joomla
ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ НА СПРИЯТЛИВЕ НАВКОЛИШНЄ СЕРЕДОВИЩЕ
Юридичний вісник. Повітряне і космічне право

УДК 349.6



О. І. Логвиненко, кандидат юридичних наук, начальник кафедри державно-правових дисциплін та дотримання прав людини Академії управління Міністерства внутрішніх справ

Академія управління Міністерства внутрішніх справ

У даній статті автор досліджує одну з найгостріших проблем людства - екологічну, про­понуючи чітку реалізацію права на сприятливе навколишнє природне середовище.

Ключові слова: екологічна проблема людства, сприятливе навколишнє природне середо­вище, економічна гарантія забезпечення права.



Сьогодні, коли однією з найгостріших проблем людства є екологічна, надзвичайно важливими залишаються питання забезпе­чення прав людини як на міжнародному рівні, так і в Україні.

Як відомо, права людини - це певні мож­ливості людини, необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, що набуваються з народження. Вони об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними і рівними для всіх людей [1, с. 5].

Екологічні права, зокрема право на спри­ятливе навколишнє середовище, є однією з найважливіших галузей міжнародного права і належить, за класифікацією, запропонованою

О. Ф. Скакун, до третього покоління прав людини [2, с.172].

Вперше питання незадовільного стану природних ресурсів розглядалось на Конфе­ренції з охорони природи у Берні 1913 р. Під час дискусії представників з 29 країн вислов­лювалось занепокоєння станом навколишнь­ого середовища, обговорювалась необхідність захисту природи від діяльності людини та бу­ло запропоновано об’єднати зусилля держав у цій діяльності [3, с. 9]. Проте через початок першої світової війни ці прагнення не було втілено в життя.

Згодом, з усвідомленням негативних наслідків антропогенного впливу на навко­лишнє середовище, діяльність щодо його охо­рони активізувалась. Після другої світової війни 1948 р. було створено Міжнародний со­юз охорони природи, який плідно працює і дотепер. Головними завданнями його сьогод­ні є допомога співтовариствам у справі збере­ження біорізноманіття і впровадження еко­логічно чистих та сталих методів використан­ня природних ресурсів.

Забезпечення прав людини на сприятли­ве навколишнє середовище вперше були зафіксовані 1972 р. у Стокгольмській Декла­рації. Зокрема, у принципі 1 розділу ІІ «Дек­ларація принципів» сформульовано, що «Лю­дина має основне право на свободу, рівність та сприятливі умови життя в навколишньому середовищі, якість якого дозволяє вести гідне і процвітаюче життя, і несе головну відпо­відальність за охорону та покращання навко­лишнього середовища для блага нинішнього та майбутнього поколінь».

З 17 жовтня до 21 листопада 1972 р. на сімнадцятій сесії Генеральної конференції ООН з питань освіти, науки та культури (ЮНЕСКО) у Парижі прийнято Конвенцію культурної та природної спадщини, якою при ЮНЕСКО засновано міжурядовий комітет з питань захисту культурної та природної спад­щини виняткової загальнолюдської цінності, що дістав назву «Комітет світової спадщини». Здебільшого, правознавці-екологи обмина­ють зазначену Конвенцію, вважаючи, що вона передовсім спрямована на збереження куль­турних пам’яток. Проте, у ст. 2 визначено, що природною спадщиною є «монументальні ви­твори природи, якими є фізичні та біологічні утворення чи сукупності таких утворень, що


Мають виняткову загальнолюдську цінність з погляду естетики чи науки, геологічні та фізіографічні утворення і чітко визначені зо­ни, що складають ареали розповсюдження, види тварин та рослин, які опинилися під за­грозою зникнення, і що мають виняткову за­гальнолюдську цінність з погляду науки чи збереження, природні місця або чітко визна­чені природні зони, що мають виняткову за­гальнолюдську цінність з погляду науки, збе­реження чи природної краси». Як бачимо, фізичні, біологічні, геологічні, фізіографічні утворення, види тварин та рослин, природні місця або чітко визначені природні зони, всі складники, що містяться в понятті навко­лишнє середовище. Держави за ст. 4 Конвен­ції мають забезпечувати ототожнення, захист, зберігання, повернення» зазначених об’єктів і їх «передачу наступним генераціям». Для цього держави мають докладати таких зу­силь: загальну політику спрямовувати на від­ведення природній спадщині певної функції в суспільному житті та включення питань за­хисту цієї спадщини до програм загального планування; створювати, якщо вони ще не існують, на своїх територіях однієї чи кількох служб захисту, зберігати і повертати до­стоїнства природної спадщини із забезпечен­ням їх відповідним персоналом і наданням у їх розпорядження засобів, що дозволяють здійснювати покладені на них завдання; роз­гортати наукові та технічні студії та дослі­дження і вдосконалювати методи втручання, які дозволять державі протистояти небезпеці, що загрожує її природній спадщині; вживати відповідних правових, наукових, технічних, адміністративних та фінансових заходів для ототожнення, захисту, зберігання, повернен­ня достоїнств та відновлення життєвих функцій цієї спадщини; сприяти створенню чи розвиткові загальнонаціональних або регіональних навчальних центрів для навчан­ня у сфері захисту, зберігання і повернення достоїнств природної спадщини, а також за­охочувати наукові дослідження в цій сфері.

В ст. 24 Африканської хартії прав людини і народів, прийнятій 1981 р., наголошується, що «всі народи мають право на загальне за­довільне навколишнє середовище, сприятли­ве для їх розвитку», тобто закріплюється пра­во народів на сприятливе навколишнє сере­довище. Процес закріплення прав людини на сприятливе навколишнє середовище продов­жено в Принципі 1 Декларації, прийнятій на конференції у Ріо-де-Жанейро 1992 р.: «всі люди мають право жити в доброму здоров’ї та плідно працювати в гармонії з природою». Хоча в тексті і не зазначається прямо поняття «приятливе навколишнє середовище, це оче­видно зі словосполучення «в гармонії з при­родою».

1991 р. Комісією ООН з прав людини бу­ло призначено Спеціального доповідача з на­вколишнього середовища і розвитку. У своїй доповіді 1994 р. він доходить висновку, що право на сприятливе навколишнє середовище є одним з фундаментальних прав людини, закріплених міжнародним правом».

Пізніше окреслене право гарантувалося й іншими міжнародними документами.

В Україні права людини на сприятливе навколишнє середовище було закріплено ще 1991 р. у Законі « Про охорону навколишньо­го природного середовища». У ст. 1 зазначе­ного закону, зокрема, наголошено, що завдан­нями охорони природи в Україні є «викорис­тання і відтворення природних ресурсів, за­безпечення екологічної безпеки, запобігання і ліквідації негативного впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, збереження природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ланд­шафтів та інших природних комплексів, унікальних територій та природних об’єктів, пов’язаних з історико-культурною спадщи­ною». До того ж у законі визначені принципи охорони навколишнього середовища, серед яких: пріоритетність екологічної безпеки; га­рантування екологічно безпечного середови­ща для життя і здоров’я людей; запобіжний характер заходів щодо охорони навколишнь­ого природного середовища; екологізація ма­теріального виробництва на основі комплекс­ності рішень у питаннях охорони навколиш­нього природного середовища, використання та відтворення відновлюваних природних ре­сурсів, широкого впровадження новітніх тех­нологій; збереження просторової та видової різноманітності і цілісності природних об’єктів і комплексів.

Конституція України, прийнята 1996 р., у ст. 50 закріплює право кожного громадяни країні на «безпечне життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди» [4].

Відтак, з наведеного вище, очевидно, що Україна, як і багато інших Європейських країн, взяла зобов’язання щодо створення юридичних, соціальних, економічних га­рантій забезпечення права людини на сприят­ливе навколишнє середовище відповідно до міжнародних стандартів. Щоправда, терміно­логія законодавства України не завжди відповідає правилам юридичної техніки, оскільки навіть у двох зазначених законах України «навколишнє середовище» визначе­но як «навколишнє природне середовище» та «довкілля». Крім того, гарантуючи громадя­нам право на сприятливе навколишнє середо­вище, держава має передбачити чітку струк­туру його реалізації. І як не погодитися з ви­датним юристом, академіком Ю. С. Шемчу - шенко, що на часі прийняття нового еко­логічного закону - Екологічного кодексу, в якому було б систематизовано все екологічне законодавство України, вра-ховуючи реко­мендації Екологічного кодексу для Європи [5].

Література

1. Рабінович П. М., Хавронюк М. І. Права людини і громадянина: Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2004. - 464 с.

2. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — 656 с.

3. Кравченко С. М., Андрусевич А. О., Бо - найн Дж. Актуальні проблеми міжнародного права навколишнього середовища: Підруч­ник / Під заг. ред. С. М. Кравченко. - Львів: вид. центр ЛНУ, 2002. - 336 с.

4. Конституція України: Офіційне ви­дання. - К.: Міністерство юстиції України, 2006.

5. Шемчушенко Ю. Нам слід боротися з причинами екологічних проблем, а не з їх наслідками // Український юрист. 2003. № 8. — С. 17-19.



О. И. Логвиненко

Что касается обеспечения прав человека на благоприятную внешнюю среду В данной статье автор исследует одну из острейших проблем человечества — экологическую, предлагая чёткую реализацию права на благоприятную внешнюю среду

In this article an author explores one of the sharpest problems of humanity — ecological, offering clear realization of right to the natural environment