joomla
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА НА БЕЗПЕЧНЕ ДОВКІЛЛЯ
Юридичний вісник. Повітряне і космічне право

УДК 502.34 (045)

Г. В. Задорожня, кандидат юридичних наук, доцент кафедри конституційного і адміністративного права Юридичного інституту «Інститут повітряного і космічного права»

Національного авіаційного університету

Юридичний інститут «Інститут повітряного і космічного права» НАУ

У статті досліджуються актуальні проблеми забезпечення органами місцевого самовряду­вання права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля, автор здійснює аналіз відповідних повноважень органів місцевого самоврядування і вказує на необхідність оп - тимізації діяльності цих органів в екологічній галузі.

Ключові слова: права людини і громадянина, безпечне довкілля, екологічна галузь, місце­ве самоврядування.



Проблематика прав і свобод людини і громадянина не викликає сумніву і зумовле­на тим, що їх реальне забезпечення сьогодні займає одне з центральних місць в комплексі питань, пов’язаних із подальшою розбудовою України як суверенної і незалежної, демокра­тичної, соціальної, правової держави. Ця про­блематика, в значній мірі, стосується і забез­печення конституційного права людини і гро­мадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля.

Конституція України (ст. 3) закріплює утвердження і забезпечення прав і свобод лю­дини головним обов’язком держави, в ре­алізації якого приймають участь не лише всі ланки державного механізму, а й місцеве са­моврядування. Саме місцеве самоврядування спроможне створити такі ефективні меха­нізми, які б сприяли повній реалізації консти­туційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля.

Створення гідного середовища існування лю-дини є можливим шляхом реалізації пе­редбачених законом повноважень місцевого самоврядування в цій сфері. В той же час, сьогодні залишаються не в повній мірі визна­ченими як теоретичні засади забезпечення конституційного права людини і громадяни­на на безпечне для життя і здоров’я довкілля, так і комплексний аналіз місця та ролі місце­вого самоврядування в механізмі забезпечен­ня цього права. Більше того, в юридичній літературі науковцями неоднозначно розгля­дається поняття та зміст вказаного консти­туційного права людини і громадянина. Поза увагою дослідників ще залишаються питання чіткого визначення повноважень органів місцевого самоврядування у галузі забезпе­чення конституційних екологічних прав лю­дини та їхнього матеріально-фінансового за­безпечення.

Зазначені питання отримали лише част­кове висвітлення в юридичній літературі, а тому потребують подальшого ґрунтовного опрацювання. Враховуючи вищенаведене можна зауважити, що предмет дослідження даної публікації має важливе як теоретичне, так і практичне значення.

Досліджуючи ґенезу інституту екологіч­ного права взагалі, а в її контексті права лю­дини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля, можна констатувати, що вперше науковцями ця проблема була підня­та в 70-х роках ХХ ст. Як стверджує

С. М. Кравченко, саме Стокгольмська конфе­ренція ООН із проблем навколишнього сере­довища (1972р.), стала поштовхом формуван­ня інституту екологічних прав, осьовим цент­ром яких є «права людини на сприятливі умо­ви навколишнього природного середови - ща»[1, с. 23].

Водночас, аналіз нормативної бази пока­зав, що основи екологічної політики були закріплені ще в Конституції СРСР 1936р.

(статті 4, 6, 11), в яких визначалися основи державної власності на природні об’єкти, проте ст. 135 Основного Закону закріплювала не екологічні права людини і громадянина, а обов’язок громадян берегти та охороняти природні об’єкти.

Так, у Конституції УРСР (ст.40) від 20 квітня 1978р., яка діяла на території Ук­раїни до прийняття нової Конституції (1996 р.), сприятливе природне середовище закріплено як об’єкт конституційної охорони, що означало, по суті, опосередковане прого­лошення права громадян на сприятливе при­родне середовище. «Це право забезпечується безплатною кваліфікованою медичною допо­могою, що подається державними закладами охорони здоров’я; розвитком і вдосконален­ням техніки безпеки і виробничої санітарії; проведенням широких профілактичних за­ходів; заходами щодо оздоровлення навко­лишнього середовища; ... розгортанням нау­кових досліджень, спрямованих на запобіган­ня та зниження захворюваності, на забезпе­чення довголітнього активного життя грома­дян». Зауважу, що профільних законів, які б закріплювали екологічні права людини і гро­мадянина в період існування УРСР, не було.

Отже, можна констатувати факт відсут­ності прямого закріплення конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля в чинному законо­давстві УРСР, проте наукові дослідження в даному спрямуванні здійснювалися. Особли­вої актуальності дана проблема набула як в СРСР, так і в Україні після аварії на Чорно­бильській АЕС.

Непересічне значення для подальшого розвитку екологічного права мав науковий доробок відомого вітчизняного вченого Ю. С. Шемшученка, котрий в монографічно­му дослідженні «Правові проблеми екології» дійшов висновку, що право людини на спри­ятливе природне середовище становить окре­мий правовий інститут[2, с. 12]. У контексті зазначеного інші науковці прийшли до тверд­ження про необхідність закріплення на кон­ституційному рівні права людини і громадя­нина на сприятливе навколишнє середовище [3, с. 11].

Важливим кроком у сфері правової рег­ламентації екологічних прав людини і грома­дянина стало прийняття 16липня 1990р. Дек­ларації про державний суверенітет України, в якій були задекларовані не лише основні принципи державотворчих процесів в Украї­ні, але й основні засади побудови громадянсь­кого суспільства. У Розділі7 Декларації за­значалося, що «Українська РСР самостійно встановлює порядок організації охорони при­роди на території Республіки та порядок ви­користання природних ресурсів. ...Українська РСР дбає про екологічну безпеку громадян, про генофонд народу, його молодого поколін­ня. Українська РСР має право на відшкоду­вання збитків, заподіяних екології України діями союзних органів».

Прийняття Закону України «Про охоро­ну навколишнього природного середовища» (1991 р.), стало логічним продовження нор­мативного закріплення інституту екологіч­них прав людини і громадянина в незалежній Україні. Так, у статті 9 Закону закріплювало­ся право громадян на безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище [4]. Примітно, що право людини і громадяни­на на безпечне для життя і здоров’я довкілля було закріплено і в ст. 50 Конституції України 1996 р.

Конституційні екологічні права людини і громадянина України - це змістовно нова, відносно відокремлена (самостійна) група можливостей, спрямована на задоволення екологічних потреб та інтересів, до яких мож­на віднести певні права, а саме: право на без­печне для життя і здоров’я довкілля; право на безперешкодний доступ до правдивої інфор­мації про стан довкілля, якість і склад харчо­вих продуктів, предметів побуту та право на її поширення; право на відшкодування шкоди, завданої порушенням зазначених прав.

Виокремлюючи пріоритетну роль еко­логічних прав людини і громадянина в сис­темі інших її прав і свобод, доцільно зауважи­ти, що в умовах глобалізованого і урбанізова- ного світу екологічне середовище для людини стало не менш важливим, ніж політичне, еко­номічне, культурне, соціальне середовище. Оскільки за умови недотримання або нена­лежного забезпечення права людини на без­печне довкілля ставиться під сумнів її право на життя.

В сучасній юридичні літературі проду­кується думка, що сучасний погляд на еколо­гічні права людини повинен враховувати три аспекти його прав, пов’язаних з навколишнім середовищем: 1) право людини на сприятли­ве для життя навколишнє природне середо­вище; 2) право людини на охорону здоров’я від небезпечного впливу навколишнього се­редовища; 3) право людини та його обов’язок як громадянина приймати участь в охороні навколишнього природного середовища» [5,с. 12].

Конституційне закріплення права люди­ни і громадянина на безпечне для життя і здо­ров’я довкілля ще не означає, що таке право може бути належним чином реалізовано, то­му виникає необхідність додаткових законо­давчих гарантій.

Дотримання принципу гарантованості прав і свобод людини та громадянина опосе­редковує закріплення відповідних гарантій як на рівні Конституції України, так і безпо­середньо в чинному законодавстві. Питання гарантій права людини і громадянина на без­печне для життя і здоров’я довкілля на сьо­годні залишається відкритим, оскільки не ви­роблено чіткого механізму, який би не лише на рівні теоретичного обґрунтування, а й на практиці забезпечував ці права.

У науці екологічного права вчені пропо­нують вирішення виокремленої проблеми. Так, вітчизняний вчений В. В. Костицький на рівні монографічного дослідження обґрунто­вує необхідність прийняття закону, змісто­вним наповненням якого стала б правова рег­ламентація екологічної інформації, а також екологічне страхування, екологічна паспор­тизацію підприємств, що в кінцевому резуль­таті має посилити гарантії прав громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля [6, с. 82].

Місцеве самоврядування, як організація публічної влади на місцях, здатна самостійно вирішувати питання місцевого значення, в тому числі і ті, що стосуються забезпечення прав громадян на безпечне для життя і здо­ров’я довкілля. Дійсно, процес становлення суверенної правової держави відбувається од­ночасно зі становлення громадянського суспільства, а місцеве самоврядування є до­сить важливим елементом взаємо зв’язку дер­жави і суспільства, держави і людини.

Нагальність досліджень щодо визначен­ня ролі і місця, а головне можливостей місце­вого самоврядування в контексті забезпечен­ня прав та свобод людини і громадянина не потребує додаткової аргументації, оскільки права людини є змістовним компонентом де­мократичного політичного простору, інстру­ментом гуманізації суспільних відносин, фор­муванням творчої особистості, ініціативи та становленням постіндустріального суспіль­ства. З вирішенням проблеми «права люди­ни» пов’язується вирішення ряду внутрішніх, міжнародних та глобальних завдань. Ця про­блема стосується практично всіх сфер життє­діяльності людини, відображаючи її життя в особливому якісному стані, пов’язаному із закріпленням у громадській свідомості ідеї свободи особи. Найоптимальніше прояв­ляється та дістає свою апробацію ця ідея на локальному рівні - у межах місцевого само­врядування.

Правовою основою організації діяльності як органів місцевого самоврядування, так і територіальних громад є Конституція Украї­ни, Закони України «Про місцеве самовряду­вання в України», «Про всеукраїнський та місцеві референдуми», «Про вибори депу­татів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», Положення про загальні збо­ри громадян за місцем проживання. Крім то­го, статути територіальних громад можуть закріплювати і ряд відносно самостійних пра­вомочностей, зокрема, враховуючи підвищені вимоги до охорони довкілля міста Києва, конституційне право на безпечне для життя і здоров’я довкілля може реалізовуватися шля­хом встановлення більш високих нормативів екологічної безпеки та плати за забруднення навколишнього природного середовища [7].

Органи місцевого самоврядування, відпо­відно до Конституції і законів України, мо­жуть вирішувати досить широке коло питань у сфері забезпечення прав територіальних громад на безпечне для життя і здоров’я довкілля. До компетенції органів місцевого самоврядування належить: організація тери­торій та об’єктів природно-заповідного фон­ду місцевого значення та інших територій, що підлягають особливій охороні; ліквідація та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповід­ної територіальної громади, що є джерелом негативних впливів на довкілля; вивчення питання про санітарний стан відповідної те­риторії; будівництво очисних споруд; озеле­нення території; надання згоди на розміщен­ня, будівництва і реконструкції на відповід­ній території села, селища, міста об’єктів, які можуть негативно впливати на стан довкілля; порушення питання про наслідки реалізації місцевих програм охорони довкілля, про стан використання територій, наданих для складу­вання, зберігання або розміщення виробни­чих, побутових та інших відходів тощо.

Відтак, можемо зробити висновок, що ор­гани місцевого самоврядування, з огляду пра­вової регламентації, наділені досить широки­ми повноваженнями в сфері забезпечення прав територіальних громад на безпечне для життя і здоров’я довкілля, проте практична їх реалізації значно ускладнюється через нена - повненість місцевих бюджетів.

Література

1. Кравченко С. М. Актуальні проблеми міжнародного права навколишнього середо­вища: підручник / Кравченко С. М., Андру - севич А. О., Бо найн Дж.; під заг. ред.

С. М. Кравченко. - Львів, 2002. - 336 с.

2. Шемшученко Ю. С. Правовые про­блемы экологии / Шемшученко Ю. С. - К.: Наукова думка, 1989. - 231с.

3. Боголюбов С. А. Конституционно­правовые проблемы охраны окружающей среды в СРСР: автореф. дис. ... доктора юрид. наук: спец. 12.00.02 «Государственное право и управление» / С. А. Боголюбов. - М., 1990. - 43 с.

4. «Про охорону навколишнього природ­ного середовища»: Закон України від 25 черв­ня 1991 р. // Відомості Верховної Ради Ук­раїни. - 1991. - № 41. - Ст. 546.

5. Андрейцев В. І. Концепція правового забезпечення екологічної політики України /

В. І. Андрейцев // Право України. - 1994. - № 3-4. - С. 28-38.

6. Костицький В. Організаційно — пра­вовий механізм регулювання в галузі охоро­ни довкілля / Костицький В. - К.: ЗАТ «Нічлава», 1997. - 120 с.

7. Про затвердження Положення про за­гальні збори громадян за місцем проживання в Україні: Постанова Верховної Ради України від 17 грудня 1993 р. № 3748 // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 6. - Ст. 30.



Задорожняя Г. В.

Обеспечение конституционного права человека и гражданина на безопасную среду.

В статье исследуются актуальные проблемы обеспечения органами местного самоупарвления права человека и гражданина на безопасную для жизни и здоровья среду, автор делает анализ соответствующих полномочий органов местного самоуправления и указывает на необходимость оптимизации деятельности этих органов в экологической отрасли

In the article an author are explores the issue of the day of providing of local self-government of human and citizen right organs in a safe environment for life and health of, author carries out the analysis of the proper plenary powers of organs of local self-government and specifies on the necessity of optimization of activity of these organs in ecological industry.