joomla
ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗАХИСТУ КОМЕРЦІЙНОЇ ТАЄМНИЦІ В УКРАЇНІ
Юридичний вісник. Повітряне і космічне право

УДК346.9 (477) (045)

А. І. Берлач,

Доктор юридичних наук, професор

У статті автор звертає увагу на правові засади комерційної таємниці з метою дослідження механізму захисту прав суб’єктів господарської діяльності у вітчизняному ринковому середовищі.

Ключові статті: комерційна таємниця, суб’єкти господарської діяльності, органи державної влади, правоохоронні органи.



Досягнення успіхів у сучасному бізнесі не можливе поза значними масивами інформації, яка постійно зазнає руху та модифікації, а, відтак, важливою умовою його стабільності є грамотне використання інформаційних ресурсів та забезпе­чення їх захисту від різноманітних загроз.

Сьогодні розроблено та вдосконалюється де­кілька напрямів такого захисту, серед яких основ­ними виділяють правовий, організаційний і тех­нічний, однак більш важливим є розгляд проблем правових засад захисту інформації, що зумовлю­ється рядом обставин. Зокрема, формування рин­кових відносин в Україні з причинило появу в на­шому законодавстві ряду нових понять, як-от ко­мерційна таємниця, конфіденційна ділова інфор­мація, ноу-хау, секрет виробництва, недобросо­вісна конкуренція, підприємницьке шпигунство тощо. На що наше законодавства досить оператив­но відреагувало на необхідність правового регу­лювання цих юридичних категорій, притаманних ринковим відносинам.

Метою цієї статті є аналіз наявних понять «ко­мерційна таємниця» та дослідження правових за­сад механізму захисту комерційної таємниці у віт­чизняному ринковому середовищі.

Судячи зі змісту вітчизняного законодавства, ко­мерційна таємниця є захистом від недобросовісної конкуренції в межах реалізації права на інтелекту­альну власність. Це загальноприйняте у світі поло­ження знаходить своє відображення в змісті п. VIII ст. 2 Конвенції 1976 р., якою затвер-джено Всесвітню організацію інтелектуальної власності, учасником якої був колишній СРСР, а наразі й Україна.

Загалом же цивільне законодавство комер­ційною таємницею називає інформацію, яка є сек­ретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та в сукупності її складових є невідо­мою та не є легкодоступною для осіб, які, звичай­но, мають справу з видом інформації, до якого во­на належить, у зв’язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секрет­ності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію. Комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, організаційного, ко­мерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, які відповідно до закону, не можуть бути віднесені до комерційної таємниці.

Саме такий перелік відомостей, що не відно­сяться до комерційної таємниці визначений По­становою Кабінету Міністрів України «Про пе­релік відомостей, які не відносяться до комерцій­ної таємниці» від 9 серпня 1993 р., а саме:

- установчі документи, документи, що дозво­ляють займатися підприємницькою чи госпо­дарською діяльністю та її окремими видами;

- інформація за всіма встановленими формами державної звітності;

- дані, необхідні для перевірки обчислення і сплати податків та інших обов’язкових платежів;

- відомості про чисельність і склад працівників, їхню заробітну плату в цілому та за професіями й посадами, а також наявність вільних робочих місць;

- документи про сплату податків і обов’язкових платежів;

- інформація про забруднення довкілля, не­дотримання безпечних умов праці, реалізацію продукції, що завдає шкоди здоров’ю, а також інші порушення законодавства України та розміри заподіяних при цьому збитків;

- документи про платоспроможність;

- відомості про участь посадових осіб підприєм­ства в кооперативах, малих підприємствах, спіл­ках, об’єднаннях та інших організаціях, які займа­ються підприємницькою діяльністю;

- відомості, що відповідно до чинного законо­давства підлягають оголошенню [1].

Указані відомості підприємства зобов’язані по­давати органам державної виконавчої влади, конт­ролюючим і правоохоронним органам, а також ін­шим юридичним особам за їх вимогою, відповідно до чинного законодавства.

Судячи зі змісту даного правового акту, бачи­мо що, його норми аж ніяк не сприяють станов­ленню вітчизняного законодавства у сфері захис­ту інформації підприємців. Адже, як бачимо, велика кількість зазначених у постанові відомос­тей і є об’єктом економічного та промислового шпигунства, а в багатьох країнах вважаються таємницею.

Не позбавлена певних вад і норма постанови, що зобов’язує підприємства подавати органам державної виконавчої влади, контролюючим і правоохоронним органам, а також іншим юридич­ним особам вказані відомості за їх вимогою відповідно до чинного законодавства. По-перше, зобов’язання підприємця надавати вище перера­ховану інформацію практично всім юридичним особам. У такий спосіб, потенційному зловмисни­ку (шпигуну) для отримання важливої інформації про фірму достатньо лише зареєструвати фіктив­не підприємство і надіслати запит.

По-друге, вимоги законодавства надавати ін­формацію контролюючим та правоохоронним ор­ганам, що до речі, зазначено і в законодавстві про дані органи, зокрема в Законах України «Про мі­ліцію», [2], «Про службу безпеки України» [3], «Про організаційно-правові засади боротьби з ор­ганізованою злочинністю» [4], «Про аудиторську діяльність» [5] та ін. теж суперечать принципам Конституції України та свободи підприємництва. Так, зокрема, згідно п. 17. ст. 11 Закону України «Про міліцію» міліції для виконання покладених на неї обов’язків надається право одержувати безпе­решкодно і безплатно від підприємств, установ і ор­ганізацій незалежно від форм власності та об’єднань громадян на письмовий запит відомості (в тому числі й ті, що становлять комерційну та банківську таємницю), необхідні у справах про злочини, що зна­ходяться у провадженні міліції. Отримання від банків інформації, яка містить банківську таємницю, здійснюється в порядку та обсязі, установлених За­коном України «Про банки і банківську діяльність».

Правомірність такої норми викликає ряд сум­нівів, адже незрозумілим залишається питання про те, кого слід розуміти під поняттям «міліція», оскільки згідно ст. 7 даного Закону вона склада­ється з підрозділів:

- кримінальної міліції;

- міліції громадської безпеки;

- місцевої міліції;

- транспортної міліції;

- державної автомобільної інспекції;

- міліції охорони;

- судової міліції;

- спеціальної міліції.

А для забезпечення громадського порядку на об’єктах і територіях, які мають особливе народ­ногосподарське значення або постраждали від стихійного лиха, екологічного забруднення, ката­строфи, Міністерством внутрішніх справ України з дозволу Кабінету Міністрів України можуть створюватись спеціальні підрозділи міліції.

Окрім цього, цей закон не дає відповіді і на пи­тання, хто саме із співробітників має право досту­пу до комерційної та банківської таємниці суб’єк - тів підприємництва, оскільки до співробітників мі­ліції належать: оперуповноважений, дільничний інспектор, інспектор дорожньо-патрульної служби, постовий патрульно-постової служби, водій авто­мобіля, офіцер прес-служби, слухач навчального закладу та ін.

Такими ж недосконалостями характеризують­ся й інші законодавчі акти, що визначають право­ву основу співробітників служби безпеки Украї­ни, податківців, аудиторів, що свідчить про вкрай низький рівень забезпечення безпеки вітчизняного бізнесу.

Основні положення захисту комерційної таєм­ниці закріплені також у загальних (КК України (ст. ст. 231-232, 361-363), КУпАП (ст. ст. 1643, 16411), ЦК України (ст. ст. 420, 505-508, 1076,), ГК України (ст. ст. 154-162), КзпПУ (ст. 147), Закон України «Про захист від недобросовісної конку­ренції»), Закон України «Про банки і банківську діяльність» та спеціальному (Закон України «Про інформацію») законодавчих актах. А тому комп­лексний характер правових відносин, що виника­ють у сфері захисту комерційної таємниці, визна­чає коло правових норм, що регулюють ці відносини.

Особливо важливе значення для успішного розвитку фінансово-кредитної системи стало прий­няття Закону України «Про банки і банківську діяльність», визначивши, окрім основних завдань банківської системи й сутність банківської таєм­ниці та порядок її розкриття: на письмову вимогу суду або за рішенням суду; органам прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Антимонопольного комітету України на їх письмову вимогу стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної осо­би або фізичної особи-суб’єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу; органам Державної податкової служби України на їх пи­сьмову вимогу з питань оподаткування або валют­ного контролю стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи - суб’єкта підприємницької діяльності за конкрет­ний проміжок часу; спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу на його письмову вимогу стосовно додаткової інформації про фінансову операцію, що стала об’єктом фінансового моніторингу; орга­нам державної виконавчої служби на їх письмову вимогу з питань виконання рішень судів стосовно стану рахунків конкретної юридичної особи або фізичної особи-суб’єкта підприємницької діяль­ності.

Окрім цього, Закон (ст. 61) зобов’язує банки забезпечити збереження банківської таємниці шляхом:

1) обмеження кола осіб, що мають доступ до інформації, яка становить банківську таємницю;

2) організації спеціального діловодства з доку­ментами, що містять банківську таємницю;

3) застосування технічних засобів для запобі­гання несанкціонованого доступу до електронних та інших носіїв інформації;

4) застосування застережень щодо збереження банківської таємниці та відповідальності за її розголо­шення у договорах і угодах між банком та клієнтом.

Більше того, службовці банку при вступі на по­саду підписують зобов’язання щодо збереження банківської таємниці. Керівники та службовці банків зобов’язані не розголошувати та не вико­ристовувати з вигодою для себе чи для третіх осіб конфіденційну інформацію, яка стала відома їм при виконанні своїх службових обов’язків. При­ватні особи та організації, які при виконанні своїх функцій або наданні послуг банку безпосередньо чи опосередковано отримали конфіденційну ін­формацію, зобов’язані не розголошувати цю ін­формацію і не використовувати її на свою користь чи на користь третіх осіб. У разі заподіяння банку чи його клієнту збитків шляхом витоку інфор­мації про банки та їх клієнтів з органів, які упов­новажені здійснювати банківський нагляд, збитки відшкодовуються винними органами.

Неабияка роль у забезпеченні безпеки бізнесу є Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції», який визначає правові засади захис­ту господарюючих суб’єктів (підприємців) і спо­живачів від недобросовісної конкуренції. Він спрямований на встановлення, розвиток і забезпе­чення торгових та інших чесних правил ведення конкуренції при здійсненні підприємницької діяльності в умовах ринкових відносин.

Питання визначення правових засад підтрим­ки та захисту економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності і спрямо­ваний на забезпечення ефективного функціону­вання економіки України на основі розвитку кон­курентних відносин регламентуються нормами Закону України «Про захист економічної конку­ренції».

Як зазначає Н. А. Іваницька, законодавець, виз­начаючи засоби захисту комерційної таємниці, застосовує два підходи: 1) абсолютного захисту, що захищає комерційну таємницю як об’єкт інте­лектуальної власності від посягань будь-яких третіх осіб; 2) відносного захисту, що передбачає захист нелегкодоступної та не загальновідомої ко­мерційної інформації, щодо якої вжито заходи збереження її таємності від актів недобросовісної конкуренції. Таким чином, продовжує автор, пер­ший підхід, відображений у цивільному, госпо­дарському та кримінальному праві, є відносно новим для національного законодавства і виконує функцію загального захисту комерційної таємни­ці. У свою чергу, другий підхід, притаманний кон­курентному та адміністративному праву, має дов­шу історію застосування і передбачає цілеспрямо­ваний захист комерційної таємниці від посягань конкурентів [6].

На захист прав та законних інтересів юридич­них та фізичних осіб, пов’язаних з комерційною таємницею, спрямовані положення ст. 34 Консти­туції України, згідно якої «кожен має право віль­но збирати, зберігати, використовувати і поширю­вати інформацію усно, письмово або в інший спо­сіб на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпе­ки, територіальної цілісності або громадського по­рядку з метою запобігання заворушенням чи зло­чинам, для охорони здоров’я населення, для за­хисту репутації або прав інших людей, для запо­бігання розголошенню інформації, одержаної кон­фіденційно, або для підтримання авторитету і не­упередженості правосуддя» [7].

Виходячи із вищезазначеного переліку право­вих актів, норми яких регулюють відносини у сфері захисту комерційної таємниці, можна ак­центувати увагу на її кримінально-правовій та ци­вільно-правовій охороні.

Кримінально-правова охорона комерційної таємниці ґрунтується на основі ст. 231 КК Украї­ни (Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комер­ційну або банківську таємницю) і ст. 232 (Розго­лошення комерційної або банківської таємниці).

Так, згідно ст. 231 КК України за умисні дії, спрямовані на отримання відомостей, що станов­лять комерційну або банківську таємницю, з ме­тою розголошення чи іншого використання цих відомостей, а також незаконне використання та­ких відомостей, якщо це спричинило істотну шко­ду суб’єктові господарської діяльності, караються штрафом від двохсот до тисячі неоподатковува­них мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

За умисні дії, спрямовані на отримання відо­мостей, що становлять комерційну або банківську таємницю, з метою розголошення чи іншого вико­ристання цих відомостей, а також за незаконне ви­користання таких відомостей, якщо це спричини­ло істотну шкоду суб’єктові господарської діяль­ності, статтею 231 КК України передбачено пока­рання у вигляді штрафу від двохсот до тисячі нео­податковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п’яти років, або по­збавленням волі на строк до трьох років.

Об’єктом злочину є встановлений порядок здійснення господарської діяльності в частині за­безпечення чесної конкуренції між її суб’єктами.

Об’єктивна сторона злочину характеризуєть­ся: 1) вчиненням дій, спрямованих на отримання відомостей, що становлять комерційну таємницю;

2) незаконним використанням таких відомостей.

Суб’єктом складу злочину можуть бути грома­дяни України, особи без громадянства чи інозем­ці, що досягли загального віку кримінальної від­повідальності.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим злочином, адже збирання і використання комерційних секретів може здійснюватися лише шляхом умисних активних дій. Мотиви такий дій частіше всього носять корисний характер, але мо­жуть формуватися і під впливом інших чинників (помста адміністрації, надання сприяння близькій людині, що проявляє інтерес до конфіденційної інформації).

Згідно ст. 232 КК України за умисне розголо­шення комерційної або банківської таємниці без згоди її власника особою, якій ця таємниця відома у зв’язку з професійною або службовою діяльніс­тю, якщо воно вчинене з корисливих чи інших особистих мотивів і завдало істотної шкоди су­б’єкту господарської діяльності, карається штрафом від двохсот до п’ятисот неоподатковуваних міні­мумів доходів громадян з позбавленням права обій­мати певні посади чи займатися певною діяльніс­тю на строк до трьох років, або виправними робо­тами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк.

Об’єкт злочину аналогічний об’єкту злочину, передбаченого ст. 231 КК України.

Об’єктивна сторона злочину полягає в діях, якими комерційна таємниця піддається розголо­шенню, тобто доводиться до відома сторонніх осіб (хоча б однієї особи), та наслідках у вигляді спри­чинення істотної шкоди суб’єкту господарської ді­яльності.

Суб’єктом злочину може бути особа: 1) якій комерційна таємниця стала відома внаслідок її особливих взаємовідносин з власником таємниці (наприклад, службова особа господарського това­риства, член спостережної ради, ревізійної комісії тощо); 2) яка є представником контрагента чи парт­нера відповідного суб’єкта господарської діяль­ності і отримала інформацію, що є комерційною таємницею, під умовою її нерозголошення; 3) яка є службовою особою органу державної влади (зок­рема слідчим, прокурором, суддею) і отримала від­повідні відомості на підставі закону під час вико­нання своїх службових обов’язків.

Суб’єктивна сторона злочину характеризуєть­ся прямим умислом і корисливим чи іншим осо­бистим (помста, заздрість тощо) мотивом.

Аналіз розглянутих нами статей 231 і 232 КК України, які є основою кримінально-правового за­хисту комерційної таємниці, свідчить про широ­кий арсенал санкцій, що їх передбачив законода­вець (штраф, обмеження волі, позбавлення волі, позбавлення права обіймати певні посади чи зай­матися певною діяльністю, виправні роботи). Ра­зом з тим, жодна з наведених кримінально-право­вих санкцій, що застосовуються до осіб, що вчини­ли злочин, передбачений ст. ст. 231 і 232 КК Ук­раїни, не відшкодовує суб’єкту підприємництва чи власнику комерційної таємниці завданих злочи­нами збитків. Відшкодування ж подібних збитків здійснюється шляхом використання не криміналь­но-правового, а цивільно-правового режиму захис­ту комерційної таємниці, що ґрунтується на засто­суванні норм цивільного та господарського зако­нодавства України.

Змістом цивільно-правового захисту комерцій­ної таємниці є цивільні зобов’язальні правовідно­сини, унаслідок яких одна сторона (боржник чи особа, що завдала шкоди) зобов’язана відшкодува­ти іншій стороні (кредитору чи потерпілому) всі збитки, що їх завдано протиправним посяганням на комерційну таємницю. У законодавстві (ст. 224

ГК України) під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пош­кодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належно­го виконання зобов’язання або додержання пра­вил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Загальновизнано, що правова природа цивіль­них зобов’язальних правовідносин характери­зується відповідною складністю, беручи до уваги, що в цивільному праві існує два загальних види зобов’язань, як-то:

- зобов’язання, що базуються на договорі сторін (договірні);

- зобов’язання, що базуються на факті, що має юридичне значення (поза договірні), зокрема зобов’язання, що базуються на факті завдання шкоди.

А тому зважаючи на вищезазначене, варто розглядати два різновиди цивільно-правових ре­жими захисту комерційної таємниці:

- режим захисту, що базується на договірних відносинах, коли між сторонами офіційно укладе­но спеціальну угоду, а тому збитки, що завдані про­типравним посяганням на комерційну таємницю, відшкодовуються винуватою стороною в силу від­повідного письмового договору;

- режим захисту, що базується на зобов’язан­нях, що випливають з факту завдання шкоди од­нієї сторони відносин іншій, коли відшкодування збитків здійснюється не за умовами письмового договору, а на основі загальних підстав і принци­пів відповідальності за завдану шкоду. Цей різно­вид цивільно-правового режиму захисту комер­ційної таємниці тісно пов’язаний з кримінально - правовим режимом, оскільки в основі цього режи­му знаходиться не порушення зобов’язань за умо­вами договору, а факт завдання шкоди, в тому числі шкоди, завданої одним із злочинів, передба­ченим статтями 231 і 232 КК України. Більше того, як зазначають вчені, досить часто дію криміналь­но-правового і зазначеного вище цивільно-право­вого режиму захисту комерційної таємниці відбу­вається одночасно з допомогою такого правового засобу, як цивільний позов у кримінальній справі. Вказаний вид позову дозволяє одночасно з при­тягненням винуватого до кримінальної відповідаль­ності стягнути з нього завдані злочинним посяган­ням на комерційну таємницю збитки, що для влас­ника розглядуваної нами таємниці значно важ­ливіше [8].

Не меншої уваги заслуговує і режим захисту комерційної таємниці, що базується на застосу­ванні норм трудового законодавства. Так, зокрема статтею 130 КЗпПУ передбачено загальні підста­ви й умови матеріальної відповідальності праців­ників за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов’язків. Як бачимо, розголошен­ня банківської таємниці цілком підпадає під дію норм цієї статті, а, відтак, за наявності зазначених законом підстав і умов, матеріальна відповідаль­ність може бути покладена незалежно від притяг­нення працівника до дисциплінарної, адміністра­тивної чи кримінальної відповідальності.

Звичайно, виділити з вищеперерахованих один з найбільш важливих видів захисту комерційної таємниці буде методологічно неправильним, ос­кільки лише в комплексів вони можуть максималь­но її захистити від загроз та небезпек.

Порушення системи заходів щодо захисту ко­мерційної таємниці в внаслідок неврахування си­туації та інших причин може призвести до розго­лошення комерційної таємниці та завдання вна­слідок цього шкоди в таких формах: зниження рів­ня економічної безпеки; розірвання ділових відно­син з партнерами; звільнення провідних спеціа­лістів фірми; зрив переговорів; втрата можливос­тей укладання договорів (угод); потреба в додат­кових заходах, пов’язаних з фінансовими затрата­ми; нанесення шкоди авторитету фірми; втрата можливості патентування і продажу ліцензій та ін.

Таким чином, зважаючи, що поняття «ко­мерційна таємниця» є комплексною системною категорією, як характеризує різні сторони діяль­ності її власника, зміст та механізм її захисту з йо­го боку може визначатися самостійно і на власний розсуд. Водночас комерційна таємниця торкається широкого спектру суспільних відносин, а, відтак, стає нагальною потребою прийняття спеціального галузевого закону про охорону прав на комерційну таємницю.

Література

1. Постанова Кабінету Міністрів України «Про пе­релік відомостей, які не відносяться до комерційної та­ємниці» від 9 серпня 1993 р. № 611. // Http://zakon. rada. gov. ua/cgi-bin/laws/main. cgi.

2.Закон України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р. // ВВР. 1991. № 4. Ст. 20.

3. Закон України «Про Службу безпеки України» від 25 березня 1992 р. // ВВР. 1992. № 27. Ст. 382.

4. Закон України «Про організаційно-правові засади боротьби з організованою злочинністю» від 30 червня

1993 р. // ВВР. 1993. № 35. Ст. 358.

5. Закон України «Про аудиторську діяльність» від 22 квітня 1993 р. // ВВР. - 1993. - № 23 - Ст. 243.

6. Іваницька Н. А. Захист комерційної таємниці підприємства за українським законодавством // Бизнес и безопасность. - 2004. № 6. -10 с.

7. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // ВВР.

1996. №30. Ст. 141.

8. Андрощук Г. А., Крайнев П. П. Экономическая безо­пасность предприятия: защита коммерческой тайны. - Мо­нография. - К.: Издательский Дом «Ин Юре», 2000. - 81 с.



А. И. Берлач

Правовые основы защиты коммерческой тайны в Украине.

В этой статье автор обращает внимание на правовые основы коммерческой тайны в целях исследования механизма защиты прав субъектов хозяйственной деятельности в отечественной рыночной среде.

A. I. Berlach

Legal framework for protecting trade secrets in Ukraine.

In this article the author draws attention to the legal framework of trade secrets in order to study the mechanism of protection of human subjects of economic activity in the domestic market environment.