joomla
ЗАХИСТ ДОКАЗІВ І ДОКАЗОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ
Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ

УДК 343.1

Петро ПІДЮКОВ,

Кандидат юридичних наук, доцент, проректор-начальник ННІ підготовки управлінського персоналу ОВС Академії управління МВС, заслужений юрист України;

Яна КОНЮШЕНКО,

Викладач кафедри кримінально-правових дисциплін та профілактики злочинів Академії управління МВС

Розглянуто проблему протидії встановленню об'єктивної істини під час процесу доказування. Запропоновано авторське визначення протиправного впливу у кримінальному провадженні.

Ключові слова: докази, процес доказування, протиправний вплив, істина, доказова інформація, заходи, захист.

Рассмотрена проблема противодействия установления объективной истины во время процесса доказывания. Предложено авторское определение противоправного влияния в уголовном производстве.

Ключевые слова: доказательства, процесс доказывания, противоправ­ное влияние, истина, доказательная информация, мероприятия, защита.

The problem of counteraction to establishing the issue during the averment process is considered. The author's comprehension of the nonlegal influence in the criminal proceedings is proposed.

Keywords: evidence, averment process, nonlegal influence, truth, the information of proving, measures, defense.

У слідчій і судовій практиці кримінального судочинства трапля­ються факти, коли процес доказування відбувається в умовах актив­ної протидії встановленню об’єктивної істини в кримінальній справі чи матеріалах перевірки заяв і повідомлень про злочини з боку пев­ного кола осіб, зацікавлених у бажаному для них результаті (уникну­ти відповідальності, залишити злочин нерозкритим тощо). Такі ви­падки найхарактерніші для досудового провадження, проте нерідко спостерігаються на інших стадіях кримінального процесу. Причому така протидія може чинитися як безпосередньо з боку особи, що ско­їла злочин, так і її оточення, зв’язків, з боку злочинного угрупован­ня, якщо ця особа стосується чи входить до його складу. Зафіксовані такі випадки також з боку працівників правоохоронних органів і на­віть владних структур.

Аналіз практики свідчить, що негативний вплив може здійсню­ватись як безпосередньо на слідчого, особу, яка провадить дізнання, прокурора та суддю, так і на коло їх близьких і знайомих, а також на інших учасників кримінального процесу (потерпілих, свідків, обви­нувачених, їх представників і т. ін.).

Отже, в процесі доказування на будь-якому його етапі, стадії кри­мінального процесу не можна не враховувати реальності можливо­го протистояння чи активної протидії. Тому досить актуальним і на­гальним є надійне озброєння суб’єктів доказування сучасним арсена­лом ефективних засобів і методів їх запобігання й подолання, ство­рення і вдосконалення системи захисту кримінально-процесуальної діяльності, яка відбувається в процесі доказування, та результатів та­кої діяльності.

Суттєву роль у створенні найприйнятніших умов для цього відігра­ють норми процесуального закону, інших галузей права, нормативно- правові приписи, що мають міжгалузевий чи відомчий характер. Їх неухильне вдосконалення й оптимізація багато в чому залежать від рівня уваги до визначеної проблеми з боку науковців і практиків.

На жаль, зазначена проблема ще не зацікавила відомих вітчизня­них процесуалістів, недостатньо розробляється вона й зарубіжними науковцями. Окремі її аспекти висвітлювалися в роботах В. Бахіна, Я. Кондратьєва, В. Кузьмічова, С. Стахівського, В. Тертишника, В. Берназа, а також Р. Бєлкіна, М. Вандера, А. Волинського, В. Іса - єнка, В. Лаврова, О. Ларіна, В. Карагодіна, А. Маслова, В. Трухачо - ва та ін.

Учені по-різному трактують сутність і зміст поняття неправомір­ної протидії (впливу) встановленню об’єктивної істини в криміналь­ному процесі.

Так, на думку А. Волинського та В. Лаврова, протиправний вплив на досудове розслідування слід розглядати як сукупність протиправ­них та інших дій злочинців і пов’язаних із ними осіб, які спрямова­ні завадити встановленню істини правоохоронними органами в їхній діяльності з виявлення, розкриття і розслідування злочинів [1, с. 94].

З одного боку, визначення протиправного впливу, наведене авто­рами, нібито охоплюється виключно стадією досудового розсліду­вання, як на це ними вказується. З іншого - воно стосується лише післясудових стадій кримінального процесу, оскільки особу може бу­ти визнано «злочинцем» лише вироком суду, який набрав чинності.

Цілком погоджуємося з думкою С. Стахівського, який з цього приводу небезпідставно зауважував, що в цьому визначенні сут­ності протиправного впливу не врахований юридичний зміст прин­ципу презумпції невинуватості, тому пропонував термін «злочин­ців і пов’язаних з ними осіб» замінити на термін «зацікавлених осіб» [2, с. 144].

Зрештою, у наведеному визначенні протиправного впливу, спря­мованого на те, щоб завадити встановленню істини правоохоронни­ми органами в їхній діяльності з виявлення і розкриття злочинів, не враховано першу стадію кримінального процесу, де факти такої про­тидії, як свідчить статистика, не менш поширені. Тому в межах тема­тики і змісту наведеної спільної праці А. Волинського і В. Лаврова більш логічним було б визначати поняття протиправного впливу на досудове провадження в цілому, а не тільки його частину, в якій про­типравний вплив і протистояння з метою приховування злочину і ви­криттю осіб, що його скоїли, набуває нового значення і забарвлення. Не досить вдалим є і термін «правоохоронними органами», оскільки перелік суб’єктів кримінального процесу, які здійснюють доказуван­ня, доводять обставини злочинної події, встановлюють істину, вияв­ляючи й розкриваючи злочин тощо, є вичерпним і не підлягає розши­реному тлумаченню.

Ще менш вдалою є позиція В. Карагодіна, відповідно до якої під протиправним впливом необхідно розуміти навмисні дії (чи систему дій), метою яких є перешкодити виконанню завдань досудового роз­слідування та встановленню об’єктивної істини у кримінальній спра­ві [3, с. 12].

По-перше, таке визначення є досить поверховим з погляду на не­визначеність суб’єктів і об’єктів протиправного впливу.

По-друге, протистояння встановленню об’єктивної істини може відбуватись і в формі бездіяльності, пасивної поведінки зацікавлених осіб, яка шкодить чи заважає встановленню істини, досягненню за­вдань і мети кримінального судочинства (ст. 2 КПК України).

По-третє, протиправний вплив на хід і результати кримінально - процесуальної діяльності, в тому числі у сфері доказування, доведен­ня об’єктивної істини в кримінальній справі (чи матеріалах перевір­ки заяв і повідомлень про злочини) не завжди може, а тим більше повинен бути навмисним. Наприклад, працівник органу досудового розслідування, нехтуючи вимогами щодо нерозголошення відомос­тей, які становлять слідчу таємницю, видають відповідну інформа­цію у спілкуванні з колегами, друзями чи знайомими, яка потім по­трапляє до зацікавлених осіб і використовується ними з протиправ­ною метою.

Отже, під протиправним впливом у кримінальному (в тому числі доказовому) провадженні слід розуміти протиправну поведінку заці­кавлених осіб з метою зашкодити правосуддю, досягненню істини і реалізації завдань кримінального судочинства.

Запобігання, протистояння й нейтралізацію такого впливу має за­безпечувати комплекс заходів, спрямованих на захист матеріалів і ре­зультатів доказового провадження в кримінальному процесі, з тим, щоб не допустити використання неякісних чи викривлених фактич­них даних і відомостей під час формування доказів, фальсифікацій під час їх перевірки й оцінки, неналежного використання, створити умови для розуміння навіть безперспективності протиправної діяль­ності зацікавлених осіб у цьому напрямі, змусити тим самим припи­нити їх протиправний вплив на органи досудового розслідування, су­дові органи або інших учасників процесу тощо.

Одним із найефективніших заходів захисту доказової інформації й доказів вважається обмеження доступу до них. Відповідно до ст. 121 КПК України, дані досудового слідства можна оголосити лише з до­зволу слідчого або прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають це можливим.

При цьому слідчий у необхідних випадках має попередити свід­ків, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, за­хисника, експерта, спеціаліста, перекладача, понятих, а також ін­ших осіб, які присутні при провадженні слідчих дій, про обов’язок не розголошувати без його дозволу даних досудового слідства, за по­рушення якого вони несуть кримінальну відповідальність за ст. 387 КК України.

На наш погляд, законодавець у КПК невиправдано обмежив сфе­ру нерозголошення даних лише досудовим слідством. Ця вимога по­винна стосуватися будь-якої стадії кримінального процесу і забезпе­чуватися не тільки слідчим (або прокурором).

Отже, вказані норми Кримінального і Кримінально-процесу­ального кодексів, на наш погляд, потребують відповідного доопра­цювання і вдосконалення. Доцільно також посилити відповідаль­ність за порушення вимог ст. 387 КК України, якщо розголошення даних кримінального судочинства (доказового провадження) призве­ло до тяжких наслідків (притягнення до кримінальної відповідаль­ності невинуватої особи, втрату чи знищення доказів або криміналь­ної справи в цілому тощо).

Відомості обмеженого доступу в кримінальному судочинстві, у тому числі доказовому провадженні, можна поділити на два види, як запропонував А. Маслов [4, с. 81], для класифікації відомостей, які становлять слідчу таємницю:

1. Відомості, доступ до яких обмежений взагалі, незалежно від слідчого, прокурора, особи, яка провадить дізнання, чи судді, не­залежно від виду злочину. Цього роду відомості стосуються будь - якої інформації, отриманої в результаті негласного оперативно- розшукового провадження, слідчих версій, тактики проведення пере­вірочних слідчих чи судових дій, заходів безпеки, що застосовують­ся відносно суб’єктів та учасників кримінально-процесуальної діяль­ності, тощо.

2. Відомості, розголошення яких можливе за розсудом слідчого чи іншого суб’єкта кримінального процесу, уповноваженого на при­йняття рішень у матеріалах перевірки відомостей про злочини або в кримінальній справі. Серед них можуть бути дозволеними для розго­лошення відомості про порушення чи закриття кримінальної справи, результати окремих процесуальних дій, особистісні характеристики особи, що скоїла злочин, тощо.

Погоджуючись із В. Кузьмічовим, який вважає, що розширення меж гласності під час здійснення слідчої діяльності є одним із по­вних і актуальних напрямів демократизації та гуманізації цієї діяль­ності [5, с. 11], все-таки вважаємо, що це може стосуватися лише дру­гого виду вищевказаних відомостей.

Неприйнятною в цьому контексті є позиція В. Трухачова, який стверджує, що вся інформація в кримінальній справі має бути закри­тою, оскільки вона може активно використовуватися зацікавленими особами з метою приховування злочинної діяльності і «дарувати» їм цю інформацію, щонайменше, не розумно і не припустимо» [6, с. 183].

КПК України передбачає також захист доказів і доказового про­вадження, формулюючи відповідні вимоги й приписи практично для всіх суб’єктів і учасників кримінального судочинства, дотримання яких гарантується встановленою процесуальною формою.

Досить дискусійною серед них є роль і місце адвокатів та поня­тих, які, маючи відповідні відомості, нерідко використовують їх усу­переч інтересам правосуддя.

За результатами проведеного нами анкетування майже дві трети­ни (250) слідчих ОВС упевнені, що саме захисники, що беруть участь у кримінальних справах, є джерелами, через які відбувається витік інформації обмеженого доступу, що надходить до особи, яка скоїла злочин, і її оточення з метою подальшого використання з протиправ­ними намірами щодо їх уникнення від кримінальної відповідальнос­ті та покарання за скоєне.

Прокурорські ж працівники (73 особи, або 90 % опитаних) пере­конані, що це не цілком так, і наголошують, що наглядова практи­ка свідчить про те, що причиною подібних випадків є помилки са­мих слідчих, які або халатно виконують свої обов’язки, або прямо чи опосередковано зацікавлені в такій поведінці захисника, допущеного в кримінальний процес.

Особистий практичний досвід авторів цієї статті свідчить на ко­ристь позиції працівників прокуратури.

Щодо понятих, останнім часом серед науковців і практиків деда­лі частіше лунають пропозиції ліквідувати цей інститут. Порівнюєть­ся це із зарубіжною практикою, де поліцейські користуються поси­леною довірою, їхні показання мають наперед встановлену силу і, щоб їх спростувати, потрібно як мінімум три свідки, а інститут по­нятих - це свідчення недовіри до слідчого, який може довести свою правоту лише за умов її підтвердження показаннями понятих. Пропо­нується звузити до мінімуму перелік слідчих дій за участю понятих, оскільки, крім цього, вони мають потім можливість розголошення ін­формації обмеженого доступу зацікавленим особам.

Наприклад, відомий російський учений-криміналіст Р. Бєлкін вва­жав, що поняті повинні брати участь лише у проведенні обшуку. Але ж не з тим, щоб не допустити порушень закону слідчим, а для того, щоб упередити його звинувачення у фальсифікації доказів, що він «щось підкинув, а потім “виявив” це, чи сховав вилучений під час обшуку предмет, не зробивши відмітку про вилучене в протоколі» [7, с. 211].

На думку М. Вандера та В. Ісаєнка, в присутності понятих насам­перед зацікавлений сам слідчий, оскільки вони забезпечують збере­ження повноцінних доказів, допомагають спростувати твердження, які не відповідають дійсності, створюють умови для ефективного прокурорського нагляду [8, с. 4].

Підтримуючи цих авторів, вважаємо, що інститут понятих має право на існування і збереження в кримінальному процесі в майбут­ньому.

Цей інститут відомий процесуальному законодавству таких роз­винутих країн, як Великобританія (свідки, присутні при обшуку на вимогу обшукуваної особи), США (незацікавлені особи, які заслуго­вують на довіру), Франції (свідки, що не перебувають на зв’язку з по­ліцією) та ін.

Варто запозичити корисний зарубіжний досвід, наприклад, залу­чення понятих за ініціативою не тільки суб’єктів, а й інших учасни­ків кримінального судочинства. Дозволити залучати їх до проведення певних процесуальних дій залежно від бажання і волі слідчого, а не в силу законодавчої регламентації обмеженої кількості слідчих дій. Дозволити використовувати цю категорію учасників кримінального процесу і в першій його стадії під час проведення заходів і дій проце­суального характеру.

Збереження в КПК України інституту понятих і його вдосконален­ня з урахуванням внесених пропозицій стане надійною гарантією в захисті доказової інформації в сучасному кримінальному судочин­стві України.

На наш погляд, можна цілком погодитися з думкою С. Стахів - ського, що на сучасному етапі розвитку суспільства протидія орга­нам розслідування та суду здійснюється активніше і в досить агре­сивних та жорстоких проявах. Значною мірою це пояснюється зрос­танням злочинності, яка набуває більш організованих форм. Злочин­ні угруповання докладають усіх можливих зусиль, спрямованих на руйнування доказової бази у кримінальних справах, її дискредита­цію. У зв’язку з цим особливої актуальності набуває проблема щодо кримінально-процесуальних засобів захисту доказів під час прова­дження у кримінальних справах. Від того, наскільки повно законода­вець спроможний закріпити всі можливі шляхи захисту доказової ін­формації, залежить ефективність розслідування злочинної діяльності

І, звичайно, здійснення правосуддя [9, с. 119].

Зазначені шляхи захисту доказової інформації та її результа­тів за своїм змістом, підставами, характером і формою їх здійснен­ня повинні мати як кримінально-процесуальний, так і оперативно - розшуковий характер.

Заходи кримінально-процесуального характеру мають забезпечу­вати надійний захист усього доказового провадження в досудових стадіях кримінального процесу. Заслуговує на підтримку в цьому ра­курсі інститут примусового процесуального провадження, передба­чений Модельним КПК для держав-учасниць СНД (ст. 188) [10], а та­кож позиція В. Тертишника про необхідність передбачення в нормах доказового права санкцій, які містили б негативні наслідки для тих, хто протидіє доказуванню й результатам цієї діяльності [10, с. 92].

Заходи оперативно-розшукового характеру слід здійснювати в межах негласного провадження, а також оперативного супроводу від­повідними підрозділами процесу досудового провадження в порядку виконання доручень його суб’єктів.

Детальний аналіз механізмів реалізації вказаних видів заходів є важливою темою окремого самостійного дослідження представників наукових галузей кримінального процесу й оперативно-розшукової діяльності.

1. Волынский А. Ф. Организационное противодействие раскрытию и рассле­дованию преступлений и меры по его нейтрализации / Волынский А. Ф., Лав­ров В. П. - М., 1997. - 118 с.

2. Стахівський С. М. Теорія і практика кримінально-процесуального доказу­вання : монографія / Стахівський С. М. - К., 2005. - 272 с.

3. Карагодин В. М. Преодоление противодействия предварительному рассле­дованию / Карагодин В. М. - Свердловск, 1992. - 127 с.

4. Маслов А. Е. Характеристика сведений, составляющих тайну предвари­тельного расследования / А. Е. Маслов // Воронежские криминалистические чте­ния. - 2001. - Вып. 2. - С. 80-86.

5. Кузьмичов В. С. Слідча діяльність: сутність, принципи, криміналістичні прийоми та засоби здійснення : автореф. дис. ... д-ра юрид. наук / В. С. Кузьми - чов. - К., 1996. - 36 с.

6. Трухачев В. В. Преступное воздействие на доказательственную информа­цию / Трухачев В. В. - Воронеж, 2000. - 223 с.

7. Белкин Р. С. Криминалистика: проблемы сегодняшнего дня / Белкин Р. С. - М., 2001. - 264 с.

8. Вандер М. Объективизация доказательств по уголовным делам / М. Вандер,

В. Исаенко // Законность. - 1996. - № 10. - С. 2-5.

9. Грошевий Ю. М. Докази і доказування у кримінальному процесі : наук.- практ. посіб. / Грошевий Ю. М., Стахівський С. М. - К. : КНТ, Видавець Фур- са С. Я., 2006. - 272 с.

10. Модельный Уголовно-процессуальный кодекс для государств - участни­ков СНГ // Приложение к «Информационному бюллетеню». - 1996. - № 10. - 372 с.

11. Тертишник В. Проблеми розвитку процесуальної форми і гарантій право­суддя / В. Тертишник // Право України. - 2001. - № 1. - С. 91-93.