joomla
ДО ПИТАННЯ СУЧАСНОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ
Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ

УДК 342.9:383:681.3

Валерій БРИЖКО

Кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник науково-дослідного центру правової інформатики Академії правових наук України

Досліджується світовий досвід інформаційної політики в кон­тексті гарантування інформаційного суверенітету держави, ство­рення загальної системи охорони інформації, забезпечення досту­пу до інформації; проаналізовано проблеми нормативно-правової бази у сфері формування в Україні інформаційного суспільства та шля­хи їх розв'язання.

Исследуется мировой опыт информационной политики стран в контексте гарантирования информационного суверенитета государ­ства, создания общей системы охраны информации, обеспечения до­ступа к информации; анализируются проблемы нормативно-правовой базы в сфере формирования в Украине информационного общества и пути их решения.

The world information policy in the context of guaranteeing the information sovereignty of a state, creation the general system of information protection, providing access to information is under research. The problems of normatively legal base in the sphere of forming an information society in Ukraine and ways of their deciding are analysed.

Ключові слова: інформаційна політика, інформаційне суспільство, інформаційне право, інформаційний суверенітет, захист даних.

Ключевые слова: информационная политика, информационное об­щество, информационное право, информационный суверенитет, защи­та данных.

Keywords: іnformation policy, information society, information law, information sovereignty, data protection.

Сучасна інформаційна політика в розвинених країнах - це сукуп­ність напрямів і способів діяльності компетентних органів держави з контролю, регулювання та планування процесів у сфері одержан­ня, зберігання, оброблення, використання та поширення інформації. Держава регулює відповідний розподіл інформаційних ресурсів, за­гальні принципи інформаційної діяльності, встановлює пріоритети для забезпечення національних інтересів.

Вітчизняні вчені констатують: нині в Україні немає єдиного за­конодавства та нормативно-правової бази щодо становлення в дер­жаві основ інформаційного суспільства, яке комплексно відобража­ло б зміни в суспільному житті під впливом розвитку технологій і мереж. Багато техніко-технологічних елементів, які стосуються сфе­ри інформаційного права, продовжують діяти поза правовим полем, що не тільки стримує їх удосконалення, а й негативно впливає на за­гальне соціально-економічне становище в країні. На це вказують у своїх монографіях В. Брижко, В. Цимбалюк, М. Швець, М. Коваль, Ю. Базанов [1] та Є. Макаренко [2]. Шляхи побудови єдиного інфор­маційного законодавства в Україні детально розглянуто в посібни­ку В. Брижка, Б. Романюка, В. Цимбалюка, М. Швеця [3]. Відповід­ні питання аналізували також В. Копилов та М. Рассолов [4, 27-32; 5, 11-15; 6, 59; 7, 254-262].

Мета статті - відпрацювати на основі аналізу здобутків і перспек­тив інформаційної політики різних країн пропозиції щодо створення в Україні єдиного інформаційного законодавства.

Розвинені країни нині рухаються шляхом цілеспрямованого пра­вового впорядкування відносин у національному інформаційному просторі, приймають необхідні законодавчі акти, перебудовують ді­яльність органів державної влади, які відповідають за формування та реалізацію інформаційної політики. Аналіз провідних концепцій дозволяє побачити здобутки і перспективи у цій сфері [1, 117-122].

Головні напрями європейської інформаційної політики такі:

> забезпечити доступ до інформації;

У створити національний інформаційний потенціал;

У використовувати інформаційні ресурси в національних інтересах;

У створити загальну систему охорони інформації (та захисту да­них. - Авт.);

У сприяти міжнародному співробітництву в галузі комунікацій та інформації;

^ гарантувати інформаційний суверенітет держави;

> розвивати інформаційну інфраструктуру [2, 56]. Великобританія. Як відомо, конституції у традиційному розумін­ні як основного законодавчого акта, який закріплює основи держав­ного ладу, у Великобританії немає. У країні діє неписана конститу­ція, укладена з норм статутного права, загального права і конститу­ційно закріплених звичаїв. Найважливішими з них вважають Білль про права 1689 р. [3, 21], Білль про успадкування престолу 1701 р., Закон «Про парламент» 1911 р. і 1949 р. Основним джерелом англій­ського права є судові прецеденти, тобто рішення судів, що мають обов’язкову силу для них самих і нижчих судів, статути - законодав­чі акти британського парламенту, й акти, які видають виконавчі орга­ни так званого делегованого законодавства.

Унаслідок послідовних перетворень у Великобританії були видані законодавчі акти, що консолідують правові норми найзначущіших ін­ститутів цивільного і кримінального права. Завдання кодифікувати ці акти не ставилося, вони вбирали в себе упорядковані, застосовні лише до окремих правових інститутів норми, а також найважливіші положен­ня, сформульовані прецедентним правом. Так, законодавче регулювання охопило більшість галузей англійського права і стало в певних галузях важливішим джерелом права, ніж норми, сформульовані в прецедентах.

Останнім часом англійське законодавство було ще суттєвіше си­стематизовано. Невдовзі заплановано шляхом консолідації законо­давчих актів у різних галузях права реформувати систему англійсько­го права в напрямі його кодифікації.

Сучасна інформаційна політика Великобританії формується в умовах створення глобальної системи міжнародних відносин і спря­мована на вдосконалення умов конкуренції на інформаційному рин­ку, підвищення ефективності інформаційних послуг і впровадження інформаційних технологій у державне управління. Стратегія британ­ського уряду у сфері інформаційних технологій і телекомунікаційних мереж передбачає:

^ реалізацію проекту британської телекомунікаційної супермагі - стралі (Super Janet);

^ створення сприятливих умов для підприємництва шляхом за­стосування інформаційних технологій і мереж.

Пріоритетами британської інформаційної політики щодо поши­рення інформаційно-комп’ютерних технологій визначені: освіта, охорона здоров’я, приватний бізнес.

1997 року в урядовій програмі «Відродження нової, молодої Бри­танії» на основі «інформаційного збагачення» було сформульовано принципи інформаційної політики: технологічна нейтральність зако­нів, сприяння міжнародному співробітництву, захист інтересів спо­живача в комп’ютерних системах і мережах.

Німеччина. Концепція інформаційної політики Німеччини визна­чає безперешкодний транскордонний обмін інформацією і свобо­ду слова та совісті; розвиток інформаційно-комп’ютерних техноло­гій і телекомунікаційних мереж; вільну конкуренцію в інформацій­ній сфері; створення відповідно до нових політичних та економічних умов певних норм і принципів правового регулювання інформаційної діяльності в німецькому суспільстві.

Уряд Німеччини з огляду на важливу роль інформаційних проце­сів і технологій прийняв чотири цільові програми.

Перша програма (1974-1977) ставила за мету забезпечити доступ громадськості до інформаційних систем, накопичення знань з інфор­маційних процесів, проведення політичних дискусій із проблем ін­формаційного розвитку суспільства.

Друга програма (1985) передбачала переорієнтування федераль­ної інформаційної політики на обмеження регуляції урядом і розви­ток приватної ініціативи щодо:

> ринку інформаційних ресурсів та інформаційного бізнесу, лібе­ралізації інформаційної діяльності приватного сектора;

^ гарантій вільного обігу інформації і посилення міжнародної позиції Німеччини у сфері міжнародного інформаційного об­міну;

^ забезпечення доступу до міжнародних інформаційних систем і мереж німецьких підприємств, орієнтованих на застосуван­ня інформаційно-комп’ютерних технологій, сприяння приват­ному інформаційному бізнесу;

^ створення телекомунікаційних мереж у таких галузях: охорона здоров’я, біологія, сільське господарство, наука, патенти, тех­нології і бізнес, юриспруденція.

Третя програма (1994) «Федеральна підтримка нових комуніка­ційних та інформаційних технологій» передбачала запровадження контролю з боку міністерств за здійсненням фінансування нових на­прямів діяльності державних установ і приватних підприємств, ін­формаційних центрів і служб.

Четверта програма «Іп£о-2000: німецький шлях до інформаційно­го суспільства» передбачає:

^ створення інформаційної економіки, розвиток інформаційних мереж, інформатизацію державного управління;

^ лібералізацію телекомунікацій, підтримку національного ви­робника електронних продуктів, одночасний розвиток держав­ного і приватного бізнесу;

> активізацію інформаційної політики з розширенням прав урядів земель з обміну інформацією і суб’єктів інформацій­ної діяльності, а також посилення відповідальності регіонів і контроль за змістом інформації. Федеральний закон про те­лекомунікації (1991) надає землям право ліцензувати інфор­маційну діяльність, стимулювати розвиток нових інформа­ційних послуг, жорстко обмежувати поширення, зокрема в Інтернеті (закон 1997 р.), інформації забороненого змісту (насильство, агресія, порнографія тощо). Політичні аспекти закону про Інтернет 1997 р. стосуються прав і обмежень свободи поглядів, змісту інформації, що провокує політичну нестабільність;

> сприяння розвитку національних мереж у країнах Західної та Центральної Європи, СНД, державах «третього світу». Інфор­маційна політика Німеччини спрямована на сприяння рефор­муванню державного управління в цих країнах, їх участі у віль­ному транскордонному обміні інформацією, пропаганду ідеа­лів європейської демократії, створення правової бази, техніч­ного оснащення інформаційного сектору та підготовку квалі­фікованих фахівців для національних і приватних корпорацій, організацій, фондів тощо.

Франція. Мета інформаційної політики Франції - розвиток інфор­маційних магістралей, електронного ринку і банківської сфери, лібе­ралізація комунікацій, реформування інформаційного законодавства, стимулювання наукових досліджень у галузі, створення систем без­пеки інформації і запобігання комп’ютерним злочинам.

Розбіжності в поглядах політичної еліти на стратегію створення інформаційного суспільства стримують прогресивний рух країни в напрямі до глобального співробітництва. Високий технологічний по­тенціал країни, зокрема, власні космічна індустрія, електронне вироб­ництво, програмне забезпечення, значний спектр інформаційних по­слуг і політика обмеження для закордонних компаній (8 % участі у французькому інформаційному середовищі, обов’ язковий переклад французькою мовою аудіо-, відео-, кінопродукції, монополія держави в застосуванні інформаційно-комп ’ютерних технологій і телекомуніка­ційних мереж) не сприяють лідерству країни в європейському регіоні.

1998 року Франція у Програмі побудови інформаційного сус­пільства визначила пріоритетні напрями міжнародного співробіт­ництва, зазначивши, що формування інформаційно-комп’ютерних технологій вимагає цілісної системи підходів до правових, науково - дослідницьких, прикладних і зовнішньоекономічних аспектів гло­бальної комунікації та зумовлює необхідність проведення міждер­жавних консультацій із проблем універсалізації мереж, охорони при­ватного життя, вільного обміну даними тощо. На основі цієї Програ­ми був розроблений план поліпшення міжнародного інформаційно­го обміну. Стратегія інформаційної політики Франції стосується та­кож франкомовних країн Африки, Азії, Латинської Америки. У кон­тексті глобалізації комунікацій і просування національних інтересів уряд створив Фонд допомоги і співробітництва для підтримки впро­вадження вітчизняних інформаційних технологій.

Японія. За попередніми даними, Японія відстає від США більше ніж на 5 років у сфері розповсюдження персональних комп’ютерів, кабельного телебачення, цифрової телефонії та в інших аспектах інформаційної політики. З ініціативи Ради з телекомунікацій при Міністерстві пошти і комунікації Японії розроблено національну програму під назвою «Бачення інформаційних комунікацій XXI сто­ліття». її мета - створити ефективне інформаційне суспільство. Осо­бливого значення ця програма надає, з одного боку, зростанню еко­номіки, створенню нових видів інформаційного бізнесу і робочих місць, а з іншого - соціальному розвитку країни.

Японська версія побудови інформаційної супермагістралі базується на використанні засобів волоконно-оптичного зв’язку, що надає урядовим інститутам, державним організаціям і приватним підприємствам доступ до необхідного програмного забезпечення. Японія прагне ввійти до Глобальної інформаційної інфраструктури і надає великого значення міжнародній кооперації з питань електро­нної економіки. Кабінет Міністрів Японії заснував центр сприяння становленню інтелектуального інформаційно-комунікаційного сус­пільства, призначений для інтеграційних заходів щодо створення Національної інформаційної інфраструктури і кооперації зусиль із входження до Глобальної інформаційної інфраструктури. Уряд сприяє розробленню нових інформаційно-комп’ютерних техноло­гій, насамперед тих, що стосуються телеобробки для органів влади, е-медицини, інтелектуально-інформаційних систем (створення штучного інтелекту), урядових довідкових послуг, системи управлін­ня ліквідацією наслідків стихійних лих і кризових ситуацій. Через суспільні інститути уряд заохочує виконання програми «Інформацій­на грамотність населення».

Сполучені штати Америки. Інформаційна політика проводиться в межах загальної юрисдикції, відповідно до якої з 1820-х рр. здійсню­ється кодифікація норм загального законодавства, що залишає за су­дами широкі повноваження щодо тлумачення норм права. Причому в американській правовій системі, на відміну від англійської, провідну роль відіграє Конституція як джерело права.

Протягом XIX століття в багатьох штатах були спроби кодифіку­вати закони за окремими галузями права, що не відразу приводило до їх офіційного видання. Нині законодавство США продовжує вдо­сконалюватися переважно як кодифіковане, а не просто консолідова­не. Федеральне законодавство оформлене у Зведення законів США, що має 50 розділів, кожний з яких присвячений певній галузі пра­ва (наприклад, розділ 40 - «Патенти», розділ 7 - «Сільське госпо­дарство», розділ 50 - «Війна і національна оборона»). Деякі розді­ли є просто зведенням близьких за змістом актів, виданих у різний час і мало пов’ язаних між собою. Інші, навпаки, містять у собі кодек­си законів окремої галузі права, складені за певною схемою. Зведен­ня законів перевидають через шість років. Приймаючи черговий за­кон, Конгрес указує, яке місце він має зайняти у Зведенні законів і які зміни в розділи, глави, параграфи необхідно вносити у зв’язку з цим.

Наприкінці 1980-х рр. почалися процеси інтенсифікації в орга­нізації бізнесу, викликані, по-перше, можливостями інформаційно - комунікаційних технологій, по-друге, становленням Інтернету як засобу перетворення бізнесу в процес організації глобальних кому­нікацій без національних кордонів. Для збереження лідерства і ре­гулювання інтенсифікації бізнесу США 1993 р. прийняли державну програму «Національна інформаційна інфраструктура» (N11), яка спирається на можливості мережі Інтернет [1, 186-188] і дещо різ­ниться з європейським підходом до побудови інформаційного сус­пільства [1, 189-192].

Мета національної інформаційної політики США - впорядкува­ти інформаційні потоки в політичній, економічній, науковій і вій­ськовій галузях для збалансованості державного контролю і свободи підприємницької діяльності. Інформація розцінюється як один з основних національних ресурсів, а системи, що забезпечують її ство­рення, оброблення й поширення, розглядаються як головний страте­гічний фактор розвитку індустрії інформації та побудови інформа­ційної інфраструктури. Національна концепція передбачає необхід­ність розширити й удосконалити інформаційне середовище, поси­лити вплив на країни Латинської Америки, Центральної і Західної Європи, Азійсько-Тихоокеанського регіону. Інформаційна політика США визначається як комплекс державних нормативно-правових ак­тів, покликаний заохочувати і регулювати створення, використання, збереження, передання і поширення інформації. Її пріоритетами є:

> підтримка наукових досліджень і розробок у сфері інформати­зації і телекомунікацій, сприяння обміну технологіями між уні­верситетами та фірмами;

^ створення й удосконалення інформаційної інфраструктури, у тому числі й глобальної;

^ забезпечення збалансованості між основними інформаційни­ми цінностями (конфіденційність інформації, інформація як суспільне надбання і благо, інформація як товар, інформація як невід’ємний елемент функціонування держави) і запроваджен­ням нових інформаційних технологій;

^ недоторканність особистого життя та захист персональних даних у різних галузях державного управління і приватного сектора;

^ удосконалення державної політики у сфері інформатизації і те - лекомунікацій.

Основні принципи інформаційної політики надають громадянам США право на свободу інформації (зокрема у ЗМІ), публічні (від­криті) судові процеси, обвинувальну інформацію, інтелектуальну власність, ознайомлення з урядовою інформацією, охорону й безпе­ку інформації тощо. Доступ до матеріалів, що зберігаються в держав­них органах, визначений законами «Про свободу інформації» (1966) і «Про охорону особистої таємниці» (1974). Цими законами встанов­лено правило, за яким усі охочі отримати таку інформацію можуть офіційно зробити запит на неї. Відомості з будь-якого федерально­го відомства мають безперешкодно надаватися, якщо вони не входять до зазначених законом винятків.

Відповідно до закону 1974 р. усі громадяни США мають право ознайомитися з персональними даними, зібраними про них владою. Проте певні відомості не підлягають розголосу за законом 1966 р., який забороняє доступ стороннім особам «до суто особистих, медич­них і подібних досьє, оскільки це було б явно невиправданим втру­чанням у приватне життя людини». Іншими словами, інформація, передбачена законом 1966 р., доступна всім, а відомості, захищені законом 1974 р., надають тільки тим, кого вони стосуються. Дія цих законів не поширюється на правоохоронні органи.

Варто зважити й на такий аспект. Європейське право охороняє інформацію відповідно до положень про авторське право, а право США - відповідно до положень, що визначають інтереси споживача інформації. За американською доктриною право виконує роль буфе­ра між інтересами держави і фізичної особи.

1976 року Конгрес США прийняв Закон «Про висвітлення діяль­ності уряду», який розширив права громадян на одержання інформа­ції про діяльність адміністративних органів і передбачив, що всі за­сідання колегіальних органів адміністративних агентств, до складу яких входять призначені Президентом особи, стосовно яких прийма­ють конкретні рішення, мають бути відкритими. Обмеження встанов­лені лише для інформації щодо:

> питань національної безпеки і зовнішньополітичних аспектів діяльності уряду, а також містить таємні відомості про торгів­лю та бізнес;

> внутрішньої діяльності адміністративних органів;

> відомостей, отриманих під час проведення розслідувань;

> питань, які відповідно до спеціальних нормативних актів не можуть бути розголошеними.

Рішення про те, яка інформація має бути закритою, приймають більшістю голосів членів відповідного компетентного органу. Зако­нодавством передбачена можливість оскарження рішення стосовно тлумачення інформації.

Російська Федерація. Інформаційна політика РФ забезпечується переважно Концепцією правової інформатизації Росії (1993), Законом «Про інформацію, інформатизацію і захист інформації» (1995), За­коном «Про участь у міжнародному інформаційному обміні» (1996), Концепцією формування і розвитку єдиного інформаційного середо­вища Росії і державних інформаційних ресурсів (1998).

У концепціях і законах визначено першочергові завдання інфор­маційної політики і становлення демократичних інститутів, а саме:

> інтеграція країни в міжнародне інформаційне середовище;

^ демонополізація інформаційних служб і структур;

^ розвиток ринку інформаційних ресурсів разом з державним ре­гулюванням інформаційної діяльності;

^ створення умов для підприємництва в інформаційній сфері та захисту інформації;

^ забезпечення конституційних гарантій свободи слова, вільного функціонування засобів масової інформації тощо.

Робоча група Експертної ради з інформаційних технологій при Адміністрації Президента Російської Федерації 2001 р. розробила проект програми інформатизації Росії «Біла Книга інформаційних технологій». Програма містить попередні рекомендації щодо уча­сті Росії в міжнародних ініціативах відповідно до Окінавської Хартії глобального інформаційного суспільства [2, 193-196], підписаної лі­дерами країн «великої вісімки» під час зустрічі 2000 р.

На підставі рекомендацій і після їх широкого обговорення перед­бачалося вироблення базового документа, що міг би лягти в основу:

^ загальної термінологічної і понятійної бази у сфері інформа­ційних технологій;

^ бачення місця Росії у глобальному інформаційному суспіль­стві;

> виявлення критичних точок впливу інформаційно-комп ’ютер - них технологій на розвиток економіки та соціальної сфери;

> позиції стосовно міжнародних ініціатив щодо подолання ін­формаційної нерівності.

Зазначене вище тісно пов’язане з дослідженням проблем регуляції інформаційних відносин, кодифікації інформаційного законодавства та формування інформаційного права в Росії. Вперше термін «інфор­мація» разом з терміном «право» в юридичній літературі був ужитий наприкінці 1970-х рр., але в дещо іншій інтерпретації [4]. Дослідник

А. Венгеров запропонував поняття «інформаційного права» як сукуп­ності норм про роботу з управлінською інформацією в умовах авто­матизації.

Майже за 10 років потому І. Маміофа розробив концепцію «про­грамного права», яка обслуговує відносини у сфері індустрії інфор­матики.

Учені І. Карась, Ю. Городецький і В. Тихомиров запропонували поняття «право інформатики», тобто право, яке регулює відносини, що стосуються створення алгоритмів операцій з інформацією, функ­ціонування інформаційних систем, створення штучного інтелекту, експертних систем, баз знань.

Водночас І. Грязін запропонував поняття «інформаційно - комп’ютерне право», яке охоплює систему відносини, пов’язаних з інформацією і програмними засобами.

На початку 1990-х рр. Ю. Батурін детально розробив ідею «комп’ ютерного права», що забезпечує регулювання інформаційних відносин, пов’язаних зі створенням і використанням електронно - обчислювальних машин. До цієї ідеї 1997 р. звертається І. Бачи­ло, який також є прихильником гіперсистемного правового утво­рення в інформаційній сфері, але розглядає його в межах терміна «інформаційно-комп’ютерне право».

1995 року дослідник А. Агапов запропонував використовува­ти термін «інформаційне право» як відокремлену сукупність інфор­маційних законодавчих актів, що інкорпоруються в структуру феде­рального права.

У 1997 р. В. Копилов відстоював поняття «інформаційного пра­ва» як системи норм і відносин, що виникають в інформаційній сфе­рі у зв’язку зі створенням, поширенням і використанням програмних продуктів; а «комп’ютерне право» - як відносини, що виникають у зв’язку зі створенням, поширенням і використанням комп’ютерів. У широкому розумінні термін «інформаційно-комп’ютерне право», на думку вченого, - це об’єднання множин відносин щодо інформації та щодо комп’ютерів, а у вузькому розумінні - це добуток цих двох мно­жин. Дослідник також зазначає, що «правову інформатику» слід роз­глядати як науку про створення, перетворення та споживання право­вої інформації [5, 16].

Загалом усі зазначені терміни визначають складники інформа­ційного права в комплексному його розумінні. Цю тезу В. Копилов розвиває та конкретизує 2002 р. в роботі «Інформаційне право» [6]. Зазначимо також, що прихильником ідей цього вченого був М. Рас­солов, який присвятив своє дослідження новій комплексній галузі права [7]. Такий погляд на перспективи розвитку правового регулю­вання в інформаційній сфері одержав підтримку 1999 р. на І Всеро­сійській конференції з проблем становлення інформаційного суспіль­ства в Росії.

На початку 2009 р. в Кремлі відбулося перше засідання ради з роз­витку інформаційного суспільства при Президенті Росії (указ про її створення був підписаний у листопаді 2008 р.) [8]. На засіданні ради президент розкритикував повільний розвиток інформаційного сус­пільства в країні. Він наголосив, що прогрес і модернізація неможли­ві без інформаційних технологій.

Зрештою, прийнято рішення створити спеціальні робочі групи для контролю за інформатизацією в різних сферах. У регіонах ма­ють бути призначені відповідальні з цього напряму на посаді віце - губернаторів.

Україна. Інформаційна політика України визначається Консти­туцією України (1996), Законами України «Про наукову і науково - технічну діяльність» (1991), «Про інформацію» (1992), «Про науково-технічну інформацію» (1993), «Про захист інформації в ав - томатизованих системах» (1994), «Про друковані засоби масової ін­формації» (1992), «Про авторське право та суміжні права» (1993), «Про національний архівний фонд і архівні установи» (1993), «Про телебачення і радіомовлення» (1995), «Про Концепцію Національ­ної програми інформатизації» (1998), «Про Національну програ­му інформатизації» (1998), «Про основні засади розвитку інформа­ційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» (2007), а також іншими чинними нормативними актами загального і спеціального змісту, в яких визначено співвідношення міжнародних норм і націо­нальних пріоритетів.

Закон України «Про інформацію» від 02.10.1992 № 2657-ХІІ - це перший в державі закон, який заклав правові основи інформаційної діяльності, визначив головні напрями державної інформаційної по­літики, закріпив право громадян України на інформацію і визначив правові форми міжнародного співробітництва в галузі інформації. Значною заслугою розробників закону є те, що вони вперше запропо­нували і визначили право власності на інформацію (ст. 38), надали ін­формації статусу товару та вказали порядок її ціноутворення (ст. 39). Також уперше були означені правові формули захисту персональних даних особи (в законі застосований термін «інформація про особу» (ст. 23), хоча на той час у стандартах європейського законодавства та­ка інформація визначалася як «персональні дані»).

Згідно зі ст. 6 Закону України «Про інформацію» (від 02.10.1992, в редакції від 23.06.2005), державна інформаційна політика - це су­купність основних напрямів і способів діяльності держави щодо одержання, використання, поширення та зберігання інформації [10]. Головними напрямами та принципами інформаційної політики в Україні є:

> забезпечення доступу громадян до інформації;

^ створення національних систем і мереж інформації;

> зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності;

^ забезпечення ефективного використання інформації;

> сприяння постійному оновленню, збагаченню та зберіганню національних інформаційних ресурсів;

^ створення загальної системи охорони інформації;

> сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації і гарантування інформаційного суверенітету України;

> сприяння задоволенню інформаційних потреб українців за кор­доном.

Державну інформаційну політику розробляють і здійснюють ор­гани державної влади загальної компетенції, а також відповідні орга­ни спеціальної компетенції.

Нині розвиток інформаційного середовища визначений комплек­сом нових досягнень у галузі:

> швидка зміна інформаційно-комп ’ютерних технологій;

> переведення інформації в цифровий формат (дігідалізація);

^ формування транснаціональних інформаційних потоків;

^ переміщення капіталів у цю сферу як найприбутковішу;

> висока конкуренція серед провідних виробників, їх об’єднання і дезінтеграція.

Обов’язковою вимогою до країн - кандидатів на приєднання до ЄС є створення умов для побудови інформаційного суспільства. То - му в межах Національної програми інтеграції України до ЄС перед­бачено вирішення низки загальнодержавних проблем:

^ гармонізація чинних і розроблення нових правових актів з ін­форматизації в Україні відповідно до вимог ЄС та імплемента­ції положень європейських нормативних актів, що регулюють відносини у сфері інформації та інформатизації;

^ формування стратегії державної політики підтримання розви­тку українського сегмента мережі Інтернет, сприяння розпо­всюдженню достовірної інформації про Україну в глобальній мережі, забезпечення інформаційної відкритості суспільства;

> сприяння доступу до світових інформаційних ресурсів тощо.

Законом України «Про Концепцію Національної програми ін­форматизації» від 04.02.1998 № 75/98-ВР [11] окреслено принципи державної політики у сфері інформатизації, здійснено аналіз процесу інформатизації в Україні. Державна політика інформатизації є склад­ником «соціально-економічної політики держави в цілому і спря­мовується на раціональне використання промислового та науково - технічного потенціалу, матеріально-технічних і фінансових ресурсів для створення сучасної інформаційної інфраструктури в інтересах вирішення комплексу поточних та перспективних завдань розвитку України як незалежної демократичної держави з ринковою еконо­мікою». До загальних принципів державного регулювання зазначе­ної сфери належать принципи «централізації і децентралізації, само­розвитку, самофінансування та самоокупності, державної підтримки через систему пільг, кредитів, прямого бюджетного фінансування».

Закон України «Про Національну програму інформатизації» від

04.02.1998 № 74/98-ВР [12], який охоплює зазначену Концепцію, низку державних, галузевих, регіональних програм і проектів сто­совно місцевого самоврядування та інші закони в цій сфері, визначив початкові дії та механізми їх реалізації.

У зв’язку з активним застосуванням різних видів, методів і засобів підвищення ефективності інформаційної діяльності інфор­маційна сфера потребує злагодженіших підходів до впорядкування відносин не тільки в традиційній інформаційній діяльності чи ін­форматизації, а й у всій інформаційній сфері. Це зумовлює необ­хідність удосконалювати концептуальні підходи й упорядкувати відносини в усьому інформаційному просторі України на рівні ко­дифікованого акта.

21 вересня 2005 р. на парламентських слуханнях із питань розвит­ку інформаційного суспільства в Україні (відповідно до Постанови Верховної Ради України від 17.03.2005 № 2488-ІУ) зазначалося, що «в розбудові інформаційного суспільства в Україні є певні досягнен­ня, проте є і багато невизначеностей. Практично не сформульована дійова національна політика щодо побудови інформаційного суспіль­ства в Україні». В інформаційно-аналітичних матеріалах до парла­ментських слухань указані проблеми були висвітлені так:

> стратегія розвитку інформаційного суспільства: недоскона­лість національної стратегії розвитку інформаційного суспіль­ства; непослідовність і неузгодженість її реалізації виконав­чими органами; слабка консолідованість зусиль державного, бізнесового і суспільного секторів щодо втілення принципів на­ціональної стратегії; неузгодженість значної кількості загаль­нодержавних, галузевих, регіональних, бізнесових програм і проектів у сфері розвитку і використання інформаційно - комп’ютерних технологій (ІКТ);

> законодавча база: різноплановість нормативно-правового регулювання суспільних відносин в інформаційній сфері; неузгодженість, суперечливість законодавчих і підзакон- них актів у сфері телекомунікації, використання Інтернет - технологій, створення і використання електронних інфор­маційних ресурсів і продуктів, використання електронного документообігу, інформаційної безпеки і захисту інформації тощо;

> електронні інформаційні ресурси: недостатня кількість техніч­них стандартів, загальнодержавних, галузевих класифікаторів і довідників зі створення та використання електронних інформа­ційних ресурсів; нерозвиненість мережі центрів, що надають послуги зі збереження і захисту даних, створення віртуальних серверів, веб-хостингу;

> електронні інформаційні ресурси органів державної влади та місцевого самоврядування: недостатні повнота, актуальність і достовірність інформації на веб-сайтах; низький рівень знань фахівців, які готують і розміщують інформаційно-довідкові й аналітичні матеріали на відповідних веб-сайтах;

> електронні інформаційні ресурси освіти: гальмування ство­рення єдиного інформаційного освітнього простору; брак дер­жавних методичних рекомендацій щодо створення системи електронних інформаційних ресурсів у галузі освіти, спеціаль­них шкільних порталів тощо;

> електронні інформаційні ресурси сфери відпочинку і розваг, культури та спорту: не розроблена дійова державна політи­ка підтримки створення електронних інформаційних ресурсів в архівах, бібліотеках і музеях; не розвинена технічна й техно­логічна інфраструктура; низький рівень підготовки персоналу для роботи з інформаційними технологіями; не консолідовані зусилля бізнесу зі створення електронних інформаційних ре­сурсів у галузях відпочинку, спорту;

> електронні інформаційні ресурси засобів масової інформації: держава не підтримує створення електронних інформаційних ресурсів малотиражних ЗМІ, особливо регіональних; юридич­но не визначений статус ЗМІ, які створюють виключно елек­тронні інформаційні ресурси, та статус самого електронного інформаційного продукту легальних ЗМІ;

> надання електронних послуг населенню і бізнесу органами державної влади та місцевого самоврядування: не розробле­на урядова концепція надання електронних послуг населенню і бізнесу; не організована міжвідомча співпраця для реаліза­ції принципу «єдиного вікна»; юридично не визначено статус і перелік урядових е-послуг для органів державної влади всіх рівнів; недостатня інформатизація внутрішніх управлінських і зовнішніх міжвідомчих процесів державних органів влади; низький рівень використання комп’ютерних аналітичних мето­дів оброблення даних у державних органах влади;

> електронна торгівля: нерозвиненість мереж карткових систем безготівкових платежів; аморфність державної політики щодо ініціатив різних соціальних проектів, які ґрунтуються на вико­ристанні карткових систем безготівкових розрахунків;

> наукові дослідження та система освіти у сфері ІКТ: брак фун­даментальних досліджень у сфері ІКТ, вітчизняних прогнозів розвитку галузі, рекомендацій щодо впровадження ІКТ у різ­ні сфери суспільного життя; безсистемність і фрагментарність прикладних наукових досліджень указаних проблем;

> дистанційне навчання: юридична невизначеність системи ди­станційної освіти; недостатнє методичне опрацювання про­блем упровадження; слабкий організаційний і технологічний рівень підтримки процесів дистанційної освіти; низький рі­вень готовності професорсько-викладацького складу до робо­ти в умовах дистанційного навчання;

> комп ’ютерна грамотність населення: неоднозначність результатів упровадження державної політики в галу­зі комп’ютеризації шкіл; недостатнє методологічне опрацю­вання проблеми використання мультимедійних технологій у навчально-виховному процесі та перепідготовки педагогіч­них кадрів у цьому напрямі; брак загальнодержавної програ­ми підвищення комп’ютерної грамотності населення, особли­во в сільській місцевості; не розвинена мережа спеціалізова­них центрів перепідготовки фахівців різних галузей народного

Господарства; не скоординована реалізація державної політики щодо перепідготовки державних службовців у напрямі вико­ристання ІКТ, не сформована відповідна інфраструктура.

У січні 2007 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» [13]. У загальних положеннях закону зазначено, що «одним із головних пріоритетів України є прагнення побудува­ти орієнтоване на інтереси людей, відкрите для всіх і спрямоване на розвиток інформаційне суспільство, в якому кожен міг би ство­рювати і накопичувати інформацію та знання, мати до них вільний доступ, користуватися й обмінюватися ними, щоб надати можли­вість кожній людині повною мірою реалізувати свій потенціал, сприяючи суспільному й особистому розвиткові та підвищуючи якість життя».

Також у загальних положеннях зазначено, що «ступінь розбудови інформаційного суспільства в Україні порівняно зі світовими тенден­ціями є недостатнім і не відповідає потенціалу та можливостям Укра­їни, оскільки:

^ розвиток нормативно-правової бази інформаційної сфери не­достатній;

^ рівень інформатизації галузей економіки, деяких регіонів дер­жави є низьким;

> не скоординовано зусилля державного і приватного секторів економіки для ефективного використання наявних ресурсів;

> повільно створюється інфраструктура для надання органами державної влади та органами місцевого самоврядування інфор­маційних послуг з використанням мережі Інтернет юридичним і фізичним особам;

^ ефективність використання фінансових, матеріальних, кадро­вих ресурсів, спрямованих на інформатизацію, впровадження ІКТ у соціально-економічну сферу, зокрема в сільське госпо­дарство, є низькою;

> спостерігається відставання у впровадженні технологій елек­тронного бізнесу, електронних бірж та аукціонів, електронних депозитаріїв, у поширенні безготівкових розрахунків за това­ри і послуги тощо;

^ рівень комп’ютерної та інформаційної грамотності населення є недостатнім, впровадження нових методів навчання із застосу­ванням сучасних ІКТ - повільним;

> спостерігається поглиблення «інформаційної нерівності» між окремими регіонами, галузями економіки та різними верства­ми населення».

Водночас закон констатує, що склалися передумови, які потребу­ють прискореного розвитку інформаційного суспільства в Україні. Насамперед це пов’язано із соціально-економічною нерівністю, яка виникає між розвинутими країнами та країнами, що розвиваються, внаслідок суттєвої різниці в темпах зростання обсягів товарів і по­слуг, які виробляються і які надаються за допомогою ІКТ. Така нерів­ність негативно впливає на конкурентоспроможність країн і життє­вий рівень людей.

Національна політика розвитку інформаційного суспільства в Україні ґрунтується на засадах: пріоритетності науково-технічного й інноваційного розвитку держави; формування необхідних для цього законодавчих і сприятливих економічних умов; всебічного розвитку загальнодоступної інформаційної інфраструктури, інфор­маційних ресурсів і забезпечення повсюдного доступу до телеко­мунікаційних послуг та ІКТ; сприяння збільшенню різноманітнос­ті й кількості електронних послуг, створенню загальнодоступних електронних інформаційних ресурсів; посилення мотивації у вико­ристанні ІКТ; широкого впровадження ІКТ в науку, освіту, культуру, охорону здоров’ я, охорону навколишнього середовища; забезпечення інформаційної безпеки.

Отже, становлення та розвиток інформаційного суспільства в Україні потребує створення цілісної системи інформаційного зако­нодавства, яке відповідало б нормам міжнародного права. Це перед­бачає проведення відповідної кодифікації всієї інформаційної сфери.

Кодифікаційний акт має містити розділи про засади електронної торгівлі й електронного банкінгу, охорону баз даних, створення систе­ми захисту персональних даних (що потребує від України ратифікації Конвенції Ради Європи № 108 «Про захист осіб у зв’язку з автомати­зованою обробкою персональних даних» 1981 р.), охорону та захист прав інтелектуальної власності, зокрема щодо змісту комп ’ютерних програм і поширення творів у мережі Інтернет, про дистанційне на­вчання, телемедицину, надання органами державної влади й органа­ми місцевого самоврядування інформаційних послуг з використан­ням мережі Інтернет юридичним і фізичним особам тощо.

Упорядкування відносин усієї інформаційної сфери потребує та­кож єдиної термінологічної бази, системи стандартів для урядових послуг за допомогою ІКТ, зменшення критичного рівня поширення спаму й електронних вірусів, запровадження технологій дистанцій­ної роботи для створення нових робочих місць, внесення змін у си­стему й методи вищої освіти в напрямі не загального застосування ІКТ, а запровадження їх у конкретні дисципліни.

Нині нагальним є розроблення на державному рівні плану дій щодо становлення інформаційного суспільства в Україні за умов урахування наукових напрацювань, пропозицій громадського сек­тора та бізнесу.

Список використаних джерел

1. Е-майбутнє та інформаційне право / В. Брижко, В. Цимбалюк, М. Швець, М. Коваль, Ю. Базанов; за ред. М. Швеця. - 2-ге вид., доп. - К.: НДІІПІ АПрН України, 2006. - 234 с.

2. Макаренко Є. А. Європейська інформаційна політика: моногра­фія. - К.: Наша культура і наука, 2000. - 368 с.

3. Системна інформатизація правоохоронної діяльності: європей­ські нормативно-правові акти та підходи до впорядкування суспіль­них інформаційних відносин у зв’язку з автоматизованою обробкою даних у правоохоронній діяльності: посіб. / В. Брижко, Б. Романюк,

B. Цимбалюк, М. Швець; за ред. Б. Романюка. - К.: НДЦПІ АПрН України, 2006. - Кн. 2. - 509 с.

4. Теоретико-правовая оценка развития сферы информационно­электронных технологий // Право и политика. - 2001. - № 2. -

C. 12-19.

5. Копылов В. А. Информационное право: учеб. пособ. - М.: Юристъ, 1997. - 472 с.

6. Копылов В. А. Информационное право: учеб. - М.: Юристъ,

2002. - 512 с.

7. Рассолов М. М. Информационное право: учеб. пособ. - М.: Юристъ, 1997. - 400 с.

8. О первом заседании Совета по развитию информационного об­щества при Президенте России (2009 г.). - [Электронный ресурс]: Http://www. cnews. ru/news/top/index. shtml72009/02/12/337783

9. Стан та перспективи розвитку інформаційної сфери України: зб. матеріалів з питань становлення інформаційного суспільства в Україні / упоряд. та ред. В. Брижко, О. Гладківська, М. Швець; за ма­теріалами А. Семенченко, Л. Задорожньої. - К.: Науково-дослідний центр правової інформатики АПрН України, 2009. - 97 с. - (Додаток до наукового журналу «Правова інформатика»).

10. Про інформацію: Закон України від 02.10.1992 № 2657-XII (у ред. від 23.06.2005). - [Електронний ресурс]: Www. rada. gov. ua; Www. bod. kiev. ua

11. Про Концепцію Національної програми інформатизації: Закон України від 04.02.1998 № 75/98-ВР. - [Електронний ресурс]: www. rada. gov. ua; Www. bod. kiev. ua

12. Про Національну програму інформатизації: Закон України від

04.02.1998 № 74/98-ВР. - [Електронний ресурс]: Www. rada. gov. ua; Www. bod. kiev. ua

13. Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007- 2015 роки: Закон України від 09.01.2007 № 537-V. - [Електронний ресурс]: www. rada. gov. ua;Www. bod. kiev. ua

Стаття надійшла 16.04.2009.