joomla
ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ ПРАВОЧИНУ
Юридичний вісник. Повітряне і космічне право

УДК 347 (045)

І. А. Безклубий, доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри теорії та історії держави і права Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

У статті досліджується ґенеза становлення та розвитку інституту правочину, його змістовне наповнення, істотні умови та підстави визнання правочинів укладеними, починаючи від античних часів і до сьогодення. Автор звертає увагу на шляхи оптимізації правового регулю­вання інституту правочину.

Ключові слова: інститут правочину, істотні умови, поняття правочину, чинність правочину.



Правочинами є більшість юридичних дій, що вчиняються суб’єктами цивільних пра­вовідносин. Зауважу, що правочини відігра­ють провідну роль у загальній системі ци­вільного права. Завдяки своїй значимості та актуальності інститут правочину викликав значний інтерес у вчених-цивілістів [1].

На переконання провідного вітчизняного вченого О. Дзери, положення про правочини у новому ЦК України зберегли наступність значної частини усталених традиційних кон­струкцій про правочин, отримали новий роз­виток у напрямку розширення диспозитив­них начал і свобод у здійсненні правочинів суб’єктами цивільного права, в адаптації пра­вового регулювання правочинів щодо ринко­вих відносин [2].

Визнання правочину існуючим у суспіль­стві правопорядком є визначенням форми та­кого волевиявлення: оформлена у відповід­ності з вимогами правової системи маніфес­тація волі отримує юридичне значення. Ви­мога певної форми маніфестації волі як обме­ження індивідуального засилля є одним із проявів нормативного характеру соціальної взаємодії і має правову природу. Необхідність надання волевиявленню належної форми, різноманітність та розвиток цих форм висту­пає як вимога і прояв прогресу свободи в суспільних відносинах [3].

У римському праві правочин розглядався як юридичний факт, а його вчинення - як джерело виникнення зобов’язання. Ця аксіо­ма є досить важливою у контексті тієї ролі, що виконує правочин при регулюванні ци­вільних відносин.

Латинський термін negotium (заняття, справа, діяльність, особливо комерційна) - це загальне поняття, що охоплює, у першу чергу, дозволені відплатні конкретні юридичні дії будь-якого роду, а в подальшому і процесу­альні засоби. Односторонні правочини нази­валися negotiuma strikti juris, у той час як negotium bonae fidei інколи мали зобов’язан­ня для управоможної особи [4].

Проте negotium не було лише технічним поняттям для загальноприйнятого абстрактно­го поняття юридичної дії. Про будь-яку справу римляни могли сказати - in ipso negotio (у ході справі, у процесі). Тим самим у Стародавньому Римі поняття negotium об’єднувало досить ши­рокий спектр юридичних дій, що породжували певні правові наслідки для їх учасників.

З огляду на філософський аспект сутнос­ті цього правового явища слід звернути увагу на слова Б. Рассела, який розглядає сутність як носій властивостей, але відрізняє її від своїх властивостей. Коли властивість відняти та спробувати уявити сутність саму по собі, то побачимо, що не залишилося нічого [5].


У статті 202 ЦК України правочином виз­нається дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Відомо, що дії як юридичні факти завжди мають вольовий характер і поділя­ються на правомірні та протиправні. Право­чини - це вольові та правомірні дії, безпосе­редньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме на набуття, зміну або при­пинення цивільних прав та обов’язків [6].

Викладений українською мовою юридич­ний термін «правочин» вказує на правомірність дії, що вчиняється. Тим самим формується на­ше уявлення про його зміст, який носить пра­вомірний (курсив наш. - І. Б.) характер.

Досягнення певного правового результа­ту можливе за допомогою одностороннього та дво - чи багатостороннього правочину.

Сутність зобов’язань, що встановлюються односторонніми діями учасників цивільного обороту, полягає в однопорядковості їх підстав виникнення, в якості яких виступають односторонні та при тому правомірні дії [7].

Волевиявлення [8] може проявляти одна або кілька осіб. При цьому, односторонній правочин може створювати обов’язки лише для особи, яка його вчинила. Як виняток, од­ностороннім правочином можуть створюва­тися обов’язки для інших осіб тільки у випад­ках, установлених законом, або за домовле­ністю з цими особами. Так, наприклад, при відкритті (вчиненні одностороннього право - чину) акредитива банком-емітентом у банка- гаранта виникає зобов’язання здійснити пла­тіж на користь бенефіціара.

Якщо дві сторони скеровують свої зуст­річні дії на досягнення бажаного правового результату, правочин визнається двосторон­нім (взаємним). Такий правочин називається договором [9].

Наукова розробка основних елементів правочину залишається незмінною з часів квіритів до сьогодення. Історично склалось так, зазначає О. Беляневич, що вперше і в найбільш досконалому як на той період часу вигляді конструкції договору та договірного зобов’язання були відпрацьовані в римському приватному праві [10]. Проте питання про цілі, сутність та склад правочину час від часу формувало нові наукові позиції, судження, тенденції та викликало жваві наукові дискусії.

Фундатор теорії Чистого Правознавства

[ІІ] Г. Кельзен зазначає, що при укладенні договору сторони заявляють про не­обхідність поводитися стосовно одна одної у певний спосіб. Ця взаємна повинність є суб’єктним сенсом акта правочину, водночас вона є його об’єктивним сенсом. Себто даний акт є фактом, що виробляє правову норму, оскільки правовий порядок наділяє такий факт цією властивістю, обумовлюючи цивільну санкцію запровадженням цього правочинового факту й поведінкою, яка су­перечить даному правочину. Запроваджуючи правочин як правотворчий факт, правовий порядок уповноважує підпорядкованих пра­ву індивідів регулювати свої взаємовідноси­ни в межах загальних правових норм, створе­них шляхом законодавства чи узвичаєння, - регулювати нормами, що виробляються че­рез правочини [12].

Це судження відомого науковця запро­ваджує алгоритм творення права, що розгля­дається через акт цивільного правочину, який у свою чергу формує правотворчий факт.

Для сприйняття доктрини правочину вар­то звернутись до інтерпретації складу право - чину, запропонованої О. Черданцевим. Склад правочину - це продукт наукової думки, це юридична конструкція, ідеальна модель, яка створена для потреб наукових досліджень та практики. Склад правочину (договору) - це модель, одержана в результаті абстракції, іде­алізації, коли дійсність спрощується. У ре­зультаті маємо певний ідеальний об’єкт, який не існує у житті і слугує не лише формою ви­раження дійсності, а й методологічним інстру­ментом наукового та практичного аналізу [13]. Автор спромігся за допомогою кате­горійного апарату науки філософії права сформувати модус складових правочину.

Метою будь-якого дво - чи багатосторон­нього цивільного правочину є досягнення певних юридичних наслідків, що мають істот­не значення для сторін правочину-договору. Семантичний розбір співвідношення понять «договір» і «правочин», проведений Б. Пу - гинським, дав підстави стверджувати, що дво­сторонній або багатосторонній правочини визнаються лише вираженням узгодженої волі двох і більше сторін і розглядаються як умова, необхідна для укладення договору [14].

Г. Шершеневич під юридичними діями розумів зовнішній прояв волі людини, що тяг­не за собою певні юридичні наслідки. Саме прояв волі, що безпосередньо спрямований на певний юридичний наслідок, розглядається відомим цивілістом, як юридичний правочин [15]. Проте прояв волі, на нашу думку, це ли­ше передумова, яка породжує правочин.

Іншою складовою, яка разом з волевияв­ленням особи формує правочин, є чинність. Ця категорія передбачає, що факт, має відбу­тися, не суперечить певному правопорядку, а відтак розглядається як правомірна дія.

Як стверджував Д. Мейєр, для правочину суттєві лише дві умови: 1) юридичні дії по­винні привести до змін у вже існуючих юри­дичних відносинах: зміни можуть полягати у встановленні будь-якого права, яке раніше не існувало, або у переході права від однієї особи до іншої, або у припиненні права; 2) юридична дія повинна бути направлена на зміну існую­чих юридичних відносин, з метою проведення цих змін. Дії, не направлені на відповідні зміни, не можуть розглядатися як правочини [16].

Зазначена дефініція відтворює розуміння правочину як юридичного акта, що реалізу­ється через волевиявлення особи та передба­чає настання певних правових наслідків і який протиставляється правопорушенню.

Так, І. Новицький складовими елемента­ми правочину виокремлював волю (суб’єк­тивний елемент) і волевиявлення (об’єктив­ний елемент) [17].

Відправною точкою для осмислення по­няття цивільний правочин, безумовно, є така суб’єктивна категорія, як воля. Воля, як еле­мент правочину, розкривається шляхом само - реалізації суб’єкта та детермінує його дії на досягнення певного правового результату.

Деякі автори відстоювали точку зору, за якою складовими частинами правочину є такі елементи: волевиявлення, змістом якого є істотні умови (пункти) правочину, волю, пра - вочиноздатність суб’єктів, мету правочину [18]. У відповідь на цю позицію Л. Єфімова зазначає, що суб’єкт правочину (його право­здатність та дієздатність) не можна вважати елементом, оскільки саме суб’єкт є джерелом волі та волевиявлення. Тому він не може роз­глядатись як складова частина правочину: суб’єкт та його дії, явища різнопорядкові [19].

Правочин, який відповідає вимогам зако­нодавства, визнається правом дійсним. Дійс­ність як правова характеристика правочину означає, що закон визнає правову силу за ним як підставу виникнення, зміни або припинен­ня бажаних його суб’єктами цивільних прав і обов’язків, а права та обов’язки, що виникли з правочину, підлягають правовій охороні та захисту [20].

Нормативне та доктринальне трактуван­ня умов чинності юридично-значимих дій, які характеризують правочин, зводиться до таких вимог: зміст правочину не може суперечити нормам моралі та актам цивільного законо­давства; форма правочину повинна відповіда­ти закону; наявність необхідного обсягу цивільної дієздатності особи для вчинення правочину; волевиявлення учасника правочи - ну має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямо­ваний на реальне настання правових наслід­ків, що обумовлені ним; правочин, що вчиня­ється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малоліт­ніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Поряд з загальним поняттям «правочи - ну» в теорії та практиці цивільних пра­вовідносин традиційно застосовують слово­сполучення «недійсність правочину». У зв’яз­ку з цим серед науковців триває дискусія сто­совно того, чи можна віднести до правочинів дії, що мають протиправний характер? Пра - вочини лише як правомірні дії розглядали Г. Шершеневич і Д. Мейє [21]. Проф. І. Пере - терський зазначав: якщо дія має вигляд пра - вочину, але спрямована проти закону або в обхід закону, то вона не є правочином [22].

Термін «нікчемний правочин» містить протиріччя. Нікчемним може бути не право - чин, а волевиявлення, уточнював М. Агарков [23]. На думку інших авторів, нікчемні уго­ди - це ті самі угоди, які, будучи юридичними фактами, породжують правові наслідки, відмінні від правових дій [24]. Російський термін «сделка» не завжди ототожнюється з правомірними діями, його зміст трактується неоднозначно і тому викликає дискусії.

Із прийняттям нового ЦК України, яким вводиться термін «правочин» замість існую­чого «угода», зникає подвійний зміст цього поняття. За допомогою відповідного форму­лювання українська філологія вирішила три­валу дискусію на користь правомірного ха­рактеру правочину. Зі змісту терміна «право - чин» зрозуміло, що мова йде про вчинення правомірної дії, тому apriori словосполучення «недійсний правочин» (протиправний право­чин) не може існувати. Тим самим формулю­вання «нікчемний правочин» є більш ніж су­перечним, його замінником може бути термін «протиправна дія».

З огляду на зазначене дія є правомірною, якщо її недійсність прямо не встановлена за­коном або якщо вона не визнана судом недійсною.

Ознака правомірності є родовою ознакою правочину. Проте до таких іменників, як на­приклад, «договір», «заповіт», «операція», «емісія», які саме і визнаються правочинами, може застосовуватися прикметник «недійс­ний», оскільки за формою таке словосполу­чення не є суперечливим.

Ознака відповідності дії встановленим юридичним нормам, вимогам правопорядку - одна з основних ознак, що є підставою юри­дичних фактів. При цьому правомірна дія визначається як відповідна правовим вимо­гам, що узгоджується із змістом прав і обо­в’язків суб’єктів [25]. Тим самим вчинення правочину формує суб’єктивні цивільні пра­ва та обов’язки відповідних суб’єктів.

Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів осіб є оспорювання дійсності пра - вочину. При цьому термін «оспорюваний пра­вочин» може застосовуватись у разі заперечен­ня заінтересованою особою його дійсності на підставах, установлених законом. Суд може відмовити у задоволенні позову, за відсутності законних підстав, або визнати «оспорюваний правочин» «протиправною дією». Такі дії ста­ють протиправними не з моменту оголошення судом рішення про це, а з моменту їх вчинення.

Загальне правило щодо наслідків вчинен­ня протиправних дій передбачає настання ре­ституції, тобто кожна з сторін зобов’язана по­вернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокре­ма, тоді, коли одержане полягає в користу­ванні майном, виконаній роботі, наданій по­слузі, - відшкодувати вартість того, що одер­жано, за цінами, що існують на момент від­шкодування. Винна у вчиненні протиправних дій сторона зобов’язана відшкодувати другій стороні або третій особі заподіяні збитки та моральну шкоду.

З метою усунення невідповідності термі­нології окремі загальні норми гл. 16 (Право­чини) ЦК України доцільно скорегувати. Так, у тексті ЦК України словосполучення «недій­сний правочин» у всіх відмінках слід заміни­ти словосполученням «протиправна дія».

Частину 1 ст. 202 ЦК України про-по - нується викласти в такій редакції: «Правочи - ном є правомірна дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків».

Доцільно було б назву ст. 204 ЦК України запропонувати у такій редакції: «Стаття 204. Презумпція правомірності дії», а зміст цієї статті може складати така дефініція: «дія є правомірною, якщо її недійсність прямо не встановлена законом або якщо вона не визна­на судом недійсною».

Література

1. Агарков М. М. Понятие сделки по со­ветскому гражданскому праву // Советское государство и право. - 1946. - № 3-4; Берве - но С. М. Проблеми договірного права України: Монографія. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 392 с.; Боброва Д. В. Угоди (правочини) / Гл. 12 У книзі Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / О. В. Дзера (кер. авт. кол.), Д. В. Боброва, А. С. Довгерт та ін.; За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - С. 168-183; Брагинский М. И., Витрян - ский В. В. Договорное право. - М.: Статут, 2003; Генкин Д. М. Недействительность сде­лок, совершенных с целью, противной закону // Ученые записки ВИЮН. - Вып. V. - 1947; Дзера А. В. Общие положения о сделках в но­вом Гражданском кодексе Украины / В кн.: Проблемы гармонизации законодательства Украины и стран Европы / Под общ. ред. Е. Б. Кубко, В. В. Цветкова. - К.: Юринком Интер, 2003; Мейер Д. И. Русское граждан­ское право. - М.: Статут, 1997. - С. 177­213; Новицкий И. Б. Сделки. Исковая дав­ность. - М.: Госюриздат, 1954; Перетерский И. С. Сделки, договоры. Гражданский кодекс РСФСР: Научный комментарий. - М.: Юрид. изд-во НКЮ РСФСР, 1929; Рабинович Н. В.

Недействительность сделок и ее последствия.

- Л.: Изд-во ЛГУ, 1960; Халфина Р. О. Значе­ние и сущность договора в советском социа­листическом гражданском праве. - М.: Изд-во АН СССР, 1954; Шахматов В. П. Сделки, со вершенные с целью, противной интересам го­сударства и общества. - Томск: Изд-во Том­ского ун-та, 1966; Шершеневич Г. Ф. Учебник русского гражданского права. - Тула: Авто­граф, 2001. - С. 150-170 та ін.

2. Дзера А. В. Указ. тр. - С. 367-368.

3. Дождев Д. В. Римское частное право. Учеб. для вузов / Под ред. члена-корр. РАН, проф. В. С. Нерсесянца. - М.: Издательская группа ИНФРА-М-НОРМА, 1996. - С. 125.

4. Бартошек М. Римское право: (Поня­тия, термины, определения): Пер. с чешск. - М.: Юрид. лит., 1989. - С. 223.

5. Див.: Рассел Б. Історія західної філо­софії: Пер. з англ. - К., 1995. - С. 180.

6. Боброва Д. В. Поняття та види угод (правочинів) / У кн. 1 Цивільне право Украї­ни: Підручник.: У 2-х кн. / О. В. Дзера (кер. авт. кол.), Д. В. Боброва, А. С. Довгерт та ін.; За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - С. 168.

7. Иоффе О. С. Избранные труды: В 4 т. Т. III. Обязательственное право. - СПб.: Изд - во «Юридический центр Пресс», 2004. -

С. 745.

8. При тлумаченні волевиявлення необ­хідно звертати увагу на дійсну волю, не до­тримуючись дослівного змісту положень.

9. Див.: Рясенцев В. А. Понятие и значе­ние сделок в СССР // глава VII в кн.: Совет­ское гражданское право. Ч. 1 / Учеб. пособ. для студ. ВЮЗИ. - М.: 1955. - С. 77.

10. Див.: Беляневич О. А. Господарське договірне право України (теоретичні аспекти): Монографія. - Юрінком Інтер, 2006 - С. 14-15.

11. Теорія права, яка очищена від полі­тичної ідеології та впливів природничих на­ук, що розроблялася відомим австрійським правознавцем Г. Кельзеном у першій поло­вині XX ст. Найбільш значними науковими працями є: «Головні проблеми державного права», «Загальна теорія права та держави», «Чисте правознавство». (Прим. - І. Б.).

12. Кельзен Г. Чисте Правознавство: З дод.: Пробл. справедливості / Пер. з нім. О. Мокро - вольського. - К.: Юніверс, 2004. - С. 282.

13. Див.: Черданцев А. Ф. Толкование пра­ва и договора: Учеб. пособие для вузов. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2003. - С. 323.

14. Пугинский Б. И. Гражданско-правовой договор // Вестник Московского ун-та. -

2002. - № 2. - С. 39.

15. Шершеневич Г. Ф. Указ. тр. - С. 150.

16. Див.: Мейер Д. И. Русское граждан­ское право. - М.: Статут, 1997. - С. 177-178.

17. Новицкий И. Б. Сделки. Исковая дав­ность. - М.: Госюриздат, 1954. - С. 20.

18. Шахматов В. П. Указ. тр. - С. 12-16.

19. Ефимова Л. Г. Банковские сделки: пра­во и практика. монография. - М.: НИМП, 2001. - С. 20.

20. Мындря Д. И. Недействительность сделки и неправомерность действия. Цивили - стические записки. Межвузовский сб. науч­ных трудов. - Вып. 2. - М.: Статут. - Екате­ринбург: Институт частного права, 2002. -

С. 412.

21. Шершеневич Г. Ф. Учебник русского гражданского права. - М.: Спарк, 1995. -

С. 113; Мейер Д. И. Русское гражданское пра­во. Ч. 1. - М.: Статут, 1997. - С. 178.

22. Перетерский И. С. Сделки, договоры. Гражданский кодекс РСФСР: Научный ком­ментарий. - М.: Юрид. изд-во НКЮ РСФСР, 1929. - С. 6.

23. Агарков М. Указ. тр. - С. 55.

24. Новицкий И. Б. Указ. тр. - С. 66-67; Ра­бинович Н. В. Указ. тр. - С. 12-13; Генкин Д. М. Недействительность сделок, совершенных с целью, противной закону // Ученые записки ВИЮН. - Вып. V. 1947. - С. 50; Шахма­тов В. П. Указ. тр. - С. 25-26.

25. Алексеев С. С. Проблемы теории пра­ва: Курс лекций в 2-х т. Т. 1. - Свердловск, 1971. - С. 347-358.



И. А. Безклубый

Теоретические основания формирования правомочия

В статье исследуется генеза становления и развития института правомочия, его содержатель­ное наполнение, существенные условия и основания признания провомочия заключённым,


Начиная от античных времён и досегодня. Автор обращает внимание на пути оптимизации правового регулирования института правомочия

In a article an author explores an origin of formation of the agreement institution, it’s historical condi­tion and foundation of recognition an agreement as a concluding, which became from antic times and till our days. Also, an author takes into account some ways of optimization of a legal regulation of the agreement institution.