joomla
ЦИВІЛЬНІ ПРАВА НА ІНФОРМАЦІЮ
Юридичний вісник. Повітряне і космічне право

УДК347.65/85 (045)

А. І. Марущак,

Доктор юридичних наук, доцент

У статті досліджуються питання цивільного права на інформації, аналізуються підходи до розуміння її як об’єкта цивільних прав, акцентується увага на ознаках інформації як складової цивільних правовідносин та її ролі у цивільному обороті.

Ключові слова: інформація, цивільні права, об’єкт цивільних прав, суб’єкт цивільних прав.



«Інформація» є одним із ключових понять для багатьох галузей знань, зокрема філософії, політо­логії, соціології, історії, правознавства тощо. Будь - які суспільні відносини - предмет регулювання права - тісно пов’язані з інформацією.

Проблеми змісту та ознак поняття «інфор­мація», її ролі у цивільному обороту прямо чи опо­середковано розглядають у своїх наукових працях

І. В. Арістова, В. М. Брижко, А. Б. Венгеров, Г. О. Душейко, Р. А. Калюжний, Л. В. Кузенко, Ю. Е. Назарова, Є. В. Петров, О. А. Підопригора,

В. В. Саєнко тощо. Аналіз положень Цивільного кодексу України, Законів України «Про інфор­мацію», «Про науково-технічну інформацію», «Про інформаційні агентства» та значного переліку на­укових робіт із досліджуваної проблематики дає підстави зробити висновок про відсутність чітких науково обґрунтованих положень про інформацію як об’єкт цивільних прав. Саме тому у даній статті робиться спроба розкрити правовий зміст та озна­ки інформації як складової цивільних правовідно­син, тобто об’єкта цивільних прав.

Під інформацією у ст. 1 Закону України «Про інформацію» розуміють документовані або пу­блічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навко­лишньому природному середовищі [2].

Цивільний кодекс України дещо коригує виз­начення поняття «інформація». Визначає її як до­кументовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у су­спільстві, державі та навколишньому середовищі [1]. У визначенні акцентується увага на динаміці подій та явищ, відомості про які є інформацією.

Аналіз змісту вказаних визначень, а також від­повідних норм Закону України «Про інформа­цію» та Цивільного кодексу України дає підстави для виділення таких ознак поняття «інформація»:

1) інформація - це відомості про події та яви­ща, що відбуваються у суспільстві, державі, навко­лишньому природному середовищі;

2) це дані, які можуть зберігатися в будь-якій формі та вигляді. Однак для набуття певного пра­вового статусу інформація повинна відповідати вимогам та ознакам, передбаченим правовими нормами;

3) це відомості, які є документованими або пу­блічно оголошеними;

4) є об’єктом цивільних прав і відноситься до категорії нематеріальних благ;

5) джерелами інформації є передбачені або встановлені Законом носії інформації: документи, інші носії інформації, які являють собою матері­альні об’єкти, що зберігають інформацію, повідом­лення засобів масової інформації, публічні виступи.

Зважаючи на тематику даної статті, розгляне­мо саме четверту ознаку поняття «інформація». Відповідно до статті 178 Цивільного кодексу Ук­раїни інформація може як об’єкт цивільних прав «вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не ви­лучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід’ємними від фізичної чи юри­дичної особи» [1].

Виникнення права на інформацію зумовлене зростанням інтересу як до самої інформації, так і, насамперед, до змісту інформації. На сьогодніш­ній день як у правовій науці, так і в законодавстві сформувалися два підходи до трактування права на інформацію. У межах вузького підходу право на інформацію трактується тільки як право на одержання (доступ) до інформації, тобто як від­носне право. Широкий підхід передбачає відне­сення до права на інформацію усіх видів суб’єк­тивних прав, спрямованих на інформацію чи на здійснення дій з нею [12].

Об’єктами цивільних прав не можуть бути речі, вилучені з цивільного обороту, або обмежені в ньому. На думку автора, важко визначити інфор­мацію, вилучену з цивільного обороту, а от інфор­мацією, обмеженою в обороту, може вважатися зокрема оперативна інформація [7].

Невід’ємною від фізичної чи юридичної особи є інформація про прізвище, ім’я, по-батькові лю­дини, назву юридичної особи тощо. Така інфор­мація, як правило, також не може бути об’єктом цивільних прав.

На нашу думку, загальнодоступна інформація не може бути об’єктом цивільних прав, оскільки вона є безособовою і належить всім.

Розглянемо основні ознаки інформації як об’єкта цивільних правовідносин. Є. В. Петров з цією метою визначає такі основні властивості ін­формації як: а) нематеріальність; б) інваріантність відносно носіїв - та сама інформація може бути записана різними знаковими системами, ці зна­кові системи можуть використовувати різні фізич­ні носії для запису; в) розмноження, тобто інфор­мація, на відміну від речовини та енергії, має здат­ність до розповсюдження; г) реалізованість має тен­денції матеріалізації, тобто може бути використа­ною, стати товаром та послугою на ринку [12, с. 249]. У цілому можна погодитися із зазначени­ми ознаками. Хоча, на нашу думку, цей перелік не є повним. Додатковою ознакою інформації як об’єкта цивільних правовідносин (і як об’єкта ци­вільних прав) може бути здатність власника (но­сія) інформації захистити відповідні права у судо­вому порядку. Адже норма цивільного права Украї­ни передбачає, у разі недодержання особою вста­новлених вимог під час здійснення своїх цивіль­них прав, можливість зобов’язати її припинити зловживання своїми правами у судовому порядку.

Особа реалізує свої права щодо інформації від­повідно до цивільних прав на інші об’єкти. Так осо­ба здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. Нездійснення своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення. Це стосується і су­б’єктивних цивільних прав особи на інформацію. Кожна особа, наприклад, може створити інформа­ційну продукцію (написати статтю у газету, жур­нал тощо). Нездійснення особою свого права на на­писання звернення до органів державної влади не є підставою для їх припинення.

Цивільні права особа здійснює у межах, нада­них їй договором або актами цивільного законода­вства. У процесі здійснення своїх прав особа зо­бов’язана утримуватися від дій, які могли б пору­шити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії осо­би, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Під час здійснення цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

Розглянемо основні види інформації, що може бути об’єктом цивільних прав.

Законодавство України визначає, що основни­ми видами інформації загалом є:

1) статистична інформація;

2) адміністративна інформація (дані);

3) масова інформація;

4) інформація про діяльність державних ор­ганів влади та органів місцевого та регіонального самоврядування;

5) правова інформація;

6) інформація про особу;

7) інформація довідково-енциклопедичного характеру;

8) соціологічна інформація.

Аналіз визначень вказаних видів інформації до­зволяє стверджувати, що об’єктами цивільних прав не може бути: інформація про діяльність держав­них органів влади та органів місцевого і регіональ­ного самоврядування, правова інформація тощо.

Деякі науковці класифікують інформацію з урахуванням різноманітних критеріїв, зокрема, у залежності від джерела її отримання, кола питань, що нею розглядаються, джерела її передачі і над­ходження, конкретного змісту, форми передачі то­що [11].

З метою визначення інформації як самостійно­го об’єкта цивільного права, визначення товар­ності інформації та типу зобов’язальних відносин

З приводу неї. Є. В. Петров пропонує таку кла­сифікацію інформації:

А) приватноправового характеру - публічно - правового;

Б) обіговоздатна - необіговоздатна;

В) загальнодоступна - нерозкрита (з обмеже­ним доступом);

Г) приватна - офіційна;

Д) для комерційного використання - для віль­ного, звичайного, наукового, освітянського вико­ристання [12, с. 250].

Предметом регулювання цивільного права Ук­раїни є особисті немайнові та майнові відносини. Відповідно суб’єктивні цивільні права особи на інформацію можна поділяти на майнові та осо­бисті немайнові.

Основним майновим правом особи на інфор­мацію є право власності. Право власності на ін­формацію - це врегульовані законом суспільні від­носини щодо володіння, користування і розпоря­дження інформацією.

Інформація є об’єктом права власності грома­дян, організацій (юридичних осіб) і держави. Ін­формація може бути об’єктом права власності як у повному обсязі, так і об’єктом лише володіння, ко­ристування чи розпорядження. Власник інформа­ції щодо об’єктів своєї власності має право здійс­нювати будь-які законні дії.

Підставами виникнення права власності на інформацію є:

- створення інформації своїми силами і за свій рахунок;

- договір на створення інформації;

- договір, що містить умови переходу права власності на інформацію до іншої особи.

Інформація, створена кількома громадянами або юридичними особами, є колективною власністю її творців. Порядок і правила користування такою власністю визначаються договором, укладеним між співвласниками.

Інформація, створена організаціями (юридич­ними особами) або придбана ними іншим закон­ним способом, є власністю цих організацій.

Інформація, створена на кошти державного бю­джету, є державною власністю. Інформацію, ство­рену на правах індивідуальної власності, може бу­ти віднесено до державної власності у випадках передачі її на зберігання у відповідні банки даних, фонди або архіви на договірній основі.

Власник інформації має право призначати осо­бу, яка здійснює володіння, використання і розпо­рядження інформацією, і визначати правила об­робки інформації та доступ до неї, а також встанов­лювати інші умови щодо інформації.

Інформаційна продукція та послуги громадян, юридичних осіб, які займаються інформаційною діяльністю, можуть бути об’єктами товарних від­носин, що регулюються чинним цивільним та ін­шим законодавством.

Закон України «Про науково-технічну інфор­мацію» визначає, що науково-технічна інформа­ція є об’єктом права власності [8, ст. 6].

Окремі науковці наголошують, що доктрина права власності не може бути застосована до тако­го об’єкта цивільного права як інформація. Це, пе­редусім, зумовлюється властивостями інформації:

А) нематеріальність; б) вона може бути скопійова­на та відтворена необмежену кількість разів; в) од­на і та сама інформація як об’єкт права може одно­часно перебувати у необмеженого кола суб’єктів права; г) неможливість застосування відносно інформації як об’єкта права інститутів віндикації та застави власності; інформація вимірюється не тільки кількісно, також береться до уваги цінність об’єкта, яку визначає змістовна сутність інфор­мації; д) багатоваріантність форм подання інфор­мації [12, с. 251]. На нашу думку, інформація (за винятками, зазначеними вище) може бути об’єк­том права власності. Підтвердженням цьому є не лише здатність інформації до матеріалізації (може бути використаною, стати товаром та послугою на ринку), а й факти операцій з інформацією у реаль­них правовідносинах (продаж компакт-дисків, га­зет, журналів тощо).

Особа може відмовитися від свого майнового права, за відплатним або безвідплатним догово­ром може передати своє майнове право іншій осо­бі, крім випадків, встановлених законом. Основ­ними формами відчуження інформації є договори про купівлю-продаж інформаційної продукції, до­говори на передачу інформації, договори на на­дання інформаційних послуг, договори про ство­рення інформаційної продукції тощо.

Одним із основних об’єктів такого права є конфіденційна інформація про особу. Як зазна­чається у ст. 32 Конституції України «не допус­кається збирання, зберігання, використання та по­ширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і ли­ше в інтересах національної безпеки, економічно­го добробуту та прав людини» [9]. Законодав­ством України до конфіденційної інформації про особу (персональних даних) віднесено національ­ність, освіту, сімейний, майновий стан, релігій­ність, стан здоров’я, а також адресу, дату і місце на­родження тощо.

Право особи на свою приватну сферу є абсо­лютним (це таємниця приватного життя, лікарсь­ка, таємниця сповіді, банківська таємниця), ос­кільки кожна особа має право вимагати від необ­меженого кола осіб обов’язкової заборони на зби­рання вказаних відомостей, а якщо ці відомості стали відомими особі у зв’язку з її професійною діяльністю, то - нерозголошення). Є. В. Петров ро­бить висновок про те, що такі відомості знаходять­ся поза цивільним обігом, оскільки мають пере­важно публічно-правовий характер [12, с. 251]. Не погоджуємося з такою точкою зору, адже зазна­чені відомості є інформацією з обмеженим досту­пом, належать конкретній особі, яка має усі належ­ні правові можливості для судового захисту такої інформації, тобто заходи, спрямовані на віднов­лення або визнання цивільних прав у випадку їх порушення або заперечення.

Декілька слів про особисті немайнові права юри­дичної особи, до яких Цивільний кодекс України, зокрема, відносить право на інформацію [1, ст. 94]. Одним з основних видів такої інформації вва­жаємо комерційну таємницю.

Цивільний кодекс України визначає, що ко­мерційна таємниця - це інформація, яка є секрет­ною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідо­мою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв’язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обстави­нам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію.

Комерційною таємницею можуть бути відо­мості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть бути віднесені до комерційної таємниці [1, ст. 505].

Стаття 162 Господарського кодексу України визначає правомочності суб’єктів господарюван­ня щодо комерційної таємниці. Зокрема встанов­лено, що суб’єкт господарювання, що є володіль­цем технічної, організаційної або іншої комерцій­ної інформації, має право на захист від незаконно­го використання цієї інформації третіми особами, за умов, що ця інформація має комерційну цін­ність у зв’язку з тим, що вона невідома третім осо­бам і до неї немає вільного доступу інших осіб на законних підставах, а володілець інформації вжи­ває належних заходів до охорони її конфіденцій­ності. Строк правової охорони комерційної таєм­ниці обмежується часом дії сукупності зазначених вище умов.

Особа, яка протиправно використовує ко­мерційну інформацію, що належить суб’єкту гос­подарювання, зобов’язана відшкодувати завдані йому такими діями збитки відповідно до закону. Особа, яка самостійно і добросовісно одержала ін­формацію, що є комерційною таємницею, має пра­во використовувати цю інформацію на свій розсуд [6]. Отже, правовий статус даного об’єкта цивіль­них прав особи (зокрема фізичної - суб’єкта під­приємницької діяльності) закріплений законом.

1. Об’єктами цивільних прав не можуть бути такі види інформації:

- обмежена в обороту (наприклад, оперативно - розшукова інформація);

- невід’ємна від фізичної чи юридичної особи (прізвище, ім’я, по-батькові, назва юридичної особи);

- загальнодоступна;

- інформація про діяльність державних ор­ганів влади та органів місцевого і регіонального самоврядування;

- правова.

2. Обов’язковою ознакою інформації як об’єкта цивільних прав є здатність бути захищеною у су­довому порядку.

3. Інформація може бути об’єктом як майно­вих, так і особистих немайнових цивільних прав.

Перспективами подальших досліджень у дано­му напрямку вважаємо подальше визначення пра­вових ознак та змісту видів інформації, що станов­лять об’єкти цивільних прав.

Література

1. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року // Офіційний вісник України. — 2003. — № 11. — ст. 461.

2. Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня

1992 року (зі змінами) // Відомості Верховної Ради Ук­раїни. — 1992. — № 48 від 01.12.1992.

3. Арістова І. В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти / Університет внутрішніх справ / О. М. Бандурка (заг. ред.). - Х.: УВС, 2000. - 368 с.

4. Бирюков В. В. Компьютерные технологии и клас­сификация форм фиксации криминалистически значи­мой информации // Вісник ЛІВС МВС України: На­уково-теоретичний журнал. Вип. 1. - Луганськ: РВВ ЛІВС, 2000. - С. 182-186.

5. Брижко В. М., Базанов Ю. К., Харченко Л. С. Ліцен­зування прав на інформаційні ресурси. - К., 1997. - 132 с.

6.Господарський кодекс України // Правова база НАУ, версія 8.3.1.0.

7. Закон України «Про оперативно-розшукову діяль­ність» від 18 лютого 1992 року // Правова база НАУ, версія 8.3.1.0.

8. Закон України «Про науково-технічну інфор­мацію» від 25 червня 1993 року // Правова база НАУ, версія 8.3.1.0.

9. Конституція України // Правова база НАУ, версія 8.3.1.0.

10. Коробцова Н. В. Цивільно-правова охорона банківської таємниці // Предпринимательство, хозяй­ство и право. - 2000. - № 6. - С. 34-36.

11. Кузенко Л. В. Інформація як елемент державного управління: загальні засади її класифікації. // Збірник наукових праць Інституту Держави і Права ім. В. М. Ко - рецького НАН України. - 2001. - № 11. - С. 216-220.

12. Петров Є. В. Інформація як об’єкт правовідносин // Вісник Національного університету внутрішніх справ; Спецвипуск; Х., 2001. - С. 249-252.

13. Саєнко В. В. Правове регулювання інсайдерської торгівлі у державах Європейського Союзу // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченко, Юридичні Науки. - 2001. - № 42. - С. 74 - 79.



А. И. Марущак

Гражданские права на информацию.

В статье анализируются вопросы гражданско-правовой природы информации, анализируются подходы к пониманию ее как объекта гражданских прав, акцентируется внимание на особенностях информации как со­ставляющей гражданских правоотношений и ее роль в гражданском обороте.

A. I. Maruschak

The Civil Rights to Information.

In this article an author researches the questions of civil legal nature of information, analyses the theories of its conception as an object of civil rights, accentuates the characteristics of information as a constituent part of civil jural relationships and its role in civil circulation.