joomla
ГЕНЕЗИС МЕТОДІВ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ

УДК 343.132 (094.5.072)

Іван Сервецький

Кандидат юридичних наук, доцент, начальник кафедри теорії та практики організації оперативно - розшукової діяльності Академії управління МВС

Розглянуто процес виникнення оперативно-розшукових методів, їхню специфіку, ефективність застосування в різні історичні періоди (кня­жа доба, панування Орди, литовсько-польське панування, козацька доба та період царату).

Рассмотрен процесс возникновения оперативно-розыскных мето­дов, их специфика, эффективность использования в разные исторические периоды (период княжества, господствование Орды, литовско-польское господствование, казацкий период и период царствования).

The process of origin and application of operative-investigative methods as well as their specific, effective use in the different periods of history (the Duke age, Horde ruling, Lithuanian Polish supremacy, Cossack age and Tsar reigning) have been considered in the article.

Ключові слова: історичний розвиток суспільства, історичний ана­ліз оперативно-розшукової діяльності, методи оперативно-розшукової діяльності, поліцейський апарат державної влади, поліцейський режим.

Ключевые слова: историческое развитие общества, историчес­кий анализ оперативно-розыскной деятельности, методы оперативно­розыскной деятельности, полицейский аппарат государственной влас­ти, полицейский режим.

Keywords: historical development of society, historical analyses of operative - investigative activities, methods of operative-investigative activities, police apparatus of state power, police regime.

На всіх етапах історичного розвитку суспільства застосовували­ся таємні методи отримання інформації, які знайшли своє відобра­ження в нормативних документах [1].

Озираючись на минуле й аналізуючи віхи історії нашого наро­ду, мимоволі доходимо висновку, що однією з найважливіших умов життєдіяльності держави є здійснення нею своїх функцій за допо­могою спеціального апарату державних органів, які займаються не­гласним розслідуванням.

Найдавнішою складовою частиною цих спеціальних державних органів є підрозділи озброєних людей із властивими тільки їм спе­ціальними функціями (поліція, дружина), організованих і навчених для волевиконання настанов панівного класу, який завжди тримав у таємниці методи отримання інформації про своїх противників.

Генезис методів ОРД - це походження, виникнення, становлен­ня, сутність і зміст, порядок добування та використання інформації стосовно осіб, які вчиняють протиправні дії [2, 177].

З аналізу розвитку суспільства можна зробити висновок про наявність прямої залежності застосування методів оперативно - розшукової діяльності, їх дієвості від державного устрою і мораль­них засад, на яких ґрунтується існування конкретної спільності лю­дей.

Метод - це спосіб пізнання явищ природи та суспільного жит­тя, система прийомів, що застосовується в будь-якій галузі діяль­ності [2, 522].

Панівне становище “загонів озброєних людей”, які займали­ся таємною роботою (яка не підлягає розголошенню) [2, 1227] в державному апараті, підтверджується ходом розвитку людства, відображеним в архівних матеріалах.

Так, із прийняттям християнства, становленням державності Ки­ївської Русі, структуризацією суспільства виник апарат примусу з боку князівської верхівки, на якому і ґрунтувався апарат державної влади. З плином часу ця сила набувала витонченіших організацій­них форм і досвіду практичної роботи. Адміністративно-каральні органи опиралися у своїй діяльності на відповідним чином сформо­вану і врегульовану правову систему держави, її законодавчі доку­менти, в тому числі таємного призначення.

Слід відзначити, що висновки про певні моменти історії є лише вірогідними, оскільки ця тема в архівних матеріалах висвітлена вкрай стисло. Специфіка таємних документів розшукового харак­теру полягає в тому, що після використання вони знищувалися, роз - шукова діяльність фактично мала окреме нормативне проваджен­ня, але законодавчого та процесуального закріплення не мала. Без­умовно, оперативно-розшукова діяльність була способом виконан­ня нормативного документа, причому застосування сили (здатність живих істот напруженням м’язів робити фізичні рухи, виконувати різні дії) [2, 1120], тортур (фізичне насильство, катування під час допиту обвинуваченого, щоб добитися від нього зізнання) [2, 1258], тілесних покарань (дія, засіб впливу на того, хто вчинив злочин, має якусь провину) [2, 839] вважалися нормальним методом досягнен­ня мети, тобто розкриття злочину, що з погляду сучасності є непри­йнятним і далеко не з кращого боку характеризує владу, державу та її виконавчі органи.

Мета цієї статті - простежити процес виникнення і розвитку правоохоронного й адміністративно-карального механізмів (із влас­тивими їм таємними методами роботи) держави з часу прийнят­тя християнства на Русі; визначити закономірності та причини ви­никнення і застосування оперативно-розшукових методів отриман­ня інформації, їхню специфіку, ефективність та співвідношення на кожному історичному етапі. Основна увага в статті акцентується на історичних періодах княжої доби, панування Орди, Гетьманщини й царату.

Княжа доба. З часу виникнення Давньоруської держави з цент­ром у Києві (ІХ-ХІІ ст.) поліцейські, тобто примусово-каральні й охоронні функції, на її землях виконували в основному військові формування, які складалися з дружини київського князя та місце­вих феодалів. У процесі трансформації суспільства з дружинників, князівської обслуги, бояр утворився численний прошарок адміні­страторів із широкими повноваженнями, який згодом переріс у по­ліцейський апарат державної влади в країні.

У руках князів зосереджувалася судова та законодавча влада. Не­зважаючи на наявність певної правової бази і переважно загальний характер судового процесу, кваліфікація злочинів, вибір виду по­карання, вирок залежали від можливостей надзаконної діяльності князів і поставлених ними адміністраторів. Каральна політика, яку вони здійснювали, була орієнтована на звичаї і традиції, ідеологіч­ні й моральні засади, станові інтереси, власну правосвідомість, точ­ку зору і волю. Тому на практиці в Давньоруській державі діяв об­винувальний порядок проведення слідчих і судових дій при розгля­ді як судових, так і кримінальних справ.

Головну роль у доказах відігравали поєдинки (“поле” між пози­вачем і відповідачем, заприсягання (“крестное целование”) і відмо­ва від нього, так званий “суд Божий” (випробування вогнем чи во­дою), зізнання обвинуваченого або ж неприбуття на суд (це досить поширене явище в сучасному правосудді; особливо ним зловжива­ють вищі посадові особи державних структур, керівників політич­них партій та ін.).

Тож можна зробити висновок, що класичні методи оперативно - розшукової діяльності, зокрема опитування осіб (у тому числі опи­тування з прихованою метою), часто використовувалися в княжу добу. Так представник влади намагався випитати про протиправну діяльність, щоб опитуваний про це не здогадався. Успішно засто­совувався метод таємного огляду особистого майна, речей, схова­нок, житла за відсутності його власника. Більше того, здійснювало­ся таємне проникнення до місць схованок, мешкання як з ініціати­ви осіб, уповноважених на це, так і з дозволу влади. Також уже в ті часи на осіб, яким доручалося виконання завдань племені, роду, на­ції, збиралась як позитивна, так і негативна інформація. Безумовно, на цьому історичному етапі владу насамперед цікавила інформація про особисту відданість князю тощо. У зв’язку з тим, що не було писаних законів, підставою для застосування таємних методів була вказівка вищих посадових осіб.

Про дотримання принципів законності під час застосування вка­заних методів не йшлося, головною метою було отримати таку ін­формацію. Керуючись традиціями, неписаним правом, такі методи застосовували й до посадових осіб.

Панування Орди. Внаслідок нападу кочових орд на північно - східні (1237-1238) та південно-західні (1239-1241) князівства русь­кі землі опинилися під пануванням Золотої Орди. І хоч завойовни­ки безпосередньо не включили Русь до свого складу і зберегли на підлеглих територіях місцеву владу й адміністрацію, запровадже­ні ординськими феодалами порядки мали самодостатнє значення.

Їх провідною рисою було домінування сили, примусу й покарань, а також нагляду (гласного і негласного) як засобу забезпечення вико­нання своїх велінь.

Таємна діяльність у цей період характеризувалася в основному отриманням інформації про правопорушення за допомогою таких методів, які вже на той час відходили в історичне минуле. Це кату­вання одного з кола осіб, які або мешкали в тому чи іншому місці і могли знати про ворогів Орди, або були родичами підозрілих осіб, або з числа тих, хто чинив опір та переховувався.

Отримувалася така інформація під загрозою смертної кари і ті­лесних покарань. Слід також зауважити, що “доносителі” не бу­ли в особливій повазі у завойовників, засуджували їх і співвітчиз­ники.

Загалом цей період жодними позитивними зрушеннями в роз­витку суспільства та його правоохоронних органів не відзначився.

Литовсько-польське панування (ХІІІ-ХУ ст). Для цього пе­ріоду нашої історії характерне застосування поневолювачами заборонно-примусових і каральних заходів на руських землях з ме­тою включення України до своєї території та поступової асиміляції її народу (цю тактику згодом використав Радянський Союз, проте методи комуністичного режиму були значно жорстокішими). Хоча Річ Посполита вважалася республікою, встановлені нею в Русі - Україні порядки мали ознаки поліцейського режиму.

Поширилися дискримінація та переслідування, обмеження й заборони, примуси і покарання за релігійною, національною, соціально-становою ознаками. Для того щоб знати про такі пору­шення, влада застосовувала різні таємні методи. Таємний донос вважався найважливішим свідченням.

Законодавство в практиці польсько-литовської адміністрації ха­рактеризувалося надзвичайною жорстокістю. Це доповнювалося публічним виконанням вироків. Усі ці заходи мали на меті заляка­ти населення, а також позначилися на змісті та структурі правових актів, у більшості яких відводилося значне місце визначенням зло­чинів і покарань. Злочини називалися “виступами”, що давало змо­гу класифікувати їх до категорії найтяжчих з відповідними виснов­ками.

Ще в ті часи простежується діяльність осіб, які мали негласні стосунки з адміністрацією у формі негласного співробітництва. Во­ни надавали таємну інформацію, переважно у формі наклепів і до­носів, і отримували за це грошову винагороду чи інші блага для се­бе та всієї сім’ї за рахунок своїх співгромадян. Це могли бути пев­ні пільги в сплаті податків, отримання додаткових земель для обро­бітку, майна (часто навіть тих осіб, у яких воно було конфісковане внаслідок доносу), звільнення від відбування службових повиннос­тей державі).

Негласна діяльність поліцейського апарату виявлялася також у тому, що за допомогою різноманітних таємних методів і способів покарань проводили поступову асиміляцію українського народу та входження його в склад Польсько-Литовської держави.

Отже, узаконена і позаправова діяльність польсько-литовської адміністрації на землях України-Русі мала примусово каральне, ре­пресивне спрямування. Тому Річ Посполита набувала ознак полі­цейської держави, що в свою чергу викликало протести й опір насе­лення, яке масово втікало в неосвоєні степи Півдня та Сходу, де роз­горнувся процес інтенсивної колонізації, виник новий, вільний від феодальної залежності стан - козацтво.

Деліктні відносини в козацьку добу. Особливість цього істо­ричного періоду полягає в тому, що селяни, які втекли від жорсто­кої влади, прагнули до свободи, були здатні до активної боротьби проти експлуатації. Концентрація таких людей в одному місці зу­мовила низку визначних явищ у нашій історії, адже ключову роль у визволенні народу та впровадженні гуманних принципів побудо­ви держави в Україні відіграло козацтво - нова, не знана до того суспільна сила.

У контексті заявленої проблеми слід детальніше зупинитися на складі та функціях адміністративної і судової влади Запорозької Сі­чі, визначенні системи злочинів, застосуванні методів оперативно - розшукової діяльності, насамперед до козаків, які вчинили право­порушення, призначенні покарань тощо. Побіжно розглянемо деякі аспекти військово-політичного і громадського устрою, спосіб жит­тя козаків, оскільки все це впливало на застосування розвідуваль­них методів до ворогів козацтва.

Характерні ознаки січового устрою - формальна рівність ко­зацтва, опора на його спільне волевиявлення, виборність вищо­го керівництва, адміністрації. Як і під час обрання старшини, в судах і в питаннях визначення винуватості чи злочинності, ви­ду злочину й покарання, а також його міри та способу виконання запорожці керувалися неписаними законами на основі стародав­ніх військових звичаїв, словесного права і здорового глузду. При­кметно, що решта українських козаків, навіть відокремившись від Польщі (під проводом гетьмана Богдана Хмельницького), за бра­ком власної нормативної бази чинила суд і розправу відповідно до польсько-литовських статутів та німецького Магдебурзького пра­ва. Запорожці не визнавали цих законів, оскільки вважали їх та­кими, що не відповідали духові українського народу. Це зумовле­но також тим, що все життя низового Запорозького Війська про­ходило в безперервних походах і битвах, що не дозволяло січови­кам приділяти увагу влаштуванню внутрішніх порядків власного життя. Зрештою, писаних законів козацька маса намагалася про­сто уникати, побоюючись заплутатися в лабіринтах статей, пунк­тів, параграфів.

Згодом писемність поширилася і на Січі. У січовій канцеля­рії писали гусячими перами, вдаючись до особливої палеографіч­ної форми скоропису; розвинулася статистична служба, що свід­чить про високий рівень системи правління уряду Запорозької Сі­чі. Володіючи всебічною інформацією щодо різноманітних явищ і подій, які відбувалися на запорозьких землях, кіш мав можливість певною мірою корегувати і спрямовувати процеси розвитку держа­ви, тобто, висловлюючись сучасною термінологією, - володіти опе­ративною обстановкою на об’єктах обслуговування, проводити за­ходи оперативно-розшукової профілактики злочинів, вести таєм­ні обліки (на кожного козака заводилися атестати та велися курін­ні списки, де містилися біографічні відомості: дані про походжен­ня, вступ до товариства Війська Запорозького, приписку до певно­го куреня, участь у походах, обов’ язки, місця перебування, сімей­ний стан, участь у дипломатичній службі, а також обліки інформа­ції оперативно-розшукового характеру, яка в основному отримува­лася з даних розвідки козаків, утікачів, полонених із турецької і та­тарської неволі, козаків, які виконували дипломатичну місію, тор­говців тощо).

Аналіз окремих документів свідчить про негласну боротьбу ко­заків проти наступу російської імперської влади на українську дер­жавність, її автономні права, втручання у внутрішні справи, а та­кож специфіку тактики запорожців, їхні бойові порядки, принципи та характер організації розвідувальної роботи та сторожової служ­би (розшукової, наглядової та контрольної функцій оперативно - розшукової діяльності).

Кілька архівних справ мають інтригуючу назву “Секрети Коша Запорозького”. Це таємне листування козаків з гетьманом Розумов - ським, колегією закордонних справ, Київською губернською канце­лярією з приводу збору таємних відомостей про сусідні держави, насамперед втручання в справи інших держав, про їхнє внутрішнє становище і зовнішню політику, зокрема войовничо-агресивні пла­ни султанської Туреччини, Кримського ханства та ногайських орд, про зосередження військових сил ворога тощо [3, 26].

Запорозька Січ організовувала розвідувально-дипломатичну службу для Російської держави, яка в той період не мала постійних дипломатичних відносин з Туреччиною і Кримським ханством. Се­ред запорожців було чимало таких, які знали турецьку і татарську мови, тож саме вони виконували доручення без усякого жалуван­ня і винагороди. Ці доручення були переважно таємного, розвіду­вального характеру, тобто мали ознаки оперативного впроваджен­ня спеціально підготовлених козаків у вороже середовище. Біль­ше того, здобуття оперативної інформації за допомогою цього ме­тоду було найефективнішим. Для впровадження добиралися най - придатніші до цієї роботи козаки, їм підбирали легенди, які уне­можливлювали їх викриття. Зв’язок з такими особами здійснював­ся за особливим дорученням самого гетьмана або старшини, який вів таємну роботу. Збереглися цілі серії звітів, що називалися “до­відними доношениями” від козаків, які були впроваджені у стан ворога.

Запорозькі купці проникали у вищі кола Кримського ханства або ж збирали відомості серед населення Криму, Туреччини, ногай­ських орд.

Поряд із впровадженням набуло поширення і розвідувальне опи­тування, так звані “расспросньїе речи невольников”. Через Січ про­ходило багато українців, білорусів, росіян, які втекли з татарської неволі і також були надійним джерелом інформації.

Щодо тих осіб, що добровільно розповідали про все, що їм було відомо, застосовувалося так зване гласне розвідувальне опитуван­ня, а щодо тих, хто викликав певний сумнів, застосовували зашиф­роване опитування. Таких осіб поселяли в спеціальні місця для вті­качів. Там їх годували, лікували, а потім підселяли до них своїх ко­заків, які й вивідували необхідну інформацію. Так козаки успішно перевіряли підозрюваних осіб, причому не тільки в місцях відбу­вання покарання, а й поза ними [4].

Із зазначеного випливає, що негласна оперативно-розшукова ро­бота в Січі була налагоджена на досить високому рівні, з дотриман­ням принципів законності, об’єктивної істини, планування, взаємо­дії, конспірації; використовувалися різноманітні методи та способи таємного розшуку, проникнення в стан ворога, опитування, вико­ристання інформації, здобутої агентурним шляхом, тощо.

Отже, основою оперативно-розшукової діяльності в часи коза­цтва було звичайне (козацьке) право, гетьманські універсали, ли­товські статути, Магдебурзьке право та інші джерела [5]. У цей пе­ріод набуто унікального досвіду побудови держави на демократич­них принципах [4]. Оперативно-розшукова діяльність ґрунтувалася на загальнолюдських цінностях, правосвідомості козаків у необхід­ності такої роботи, здійснювали її найздібніші до цієї роботи коза­ки, використовуючи найефективніші методи оперативного впрова­дження, розвідувального опитування, оперативної розробки із за­стосуванням комбінацій, які давали можливість швидше одержа­ти необхідну інформацію, застосовувалися найефективніші спосо­би боротьби з ворогом. Ці та інші оперативно-розшукові методи ни­ні тільки впроваджуються в діяльність оперативних підрозділів ор­ганів внутрішніх справ. Це обумовлено розвитком демократичних процесів в Україні і поступовим відходом від тоталітарних методів здобуття оперативної інформації.

Правоохоронна діяльність у період царату. Характерними ри­сами правоохоронної діяльності цього часу були повна деградація та повернення до жахливих методів, які відновив режим царської Росії. Про це свідчить аналіз внутрішньої, зокрема каральної, полі­тики Московської держави після переходу України під протекторат російського самодержця. З того часу відзначається широкий вплив російських засобів і способів боротьби зі злочинами великоросій­ського карного (“уголовного”) права в Україні.

Для досягнення позитивного результату під час розслідування кримінальних правопорушень (татьба, розбій, вбивство тощо) де­далі ширше почав застосовуватися новий різновид судового про­цесу - розшук (процесуальні джерела формування оперативно - розшукової діяльності). Головними методами одержання доказів при цьому були “повальний” обшук, допит місцевих жителів, а та­кож катування з метою “визнання” звинуваченим своєї вини (вар­то вказати, що в ті часи не було такого інституту права, як надання дозволів, санкцій на певні пошукові чи слідчі дії, а в разі визнання людиною своєї вини взагалі не могло йтися про якусь незаконність дій розшукових органів). Отже, спостерігаємо повернення таємної розшукової діяльності до своїх витоків, тобто каральних методів, які застосовувалися ще з давніх часів, силових методів, тортур, до­носів, повного відходу від гуманних принципів [б, 28].

Кримінальне право Московської держави змінилося після за­провадження царем Іваном ІУ (Грозним) системи надзвичайних заходів - опричини 1565-1572 рр., яка характеризувалася масо­вими репресіями, стратами, земельними конфіскаціями. Створені царем для керівництва загони опричників - “удел” та його управ­ління - являли собою перший в історії Росії орган політичної по­ліції (основним завданням якого було “винюхування і вимітання зрадників”). Іван ГУ, запровадивши опричину, взяв на себе функ­ції “дотоле невиданые”. Він хоч і визнавав над собою владу Бога, але власні дії вважав рівними його, а тому допустимими. Відтепер каралися не тільки дії підданих, а і їхні помисли, думки (“злодей­ские замыслы”). Це свідчить про рівень української системи пра­восуддя, обмеженість влади гетьмана і беззаконня щодо простих громадян.

У часи опричини вкоренився принцип “об’єктивної осудності” - застосування репресій до членів сім’ї опальних людей; навіть при втечі когось із родичів відповідальність із членів його сім’ї не зні­малася (ці принципи згодом тотально використовувала радянська влада - так званий синдром “ворога народу”, що призвів до масо­вого винищення людей, а зокрема кращої, елітної частини суспіль­ства - інтелігенції.

Незважаючи на те, що в наступні десятиліття принципи кримі­нальної політики доопричиного періоду відновилися, традиції пра­вових відносин були зруйновані настільки, що впродовж наступних періодів жодна політична і правова система не спроможна була пов­ністю викоренити вседозволеність і репресії, тотальне таємне сте­ження за населенням (спотворене розуміння оперативного нагляду чи оперативно-розшукової профілактики на територіях обслугову­вання). Проводячи аналогію із сучасним становищем, можна зроби­ти висновок, що відхилення від основного принципу оперативно - розшукової діяльності - законності, а також втрата контролю над органами, які здійснюють оперативно-розшукові заходи, можуть призвести до непоправних втрат в аспекті дотримання основних прав і свобод людини.

За царя Олексія Михайловича було видано один з найважливі­ших законодавчих актів Московської держави - Соборне Уложен - ня 1648 р. Згідно з цим Уложенням установлювалися жорстокі по­карання за злочини проти особистості царя, його честі, гідності, здоров’я. Так, у праві Російської держави вперше запроваджувало­ся поняття державного злочину. Вирок міг бути лише один - смерт­на кара. Саме після прийняття Соборного Уложення процес ви­окремлення політичних справ із загального потоку кримінальних злочинів набув інтенсивного характеру, чому сприяло також запро­вадження рубрики “Слово й дело государево”). Страти передбача­лися найнестерпніші, мало відрізнялися від них і жорстокі тілес­ні покарання. Уложення заохочувало те, що в Європі вже давно ви­знавалося неприйнятним, - доноси (попередники анонімних пові­домлень, які тотально поширилися в часи комуністичного режи­му) [3, 57].

В Уложенні було записано, що кожен, хто знав про державний злочин, повинен був робити “извет”, інакше йому за те, що не доніс, загрожувала сувора кара; повинні доносити батько на сина, чоловік на дружину, сестра на брата, оскільки за приховання злочину роди­ча на них чекала люта кара [7, 103]. Цей метод активно застосову­вався в радянські часи (приклад популярного “героя” Павлика Мо­розова). Нині ж стаття бЗ Конституції України констатує: особа не несе відповідальності за відмову давати свідчення щодо себе, чле­нів сім’ї чи близьких родичів [S, 34].

Свідченням посилення особистої влади царя до середини

ХVІІІ ст. стало створення приказу “ Таємних справ”. При цьому фор­ми і методи його діяльності мали ознаки оперативно-розшукової ді­яльності та слідства, яке проводили установи чи особи, уповнова­жені наглядати й перевіряти, вести розвідку і контррозвідку (напри­клад, щодо іноземних послів, які “много чинять не к чести своего государя”, чи воєвод, що допускали “много неправд над ратными людьми”) [7, 198].

Серед органів центральної влади провідним вважався Сенат, оскільки на нього покладався контроль за діяльністю державного апарату і посадових осіб. Ці функції здійснювали офіційно призна­чені 1711 року “фіскали” (виконували одночасно функції оператив­ного працівника і негласного співробітника), які здійснювали таєм­не спостереження за діяльністю адміністрації, не несучи відпові­дальності за брехливі, неправдиві доноси (адже в Указі 1714 року зазначалося: “невозможно о всем аккуратно ведать”), контролюва­ли збір в казну тощо, а потім звинувачували віднайденого злочинця в суді (тобто мали прокурорські повноваження) [3, 89].

Діяльність фіскалів матеріально заохочувалася (стимул до по­кращення роботи та її якості в оперативно-розшуковій діяльності). Переважна частина таких справ велася в стінах “Преображенського приказу” і “Таємної канцелярії”.

У той час застосовували також “аморальный” за своєю суттю ме­тод отримання інформації. За Петра I було прийнято законодавство “Про порушення таємниці сповіді”. Якщо священик, почувши від прихожанина про вчинення злочину чи намір вчинити його, не по­відомив “куда следует” (це словосполучення постійно вживали у справах таємного розшуку), то він за законом міг бути покараним на смерть. Цей закон, безперечно, був апофеозом культу доноситель­ства й антизаконності [б, 65].

Доноси стали професією. Подібно до своїх сенатських колег, фіскали-добровольці використовували такі методи: підслуховували, вивідували, збирали чутки про все, що могло бути цікавим царсько­му режимові. Успішна діяльність фіскала винагороджувалася поло­виною штрафу, накладеного на винного. З появою цієї винагороди матеріальне заохочення за донос стало юридичною нормою, доно­сителю могли навіть передати все багатство і майно обвинувачено­го. Доноси стали робити всі: дворяни, купці, бродяги, селяни, свя­щеники, солдати [6, 77].

Так, щоб видати репресії за законні дії, переглядали давні право­ві норми і вводили нові, розширювали їхнє тлумачення й застосу­вання, визначали спосіб і міру покарання залежно від громадської позиції суддів або тиску на них з боку властей.

Відзначаючи надзвичайну жорстокість таємного політичного та кримінального розшуку Російської імперії, потрібно згадати і про методи оперативно-розшукової діяльності, які використовувалися з метою досягнення бажаних результатів. Прикладом цього можуть бути “расспросы с пристрастием” - тортури на дибі. Підозрювано­го за зв’язані руки підтягували на блоці, потім зв’язували ноги, про­совуючи між них колоду, на яку ставав кат. Власною вагою, а також підстрибуючи на колоді, кат розтягував допитуваного. Це призво­дило до виламування рук з плечей, розриву сухожиль, м’язів, шкі­ри. Двох-трьох допитів було достатньо, щоб людина стала калікою або загинула.

Слідчі досить часто підсилали до змученої тортурами людини священика, якому вмираючий, відчуваючи наближення смерті, спо­відався в гріхах. Пастир тут-таки відкривав таємницю сповіді. Його повідомлення фіксувалося протоколом. Вірогідність сповідального допиту вважалася найвищою, бо віруючий перед смертю не наважу­вався лукавити перед Богом і говорив правду. Як бачимо, таємну ін­формацію отримували “найганебнішими” засобами.

Винаходи в галузі комунікації зумовили розвиток такого та­ємного методу оперативно-розшукової діяльності, як контроль за телеграфно-поштовими відправленнями (перлюстрація) [7, 221]. За часів правління Катерини II перлюстрація (розкриття і пере­гляд листів без відома адресата) стала джерелом отримання ком - прометаційних матеріалів. Розквіт цього методу припав на 30-ті рр.

ХІХ ст., особливо широко його використовували протягом XX ст. для отримання таємною поліцією оперативної інформації [6, 81­82]. Перший “чорний кабінет” - приміщення, де відкривалася і пер­люструвалася кореспонденція, з’явився на Петербурзькому пош­тамті за царювання Катерини II, пізніше їх відкрили в інших міс­тах. Ця діяльність поліції трималася у великій таємниці. Були на­працьовані і відповідні методи доставки в “чорні кабінети” корес­понденції. Працювали тут висококваліфіковані фахівці, які за годи­ну могли відкрити й переглянути 500 листів. Інші підробляли печат­ки, підписи тощо. Цей метод оперативно-розшукової діяльності ви­користовується оперативними підрозділами й нині, проте з певними обмеженнями, що пов’язано з недовірою до оперативних підрозді­лів органів внутрішніх справ і посиленням захисту конституційних прав громадян. Слід враховувати: якщо державні інтереси є значно вищими за інтереси людини, про розвиток демократії не йдеться.

З появою телефонного зв’язку виникли також таємні мето­ди контролю за цим важливим джерелом оперативної інформації. Їх використання було і лишається державною таємницею, адже пов’язане з контролем за особами, які ведуть політичну боротьбу проти владних структур. Науково-технічний прогрес зумовив роз­виток сучасних способів отримання оперативної інформації, зокре­ма, за допомогою космічних технологій та інших технічних засобів. Такі методи оперативно-розшукової діяльності називають зняттям інформації з каналів зв’язку.

У демократичному суспільстві найчастіше застосовують ме­тод провокування тієї чи іншої посадової особи до вчинення по­садових злочинів (отримання хабара, певних послуг тощо). Вчиня­ти протиправні дії посадовим особам заборонено законом, угодою, контрактом тощо, однак, незважаючи на це, в суспільстві пошире­ні корупція та протекціонізм. Узаконення цього способу отриман­ня компрометаційної інформації значно знизило б рівень розповсю­дження цих явищ.

Доцільність застосовувати для отримання оперативної інформа­ції психоаналізу та нетрадиційних методів є очевидною, але поки що їх рідко використовують, водночас у країнах, де вони апробова­ні, їх визнано одними з найефективніших способів розкриття тяж­ких та особливо небезпечних злочинів.

Прерогатива державної влади у виборі методів оперативно - розшукової діяльності глибоко діалектична за своєю внутрішньою природою і шляхами дотримання законності. Відповідні принципи в боротьбі зі злочинністю на кожному етапі історичного розвитку різні і мають різні завдання, нерідко вони перетворюються на закон­ний інструмент підриву застарілих правовідносин.

Загалом можна зробити висновок, що оперативно-розшукова ді­яльність як наука безпосередньо залежить від режиму в державі. З поширенням тоталітарних методів правління сутність оперативно- розшукової діяльності зводилася лише до використання доносів, за­стосування сили, тортур та інших методів і способів, які характери­зуються як грубі порушення законності основних прав і свобод лю­дини.

Історичний аналіз оперативно-розшукової діяльності спонукає науковців розробляти нові засади взаємодії між громадянами й опе­ративними підрозділами, які забезпечили б раціональне застосу­вання методів оперативно-розшукової діяльності, дотримання прав і свобод громадян, вільний розвиток кожної людини.

Список використаних джерел

1. Про оперативно-розшукову діяльність: Закон України від 18 лю­того 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 22. - Ст. 303.

2. Великий тлумачний словник сучасної української мови. - Ір­пінь: ВТФ “Перун”, 2003. - 1440 с.

3. Горбань М. Слово й діло. - К., 1993. - 132 с.

4. Апанович О. Архів Коша Запорізької Січі. Універсали гетьман­ські // Неопалима купина. - 1995. - № 2. - С. 23-37.

5. Апанович О. Запорізьке козацтво після 1775 року // Неопалима купина. - 1995. - № 3-4. - С. 52-56.

6. Фуко М. Наглядати й карати. - К., 1998. - 87 с.

7. Чайковський А. С., Щербак М. Г. За законом і над законом. - К., 1996. - 245 с.

8. Конституція України. - К.: Преса України, 1997. - 56 с.

Стаття надійшла 24.04.2009.