку, що термін «представницький мандат» обов’язково пов’язаний з обранням особи на по­саду, зокрема, народним депутатом України чи депутатом Верховної Ради Автономної Респуб­


Ліки Крим, депутатом сільської, селищної, міської, районної у місті, районної, обласної ра­ди з наданням їй відповідних повноважень, у тому числі виступати від імені виборців. Згідно з Конституцією України, представницький ман­дат мають народні депутати України (ч. 2 ст. 78), Президент України (ч. 4 ст. 103), депута­ти Верховної Ради Автономної Республіки Крим, а також депутати сільської, селищної, міської, районної, обласної ради, що прямо зу­мовлено представницьким характером цих ор­ганів (статті 136, 140, 141) [3, с. 837-842].

Зі змісту ст. 78 Конституції України та ви­щезгаданого Рішення КСУ випливає, що депу­татський мандат є одним з різновидів представ­ницького мандата (інші різновиди - представ­ницькі мандати Президента України та сільських, селищних, міських голів). Він набу - вається внаслідок народного волевиявлення і надає право його носієві від імені Українського народу здійснювати доручену йому державну владу, представляючи при цьому в представ­ницькому органі влади інтереси виборців (на­роду та виборців округу). Саме народне волеви­явлення, оформлене рішенням відповідної ви­борчої комісії, засвідчує перетворення пе­ресічного громадянина на представника народу.

На користь такої позиції свідчить інше Рішення КСУ, прийняте у справі за консти­туційним поданням Міністерства внутрішніх справ України, щодо офіційного тлумачення положень ч. 3 ст. 80 Конституції України (спра­ва про депутатську недоторканність) від

27 жовтня 1999 р.) [3, с. 850-855]. У цьому Рішенні КСУ на підставі системного аналізу змісту ст. 69, ч. 1 ст. 76, ч. 2 ст. 78 та ч. 4 ст. 79 Конституції України дійшов висновку, що особа обирається народним депутатом України та от­римує депутатський мандат внаслідок волеви­явлення виборців. Перед вступом на посаду на­родні депутати України складають перед Вер­ховною Радою України присягу (ч. 1 ст. 79 Кон­ституції України). Відмова скласти присягу має наслідком втрату депутатського мандата (ч. 3 ст. 79 Конституції України). Ці конституційні приписи дають підстави стверджувати, що на­родний депутат України свій мандат отримує за результатами виборів, засвідченими рішенням відповідної виборчої комісії про визнання на­родного депутата обраним. Таким чином, на підставі системного аналізу норм Конституції України КСУ дійшов висновку, що гарантії де­путатської недоторканності відповідно до поло­жень ч. 3 ст. 80 Конституції України поширю­ються на народних депутатів України з моменту визнання їх обраними за результатами виборів, засвідченими рішенням відповідної виборчої комісії, і до моменту припинення у встановле­ному порядку депутатських повноважень.

В юридичній літературі існує думка про те, що в основі виникнення депутатського мандата лежать дві підстави: 1) волевиявлення ви­борців; 2) добровільність прийняття депутатсь­кого мандата, проте єдиною підставою виник­нення депутатського мандата є факт обрання депутата в представницький орган [4, с. 22]. Во­левиявлення виборців як єдину підставу для виникнення депутатського мандата називає й інший вчений, зокрема, А. А. Безуглов. Він же наголошує на тому, що в демократичному суспільстві вибори є юридичним вираженням виникнення як представницького органу влади в цілому, так і кожного окремого депутатського мандата [5, с. 17].

Загалом цілком прийнятно, що сутність де­путатського мандата в юридичній літературі вбачається в специфіці відносин депутата з ви­борцями та в характері його відносин як з ра­дою, так і її органами, а також з іншими депута­тами.

Аналіз профільного законодавства і вітчиз­няного, і зарубіжного дає цілком обґрунтовані підстави стверджувати, що тенденцією розвит­ку сучасної моделі представництва та парла­ментаризму є поступова відмова від імператив­ного мандата на рівні загальнонаціонального представницького виборного органу, яким є парламент.

У відповідності із сучасною юридичною до­ктриною науки конституційного права, депутат у парламенті - представник усієї нації, повно­правний член колегії, який володіє владою на всьому просторі країни. Звідси випливає привілей невідповідальності депутата, тобто за­безпечення йому правової можливості захища­ти інтереси народу своєї держави, не побоюю­чись будь-яких юридичних наслідків для себе в результаті діяльності, пов’язаної з депутатсь­ким мандатом.

Зауважимо, що у контексті цієї доктрини побудовані конституційні моделі багатьох західноєвропейських країн, які ґрунтуються на прямій забороні імперативного мандата. Так, відповідно до ст. 104 Конституції Польщі, депу­тати є представниками народу і накази виборців їх не пов’язують. Конституція Словенії у ст. 82 регламентує, що парламентарі є обраними пред­ставниками всього народу, які не мають імпера­тивного мандата. У Конституції Чехії (ст. 26) визначено, що депутати здійснюють свій мандат особисто у відповідністю зі своєю присягою і не пов’язані ніякими вказівками [6, с. 503]. Не виз­нається інститут імперативного мандата і в Болгарії. Так, згідно зі ст. 67 Конституції Бол­гарії, народні представники представляють не лише своїх виборців, а й весь народ. Вони діють на основі Конституції і законів у відповідності зі своєю совістю та переконаннями. Не по­в’язані мандатом і не несуть юридичної відпо­відальності за голосування і політичні заяви в парламенті і його органах, відповідно до ст. 62 Конституції Естонії, і члени парламенту Ес­тонії. На подібних принципах побудовані і заса­ди традиційних демократій, зокрема Італії, Франції та інших країн. Водночас зауважимо, що невизнання імперативного мандата спос­терігається не лише на геополітичній карті Європи, а й на теренах колишнього Радянсько­го союзу. Наприклад, у Вірменії депутат не пов’язаний імперативним мандатом, керується своєю совістю та переконаннями (ст. 66 Кон­ституції Вірменії). Таким чином, законодавчий досвід зарубіжних держав у цьому аспекті є до­сить одновекторним, позаяк домінуючою є тен­денція до відмови від імперативного мандата членів парламенту.

Інститут імперативного мандата щодо пар­ламентарів відсутній і в законодавстві Україні. Загалом, відсутність законодавчого регламен­тування інституту імперативного мандата на конституційному рівні, а, зачасти, пряма вказів­ка на його заборону можна трактувати по-різно­му. І все ж постає питання: чи надихає на натх­ненну працю народного обранця як в стінах парламенту, так і за його межами, відсутність дієвого юридичного покарання за неналежне виконання чи невиконання ним своїх депу­татських обов’язків? Які інтереси він у першу чергу буде обстоювати - власні чи виборців? Відповідь на це питання має дуже риторичний характер, позаяк залежить не так і не стільки від правових норм, які містять відносно загальну формулу щодо цього представництва, як від рівня правосвідомості парламентарія.

Зауважимо, що проблема представництва, як проблема взаємозв’язку виборців з обраним ними депутатом залишає актуальною за ук­раїнських умов концепцію представництва, якою користується світ, починаючи з XVIII ст. Відповідно до якої, депутати краще знають і ро­зуміють інтереси своїх виборців, ніж вони самі. Ідеологом даної концепції став відомий англій­ський мислитель Е. Берк, який обґрунтував си­стему доказів на користь цієї тези наприкінці XVII ст. Ще в 1774 р. він заявив своїм виборцям у Брістолі, що щастя і слава представника поля­гає в тому, щоб підтримувати міцний союз, найтісніший зв’язок і необмежені контакти з його виборцями, а їхні побажання мають справ­ляти найбільший вплив на нього, думки ж ви­борців заслуговують всілякої поваги. Водночас народний обранець не зобов’язаний приносити в жертву виборцям, або будь-якій людині чи групі осіб свою об’єктивну думку, зріле суджен­ня про суспільні та державні справи. Представ­ник народу зобов’язаний слугувати нації не ли­ше своєю майстерністю, а й думками, тому він зраджує виборцям, якщо підкоряє свої думки волі соціуму. Депутат має бути носієм одного інтересу, а саме - всезагального, і керуватися не місцевими міркуваннями і перевагами, а тільки спільним благом, зумовленим загальною спра­ведливістю [7, с. 41- 42].

Зауважимо, що законодавче втілення дана концепція отримала в першій Конституції Франції 1791 р. Її автори вважали, що виборці є занадто малоосвіченими та неорганізованими, щоб повсякчасно давати депутатові належні, раціонально обґрунтовані настанови і вказівки. Відтак за таких умов народ править через кра­щих своїх представників, яких визначає за їхніми особистими заслугами. Отже, ця доктри­на базується на поєднанні інтересів виборців і депутата.

Однозначно негативними характеристика­ми цього процесу є дистанціювання інтересів депутатів і виборців, що проявляється в невико­нанні політиками своїх обіцянок, ігноруванні волі виборців. Водночас специфіка українсько­го виборчого корпусу полягає у відсутності електорального абсентеїзму, позаяк складе політичне, соціально-економічне становище в Україні активізує волевиявлення її громадян, що пов’язане насамперед з надіями пересічних громадян мати дієздатний патріотично налаш­тований парламент, який буде спроможний ефективно працювати, щоб забезпечити ук­раїнцям гідні умови життя.

З огляду на вищезазначене можна стверд­жувати, що в Україні зв’язки депутата з вибор­цями не мають жорсткого характеру, що зумов­лено наявним способом представництва, харак­тером діяльності представницьких органів вла­ди, відсутністю інституту відкликання депу­татів парламенту виборцями. Вважаємо, що за­стосування імперативного мандата в Україні на рівні парламенту, в умовах свавілля депутатсь­кого корпусу, його безвідповідального відно­шення до своїх прямих професійних обов’язків, є виправданим, проте нереальним. Справді, хто ж буде рубати сучок, на якому сидить?

Література

1. Конституційне право України: Під­ручник / За ред. Ю. М. Тодики, В. С. Журавсь - кого. - К.: Ін Юре, 2002. - 544 с.

2. Журавський В. С. Український парла­ментаризм на сучасному етапі: теоретико-пра - вовий аспект. - К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2001. - 248 с.

3. Конституційне законодавство України (законодавчі акти, коментар, офіційне тлума­чення): Зб. нормативних актів / Автори-упор.

С. В. Лінецький, М. І. Мельник, А. М. Рише - люк. - К.: Атіка, 2000. - 896 с.

4. Зиновьев А. В. Статус народного депута­та в СССР (проблемы теории и практики). - Л.: Изд-во ЛГУ, 1987. - 160 с.

5. Безуглов А. А. Советский депутат: госу­дарственно-правовой статус. - М.: Юрид. лит., 1971. - 224 с.

6. Конституции государств Европы: В 3 т. Т. 3 / Под общей ред. Л. А. Окунькова. - М.: НОРМА, 2001. - 792 с.

7. Савельев В. А. Капитолий США: про­шлое и настоящее. - М.: Мысль, 1989. - 304 с.



Г. В. Задорожная

Императивный мандат как форма взаимоотношений депутата и избирателей.

В статье автор исследует законодательные основы усиления взаимной правовой связи депутата и избирателей, анализирует необходимость усиления ответственности народного представителя перед народом Украины.

In the article an author explores legislative bases of strengthening of legal interconnection of deputy and electors, analyses the necessity of strengthening of responsibility of folk representative before the people of Ukraine.