joomla
РОЗМЕЖУВАННЯ ІНСТИТУТІВ ТРАНСПОРТНОГО І ПОВІТРЯНОГО ПРАВА
Юридичний вісник. Повітряне і космічне право

Ю. В. Корнєєв, Кандидат юридичних наук, доцент

Юридичний інститут «Інститут повітряного і космічного права» НАУ

У статті наведено розмежування та особливості окремих інститутів транспортного пра­ва, а саме: дорожнє законодавство, залізничне законодавство, повітряне законодавство, інсти­тут трубопровідного транспорту.



Ключові слова: дорожнє законодавство, ство, інститут трубопровідного транспорту.

Однією з особливостей транспортного за­конодавства є його структура. Комплексне транспортне законодавство складається з ок­ремих інститутів, які також є комплексними.

Для того, щоб визначити інститути транспортного законодавства слід звернутись до положень теорії права.

Система законодавства має кілька струк­турних «зрізів», виокремлення кожного з яких має у своїй основі той чи інший крите­рій. Залежно від цих критеріїв, вирізняють функціональну, горизонтальну, ієрархічну (вертикальну) структуру. Серед наведених видів структур перевага надана горизон­тальній структурі, до елементів якої належать галузі, інститути законодавства, нормативно-правовий акт, нормативно-правовий припис. Такий склад елементів виступає засобом існу­вання, вираження і організації структури змісту права на рівні системи.

Інститутом законодавства визначають су­купність взаємопов’язаних та взаємодопов­нюючих нормативно-правових приписів, спрямованих на регулювання відповідної уо­собленої сукупності суспільних відносин. Він може бути галузевим або міжгалузевим. Виз­начають і те, що важливим елементом струк­тури законодавства є комплексні інститути. Вони об’єднують нормативні розпорядження кількох галузей законодавства [2, с. 270-271]. Порівняння двох понять - міжгалузеві інсти­тути та комплексні інститути - дозволяє виз­начити їх тотожність. Слід чітко розрізняти галузі права і галузі законодавства, які утво­рюють комбінацію норм галузей права. Ком - залізничне законодавство, повітряне законодавплексне законодавство містить норми кіль­кох галузей права, які регулюють різні види суспільних відносин, і тому не мають власти­вих лише йому предмета і методу. До ком­плексного законодавства теорією права відне­сено транспортне право.

У структурі транспортного законодавства можна виділити окремі інститути:

- дорожнє законодавство;

- залізничне;

- повітряне;

- водне;

- законодавство, що регулює діяльність трубопровідного транспорту.

Такий склад інститутів виділений за оз­накою відокремленості сукупністю суспіль­них відносин у сферах діяльності окремих видів транспорту. Відокремленість обумов­люється предметом регулювання законодав­ством - окремими видами суспільних відно­син у межах єдиної сфери - сфери діяльності транспорту.

Першим з інститутів транспортного зако­нодавства назване дорожнє законодавство. Його нормативно-правовими актами регулю­ються суспільні відносини у сфері діяльності дорожнього транспорту. Ці суспільні відноси­ни мають певні особливості.

По-перше, предметом таких відносин є дорожній транспорт. Дорожній транспорт об’єднує кілька видів транспорту, які мають різну технічну базу, але об’єднані експлуа­тацією та дорожньою мережею загального ко­ристування. До видів дорожнього транспорту віднесені [12, с. 56]:


- автомобільний транспорт;

- міський електричний вуличний транс­порт (трамвай, тролейбус);

- немеханічний транспорт - використо­вується мускульна сила людини (велосипед) або тварини (гужовий, в’ючний).

Рухомий склад дорожнього транспорту містить автомобілі різного призначення (лег­кові автомобілі, автобуси, вантажні та спеціа­льні автомобілі) та мотоцикли; екіпажі міського електротранспорту (тролейбуси та вагони трамваю), гужові повози. У найближ­чий час планується використання електро­мобілів.

По-друге, особливості має склад учасни­ків таких відносин: транспортні засоби, учас­ники дорожнього руху, суб’єкти управління забезпеченням безпеки дорожнього руху, суб’єкти цивільно-правових відносин у сфері дорожнього транспорту.

Згідно з Законом України «Про дорожній рух» [8, ст. 338], транспортні засоби викону­ють функцію транспортування, перевезення вантажів і пасажирів.

Найбільше значення та питому вагу у складі дорожнього транспорту посідає авто­мобільний транспорт. Частина 1 ст. 2 Закону України «Про автомобільний транспорт» [7] встановлює, що автомобільний транспорт за­гального користування покликаний задо­вольняти потреби населення та суспільного виробництва в автомобільних перевезеннях.

Учасників дорожнього руху визначають як самостійну спільноту, члени якої викону­ють соціальні ролі водія, пішохода, пасажира [4, с. 11].

Суб’єкти управління загалом можна роз­глядати як певну систему, до складу якої вхо­дять елементи - конкретні органи державно­го управління: Кабінет Міністрів України, Міністерство транспорту України та його те­риторіальні органи (автотранспортні управ­ління), Державний департамент автомобіль­ного транспорту, Державна служба авто­мобільних доріг України, Міністерство внут­рішніх справ України (його структурний підрозділ - Державна автомобільна інспек­ція) та ін.

По-третє, у дорожньому транспорті існу­ють два економічних сектори: комерційний та некомерційний. Діяльність у галузі дорож­нього транспорту може здійснюватись як на професійній основі, так і громадянами в осо­бистих цілях. У комерційному секторі слід виділити два напрями транспортної діяль­ності: діяльність, метою якої є надання транс­портних послуг та виконання транспортних робіт (тоді, коли транспортна діяльність відноситься до основного виробництва) та транспортна діяльність, яка пов’язана із об­слуговуванням основного виробництва. Не - комерційна транспортна діяльність також має два напрями: діяльність, у зв’язку із вико­нанням службових та посадових обов’язків та транспортна діяльність власників транспорт­них засобів (або користувачів транспортного засобу) у особистих цілях, не пов’язаних із отриманням прибутку.

По-четверте, особливостями суспільних відносин є те, що вони об’єднують приватно­правові та публічно-правові відносини у сфері діяльності дорожнього транспорту. Публічно-правові - відносини у сфері дер­жавного управління безпекою дорожнього руху, адже рух дорожнього транспорту пови­нен бути безпечним для того, щоб транс­портні засоби виконували визначену чинним законодавством функцію транспортування, перевезення пасажирів і вантажів. Такі сус­пільні відносини мають три складові [3]:

- відносини, які виникають в процесі під­готовки до дорожнього руху (підготовка транспортних засобів перед виїздом на доро­гу, ремонт автошляхів, укріплення вантажів, які перевозяться тощо);

- відносини, що виникають в процесі пе­реміщення матеріального об’єкта (учасника дорожнього руху);

- відносини, що виникають в процесі по­рушення правил дорожнього руху - відпові­дальність за порушення правил дорожнього руху.

Крім цих відносин, до сфери діяльності дорожнього транспорту належать приватно­правові відносини. Наприклад, купівля-про - даж транспортного засобу, транспортні дого­вори (основні та допоміжні, зокрема догово­ри про перевезення пасажирів, вантажів, багажу транспортними засобами), зобов’я­зальні відносини зі страхування, відносини щодо спадкування та ін. [13].

Наступним інститутом транспортного за­конодавства визначене залізничне законодав­ство. Відповідними нормативними актами ре­гулюються відносини у сфері діяльності залізничного транспорту. Такі відносини ма­ють особливості, визначені їх предметом - сферою діяльності залізничного транспорту.

Законодавство, яке регулює діяльність залізничного транспорту, формувалось про­тягом майже 150 років. За часів, коли почи­нав будуватись Радянський Союз і руйнува­лось усе те, що стосувалось царської Росії, відносно залізничного законодавства зберігалась наступність. Це пояснювалось тим, що залізничний транспорт у Росії завжди був державною монополією, у зв’язку з чим не було потреби у його націоналізації. У сучасній Росії окремі нормативні акти, які регулюють діяльність залізничного транс­порту, містять норми, що уперше з’явились ще за часів Російської Імперії. Наприклад, Федеральний закон «Транспортный устав железных дорог Российской Федерации» (08.01.1998 р., № 2-ФЗ) - восьмий варіант російського статуту залізничних доріг. Попе­редні варіанти приймались у 1885 р., 1920 р., 1922 р., 1927 р., 1935 р., 1954 р. та 1964 р.

Статтею 1 Закону України «Про заліз­ничний транспорт» [9] визначено, що заліз­ничний транспорт - виробничо-технологіч­ний комплекс організацій і підприємств залізничного транспорту загального користу­вання, призначений для забезпечення потреб суспільного виробництва і населення країни в перевезеннях у внутрішньому і міжнарод­ному сполученнях та надання інших транс­портних послуг усім споживачам без обме­жень за ознаками форми власності та видів діяльності тощо. Крім залізничного транс­порту загального користування, Законом виз­начено існування промислового залізничного транспорту як транспортно-технологічного комплексу, який забезпечує системне пе­реміщення вантажів у процесі виробництва (між виробництвами, виробничими циклами, окремими операціями або підприємствами загалом) та взаємодію із транспортом загаль­ного користування.

Наведені норми-дефініції вказують на те, що у сфері діяльності залізничного транспор­ту існують такі групи суспільних відносин:

- ті, які виникають з приводу технічного обслуговування (регулюються, переважно, технічними нормами. Наприклад, Технічні умови навантаження і кріплення вантажів, які затверджуються Мінтрансом України відповідно до п. 5 Статуту залізниць України, затвердженим постановою Кабінету Мініст­рів України від 6 квітня 1998 р. № 457);

- публічно-правові;

- приватноправові.

Існує й інша точка зору щодо напрямів суспільних відносин в галузі залізничного транспорту: соціальна, культурна, навчальна та інші сфери [12, с. 191]. Вважається, що вка­зані сфери відносяться не так до залізничного транспорту, як до більш широкої сфери - еко­номічних відносин.

До публічно-правових належать, насам­перед, відносини у сфері державного управ­ління залізничним транспортом. Так, відпо­відно до Статуту залізниць України (п. 5), Мінтранс затверджує Правила перевезення вантажів, Правила перевезення пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України. Як приклад можна та­кож навести порядок встановлення охорон­них зон - ділянок землі, прилеглих до земель залізничного транспорту загального користу­вання і необхідних для забезпечення збере­ження, міцності та стійкості споруд, прист­роїв та інших об’єктів залізничного транспор­ту. Такий порядок, розмір охоронних зон, їх розміри і режим користування визначаються Кабінетом Міністрів України (ст. 6 Закону України «Про залізничний транспорт»).

Для обґрунтування можливості здійснен­ня суб’єктом підприємницької діяльності пе­ревезення пасажирів і вантажів залізничним транспортом, обслуговування і ремонт транс­портних засобів на залізничному транспорті обов’язковою є сертифікаційна діяльність, яка полягає у експертизі та підтвердженні ор­ганом із сертифікації характеристик та влас­тивостей продукції, послуг та процесів на залізничному транспорті України («Про за­твердження Положення про сертифікаційну діяльність на залізничному транспорті Украї­ни»: наказ Міністерства транспорту України від 01.06.1998 р. № 207).

Приватноправовими є, наприклад, дого­вірні відносини, що складаються щодо експ­луатації під’їзних колій, подачі та збирання вагонів, перевезення пасажирів та багажу, транспортне експедирування, перевезення вантажу тощо. Чинним законодавством виз­начено, що майно, закріплене за залізницями, підприємствами, установами, організаціями залізничного транспорту загального користу­вання, є загальнодержавною власністю. У ра­зі передачі в оренду, обмін та надання безкош­товно у тимчасове користування окремих об’єктів така передача здійснюється за пого­дженням з Укрзалізницею (ст. 5 Закону Ук­раїни «Про залізничний транспорт»).

Статутом залізниць (ст. 114) передбаче­но, що залізниця відшкодовує фактичні збит­ки, які виникли під час перевезення вантажу:

А) за втрату чи нестачу - у розмірі дійсної вартості втраченого вантажу чи його нестачі;

Б) за втрату вантажу, який здано для переве­зення з оголошеною вартістю - у розмірі ого­лошеної вартості, а якщо залізниця доведе, що оголошена вартість перевищує дійсну - у розмірах дійсної вартості; в) за псування і по­шкодження - у розмірах тієї суми, на яку бу­ло знижено його вартість. Поряд із відшкоду­ванням збитків у разі втрати вантажу залізни­ця відшкодовує стягнуту за цей вантаж пе­ревізну плату, якщо вона не включається до вартості втраченого вантажу.

Окремим інститутом транспортного за­конодавства визначений інститут повітряно­го законодавства.

image001Поняття «повітряний транспорт» широ­ко використовують, коли визначають ним транспортну діяльність, яка здійснюється у повітряному просторі із використанням як рухомого складу повітряних суден [11, с. 142]. У Повітряному кодексі України [5] це поняття не використовують у зв’язку з тим, що його дія спрямована на врегулювання від­носин щодо діяльності користувачів повітря­ного простору України з метою задоволення інтересів України та її громадян і забезпечен­ня безпеки авіації.

Авіація як галузь - це усі види підпри­ємств, організацій та установ, діяльність яких спрямована на створення умов та викорис­тання повітряного простору людиною за до­помогою повітряних суден.

Класифікація видів повітряних суден в авіації за ознакою призначення наведена на рис. 1.1.

Будь-яка юридична чи фізична особа, яка займається діяльністю, пов’язаною з розроб­кою, виробництвом, ремонтом і експлуа­тацією цивільної авіаційної техніки, повинна одержати від державного органу з питань сер­тифікації і реєстрації сертифікат, що підтвер­джує відповідність рівня технічної підготов­ки вказаної особи вимогам відповідних авіа­ційних правил України (ст. 5 Повітряного ко­дексу України). Державою передбачено про­цедуру обов’язкової сертифікації кожного ек­земпляру цивільного повітряного судна. Така сертифікація здійснюється з метою визначен­ня відповідності його конструкції, характери­стик та експлуатаційно-технічної докумен­тації вимогам, передбаченим правилами сер­тифікації цивільних повітряних суден Ук­раїни (ст. 17 Повітряного кодексу України).

Повітряне судно реєструється у державному реєстрі цивільних повітряних суден.

Отже, поняття «повітряний транспорт» використовують як те, уявлення про яке склалося у свідомості і воно чинним законо­давством не визначене. Законодавство визна­чає поняття «авіація», «повітряний простір» та «повітряне судно». Враховуючи вимоги чинного законодавства, доцільним було б ви­користання поняття «авіаційний транспорт».

Його складові: підприємства повітряного транспорту, що здійснюють перевезення паса­жирів і вантажів, аерофотозйомки, сільсько­господарські роботи, а також аеропорти, аеро­дроми, аероклуби, транспортні засоби, систе­ми управління повітряним рухом, навчальні заклади, ремонтні заводи цивільної авіації та інші підприємства, установи й організації не­залежно від форм власності, що забезпечують роботу авіаційного транспорту [11, с. 143].

Отже, повітряне законодавство - це су­купність нормативно-правових актів, які ре­гулюють відносини у сфері діяльності авіа­ційного транспорту. Окремі сфери таких відносин є цивільно-правовими, але певні є публічно-правовими. Як і у попередніх інсти­тутів транспортного законодавства, публічно - правовими є відносини, насамперед, у сфері державного управління. Так, уповноважени­ми державними органами встановлюються [11, с. 142]:

image002А) умови і порядок подання заявок на от­римання дозволів на польоти іноземних повітряних суден у державному просторі Ук­раїни;

Б) постійні маршрути для регулярних по­льотів іноземних літаків (міжнародні траси);

В) аеропорти, відкриті для приземлення іноземних літаків;

Г) вимоги до іноземних повітряних суден та їх екіпажів по забезпеченню безпеки по­льотів, правила польотів іноземних суден у повітряному просторі України.

Приватноправове регулювання здійсню­ється, наприклад, щодо договорів на переве­зення пасажирів, вантажів, багажу та пошти.

Послуги цивільної авіації можна розділи­ти на дві групи: ті, які здійснюються на основі договорів повітряних перевезень; послуги ае­родромів і аеропортів.

Види послуг цивільної авіації, які здійс­нюються на договірних засадах, наведений на рис. 1.2.

Наступним інститутом транспортного за­конодавства визначений інститут водного зако­нодавства, нормативно-правові акти якого ре­гулюють сферу діяльності водного транспорту.

Тобто постає питання про те, який саме це вид водного транспорту - морський чи річковий, морський чи внутрішній. Кодексом торговельного мореплавства України (ст. 13) взагалі передбачено існування морських су­ден і суден внутрішнього плавання. Разом з тим, підзаконними нормативними актами пе­редбачено також і наявність суден змішаного типу «річка-море» (постанова Кабінету Мі­ністрів України «Про вдосконалення техніч­ного, класифікаційного і судноплавного на­гляду на морському і річковому транспорті» від 8 червня 1998 р. № 814 (із змінами)).

image003image004image005З метою визначення підстав поділу вод­ного транспорту на морський та внутрішній доцільно здійснити аналіз і визначити їх відмінності (табл. 1.2).

За технічними можливостями, які є обме­жуючою умовою щодо використання суден, можна виділити:

- морські судна, сконструйовані та облад­нані для плавання у морі, що підтверджується відповідною бортовою документацією;

- судна змішаного плавання (типу річ­ка - море), які за своїми технічними харак­теристиками та оснащенню можуть плавати як у морях, так і у внутрішніх водах. Відповідно до конкретного району плавання мають на борту документацію, що відповідає морським суднам або суднам внутрішнього плавання;

- судна внутрішнього плавання, сконст­руйовані та обладнані для плавання тільки внутрішніми водами України та мають борто­ву документацію, встановлену для суден внутрішнього плавання.

За призначенням судна поділяють на па­сажирські, вантажопасажирські, вантажні різного призначення (універсальні сухогру - зи, балкари, танкери, газовози, контейнерово­зи, лісовози, рефрижератори), наливні судна, судна, призначені для перевезень небезпеч­них вантажів, буксири, пороми, промислові судна, рятувальні судна, дослідницькі судна, військові, прикордонні та ін.

За ознакою використання виділяють тор­говельні, риболовні, ядерні. У сфері діяль­ності водного транспорту існують такі види суспільних відносин:

- ті, регулювання яких здійснюється тех­нічними нормами (наприклад, технічний на­гляд за морськими суднами);

- публічно-правові (зокрема, у сфері дер­жавного управління водним транспортом);

- приватноправові (відносини власності на судна. Статтею 16 Кодексу торговельного мореплавства України передбачено, що судна України можуть перебувати у всіх формах власності. Тільки ядерне судно перебуває у державній власності. Приватноправовими є також відносини у сфері фрахтування суден, морського страхування. Крім того, передбаче­но цивільно-правову відповідальність, ци­вільний процесуальний порядок прийняття претензій та позовів).

Останнім інститутом транспортного за­конодавства названий інститут законодавст­ва, що регулює діяльність трубопровідного транспорту. Основним нормативно-правовим актом, який регулює цю сферу діяльності трубопровідного транспорту є Закон України «Про трубопровідний транспорт» від 15 трав­ня 1996 р. № 192/96-ВР [10]. Особливістю цього виду відносин є те, що трубопроводи експлуатують організації-власники та основі державних стандартів, технічних норм і пра­вил, а також локальних відомчих норматив­них актів. Трубопровідний транспорт може бути внутрішнім та міжнародним. Для збере­ження нафти, газу, продуктів їх переробки на підприємствах нафтопровідного транспорту споруджуються сховища. Транспортування нафти і нафтопродуктів підлягає державному регулюванню. Це стосується як України, так і Росії. Зокрема, відповідна норма прямо перед­бачена Федеральним законом «О естествен­ных монополиях» (17.08.1995 г. № 147-ФЗ). У Законі України «Про трубопровідний транспорт» відповідна норма прямо не перед­бачена, але ст. 6 визначено як основний прин­цип державної політики у сфері трубо­провідного транспорту - захист економічних інтересів України та законних інтересів підприємств і організацій трубопровідного транспорту, а, відповідно до ст. 13 передбаче­не обов’язкове ліцензування і сертифікація діяльності, пов’язаної з проектуванням, будівництвом, ремонтом та експлуатацією об’єктів трубопровідного транспорту, ст. 15 визначає обов’язковість проведення еколо­гічної експертизи під час розміщення, будівництва нових і реконструкції діючих об’єктів трубопровідного транспорту.

Регулювання суспільних відносин у сфе­рі діяльності різних видів транспорту здійс­нюється нормативно-правовими актами, які виокремлюються залежно від функціональ­ного призначення [2, с. 270]:

1) головними нормативно-правовими ак­тами, які виконують основну функцію інтег­ратора (носія) певної сукупності норматив­но-правових приписів - основи законодавст­ва, кодекси;

2) допоміжні нормативно-правові акти, тобто такі, які вносять часткові зміни в чинні (головні) нормативно-правові акти. За своєю формою - це найрізноманітніші акти, від одиничних, які вносять зміни в одну статтю або припис, до тих, що являють собою викла­дення певного акта в новій редакції;

3) нормативно-правові акти, які викону­ють функцію припинення юридичної сили окремих нормативних положень або їх пер­вісних структурних частин - статей, припи­сів, підпунктів, абзаців тощо. Особливістю цього виду актів є те, що вони містять тільки єдиний припис про визнання недіючими тих чи інших нормативних актів, їх структурних частин.

Залежно від юридичної сили нормативно- правових актів, вирізняють ієрархічну верти­кальну структуру, до якої входять такі скла­дові: 1) Конституція України і закони, що встановлюють відправні засади правового ре­гулювання (конституційні закони); 2) кодек­си, головне призначення яких - забезпечення на основі науково обґрунтованих принципів комплексного, всебічного і цілісного вирішен­ня тих чи інших завдань економічного і соціального розвитку суспільства. Кодифіко­вані закони, які надають формальної визначе­ності нормам певної галузі права і центром ре­гулювання суспільних відносин; 3) норма­тивні укази і розпорядження Президента Ук­раїни, які приймаються у відповідності з Кон­ституцією України; 4) підзаконні нормативно - правові акти центральних органів виконавчої влади; 5) акти органів виконавчої влади на місцях; 6) акти органів місцевого самовряду­вання по здійсненню функцій, які їм делего­вані, а також щодо реалізації власних повно­важень; 7) міжнародно-правові акти, рати­фіковані у встановленому порядку; 8) рішен­ня Конституційного Суду України.

Стосовно нормативно-правових актів, які містять норми адміністративного права та ре­гулюють виконавчо-розпорядчу діяльність (джерела адміністративного права) ієрархіч­ну вертикальну структуру складають такі ак­ти [1, с. 38-40]:

1) Конституція України (Основний За­кон); 2) законодавчі акти України: закони, ко­декси, положення, статути та інші кодифіко­вані акти управлінського змісту; 3) постанови Верховної Ради України, які містять адмініст­ративно-правові норми організаційно-право­вого характеру; 4) укази та розпорядження

Президента України; 5) нормативні акти орга­нів виконавчої влади України: нормативні по­станови та розпорядження Кабінету Міністрів України; положення, правила, інструкції, інші акти, затверджені постановою Кабінету Мі­ністрів України; нормативні накази міністрів, керівників інших центральних органів вико­навчої влади; 6) нормативні накази керівників державних підприємств, установ, організацій;

7) нормативні акти місцевих рад, їх виконав­чих органів (наприклад, рішення, які встанов­люють правила, за порушення яких передбаче­на адміністративна відповідальність); 8) роз­порядження місцевих державних адмініст­рацій (їх голів); 9) міжурядові угоди України із іншими державами та міжнародно-правові акти, ратифіковані і визнані Україною, які містять норми адміністративного права; 10) акти Конституційного Суду України.

При розробці та прийнятті нормативно- правових актів транспортного законодавства суб’єкт законодавчої ініціативи повинен до­держуватись певних, визначених чинним за­конодавством, вимог. Відповідно до Указу Президента України «Про порядок офіційно­го оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» від 10 червня 1997 р. № 503/97, закони України, інші акти Верховної Ради України, акти Президента України, Кабінету Міністрів України не пізніш, як у п’ятнадцятиденний строк після їх прийняття у встановленому порядку і підпи­сання підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях. Ак­ти Верховної Ради України, Президента Ук­раїни, Кабінету Міністрів України можуть бу­ти в окремих випадках офіційно оприлюднені через телебачення і радіо. Порядок проведен­ня державної реєстрації відомчих норматив­них актів та включення їх до Єдиного держав­ного реєстру нормативних актів у Міністерст­ві юстиції України, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 26 листопа­да 1997 р. № 74/5 [6, с. 313]. Мін’юст України проводить правову експертизу проектів нор­мативно-правових актів на підставі Методич­них рекомендацій щодо проведення правової експертизи проектів нормативно-правових актів, схвалених постановою колегії Мін’юсту України від 21 листопада 2000 р. № 41. За­вданнями правової експертизи проекту нор­мативно-правового акта є:

- об’єктивне й повне дослідження пода­ного на розгляд експертів проекту відповідно до предмета експертизи, виходячи із загаль­носуспільних та загальнодержавних інте­ресів, засад побудови правової системи;

- розроблення у разі необхідності пропо­зицій щодо внесення до проекту або інших пов’язаних з ним нормативно-правових актів необхідних змін і доповнень;

- підготовка обґрунтованого експертного висновку зі всебічною оцінкою проекту нор­мативно-правового акта.

Постановою колегії Мін’юсту України від 27 березня 1998 р. № 3 затверджено Рекомен­дації з питань підготовки, державної реєстра­ції та обліку відомчих нормативно-правових актів. Рекомендації застосовуються при під­готовці нормативних актів, які:

- зачіпають соціально-економічні, полі­тичні, особисті права, свободи, законні інте­реси громадян, проголошені і гарантовані Конституцією та законами України, встанов­люють новий або змінюють, доповнюють чи скасовують організаційно-правовий механізм їх реалізації;

- мають міжвідомчий характер, тобто є обов’язковими для інших міністерств, органів виконавчої влади, органів господарського уп­равління і контролю, а також підприємств, установ і організацій, що не належать до сфе­ри управління органу, який видав норматив­ний акт, та незалежно від форм власності.

Література

1. Административное право Украины. — 2-е изд., перераб. и доп. [Учебник для студен­тов высш. учеб. заведений юрид. спец. / Ю. П. Битяк, В. В. Богуцкий, В. Н. Гаращук и др.]; Под ред. проф. Ю. П. Битяка. - Х.: Пра­во, 2003. - С. 38-40.

2. Загальна теорія держави і права. - Х.: Право, 2002. - С. 270, 272.

3. Майоров В. В. Административно-пра­вовые проблемы управления обеспечением безопасности дорожного движения / Дисс. ... докт. юрид. наук. - Екатеринбург, 1997.

4. Новиков В. В. Адміністративно-пра­вові основи профілактики порушень правил дорожнього руху / Автореф. дис. на здобуття наукового ступеня кан. юрид. наук. - К., 1997. -24 с. - С. 11.

5. Повітряний кодекс України // Відо­мості Верховної Ради. - 1993. - № 25. - Ст. 274 (із змінами).

6. Порядок проведення державної реєст­рації відомчих нормативних актів та вклю­чення їх до Єдиного державного реєстру нор­мативних актів у Міністерстві юстиції Украї­ни. Затверджено наказом Міністерства юсти­ції України від 26 листопада 1997 р. № 74/5 // Офіційний вісник України. - 1997. - № 50. - С. 313.

7. Про автомобільний транспорт: Закон України // Урядовий кур’єр. - 2001. - 13 черв.

8. Про дорожній рух: Закон України // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 31. - Ст. 338 (із змінами).

9. Про залізничний транспорт: Закон Ук­раїни від 4 липня 1996 р. № 273/96-ВР // Відомості Верховної Ради. - 1996. - № 40. - Ст. 183 (із змінами).

10. Про трубопровідний транспорт: Закон України від 15 травня 1996 р. № 192/96-ВР // Відомості Верховної Ради. - 1996. - № 29. - Ст. 139 (із змінами).

11. Спирин И. В. Транспортное право: Учеб. пособие. - М.: Транспорт, 2001. - С. 142.

12. Цивільне право України: Підручник: У 2 кн. / О. В. Дзера (керів. авт. кол.), Д. В. Боброва, А. С. Довгерт та ін.; За ред.

О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - Кн. 2. - 640 с.



Ю. В. Корнеев

Размежевание институтов транспортного и воздушного права.

В данной статье приводится размежевание и особенности отдельных институтов транспортного права, а именно: дорожное законодательство, железнодорожное законодательство, воздушное законодательство, институт трубопроводного транспорта.

In the current article separation and peculiarities of the transport law institutes are given, namely: traf­fic legislation, railway legislation, air legislation, pipeline transport institute.